Зухвалі удари по російських авіабазах. Фаховий розбір з пілотом важкого бомбардувальника
Інтерв’ю
Ексльотчик Геннадій Дерикаптан – тепер науковий співробітник полтавського Музею важкої бомбардувальної авіації
Російські важкі бомбардувальники – чи не найбільший головний біль української протиповітряної і протиракетної оборони. Саме з них ворог запускає крилаті ракети, які руйнують зокрема енергетичну інфраструктуру України. На жаль, не всі з таких ракет вдається збивати.
Ворожі крилаті ракети полетіли на українські міста із перших днів повномасштабної війни. Одне з найбільших влучань за кількістю жертв сталося у Кременчуці 27 червня. Тоді, за офіційними даними, по торговельному центру влучила ракета Х-22, випущена з бомбардувальника Ту-22 М3.
Лише після поставок до України сучасних систем протиповітряної і протиракетної оборони кількість влучань крилатих ракет по українських об’єктах зменшилася.
Але найбільш ефективним засобом боротьби з ракетами є знищення їх носіїв. 5 грудня на російських аеродромах «Енгельс-2» під Саратовом і «Дягілєво» під Рязанню, прогриміли вибухи. Важлива деталь: «Енгельс-2» розташований на відстані понад 750 км від України, а «Дягілево» – близько 500 км.
Україна свою причетність до вибухів не підтвердила. «Найбільш ймовірною причиною події є низький рівень підготовки, недбале ставлення до своїх обов'язків та нехтування заходами безпеки з боку технічного персоналу повітряно-космічних сил РФ», – повідомили Збройні сили України. Натомість через кілька днів Міноборони РФ заявило, що це була атака українського безпілотника радянського виробництва Ту-141. Хоч і не має підтверджень знищення хоча би одного російський бомбардувальника, вибухи на «Дягілєво» та «Енгельс-2» змусили росіян перебазувати літаки за полярне коло, зокрема до Архангельська.
Про те, як протидіяти ворожим важким бомбардувальникам, що могло вразити російські аеродроми та які російські ракети найнебезпечніші для України в інтерв’ю «Главкому» розповів науковий співробітник полтавського Музею важкої бомбардувальної авіації, ексльотчик найшвидшого у світі важкого бомбардувальника Ту-22М3 Геннадій Дерикаптан. З 1998 по 2002 рік він обіймав посаду помічника командира цього літака.
«На підготовку пілота бомбардувальника потрібно понад п’ять років»
Росіяни неодноразово завдавали ударів по Україні з важких бомбардувальників. У чому перевага для ворога у використанні такої зброї окрім того, що ракети, запущені з літаків, далеко летять?
З важких бомбардувальників вони запускають по нас, в основному, ракети трьох типів: X-55, X-101, X-555. Є ще ракета X-59, але вона меншої дальності ніж три попередні. Також вони запускають з літаків Ту-22М3 ракети X-22, X-32 з дальністю до 500 км.
Запуск усіх цих ракет здійснюється з-поза меж України, тому що заходити в український повітряний простір російським літакам дуже небезпечно, вони стануть мішенню для наших ППО і винищувачів. От саме тому вони атакують з-за меж України, особливо ракетами X-101, які мають дальність польоту 5,5 тис. км. Особливість цієї ракети у тому, що вона летить на малій висоті, з вигинанням, враховуючи рельєф місцевості. Нам було якийсь час від початку повномасштабної війни їх важко збивати.
Ще з радянських часів діяли угоди між СРСР і США щодо контролю за важкими бомбардувальниками і зброєю, яку вони можуть нести. З часом ситуація змінилася, і Росія закрила цю інформацію. Враховуючи, що Україна за радянських часів також мала доступ до цих даних, чи володіємо ми зараз відомостями про кількість російських важких бомбардувальників і ракет? Як змінилася ситуація у ворога за останні 30 років?
Ми точно знаємо, що принаймні літаків Ту-160 у них мало. Їх і за часів СРСР було небагато. Думаю, може, з похибкою в один літак українське командування зможе назвати їхню точну кількість.
