Росія має програти. Інакше...

Серед багатьох довговічних важливих аксіом Сунь Цзи особливо доречною є така: «Хто не знає ворога, але знає себе, інколи виграє, а інколи програє; Той, хто не знає ні себе, ні ворога, програє кожну баталію».

Але що станеться, коли жоден герой не розуміє ні себе, ні свого супротивника? Незалежно від того, чи стикався Сунь Цзи з такою загадкою, він ніколи не розповідав нам, як її вирішити.
Саме в такій ситуації ми опинилися через пів року від початку  найжорстокішого конфлікту в Європі після Другої світової війни.

До 24 лютого керівництво Росії ніколи не сумнівалося в спроможності своїх збройних сил подолати зухвалість України та її псевдоідентичність. Щодо України воно неправильно оцінило все важливе: її енергію, її винахідливість і, що не менш важливо, її рішучість жити «відокремлено від Росії». Воно також неправильно оцінило себе. Недоліки російської військової культури виявилися несприйнятливими до модернізації, «миттєвих навчань» і бойового досвіду. Військовий істеблішмент не захотів і не зміг захиститися від продажності, услужливості та брехливості, якими пронизана «вертикаль» держави. У той час як катастрофа відроджує сильні сторони російської військової культури, які ще можуть виявитися вирішальними, цей жахливий процес є вторинним щодо переконання, яке тепер зміцнилося, що справжнім антагоністом російської армії на полі бою є не українські «підопічні» НАТО, а армія, створена за зразком НАТО. Багато хто впевнений, що якби Путін не вирішив напасти, то ця «нацистська» армія врешті-решт напала б на саму Росію.

Сполучені Штати та їхні союзники з НАТО спростували свої власні очікування щодо масштабу підтримки, яку вони запропонували Україні, але їхній страх перед ескалацією та невідомим, включно з ціною перемоги над Росією, все ще паралізує їхню рішучість та дії. Більше того, дехто  ще не визнав невблаганного зв’язку між безпекою Європи та безпекою України.

«Що таке Захід?» — усім відоме запитання Путіна. Він поділений на тих, хто співчуває Україні, і тих, хто їй просто симпатизує, на тих, хто поділяє історичний досвід, і тих, хто не знає, що означає жити в «зоні традиційних інтересів» Росії. Нахабство вимог Росії (закріплених у її «проектах договорів» у грудні 2021 року) та жахи Бучі об’єднали ці два Заходи, але, як і у випадку з жахом MH-17, можна запитати: «Як надовго?»
Ті, хто бажає усвідомити ставки та небезпеки цього конфлікту, повинні керуватися трьома аксіомами.

«Путін або підпорядкує Україну, або її зруйнує»

Перша аксіома була сформульована автором у 2015 році: «Путін має намір підпорядкувати Україну або знищити її». Ця рішучість випливає з переконання, яке існувало задовго до нього: «Київ — мати Русі». Тим на Заході, хто шукає територіального компромісу, непереборно важко зрозуміти, що Росія намагається не завоювати території, а знищити націю. Поглинання ідентичності інших народів власною ідентичністю Росії було визначальною рисою російського імперіалізму. Рівняння між аморфним цивілізаційним царством середньовічної «Русі» та Росією, побудованою московським абсолютизмом, є найбільш символічним і тривожним прикладом цієї тенденції. Ця кривава ініціатива, яка набула доктринальної формальності в 19 столітті й ​​має значно більш раннє походження, знову дає Москві переважне право розповідати іншим, хто вони і який у них вибір. У царські часи «неісторичну» непокору українців регулярно приписували «польським інтригам». Сьогодні Росія розглядає Україну як інструмент і симулякр «колективного Заходу». У формулюванні Дмитра Рогозіна: «Те, що виникло на місці України, ​​– це екзистенційна загроза російському народу, російській історії, російській мові та російській цивілізації».

