Чому Україна не б'є по Білорусі? Фаховий розбір політиків, юристів та військових

Днями головнокомандувач Валерій Залужний, командувач Оперативного командування «Південь» Андрій Ковальчук, а також командувач Об’єднаних сил Сергій Наєв заявили про вірогідність нового наступу з території Білорусі. За словами Сергія Наєва, саме для того, щоби схилити Лукашенка повноцінно вступити у війну, до Білорусі літав Путін.

Військове командування не виключає, що наші вороги можуть повторити спробу взяти Київ. Причому повторити вже у розширеному форматі, втягнувши у цю авантюру Білорусь не лише як територію, а й як ударну силу.

Тому виникає логічне питання – чому Україна довгі 10 місяців війни не відповідає на залучення сусідньої країни у війну на боці кривавого агресора? Чому Київ навіть зараз, коли ймовірність ного наступу з Білорусі зростає, не діє на випередження, завдаючи ударів по військових об’єктах у цій країні, адже їх використовують росіяни для атак по Україні.

Більш того Статут ООН дозволяє застосувати зброю щодо Білорусі через те, що ця країна є співучасником агресії проти України. Ба більше, у нас вже є далекобійна зброя, здатна вражати об’єкти на території сусідніх держав. Безпосередньо у Росії вже давно регулярно щось вибухає і горить. Україна офіційно не бере на себе відповідальність за ці інциденти, але натяки представники влади роблять доволі прозорі. Чого варті останні вибухи російських аеродромах стратегічної авіації «Енгельс-2» і «Дягілєво».

Натомість територія Білорусі, її численні воєнні аеродроми поки що табу для ЗСУ. Це при тому, що російські винищувачі і бомбардувальники регулярно обстрілюють Україну саме з Білорусі, залишаючись абсолютно безкарними. Чого ми боїмося?  Із цим питанням «Главком» звернувся до експертів.

З одного боку, Україна не хоче давати Лукашенку привід мобілізувати власне населення і Збройні сили, адже розширювати гарячу ділянку фронту у наміри українського військового командування не входить. Але з іншого боку, чи можемо ми говорити про відповідальність Білорусі як самостійного гравця? Нещодавно у Верховній Раді було зареєстровано проєкт постанови, який визнає Білорусь тимчасово окупованою територією. І у разі підтримки його парламентом чи продовжуватиме Україна вважати Білорусь відповідальною за злочини – велике питання. Чи матимемо ми право обстрілювати територію держави, яку самі визнаємо жертвою окупації?

«Рішення вдарити по Білорусі має ухвалити президент. Це питання часу»

Щоби це було зроблено (атаковано аеродроми у Білорусі), потрібне політичне рішення. У даному випадку таке рішення ухвалює одна людина – президент України. Як це зробити, якщо рішення буде ухвалене, це вже справа Головнокомандувача і начальника Генштабу. Очевидно, що з певних політичних міркувань це рішення президент не ухвалює. Однак я переконаний, що рано чи пізно він це рішення прийме. Немає тут боязні білоруської армії, їхнього диктатора. Очевидно, що тут є якісь інші мотиви.
Згідно із законами Клаузевіца (Карл фон Клаузевіц – пруський генерал, військовий теоретик. Розробник, стратегії, тактики і філософії військової думки – «Главком» ), майстра і теоретика війни Тріандофілова (Володимир Тріандофілов – радянський військовий теоретик. Вважається «батьком радянського оперативного мистецтва». Описав роль передвоєнного періоду та початку бойових дій у війні для успішного ходу війни загало, – «Главком»), мету війни визначає політика і політики. Прийняття, у тому числі, подібних рішень – це компетенція політики. Коли саме це рішення президентом буде ухвалене – це справа часу і умов, які складуться.

«Влада України не хоче провокувати Лукашенка»

Гадаю, Україна не хоче, щоби Білорусь була повномасштабно втягнута у війну проти України. Поки лише білоруська територія використовується для нападу, а Збройні сили Білорусі не беруть участь у війні в Україні. Київське керівництво хотіло би цю ситуацію попередити, не хотіло би провокувати Лукашенка на якісь дії. Це доволі раціональний підхід, яким усе і пояснюється.

У ситуації рівноваги, яка склалася на фронті, навіть використання невеликої, не дуже боєздатної білоруської армії – це не те, що сьогодні потрібно Україні. Якщо можна дипломатичними засобами попередити участь білорусів у війні, Київ це робитиме. Адже до цього часу продовжує функціонувати посольство України у Білорусі, офіційна влада України не хоче зустрічатися з лідером білоруської опозиції Світланою Тихановською. Все це демонстрація того, що Лукашенка не хочуть провокувати на радикальні дії. Думаю, реальна участь сухопутних білоруських військ у якомусь поході на Київ, чи інші міста, тобто реальне входження у війну, може докорінно змінити ситуацію.

