Роман Костенко: Мелітополь – це дорога до перемоги

Херсон – єдиний український обласний центр, який вдалося захопити окупантам з 24 лютого. Саме тому розчаруванню росіян не було меж, коли довелося змиритися і під постійним натиском ЗСУ залишити місто, відступивши на лівий берег Дніпра.

У місто повернулися українська влада, яка одразу зіштовхнулася з наслідками окупації. При відступі росіяни зробили все, аби Херсон був малопридатним для цивілізованого життя: вони замінували багато ключових локацій, підірвали вишки мобільних операторів. Електрику сюди вдалося подати тільки на днях, попри те, що на відміну від багатьох інших міст по енергоінфраструктурі Херсона не завдавалися постійні ракетні удари.

Тепер війська агресора, хоч і відійшли на інший берег, мають змогу накривати вогнем  покинутий ними обласний центр, цим вони і користуються. Житлові квартали міста ледь не щодня здригаються від обстрілів, серед цивільних є жертви. Уряд закликав вразливі верстви населення, принаймні, на час холодів залишити Херсонщину та переїхати до більш безпечних регіонів.

Ветеран АТО, «кіборг», полковник СБУ та народний депутат Роман Костенко з моменту початку повномасштабної агресії багато часу проводить саме на півдні, зокрема, на вже деокупованій Херсонщині. Там розташоване його рідне село Чарівне, де він виріс.  

Костенко є секретарем парламентського комітету з питань безпеки, розвідки та оборони і в столицю заїжджає зрідка – коли того вимагають його депутатські обов’язки. В інтерв’ю  «Главкому» нардеп розповідає, як краще визволяти іншу, досі окуповану, частину Херсонщини та називає чутливі місця агресора, якими можуть скористатися ЗСУ.

– Я б все-таки розділив кейси звільнення територій і їх подальшого утримання, – одразу зауважує Костенко. – Ми вже давно розуміли, що противник відійде на інший берег, підірвавши за собою мости, аби практично унеможливити наше потрапляння на лівобережжя з боку Херсонщини. Дійсно, Херсон став прифронтовим містом і всі ті села, які були неглибоким тилом уздовж Дніпра, також стають лінією фронту. Зараз ми будуємо артилерійську систему вогню, але противник в свою чергу завдає удари, тому всі ці території є під загрозою. Вже відбуваються обстріли і самого Херсона, і сусідніх населених пунктів теж.

Думаю, українська армія не дасть зробити з Херсона другий Маріуполь, бо ми маємо вигідні позиції на правому березі. І сподіваюся, що нашої розвідки та артилерії буде достатньо, аби превентивно виявляти стаціонарні позиції противника і знищувати їх, не даючи можливості наносити масові удари. Але від прильотів і одиночних пострілів ніщо не захистить.

Наскільки від таких атак росіян може стримувати вірогідність адекватної відповіді, зокрема, удари по їхній вразливій логістиці на півдні?

Якщо взяти найбільші засоби, що в нас є, то ми дострілюємо аж до кримських перешийків і всю цю територію можемо тримати під контролем. Питання тільки в задіянні засобів  розвідки обстановки – супутників, безпілотних апаратів, авіації, аби ми могли вчасно виявляти противника, завдавати превентивні удари і ускладнювати постачання боєприпасів. І такі удари вже наносяться.

А щодо ейфорії перших днів після звільнення Херсону… От дивіться: 11 листопада наші війська вийшли на рубіж Дніпра, а вже 12-го їх перекидали на інші напрями. Тобто часу радіти солдатам особливо не було.

Наскільки ефективним виявилось застосування стабілізаційних заходів – тимчасова заборона на в’їзд та виїзд з міста, розмінування і все інше?  

Проводилось розмінування адміністративних будинків, в тому числі СБУ, поліції. Були вибухи, і навіть, на жаль, були постраждалі під час цих робіт. У цілому наші сапери відпрацювали дуже добре. Але є й деякі будівлі, які краще підірвати ніж розміновувати.

Роман Костенко, генерал Дмитро Марченко та голова Миколаївської ОДА Віталій Кім

фото з відкритих джерел

«Більше шансів звільнити лівобережжя буде із запорізького напрямку…»

На хвилі звільнення Херсона розповсюджувалися багато чуток щодо швидкої деокупації усієї області. Так мер Нової Каховки в інтерв’ю «Главкому» прямо казав, що у другому кварталі міського бюджету на наступний рік вже заплановані кошти на відновлення його міста після того, як звідти виженуть загарбників. Ви так само оптимістичні?