Історична апологія Путіна в липні 2021 року того, що, по суті, є маніфестом війни, ґрунтується на двох взаємопов’язаних положеннях. По-перше, пострадянська еліта України – не лише «офіційна влада, але й місцеві олігархи» – «вирішила заснувати незалежність своєї країни на запереченні її минулого» – минулого, яке, на думку більшості українців, значною мірою вигадала Росія. Як би там не було, цей «ухил», за обвинуваченням Путіна, змусив ці еліти прийняти «радикальні та неонацистські амбіції»: «примусова зміна (України) ідентичності… примусова асиміляція, формування етнічно чистого українця. Держава, агресивно орієнтована на Росію – за своїми результатами порівнянна із застосуванням проти нас (Росії) зброї масового ураження».

По-друге, ці амбіції переплітаються з амбіціями західних держав, які відродили «польсько-австрійську ідеологію «антимосковської» Русі».

Крок за кроком Україну втягували в небезпечну геополітичну гру, метою якої було перетворення України на бар’єр між Європою та Росією, на плацдарм проти Росії. Неминуче настав час, коли концепція «Україна – не Росія» вже не була придатною. Вимагали «антиросії», з якою ми ніколи не примиримося».

Цей аналіз чи то на основі переконань, чи користі, надав російській війні особливої ​​логіки. По-перше, масштаби опору України визначають масштаби її «денацифікації». «Зомбованих» – тих, хто зустрічає визволителів України зброєю, а не хлібом-сіллю – треба знищити, непокірних мешканців «нацифікованих» місцевостей депортувати, а їхніх дітей, як уйгурів із Сіньцзяну, перевиховати російською мовою. По-друге, знищення «антиросії» в Україні, що передбачає не лише її «денацифікацію», але й «демілітаризацію» та економічну руїну, є передумовою для демонтажу «антиросії» на Заході.

Найпомітніша спільність закликів Заходу до компромісу – чи то у формі пропозиції Італії про припинення вогню від 30 травня (яку схвалив Постійний представник США в ООН), чи то невтомних посередницьких зусиль Еммануеля Макрона (чого не вимагали ні Росія, ні Україна) чи нескінченні пропозиції, які висувають різноманітні експерти, маститі та неофіти, – це свідчення незнання ними логіки, не кажучи вже про когнітивний світ, у якому формуються цілі та стратегія Росії.

Єдине, що було заморожено в конфліктах за участю Росії, це процес вирішення конфлікту

Вони також нехтують досвідом. Жодного разу за час перебування Путіна на посаді не було віддано окупованих територій, чи то Південна Осетія, Абхазія, Крим чи псевдореспубліки Донбасу. Жоден «заморожений конфлікт» не залишився замороженим. У Південній Осетії «заморожування» конфлікту дозволило Росії відгризти нові де-факто кордони Грузії. На Донбасі після Мінських «угод» загинуло більше українських військових, ніж за попередні місяці. Російська анексія Криму не тільки дозволила Росії мілітаризувати півострів і підтримувати свої сили в Сирії; вона значно просунулася вперед у своїй історичній меті перетворення Чорного моря на власну морську територію. Єдине, що було заморожено в цих конфліктах, це процес вирішення конфлікту. На практиці припинення вогню на нещодавно здобутій території наблизило б Росію ще на один крок до іншої стратегічної мети: поділу України, шляхом розвалу і руйнувань. Або прихильники нового «замороженого конфлікту» страждають від інтелектуальної недостатності – вони не знають про ці прецеденти, або вони добре про них знають, і в цьому випадку вони страждають від інтелектуальної нечесності.

«Батальйон проти батальйону, ми перевершуємо росіян». Ця українська бойова заповідь, хоч і цілком точна, має сумнівну доречність. Логіка знищення підказує, що якщо російські батальйони не впораються з поставленим завданням, їх замінить артилерія, яка здатна виконати більш важливе завдання: знищити супротивника і його оточення. Логіка підпорядкування України чи її руйнування – це логіка знищення. Її можна зламати лише переважаючою силою або домовленістю про «повернення до дружби».

