Путін та Кім Чен Ин. Хто кого використає у війні з Україною?

Тема Північної Кореї в українських медіа стала останніми тижнями ледь не магістральною. Цю закриту країну згадували всі: від президента Володимира Зеленського та керівників військової розвідки до аналітиків, блогерів, військових тощо. Хоча північнокорейська тема насправді складається із трьох самостійних складових, які частково пов’язані між собою, а частково розвиваються за власною логікою. І для того, аби спрогнозувати той шлях, яким надалі буде розвиватися ситуація, певно краще розглянути їх всі послідовно.

Путін і «всеосяжне партнерство»

Отже, першою важливою новиною, яка широко обговорювалася в українських медіа, стала передача Володимиром Путіним на ратифікацію до Держдуми договору про всеосяжне стратегічне партнерство з КНДР, підписаного під час червневого вояжу до Пхеньяну. Як відомо, цей договір містить положення про надання взаємної допомоги у випадку «агресії» проти одного з його учасників. Подібне положення містилося колись у договорі про дружбу ще радянських часів, що діяв з 1961 по 1997 рік, але в 2000 році з підписанням нового договору було вилучено (до речі, тим же новообраним президентом Путіним). Той факт, що обов’язок взаємного захисту знову повертається до цього документа, та ще й у розпал російської агресії, зрозуміло насторожив Київ.

Варто зазначити, що російська агресія в Україні і стала тим тригером, що реанімував «дружбу» між обома державами, стосунки між якими на момент приходу Володимира Путіна до влади були практично на нулі. Більше того, путінський режим досить прискіпливо виконував всі торгівельні обмеження щодо Північної Кореї: в 2010-му «тичасовий» президент РФ Дмитро Медведєв приєднався до санкцій на заборону імпорту військової продукції із КНДР, в 2017 році за секторальні санкції голосував і російський представник в ООН, а в РФ заморозили північнокорейські активи на $70 млн. Складалося враження, що у Кремлі намагалися зразково дотримуватись усіх накладених на КНДР обмежень (тим більше, що економічно країна нічого від цього не втрачала), але одночасно з цим порушувала будь-які взяті на себе зобов’язання спочатку в Грузії, потім у Криму.

Снарядний голод, брак боєприпасів, потреба в артилерійських системах та системах залпового вогню примусила Росію звернути увагу на свого сусіда, що дуже швидко став одним із головних постачальників озброєння для агресії проти України. Лідери обох режимів поближче пригледілись одне до одного, виявивши дуже багато спільного: саме цим можна пояснити ту пишність, з якою зустрічали Путіна в Пхеньяні, та й самому Путіну, певно, сподобався візит до держави, де його точно не дістане жоден ордер Міжнародного суду. Про раніше взяті на себе зобов’язання дотримуватись санкцій в Кремлі просто забули. Ні, Росія не вийшла з підписаних договорів, не дезавуювала свої підписи, а просто чинить так, немов цих санкцій і нема.

Звичайно, таке вільне трактування своїх обов’язків за принципом «слово дав – слово й забрав» не може не викликати запитання: а наскільки готові в Кремлі дотримуватись взятих на себе «всеосяжних зобов’язань»? У принципі, обидва лідери не видаються людьми, готовими виконувати будь-що підписане ними, якщо це видасться їм недоцільним. Власне кажучи, українці самі мали нагоду побачити, як Путін дотримується міжнародних договорів про кордони України чи про Чорноморський флот. З іншого боку, снаряди у Північної Кореї можна було купувати і без жодного договору. У такому випадку нащо цей договір?

В Україні поширена думка, що таким чином створюється законодавча база для відправки північнокорейських солдат на Україну. Трохи нижче «Главком» розгляне аргументи як «за», так і «проти» цієї версії. Автору видається ближчою інша гіпотеза: що ратифікацію угоди потрібно розглядати у комплексі з останніми ядерними погрозами Кремля. Як відомо, наприкінці вересня Путін анонсував оновлення ядерної доктрини Росії, відповідно до якої атомна зброя зможе застосовуватись при безпосередній атаці на російський чи білоруський кордон, або при масованому запуску ракет та БпЛА у бік російського кордону. Погрози так і залишилися погрозами, бо ж РФ так і не відповіла ні на вторгнення Збройних сил України в Курську область, ні на кілька масованих атак російської території безпілотними апаратами. У такому разі, цей договір може слугувати черговою «лякалкою» для обережних західних політиків штибу Байдена чи Шольца з їхнім відомим страхом ескалації. Яка із версій правильна – можемо дізнатися по тому, з’являться в Україні північнокорейські солдати, чи не з’являться.