«Якщо білоруська армія вступить у війну – треба буде відповідати»

Це питання має як військовий, так і міжнародний правовий аспект. Ми керуємося ст.51 Статуту ООН, яка дає право на індивідуальну і колективну самооборону кожній державі, що стала жертвою агресії з боку іншої держави. Білорусь є співучасником злочину агресії проти України. Це означає, що територія Білорусі може бути театром воєнних дій. Тобто в України є право по відношенню до Білорусі відповідати зброєю.

Так, Лукашенко дозволяє Росії використовувати свою територію для ударів по Україні. Але білоруська армія ще не бере безпосередньої участі у нападі на Україну. Можливо, ще залишаються якісь червоні лінії для Лукашенка і він їх не переходить, бо боїться… Уявімо, що промисловість Білорусі почне працювати на виробництво, у тому числі, зброї для Росії, тобто підключиться економічний і воєнний потенціал Білорусі, все це матиме відчутний вплив на війну. Якщо білоруська армія вступить у війну – це буде перехід за червону лінію, тоді треба буде адекватно відповідати.

У Верховній Раді є проєкт закону про визнання Білорусі окупованою територією. Якщо парламентарі визнають її окупованою, як у цьому статусі слід буде розглядати дії Білорусі? Тобто у цьому випадку хто відповідає за злочини проти України (за агресію, яка вчиняється з території Білорусі, – «Главком»)? Тільки Росія як держава-окупант, чи білоруський режим і Білорусь як окремий суб’єкт міжнародного права?

З одного боку, ми розуміємо, що Білорусь є дуже залежною від Росії. Більше того, є така юридична форма як союзна держава. Але Росія і Білорусь продовжують залишатися окремими суб’єктами міжнародного права. Якщо ми розглядаємо Білорусь як окуповану державу, то міжнародну правову відповідальність за неї матиме держава-окупант. Більше плюсів чи мінусів у цьому, у мене поки відповіді немає.

«Ніхто не хоче розширювати лінію фронту»

Є побоювання спровокувати вступ Білорусі у війну. Якби була зброя, якою ми могли би систематично завдавати ударів по аеродромах, якби у нас були «Сапсани» (проєкт оперативно-тактичного ракетного комплексу, що створювався спільними зусиллями ДКБ «Південне» і «Південмашу», нині заморожений – «Главком»), чи хоча б «Вільха-М» (українська реактивна система залпового вогню – «Главком»), достатня кількість Himars і ракет ATACMS (Army TACtical Missile System, армійська тактична ракетна система, – «Главком») – це одна справа. А якщо у нас обмежена кількість такої зброї і ми можемо зробити одну «бавовну», а після цього Білорусь знайде чіткий привід вступити у війну – це інша справа. Тому що розшириться лінія фронту.

Це стане можливим (атаки на білоруські аеродроми – «Главком»), коли ми зможемо постійно влучати по них, маючи достатню кількість далекобійної зброї.

Скільки разів ми вдарили по російських аеродромах? На пальцях можна порахувати. До того ж, офіційно не було повідомлень, що «бавовну» у Росії спричинили дії Збройних сил України.

У білорусів багато ракет Точка-У, у них дуже багато, може навіть більше, ніж у нас ракет С-300, які долітають до Києва. Багато у них «Градів» і «Ураганів». Білоруська армія – це 40 тис. осіб. Але навіть без фізичного заходу на нашу територію Білорусь може отримати право використовувати їх проти нас. Тобто не Росія, а саме Білорусь. Вони можуть підключитися до ракетного терору на боці Росії і закидати нас ракетами.

Думаю, у нашому керівництві ніхто не хоче розширювати лінію фронту. Нікому не вигідно, щоби Білорусь нападала. Те, що вони наш ворог – беззаперечно. Те, що їх Росія використовує – це факт. Але безпосередньо їхня армія не включилася у війну.

Головком ЗСУ Залужний сказав у своєму інтерв’ю, до речі, що далеко стріляти ми не можемо. Тобто вистрілити один раз ми можемо. Але потім доведеться розширювати засоби ППО, щоби стримувати Білорусь. Нині у Білорусі 70% населення не підтримує вторгнення Путіна в Україну. А коли ми почнемо обстрілювати, і у нас буде чим, ці розклади можуть змінитися.

Михайло Глуховський, «Главком»