«Перемога – це все»

Друга аксіома була сформульована Сталіним у відповідь ображеному Мао Цзедуну наприкінці 1949 року: «Перемога — це все. Переможців не судять». Ця відповідь не мала на меті спростувати звинувачення Мао в тому, що Комуністична партія Китаю протягом 20 років зазнавала «гніту та тиску» з боку радянських союзників, просто це вже не мало значення. Таким же чином, безпрецедентні людські та матеріальні затрати для радянської перемоги також більше не мали значення. Нещодавно відновлені демократії Західної Європи поважали цю логіку. Вони не ототожнювали матеріальні втрати СРСР із зменшенням його впливу. Їм було страшно. Сьогодні така сама логіка. Яких би втрат не зазнала Росія, якщо Україна буде остаточно «демілітаризована» та «денацифікована», тоді жертви Росії будуть виправдані, а поразка України буде представлена ​​як найбільший тріумф Росії з часів перемоги 1945 року. Величина витрат лише підкреслить величину перемоги. Нинішній режим зміцниться. Ті на Заході, хто стверджує, що, незалежно від її результату, війна в Україні серйозно послабила Росію, не розуміють ані міркування свого супротивника, ані природи конфлікту.

Більше того, поєднання Росією «антиросії» в Україні та «антиросії» на Заході означає, що ця перемога не буде остаточною, доки Захід не зазнає остаточної поразки. Аргументація цього судження викладена в категоричних термінах у статті Дмитра Треніна в травні 2022 року в журналі «Россия в глобальной политике».

• Росія і Захід перебувають у стані «тотальної війни (поки що гібридної)». Природа ворога виключає «серйозний діалог, тому що можливість компромісу – насамперед між США і Росією – на основі балансу інтересів практично відсутня». Ці обставини «повністю анулюють попередню стратегію (Росії) щодо США та Європи». «Системне протистояння між Заходом і Росією буде тривалим».
• Завдання Росії в цій гібридній війні полягає не в тому, щоб перевернути «з ніг на голову» міжнародний порядок «будь-якими можливими засобами», а «побудувати елементи нової системи» спільно з «не-Заходом» і «ситуативними союзниками» всередині Заходу, таким чином – використовувати низку «обтяжливих» факторів, щоб «відвернути увагу та ресурси опонента від Росії, а також вплинути на внутрішню ситуацію в США та Європі на користь Росії». «Найважливішою метою буде розробка стратегії щодо протистояння між США та Китаєм, яке розвивається».
• «Тотальна економічна війна», нав’язана Заходом, зобов’язує Росію вийти за рамки реагування та взяти на себе ініціативу щодо всього спектру економічних засобів, які є в її розпорядженні, включаючи фінанси, енергетику та сільськогосподарську продукцію.
• Успіх цієї «складної стратегії» залежить від «використання всіх можливих потенціалів» для досягнення швидкого стратегічного успіху в Україні та перешкоди тим, хто прагне «розтягнути військові операції, завдати втрат і послабити міжнародний авторитет Росії». Успіх Росії в Україні стане «болючим ударом по глобальній гегемонії США».
• «Ніколи після закінчення холодної війни перспектива превентивного (попередження) ядерної війни не була такою відчутною (актуальною), як зараз». «Після досягнення стратегічного успіху в Україні новими завданнями Росії буде змусити НАТО визнати російські інтереси на практиці та забезпечити безпеку нових кордонів Росії ».
• «Війна є найважчим і найсуворішим випробуванням на згуртованість, витривалість і внутрішню силу країни». Таке «моральне здоров’я» вимагає «об’єднання держави та суспільства», «мобілізації всіх наявних ресурсів», еліти, яка більше не «концентрується на власному збагаченні», і «усунення всіх перешкод, які внутрішньо послаблюють країну».

Для тих, хто вивчав російську політику та історію, у статті Треніна немає нічого нового. Її користь полягає в тому, що в одному місці представлено те, що люди, які приймають рішення, повинні були знати, а чого ні.

1. Зв’язок між цілями Росії в Україні та її глобальними цілями не є припущенням; це питання політики і відображення об'єктивної реальності.
2. Процес формування кордонів Росії не завершено. Кордони Російської Федерації 1992 року більше не є базовою лінією ні де-факто, ні де-юре того, що Росія вважає законним і прийнятним.
3. Поява нових викликів Заходу (припинення поставок газу, блокада української сільськогосподарської продукції) є не «побічними ефектами» війни, а її вимірами.
4. Росія розглядає небезпеку ескалації не як аргумент для взаємної стриманості, а як додаткову терміновість для нав'язування своїх умов опоненту. Він використовуватиме «всі можливі потенціали», які вважаються ефективними, попри самонакладені Заходом обмеження.
5. Матеріальні фактори не є синонімом сили. На війні вирішальним є «моральний» фактор (згуртованість, витривалість і внутрішня сила героїв).
6. Зовнішні та внутрішні цілі режиму стали нероздільними. У «об’єднанні держави і суспільства», «націоналізації олігархів» і «усуненні всіх внутрішніх перешкод» немає жодної згадки про громадянське суспільство. Це державні проекти.