Північні корейці в Україні: аргументи «за»

У принципі, північнокорейські солдати в 70-80-х роках дійсно брали участь у цілій низці міжнародних конфліктів, переважно на африканському континенті, іноді навіть воюючи одні проти одних, а мадагаскарський президент Рацирака з їхньою допомогою в 1991-му році придушив заколот у країні. Щоправда, після смерті Кім Ір Сена і посилення кризи в країні подібна практика найманства припинилась, однак, що заважає Кім Чен Ину показати себе продовжувачем справи свого діда? Фактично, разом з тим, як Сполучені Штати потроху відходили від традиційної своєї ролі «світового поліцейського», Пхеньян ставав більш впевнененішим у власних силах. Більш того: новий союзник в особі Росії послабив його залежність від сусіднього Китаю, від якого він дуже залежить економічно, але не політично. У Китаї без ентузіазму ставляться до північнокорейських авантюр (а Кім Чен Ин давно уже не зустрічався з Сі Цзіньпіном), але вимушені терпіти КНДР, як буферну країну, що розташовується між китайським кордоном та американськими військовими базами в Південній Кореї.

Врешті-решт, якщо Північна Корея допомагає Росії снарядами (яких у неї багато), то чому б їй не допомогти заодно й солдатами (яких у неї не менше). Щоправда, близько 90% мільйонної Корейської народної армії – це великий будівельний батальйон, задіяний у зведенні промислових об’єктів та аграрному секторі. Проте вона все рівно має, що запропонувати. Усвідомлюючи своє технічне відставання від Південної Кореї, північнокорейське військово-політичне керівництво зробило ставку на створення у великій кількості диверсійно-штурмових загонів та загонів спеціального призначення – тобто тих частин, яких нагально потребує на фронті Росія.

І, нарешті, час від часу у мережі з’являються повідомлення про те, що північних корейців або бачили, або навіть убили на Донбасі чи у сусідніх областях РФ. Та навіть якщо ці дані виявляться правдою, це ще не може служити ознакою присутності в регіоні регулярних військ. Оскільки в районі лінії зіткнення певно перебувають якісь корейські військові спостерігачі (як і спостерігачі з інших союзних РФ держав), що вивчають досвід бойових дій. Крім того, як ми вже переконалися, північнокорейська техніка має, скажемо так, власну специфіку і потребує фахового обслуговування. Тому поява на Донбасі північнокорейського персоналу цілком ймовірна, як і ймовірність їх загибелі.

Північні корейці в Україні: аргументи «проти»

Аргументи «проти» корейської військової присутності не менш вагомі. Варто згадати, що протягом усієї війни повідомлення про корейських солдат на фронті лунали не раз – і жодного разу не підтвердились. Лише у червні повідомлялося про наміри прислати до окупованої території України північнокорейські «відновлювальні бригади» чисельністю до 20 тис. солдат інженерних військ. Повідомлення було дуже дивним, оскільки стан інженерних споруд у самій КНДР не свідчить про високий рівень фаховості місцевих будівельників. У підсумку, ніяких корейських солдат на фронтах так і не з’явилось, а згодом виявилось, що першоджерелом повідомлення став пропагандистський південнокорейський канал TV Chosun спрямований на північну аудиторію, який не раз був помічений в розповсюдженні неправдивої інформації.

Також кореєзнавці зі скепсисом оцінюють потенційну можливість виїзду за межі Корейської Народно-Демократичної Республіки великої кількості військових, оскільки це суперечить самій логіці режиму, який тримається лише на інформаційній ізоляції. Виїзд за кордон із Північної Кореї дозволений лише певним категоріям перевірених громадян, і це явно не військові. Корейські військовослужбовці, працівники оборонних підприємств і партійні чиновники, які користуються привілеями всередині країни, є, по суті, невиїзними. Тому видається малоймовірним, що Кім Чен Ин ризикне відправити повноцінні підрозділи (а в повідомленнях ЗМІ звучать цифри від 3 до 50 тис. особового складу) на війну з тою небезпекою, що хтось із них поділиться секретами в полоні, а когось можуть «по дорозі» завербувати південнокорейські спецслужби.