У нас вже заступник міністра оборони казав, що до кінця року Крим буде звільнено, головний керівник розвідки стверджував, що війна закінчиться влітку. Хтозна, може, в них є якісь дані… Звільнення лівобережжя буде залежати від багатьох факторів, у першу чергу, від того, яке рішення прийме наш главком. На мою думку, більше шансів його звільнити буде із запорізького напрямку, ніж намагатися штурмувати Дніпро та створювати там плацдарми. Штурм Дніпра можливий в перспективі, але для цього потрібно багато сил та засобів, бо ця ріка є досить широкою і поки такий варіант для мене виглядає нереальним.

Час, коли це станеться, залежатиме від подій на всьому театрі бойових дій. Не можна казати про одне лівобережжя без урахування подій на сході, де противник зараз концентрує війська – в районі Авдіївки, Бахмута, аби продавлювати нашу оборону. Поки ми виконали програму максимум – убезпечили південь на середньострокову і довгострокову перспективу, вибудували оборону по річці Дніпро і вивільнили велику частину своїх військ, які перекинули на інші напрямки. Тепер нашим основним завданням має стати просування на запорізькому напрямку – в бік Енергодара, Мелітополя. Ворог, на жаль, це теж розуміє, але це – єдиний шанс розрізати його логістичні шляхи та їхнє угрупування. Також ключове завдання – стримування ворога на Донецькому напрямку.

Іноді складається враження, що агресор тепер не атакує, а риє окопи. Чим ви пояснюєте будівництво фортифікаційних споруд, чутки про евакуацію в Криму, появу «засічної риски» в Білгородській області, приведення в готовність ППО в центральних областях Росії, перевірку бомбосховищ в російських містах? Тобто з наступальної «спецоперація» для росіян перетворюється в захисну? Чи це хибне враження?

Хибне, бо ворог найбільшу активність веде в районі Бахмута, Авдіївки, Павлівки. Саме за Павлівку йдуть такі бої, бо якщо ми там просунемося вперед, то зможемо взяти під вогневий контроль залізничну дорогу далі на південь до Мелітополя, по якій, по суті, йде вся логістика. І, відходячи від Херсону, ворог розумів, що у разі втрати цієї логістики може залишитися повністю без постачання. Тому вони так і б’ються, намагаючись на Донеччині виштовхати нас подалі, аби забезпечити свої тили. Наше завдання – не дати їм таку можливість.

І якщо раніше росіяни навіть не думали про те, що їм доведеться вести якісь оборонні дії, то зараз бачать, куди прийшли і як для них все розвивається. Відповідно, розуміють перспективу і наслідки. Зараз Росія намагається виграти час, аби виторгувати для себе кращі умови, бо зараз вони вже програли цю війну, але Україна її ще не виграла. Тут питання лише в тому, коли це буде. І Росії дійсно треба переживати, аби ми не завдали ударів по їхній території. Росіяни поки підтримують цю війну, бо для них вона досі десь далеко на території України. Але якщо у нас буде можливість, ми завдаватимемо удари по РФ.

«Кінбурнська коса – це пустеля. Висадка солдат там може погано закінчитись»

Кінбурнська коса, яка вважається стратегічним плацдармом для обох сторін, залишається наразі «сірою зоною»? Ходили загадкові офіційні заяви, що Україна проводить там військову операцію в режимі тиші.

Декілька днів тому на косі не було нікого. Кінбурнська коса навпіл розділена на Миколаївську та Херсонську області. Наші сили оборони неодноразово завдавали туди артилерійські удари і зробили все, аби там не було противника. Причому його нема не тому, що ми його вибили, а тому, що на косі просто нема де стояти. Це – пустеля, по якій машини навіть погано проходять, вона досить вузька, там нема рослинності. Тому висаджувати туди солдат, з військової точки зору, – досить важка історія, яка може погано закінчитись. Зараз наші сили взяли під контроль перешийок за селом Геройським, і поки цього достатньо для стримування ворога.          

У чому стратегічне значення коси, окрім забезпечення «зернового коридору» з Миколаєва?

Це, наряду з Очаковом, – вхід у Дніпро-Бузький лиман, потім в Південний Буг та порти Херсона. Але це тільки вхід і не косою єдиною. Навіть якщо ми будемо тримати саму косу і давати можливість нашим кораблям заходити, це їх повністю не убезпечить. От якби ми повністю звільнили територію хоча б до Голої Пристані, то можна було б про щось говорити. А сенсу розглядати Кінбурнську косу як якийсь початковий плацдарм я не бачу. Противник при сучасному озброєнні так само буде контролювати цей коридор. 

На думку Романа Костенка, контроль над Кінбурнською косою краще тримати дистанційно

фото:author-tour

Ви вважаєте, що наступні цілі ворога – Донбас та Запоріжжя. Чи тих угрупувань ЗСУ, які відведені з Херсона після його деокупації, вистачить для оборони інших наших вразливих напрямків та можливого контрнаступу?