«Захід змусить Україну припинити воювати»

Третю аксіому формулює український експерт Ганна Шелест: «В українців немає страху, що вони припинять воювати. Вони бояться, що Захід змусить Україну припинити воювати».

Страх ґрунтується на одній реальності і двох побоюваннях. Реальність, яка не потребує обґрунтування, полягає в залежності України від Заходу: по-перше, для підтримки макроекономічних умов; по-друге, для забезпечення Збройних сил України матеріально та підготовкою для ефективного ведення війни. Розмивання цієї підтримки, а тим більше її раптове припинення, рано чи пізно перетворило б національну оборону України на повстанський рух.

Звідси і побоювання. По-перше, терпіння західних електоратів урветься. Найповніше опитування громадської думки за останні тижні (Європейська рада з міжнародних відносин, 16 червня) надає деякі докази цього. У той час як переважна більшість у восьми з десяти опитаних європейських країн звинувачує Росію у війні, то просто більшість перемістила свою увагу з України на витрати на її підтримку. Більше того, тепер більшість розглядає мир як важливіший пріоритет, ніж справедливість, хоча вони вважають Росію основною перешкодою для миру. Зрозуміло, що скорочення Росією поставок європейського газу має на меті поглибити ці невдоволення. Британський прем’єр Борис Джонсон справедливо попереджає про зростання «втоми» в Європі, якщо війна затягнеться. Як це не парадоксально, перші успіхи України у війні та викликаний ними ентузіазм можуть лише посилити взаємні звинувачення, якщо виправдаються суспільні очікування. Заспокоєння електоратів щодо тривалої війни потребує резервів лідерства, яких може не існувати.

Поразка України буде представлена ​​як найбільший тріумф Росії з часів перемоги 1945 року

Друге побоювання полягає в тому, що критична маса західних урядів приватно виступає за «врегулювання» з Росією, а не за її поразку. На перший погляд, це почуття відступило, оскільки стали очевидними характер цілей Росії та глибина її цинізму. На ранніх етапах війни були досить поширеними розмови про «збереження обличчя». Вираз зараз рідко можна почути. Навіть Макрон закликає до поразки Росії. Італійський мирний план помер швидко й тихо, а розмови про територіальні поступки обмежуються групою експертів і «відомих людей». У Німеччині альянс між психологічними комплексами та бюрократичними складнощами перешкоджає постачанню нею найсучаснішої зброї; попри це, Німеччина стала другим у Європі постачальником зброї для України. Підтримка України «скільки це буде потрібно» тепер є політикою G7.

Тим не менш, президент Байден рішуче натякає, що врегулювання, а не поразка Росії, є саме тим, чого він прагне. Політика, яку він оприлюднив у своїй статті в New York Times від 31 травня, є двозначною. Він твердо підтримує «незалежну, суверенну та процвітаючу Україну, яка має засоби для стримування та захисту від подальшої агресії». Але натомість не йдеться про відновлення міжнародно визнаних кордонів України. Щоб посилити двозначність, Байден заявляє: «Я не тисну на український уряд – приватно чи публічно – щоб він пішов на будь-які територіальні поступки». Чому б просто не сказати: «Ми твердо підтримуємо відмову України піти на територіальні поступки»? Заяви та упущення Байдена навряд чи заспокоять усіх українців.