Літаки Ту – це літаки, сконструйовані радянським ученим і авіаконструктором Андрієм Туполєвим. Серед них пасажирські літаки Ту-104, Ту-124, Ту-144, а також лінійка важких бомбардувальників стратегічної авіації, які здатні нести ядерну зброю. Під керівництвом Туполєва створено понад 100 типів військових та цивільних літаків, 70 з яких випускались серійно.
Російські важкі бомбардувальники Ту-95 базуються на авіабазах «Енгельс-2» у місті Енгельс, Саратовська область, селі Українка Амурської області, Актюбінську Астраханської області), місті Моздок, що у регіоні Північна Осетія, а також у «Дягілєво» під Рязанню.
Ту-160 базуються на аеродромі «Енгельс-2».
Ту-22М3 і їхні модифікації можуть базуватися на більшій кількості аеродромів. Серед таких «Біла» в Іркутській області, село Веселе в окупованому Криму, село Кневичі біля Владивостока, село Воздвиженка у Приморському краї, селище Катуніно під Архангельськом. Окрім цього – на аеродромі «Дягілєво», у селищі Оленья у Мурманській області, місті Радянська Гавань у Хабаровському краї, аеродромі «Шайківка» під Калугою.
Якщо вірити відкритим даним з інтернету, станом на початок 2021 року у Росії у наявності було 124 важких бомбардувальники: 16 – Ту-160; 42 – Ту-95; 66 – Ту-22М різних модифікацій. Ви довіряєте цим даним?
Думаю, це правильні цифри. Але це загальна кількість літаків, виконувати бойові завдання може десь половина з них.
Скільки років можуть прослужити ці літаки за хорошого догляду, вчасного ремонту? І скільки залишилося тим важким бомбардувальникам, які є у Росії?
Якщо їх правильно, за регламентом, обслуговувати, ремонтувати своєчасно, то можуть і 50 років прослужити. Але слід враховувати, що на них старе все, у тому числі електроніка. Так, були переобладнання, конструкторське бюро щось нове розробляло, встановлювало на літаки, але все одно це не нові машини. От візьмемо Ту-95, який є ракетоносцем – це ж переобладнаний літак з 1953-54 року випуску. Але попри все, Ту-95 – доволі надійна машина.
Є інший приклад, Ту-22. Колись це був звичайний Ту-22 1969 року випуску. То була невдала модель літака, льотчики його не любили, багато катастроф було із ним пов’язано. Розуміючи це, радянський авіаконструктор Андрій Туполєв попросив у влади гроші на модернізацію Ту-22 і зробив Ту-22М. Враховуючи авторитет Туполєва, йому ніхто не міг відмовити у фінансуванні. Але вийшла не модернізація, а, чесно кажучи, зовсім інший літак.
Всім цим важким бомбардувальникам понад 30 років. Ту-160 почали ставити на озброєння десь у 1988-1989 роках. За належного догляду їм можуть продовжувати терміни експлуатації. Так чи інакше, літаки все одно старіють і потім стаються такі катастрофи, як під час посадки Ту-22М3 у Мурманську три роки тому, коли у літака відпала носова частина.
Наскільки швидко російська промисловість може повернути у стрій більшість ось таких пенсіонерів – важких бомбардувальників?
Якщо говорити про Ту-22М3, то це рік роботи, не менше. Але це теоретично. Я не знаю, що у них із запчастинами, що у них на складах, чи є у них обладнання, двигуни. А найцікавіше те, що ще й потрібні екіпажі для цих літаків, чи є вони?
Скільки потрібно часу, щоби підготувати пілота, екіпаж такого літака, скільки часу потрібно аби перевчити екіпаж з іншого класу літаків для керування стратегічним бомбардувальником?
Я повинен був літати на винищувачах, а полетів на бомбардувальниках, на Ту-22М3. Знаю, що нині на цих літаках стоїть сучасна авіоніка. Подібне можна сказати і про Ту-160. У Росії ще є Ту-160М2, це найновіший тип.