Мелітополь – це взагалі дорога до перемоги, важливий і Енергодар з Запорізькою АЕС. Ви, мабуть, чули, що противник вже говорить про «жести доброї волі», але це має бути політичне рішення Путіна, бо АЕС – саме те, чим він може шантажувати світ дуже довго. Нагадаю, що наші Збройні сили вже «допомогли» Кремлю на півдні прийняти одне політичне рішення (йдеться про відступ з Херсона – «Главком») після того, як його ж військові довели Путіну, що цю територію безглуздо тримати. Хоча Херсон був єдиним обласним центром, який вони контролювали. Так само у перспективі це можливо зробити і на Запорізькому напрямку.

«Росіяни в будь-який момент притиснуть білорусів, аби вони...»

Чи можна навіть росіян, які звикли споживати новини з телевізора, тримати дев’ять місяців в цій інформаційній напрузі? Рейтинги зомбі-шоу Скабеєвої та Соловйова вже покотилися донизу, бо, схоже, у телеглядачів від цього градусу постійної ненависті просто мізки закипають. Чи може апатія, яка зростає, скорегувати хід цієї війни, яку в Росії війною називати заборонено?

Проявляти свою незгоду з війною можна по-різному. Якщо матері та родичі загиблих вийдуть на вулиці і будуть вимагати відставки Путіна – це одне, а якщо просто розмовлятимуть на кухні та відео записувати, як зараз, – це інше. Морально-психологічний стан у армії падає: замість того, аби мобілізовуватися під «Прощання слов’янки» в побідоносну армію, яка буде наступати та «повертати території», вони примушують своїх людей йти на службу до армії, яка терпить одну поразку за іншою. Так само і фактор Білорусі: думаю, білоруси вступили б у війну, якби Росія вже дотискала нас, а не відступала по всіх фронтах і проти неї ополчився весь цивілізований світ. 

Ситуація на кордоні з Білоруссю постійно змінюється. І знову циркулюють тривожні чутки про наступ чи то в районі Волині, чи то Чернігівщини. Ваша особиста думка – це більше відволікання уваги ЗСУ від інших напрямків чи все-таки реальний розрахунок на побудову нового плацдарму для майбутньої атаки?

Я ставлюсь до Білорусі як до ворога, і ми маємо готуватися до того, що або Росія використає цей плацдарм для вторгнення, або Білорусь це зробить. Я спілкуюсь з розвідкою і вони дають всілякі прогнози: мовляв, до кінця грудня нічого не буде, але ніхто нічого не виключає на 100%. Тому ми можемо прогнозувати дії Білорусі тільки в якійсь короткостроковій перспективі – місяць-два. У нас великий спільний кордон, ця країна надала повністю свою інфраструктуру та воєнні об’єкти для ведення війни проти нас. Народ там – боягуз, сидить по хатах і мовчить. Росіяни в будь-який момент якось їх притиснуть і можуть створити умови, за яких  білоруси будуть вести бойові дії проти України. Ми це все враховуємо: провели інженерні роботи на північній ділянці, замінували цю територію, там стоять наші війська, які замість цього могли б звільняти наші території на сході та півдні.

Мобілізація в Росії, яку Путін обіцяв не проводити, але все-таки зробив такий непопулярний крок і, за чутками, збирається продовжувати, щось серйозно змінила на фронті? Чи її наслідки недооцінюють?

Додатковий ресурс на війні – завжди ресурс, який треба враховувати та проти якого боротися. Дійсно, його не можна порівнювати з тією кадровою армією, що заходила в Україну. Ким є ці нинішні мобілізовані? Вони стануть новими екіпажами танків, бойових машин, новими розрахунками артилерії, ракетних комплексів, ППО. За місяць-два-три вони чомусь навчаться, отримають бойовий досвід і стануть солдатами. Але, звісно, рівень цього ресурсу буде гіршим, ніж тих, хто був до цього.

У нас же мобілізація теж не завершується. Підготовка ділиться на кілька етапів. Початкову проходять або в наших навчальних центрах, або за кордоном, зокрема, в Британії. Там навчають елементарним речам – тактиці, вогневій підготовці, пересуванню, виживанню на полі бою. Це такий собі курс молодого бійця, що триває місяць чи два. І потім окрема підготовка вже відбувається по військовій спеціальності – танкіст, водій БМП, БТР, оператор танкового комплексу… На початку була проблема, коли хлопцям просто давали в руки зброю і кидали на фронт, але іншого виходу не було. Це були наші довоєнні прогалини, коли ми не готували нормально резервістів та мобресурс. Але зараз людей готують, хай і не протягом року, як би того хотілось.

«Весь пафос Путіна і всіляких лаврових здувся»

Десь місяць тому ви казали, що з приходом нового командувача «спецоперацією в Україні» генерала Сергія Суровікіна відбудеться якась активізація російської армії. Але поки що з його ім’ям асоціюється тільки її відхід з Херсону. Ви побачили якусь іншу активізацію?