Питання полягає не в тому, наскільки велика підтримка надається, а в тому, чи налаштований Захід зробити все необхідне, щоб дати Україні можливість перемогти. НАТО виключає будь-які дії, які можуть призвести до прямої конфронтації з Росією. Так само і Сполучені Штати. Стратегічна концепція НАТО-2022, ухвалена на саміті в Мадриді, чітко підтримує неподільність безпеки на території Альянсу. Але водночас вона не дає жодних гарантій. У цьому документі  проголошено, що «сильна, незалежна Україна є життєво необхідною для стабільності євроатлантичного регіону», а не його безпеки, як сподівався президент Зеленський. У попередній Стратегічній концепції 2010 року, слабшому документі в багатьох відношеннях, зазначалося: «Нестабільність і конфлікт за межами кордонів НАТО можуть безпосередньо вплинути на безпеку Альянсу», а також зазначалося, що Альянс повинен використовувати «суміш політичних і військових інструментів», щоб «зупинити триваючі конфлікти». У новій Концепції подібних заяв немає. Можливо, це ознака реалізму. Це, звичайно, відображення обставин, що змінилися. У минулому НАТО та «коаліції під проводом НАТО» проводили «гуманітарні інтервенції» (наприклад, Косово – 1999 рік, Лівія – 2011 рік); більше того, союзники НАТО (хоч і не сама НАТО) вступили у війну, захищаючи країни, що не входять до НАТО (наприклад, Кувейт у 1991 році). Проте супротивниками в цих конфліктах не були ядерні держави. Попри недавню війну в Грузії, Росія не розглядалася як сторона в конфліктах, які передбачались у 2010 році, а війна між Росією та НАТО вважалася дуже малоймовірною. У 2022 році це буде набагато менш неймовірним, і, схоже, це відображає більш жорстке формулювання нової Стратегічної концепції.

Тепер більшість розглядає мир як важливіший пріоритет, ніж справедливість

Якими будуть наслідки, якщо НАТО нікого не захищатиме від Росії, окрім себе? Чи дозволить це Росії зробити висновок, що вона має карт-бланш за бажанням нападати на країни, що не входять до НАТО, і навіть стерти їх з карти, що вона може поставити під загрозу ядерну безпеку, глобальні постачання продовольства та скасувати Конвенцію Монтре та інші стовпи «порядку, що базується на правилах» без страху перед військовою розправою? Масштаби підтримки України та суворість режиму санкцій показують, що це не є наміром Заходу; попри це, обмеження, які Захід накладає на Україну, свідчать про те, що він докладатиме чимало зусиль, щоб уникнути конфлікту з Росією. У Москві обережність Заходу можуть сприйняти як страх.

Покарання за амбівалентність

Непереможена Росія дорого обійдеться Україні та Заходу.

По-перше, це посилить нинішній режим. Поразка України – її зменшення, роздробленість і ослаблення – буде представлено ​​як найбільшу з 1945 року перемогу російської зброї над «антиросією». «Перемога — це все». Переможців в Росії не судять. Там зміна режиму є плодом поразки, а не перемоги.

По-друге, економічні наслідки будуть глибокими та тривалими. Аналогії з Планом Маршалла США («Програма відновлення Європи») не повинні призводити до неправильних уроків. $13 млрд, перерахованих одержувачам Програми протягом 1948–1951 років ($115 млрд у доларах 2021 року), становили 3% їхнього сукупного національного доходу. Програма була успішною, оскільки вона поєднала стартовий капітал із реформами в тому, як національні економіки працювали та торгували одна з одною. Таким чином, він підготував насос для відновлення та інвестицій, що значно перевищило масштаб самої допомоги. Без політичної впевненості такого результату не було б.

Росія, «переможена і яка вбачається такою, що буде переможеною», і Україна, захищена всередині безпечних кордонів, зможуть відтворити ці умови та створити основу для чесних і прибуткових інвестицій, що не означає, що так і буде. Але якщо це станеться, то Україна миттєво стане ринком Європи, що розвивається. Отримавши статус парії та, можливо, опинившись у стані політичної нестабільності, Росія стане «поганим ризиком» Європи. Але змінивши цей результат, наслідки стануть діаметрально протилежними. Нав’язаний і слабкий мир, який буде порушено місцевими повстанцями та іншими формами неліцензованої війни, привабить хижаків і спекулянтів, а не інвесторів, гідних цієї назви. Економіка України може знову перетворитися на казино, а «статус кандидата в члени» ЄС – ще одним папірцем. Важко уявити переважну частину українських біженців – 6,6 мільйона за останніми підрахунками – які побажають повернутися на батьківщину за цих обставин. Тим, хто цього не зробить, доведеться інтегрувати в європейські економіки, які вже обтяжені побічними наслідками війни.