Спочатку майбутній пілот має закінчити льотний військовий навчальний заклад. Але і у цьому випадку не факт, що йому доведеться літати. Цілком може бути, що його спишуть на якомусь етапі підготовки. Допустимо, через 4,5 роки навчання він випускається з навчального закладу і починає літати на Су-25 (штурмовик) чи Су-24 (фронтовий бомбардувальник). Потім, наприклад, хоче перевчитися на Ту-22М3. Перенавчання триватиме три місяці. Тобто ми говоримо про те, що готового льотчика перенавчають на керування іншим літаком. Потім ще пів року на ньому потрібно політати, злітатися з екіпажем. Виходить загалом п’ять років мінімум, якщо починати з нуля. А то і більше. Наприклад, коли я розпочинав навчання на льотну спеціальність, на потоці у нас було 480 людей, а завершили навчання 80.
Яка головна перевага важких бомбардувальників над, скажімо, фронтовими Су-24, які є на озброєнні у російській армії?
Вони можуть базуватися далеко від лінії фронту і випускати ракети з дуже великої відстані, не потрапляючи до зони дії нашої ППО та наших винищувачів. Тобто вони безпечно для себе виконують завдання. Також вони можуть робити багато залпів одночасно, з далекої відстані. Ту-160 може нести на собі 12 крилатих ракет X-101 і робити залп одразу дванадцятьма ракетами. Фронтовому бомбардувальнику Су-24, щоби вразити ціль, потрібно або близько від неї пролетіти, або над нею безпосередньо, якщо йдеться про фугасні бомби. Все це наражає його на ризик бути збитим системою ППО.
Крилата ракета – безпілотний літальний апарат одноразового запуску, траєкторія польоту якого визначається аеродинамічною підіймальною силою крила. Особливість її в тому, що вона може рухатися на малій висоті, ускладнюючи роботу систем ППО, а також уздовж вигинів рельєфу й уникати виявлення. За типами базування ракети бувають наземного, повітряного, морського, підводного видів.
Балістична ракета – літальний апарат, який значний відрізок часу польоту здійснює некеровано балістичною траєкторією, на яку впливає лише аерогідродинамічний опір. Є ракети малої, середньої і міжконтинентальної дальності. Ракети можуть запускатися із шахт, або відкритого простору, також з колісної, або гусеничної техніки, літаків, кораблів і підводних човнів.
Як крилата, так і балістична ракети можуть нести ядерну зброю.
Який з важких російських бомбардувальників найнебезпечніший для нас і чому?
Ту-22М3. Як я бачу, росіяни не дуже прицільно стріляють. Тому вони можуть використовувати Ту-22М3 і ракети X-22, X-32. Дальність цієї ракети – 500 км, вона набагато дешевша за інші ракети більшої дальності і її дуже важко збити. Здається, ми жодної такої ракети не збили за період цієї війни, усі ворожі ракети Х-22 і Х-32 долетіли. У них цікава траєкторія польоту, вони високо летять. Коли ракета заходить на ціль, вона розганяється до дуже великої швидкості, тому її важко збити. А найголовніше, що у ворога цих ракет достатня кількість. Ту-22М3 – носій таких ракет. Росіяни їх використовують для ураження будь-яких цілей.
Можемо згадати влучання ракети у торговий центр у Кременчуці. Поряд з ним був завод. Тоді одна ракета влучила у торговий центр, інша у завод, от така «влучність». Це були або Х-22, або Х-32. Якщо ж по енергосистемах стріляють, то їм потрібне точне влучання. Для цього вони використовують X-101, X-555.
Нещодавно сталися вибухи на аеродромах, де базуються російські важкі бомбардувальники: «Енгельс-2» у місті Енгельс, Саратовська область і «Дягілєво» біля Рязані. На фото, які потрапили у мережу, можна розгледіти пошкодження. Наскільки вони серйозні?