Війну не можна міряти днями чи місяцями. Вони планують якусь операцію, але у них є велика проблема: треба завдати удар, для якого немає сил та засобів. Втрачено багато техніки, військ, мобілізовані ще не прийшли на фронт, але тобі треба взяти Донецьку, Луганську області та ще й бажано закувати в «кліщі» Запоріжжя, аби «продати» це на внутрішній ринок. От Путін їм так і каже: «Візьміть мені повністю Донбас в адміністративних кордонах, щоб я вийшов і сказав, що всі цілі операції досягнуті». Кожен менеджер йому скаже: «Добре, пане главком, для цього мені потрібна тисяча танків, стільки ж артилерії та мільйон людей». У главкома всього цього немає, і вони думають, де ж це взяти. Тому і було прийняте непопулярне рішення піти з лівобережжя, щоб застосувати ці війська на іншому напрямку саме для того, що планує Суровікін. Якщо просто нарощувати війська за допомогою мобілізованих, це зайняло б по факту ще декілька місяців, бо їх треба навчити, зняти та привезти техніку зі складів. Простіше просто перекинути бойові частини і намагатися десь в одному місці протиснути, чим вони зараз і займаються.

Новий командувач «спеціальною військовою операцією» Сергій Суровікін почав з «важкого рішення» – виведення військ з Херсона. Що далі?

фото з відкритих джерел

До речі, щодо техніки росіян, – ми постійно чуємо, що з нею та далекобійними ракетами у них починаються проблеми. І від нашої, і від американської розвідки.

Залежить від того, що вважати проблемами. Ми бачимо, що вони вже з надводних кораблів стріляють підводними ракетами «Калібр», що взагалі-то призначалися до підводних човнів. Це свідчить про те, що у них вже надводні ракети закінчуються і вони використовують те, що є. Звісно, у них залишається велика кількість старих радянських ракет, які були призначені до несення ядерних боєзарядів, – Х-55, Х-101. Але сучасних високоточних лишилося небагато, а їм же ще «з НАТО воювати» та чимось світу погрожувати.

Чи очікуєте ви від агресора якихось несвяткових сюрпризів на Новий рік та Різдво?

Думаю, вони однозначно будуть. Намагатимуться відключити нам світло, аби ми на Новий рік сиділи в темряві. Мені здається, що російське керівництво досі дезінформують. «Спецоперація» ж почалася з того, що Путіну розповіли, що у нас немає армії, українські солдати з любов’ю до Путіна гуртом почнуть здаватися. Потім йому хтось розказав, що знищуючи нашу інфраструктуру та занурюючи Україну в темряву та холод, вони змусять українців бігти на перемовини і здавати території, аби залишити для життя хоч якісь шматочки. І він в усе це вірить. Але український народ якось готується до зими, забезпечує себе, і це зайвий раз вказує на те, що в Кремлі не розуміють, ані що відбувається на полі бою, ані що взагалі відбувається у нас в країні. Всі ці «демілітарізації» були лише ширмою, аби захопити і знищити Україну, але зараз риторика агресора змінилася, і змінили її наші сили оборони. Весь пафос Путіна і всіляких лаврових на світовій арені кудись здувся. Путін знищив РФ, і в цьому він безперечно допомагає Україні.

Голова Херсонської військової обладміністрації Ярослав Янушевич, що після деокупації повернувся до облцентру, відомий схильністю до самопіару, і кажуть, що нібито його амбіції простягаються далеко за межі Херсонщини. Як би ви оцінили його роботу?

Не знаю щодо самопіару, я лише бачив його в кітелі з нагородами та орденами, хоча не знаю, де він воював. Просто цікаво, як він їх заробив. А робота в області йде: бачу, що місцева влада намагається повернути світло, інтернет, зв'язок, опалення. Наскільки це робиться кваліфіковано і вчасно – сказати важко через масштаби розрухи. Але сподіваюсь ще поговорити з Головою Херсонської ОВА та поставити йому питання, які мене цікавлять.

Чому зараз після загадкового зникнення мера Херсона Ігоря Колихаєва містом фактично керує не голова міської військової адміністрації, секретар міськради Галина Лугова, а заступник мера Володимир Пепель?

За останньою інформацією, Колихаєв сидить десь у СІЗО на окупованій території. А хто зараз керує містом безпосередньо – не знаю.

Ви самі більше на півдні перебуваєте чи в Києві?

У Києві взагалі рідко буваю, тільки на сесії Верховної Ради приїжджаю та на закриті комітети, де озвучується таємна інформація, яку не можна отримати онлайн. З дев’яти місяців не був на півдні, мабуть, лише місяця півтора.

Павло Вуєць, «Главком»