По-третє, «дорослі» в Європі знову зберуться, щоб обговорити переваги «зіткнутися з реальністю» та «жити з Росією». Взаємні звинувачення електоратів, які терплять високі ціни на енергію, продукти харчування та збільшені оборонні бюджети без жодної помітної вигоди, посилять ці голоси. Як і в роки після 2014 року, існує серйозний ризик того, що санкції послабляться і «бізнес як зазвичай» відновиться. Тим не менш, Росія навряд чи відмовиться від можливості нагадати Європі про загрозу, яку вона становить. Її проект договору від 17 грудня 2021 року (що передбачає, зокрема, виведення всіх сил НАТО, розгорнутих після травня 1997 року), майже напевно знову з’явиться. Східноєвропейські члени НАТО неминуче виступатимуть проти будь-якого повернення до «нормалізації», але Мадридський консенсус і власна згуртованість НАТО, швидше за все, будуть руйнуватися, принаймні до появи наступної прямої загрози.

Президент Байден втратив можливість попередити Путіна, що Сполучені Штати не будуть спостерігати за знищенням європейської держави

По-четверте, яким би не був результат війни, повернення до статус-кво до 2022 року, а тим більше до 2020 року в Білорусі не буде. Якщо Росія зазнає поразки, режим Олександра Лукашенка, занепаде. У разі перемоги Білорусь, за словами Андраша Рача, перетвориться на військовий округ Росії з усіма додатковими загрозами, які виникнуть унаслідок цього для країн Балтії та Польщі.

Наостанок, Китай зробить власні висновки, які відчують в усьому Індо-Тихоокеанському регіоні. На політичній карті Китаю Росії відводиться роль молодшого партнера та економічного придатка. Але Китай був упевнений, що в цій якості Росія залишиться стабільною та глобальною великою державою до 2022 року. Початковий етап війни в Україні поставив під сумнів цю впевненість. Поразка Росії та її наслідок – омолодження Заходу – це перспектива, яка глибоко би стривожила Пекін. З іншого боку, переможна Росія та ослаблений Захід сприяли би методичним зусиллям Китаю потіснити «гегемоністський» порядок Заходу своїм власним. Якщо Захід виявиться неспроможним перемогти свого слабшого, але більш безпосереднього супротивника, навряд чи можна очікувати, що він відстоюватиме свої інтереси проти Китаю в Східній Азії або, в довгостроковій перспективі, деінде.

Розрахунок ризику

У 1968 році у відповідь на розгортання СРСР сил вторгнення проти Румунії президент Джонсон публічно попередив Брежнєва «не спускати собак війни». Ніяких уточнень не було потрібно. Сили були відведені. Навесні 2021 року, коли Росія мобілізувала сили вторгнення проти України, президент Байден втратив можливість попередити Путіна, що Сполучені Штати не готові бути свідками знищення європейської держави. Таке попередження могло мати такий самий ефект, а, може, й ні. Насправді такого попередження не було зроблено, і в лютому 2022 року відбулося вторгнення в Україну.

У стримуванні війни, її проведенні чи наданні можливості жертві агресії вести її, завдання полягає в тому, щоб бути на крок попереду загрози. У нинішній війні Сполучені Штати та їхні європейські союзники надали Україні масову допомогу, але ця допомога постійно відставала від наявної загрози та ризиків. Уникнення ризику збільшує ризик. На початку війни вимога України була простою: «дайте нам потрібні інструменти, і ми захистимося». Сьогодні Україна втрачає здатність захищатися. Якби Захід задовольняв її потреби в необхідних обсягах і в той час, коли їх було представлено, цього б не було. Все частіше постає вибір, який не мав би поставати перед Заходом: пряме втручання або втрата України.

Приблизно три місяці тому ми попереджали, що «Альянс має охопити дух невідкладності». Якщо нерішучість не замінити на терміновість, то ризики, яких ми уникаємо сьогодні, ймовірно, посиляться в найближчі роки.

Джерело: The Dangers of an Undefeated Russia | National Institute for Strategic Studies (niss.gov.ua) 17 серпня 2022 року

Переклад для «Главкома»: Микола Сірук