Фото аеродрому в Енгельсі були зроблені зі супутника, якість фото погана, при приближенні не видно чітко, наскільки там літаки постраждали. А у «Дягілєво» видно пошкоджений Ту-22М3, його задня частина. Соплові апарати знесено повністю, стабілізатори зрізані, до того ж і автомобіль поряд згорів.
Як багато часу піде на ремонт?
Думаю, Ту-22М3 за тижні три можна відремонтувати. Достатньо буде просто зняти стабілізатори з іншого літака, що не літає, і поставити на цей, також поставити соплові апарати разом із двигунами чи навіть форсажну камеру знімуть, перевірять, чи усе ціле всередині, і повернуть назад.
ЗМІ пишуть про пошкодження двох літаків Ту-95. Це так?
Бачив на Google maps лише один з літаків Ту-95, який стоїть без крил. Але це не пов’язано із вибухом чи вибухами. Поряд з ним також Ту-160 стоїть. Я думаю, що це літаки-донори для інших.
Які вразливості мають стратегічні важкі бомбардувальники?
Якщо важкий бомбардувальник летітиме через повітряний простір України, то винищував Су-27, або МіГ-29 зможе легко його збити у разі, якщо такий бомбардувальник летітиме без супроводу. Бо зазвичай, якщо важкі бомбардувальники входять у чужий повітряний простір, їх супроводжують свої винищувачі. Якщо вони перебувають у повітрі далеко від кордонів України, то у нас немає зброї, аби їх дістати. Принаймні, за офіційними даними немає. Тому їх слід знищувати на землі.
«Не думаю, що російські аеродроми атакував український Ту-141»
Кілька іноземних ЗМІ написали, що російські аеродроми атакували українці. Нібито було використано модернізовані радянські безпілотники Ту-141. Що це взагалі за зброя і якщо вона така ефективна, то чому не використовувалася раніше?
Ту-141, Ту-143 – це старі радянські безпілотники з реактивними двигунами, вони достатньо важкі. Їх в основному використовували як літаючі мішені для випробування винищувачів та ракет «повітря-земля». Теоретично можна змінити старе обладнання, встановити нову систему наведення, додати паливні баки і тоді вони, знову ж таки теоретично, зможуть долетіти до «Дягілева» та «Енгельса-2». Але я все ж думаю, що то був не цей безпілотник. По-перше, він металевий і його легко може помітити ворожа система ППО. По-друге, він дуже гучний. Якби він летів уночі, його би точно помітили, оскільки видно газовий струмінь від роботи реактивного двигуна. Завдяки реактивному двигуну він може летіти зі швидкістю приблизно 700 км/год. Такий безпілотник є в музеї в «Жулянах».
Наскільки багато у Росії аеродромів, з яких можуть злітати стратегічні важкі бомбардувальники? Де вони розташовані?
Про усі російські аеродроми я не знаю. Річ у тім, що просто аеродрому недостатньо. Ту-160, наприклад, потребує дуже серйозного наземного обслуговування. Тобто можна просто перелетіти з одного аеродрому на інший, але якщо говорити про підготовку до виконання бойового завдання, то не на всіх аеродромах її можна здійснити, заправити літак азотом, киснем, технічними рідинами, зробити перевірку, налаштувати ракети. Це все тільки в Енгельсі можна зробити. Або, можливо, за рік вони якийсь інший аеродром оснастять потрібним обладнанням. Для Ту-160 чи Ту-95 я не бачу якихось інших аеродромів, окрім як в Енгельсі і під Рязанню, звідки вони могли би виконувати бойові завдання. Зараз, як ми знаємо, їх переправили на інші аеродроми, за полярне коло (нібито до Мурманська і Архангельська перебазували літаки типу Ту-95МС), вони поховалися. Але я не впевнений, що звідти вони зможуть вилітати на виконання бойових задач.
Який з цих типів літаків найбільш вибагливий?
Ту-160, він дуже дорогий в обслуговуванні, для нього потрібне спеціальне обладнання. Не так з ним усе просто.