І врешті найбільш малоймовірно, що є можливість непомітно переправити через Євразійський континент тисячі військових, десь їх розмістити і навчати. При цьому всі повідомлення про корейських солдат, які звучать у наших ЗМІ, вкрай важко верифікуються: вони не містять прив’язки ні до дат, ні до населених пунктів, у розпорядженні журналістів немає ніяких артефактів, що свідчили б про корейську присутність. Більше того: робота з такими великими підрозділами певно відрізнялась би від тої практики поповнення особового складу за рахунок непальців чи африканців, що ми бачили до цього часу. Корейців потрібно було б спочатку інтегрувати в російську систему управління військами, налагодити комунікації, зв'язок з іншими підрозділами, уніфікувати величезну кількість стандартів – це все мало б зайняти час, і не могло б лишитися непоміченим. До слова, російська влада до цих пір не змогла вирішити навіть питання з поверненням до РФ лісорубів, що покинули країну кілька років тому у зв’язку з епідемією, через що не дуже віриться у здатність бюрократичної машини агресора оперативно прийняти і відправити на війну тисячі корейських солдатів. Тож будемо виходити із того, що поки північнокорейські полонені не з’являться в програмах Золкіна, присутність солдат Корейської народної армії на фронті залишається не доведеною.

Погляд з північнокорейського боку

Треба визнати: якщо у Росії вважають, що підписаний Путіним договір діятиме в одну сторону, то у Кореї можуть мати щодо нього своє бачення, відмінне від російського. Саме про це на днях спитали у путінського прессекретаря Дмитра Пєскова: чи буде Росія воювати на стороні Північної Кореї, якщо вона вступить у війну з Південною. «Формулювання в договорі не потребують уточнення, вони недвозначні», – абстрактно відповів тоді путінський спікер. Очевидно, ймовірність, що не Росія Корею, а саме Корея втягне Росію в свій конфлікт у Кремлі не розглядається в принципі. А дарма.

Останні дні відзначені серйозним загостренням на демаркаційній лінії між двома Кореями, де у відповідь на спільні південнокорейсько-американські навчання північні корейці традиційно провели артилерійські маневри із стрільбами. Українці могли бачити підрив двох автодоріг між Кореями: цей жест був швидше символічним (ці дороги і так уже років 15 не використовувались) і мав додатково продемонструвати рішучість КНДР йти на ескалацію. До того ж у Північній Кореї розлючені тим, що південнокорейські праві політики замість повітряних куль взялися розкидати пропагандистські листівки з дронів і безпосередньо над Пхеньяном – це викликало приблизно такий же ефект, як свого часу посадка німецького пілота Матіаса Руста на Червоній площі.

Вся справа в тому, що економічна та політична підтримка з боку Москви буквально розв’язує руки Пхеньяну, який в своїх діях стає все більш непередбачуваним. «Стратегічний договір» з Росією дає Кін Чен Ину підстави заходити в конфлікті з Південною Кореєю так далеко, як він раніше ніколи собі не дозволяв. Дружба з Росією, зменшення контролю з боку Китаю, який до останнього часу намагався гальмувати північнокорейський авантюризм на українському напрямку (тим більше, що він йде у розріз з тим мирним планом, що його китайський МЗС опублікував на початку 2023 року), ще й при повному самоусуненні Білого Дому від вирішення світових конфліктів, все це сприяє появі серед північнокорейського керівництва власних «яструбів», що виступають за військове зіткнення з Півднем. Усвідомлюючи неможливість перемогти Південну Корею самостійно, у Пхеньяні раді були б спробувати втягнути у конфлікт Росію – тим більше, що під це вже створена міжнародно-правова база.

Звичайно, найбільш вірогідний хід Путіна в такому випадку – просто не виконати взяті на себе зобов’язання (як це він зробив при наступі Азербайджану на Карабах), але це лише погіршить імідж Російської Федерації як договороздатної держави, до того ж в руках у Пхеньяну завжди буде здійснення провокацій (наприклад, у російських територіальних водах), які в будь-якому випадку втягнуть Росію у конфлікт. Таким чином Росія від договору нічого не отримує, але створює серйозні ризики у відносинах з Південною Кореєю, Японією і Тайванем, від яких, до речі, критично залежить в імпорті мікросхем, електроніки, кораблів та обладнання для транспортування зрідженого газу. Не кажучи про те, що Північна Корея й досі юридично перебуває у стані війни не лише з Південною, але і з Сполученими Штатами, і ще з рядом держав, що брали участь у Корейській війні. Фактично, Росія бере на себе зобов’язання захищати КНДР і від них. Звичайно, це лише формально, але останнім часом ми не раз були свідками того, як події, які здавалися абсолютно неможливими, ставали реальністю.

Микола Поліщук, для «Главкома»