Які у Росії є можливості будівництва нових важких бомбардувальників хоч би таких, які у них є на озброєнні зараз?
Немає у них можливостей будувати нові. Але можуть ремонтувати, переобладнувати. От візьмемо літак Ту-160. У його основі – титанова балка, на яку практично усе закріплюється. Тобто шасі, крила, навколо неї будується фюзеляж. Таких балок у них немає. Їх давно виробляли. Вже заводу того, мабуть, немає, який виробляв ці титанові балки. Тому росіяни для ремонту можуть використовувати балки з інших таких же літаків. Але будівництвом нових машин це не назвеш.
Які важкі бомбардувальники ворог найчастіше використовує для своїх атак?
Для масованих атак найчастіше використовують Ту-160 і Ту-95. Бо ці літаки можуть взяти на борт найбільше озброєння. Паралельно з ними можуть долучати до атак Ту-22М3, зважаючи, що цих літаків у них просто найбільше за кількістю.
«Росіяни запускають «літальні трубки», аби відволікти увагу від ракет»
Нещодавно росіяни запускали ракети з імітатором ядерної боєголовки. Для чого вони це роблять? З військової точки зору, цьому запуску є пояснення?
Ми говоримо про ракету Х-55, яка може містити ядерну боєголовку. Вона дуже схожа з Х-555, просто старіша. Допустимо, летить Ту-95МС. Він несе шість таких ракет. Наприклад, чотири з них – зі звичайною бойовою частиною, а дві – з імітаторами. Але ми ж не знаємо, що вони з імітатором. Тому, щоби відволікати Збройні сили і змушувати їх полювати за цими «літальними трубками», вони їх і використовують. Ми ж використовуємо ресурси, щоби їх збивати. А для ворога запуск цих літаючих трубок – найдешевша річ. І у той час, коли ми відволікалися на цю болванку з імітатором, ракета з бойовою частиною може пролетіти і влучити кудись. Їхня мета – відволікання наших ресурсів і уваги. Це тактика. Імітатор – це, грубо кажучи, просто макет. Чого би його не використати, якщо він у них є.
Чи достатньо у нас зараз систем ППО для збиття крилатих ракет? Військові кажуть, що понад 80% ракет збиваємо. Це багато чи мало?
Чи назвете ви хоч би одну систему ППО у світі, яка зможе 100% ракет збити? 60%, 70%, 80% збитих ракет, враховуючи наявну у нас кількість ППО, це дуже хороший показник. Покращити наш захист можна більш крутими системами ППО, які далі бачать, швидше летять. Системи Patriot, про які всі говорять (Джерела у Міністерстві оборони США підтвердило намір передати Україні системи протиракетної оборони Patriot), можуть ще й балістичні ракети збивати. Якщо вони будуть у нас на озброєнні, то ані «Іскандер» не долетить, ані ракета Х-22.
На бомбардувальники можна почепити ракети із ядерною боєголовкою. Запуск і політ такої ракети має якісь особливості? Наскільки складнішою є вона для збиття силами протиракетної оборони?
Сили ППО не розпізнають, де летить ракета з ядерною боєголовкою, а де – зі звичайною. Це питання до розвідки, встановити, чи є серед запущених ракет носій ядерного заряду. Ядерні бойові частини зберігаються окремо. Тому розвідка має зафіксувати, якщо їх завантажать у ракети, а ракети – у літаки.
Наскільки можна зменшити шкоду викиду радіації, якщо збити таку ракету раніше, ніж вона досягне цілі?
Дійсно, небезпека буде меншою, площа ураження буде меншою. Інше питання – куди уламки з боєголовки впадуть. Якщо у річку, то це не дуже добре. Якщо на землю – менш небезпечно. ДСНС знатиме, ділянку у 10 км можна очепити. Якщо йтиметься про безлюдне місце, ділянку можна буде засипати графітом, як у Чорнобилі було засипано реактор.
Михайло Глуховський, «Главком»
Коментарі — 0