Помилка резидента, або Чому Баку почало «крутити хвостом»?

Минулий тиждень українська влада збиралась закінчити оголошенням невеликої, але перспективної «газової угоди». Але щось знову пішло не за сценарієм...

Як відомо, єдиний успіх, на який могла розраховувати делегація України на чолі з Януковичем під час економічного самміту у Давосі, – це підписання договору про постачання 5 млрд. куб. м природного газу із Азербайджаном. Насамперед мова йшла про обсяги зрідженого газу для розрекламованого LNG-терміналу. Проте, анонсоване підписання угоди про створення спільного підприємства Києва та Баку було ганебно провалено.

Хронологія провалу мала наступний вигляд.

11 січня 2012 року голова Державного агентства з інвестицій та національних проектів Владислав Каськів першим повідомив новину, що під час Всесвітнього економічного форуму у Давосі Україна та Азербайджан укладуть угоду про створення спільного підприємства, яке займеться поставками зрідженого газу. Каськів повідомив, що свої підписи під угодою про поставки газу на LNG-термінал поставлять керівники міністерства енергетики України Юрій Бойко та міністерства енергетики Азербайджану Натік Алієв. Державне агентство Каськіва і Державна нафтова компанія Азербайджану SOCAR укладуть іще одну угоду про створення СП щодо реалізації проекту LNG-терміналу.

26 січня 2012 року президент України Віктор Янукович заявив буквально наступне: «Ми провели черговий раунд переговорів (з Азербайджаном). Зараз готуються до підписання два протоколи. Є технічні питання, які треба прорахувати спеціалістам. Безумовно, Україна буде продовжувати роботу в питаннях транспортування каспійського газу і як споживач газу, і як країна, яка може брати участь у будівництві газотранспортних систем із залученням наявних у нас ресурсів. Нам це дуже цікаво».

Із розпливчастих слів Януковича вже зрозуміло, що система дала збій і нічого серйозного український та азербайджанський президенти підписати не могли. А повторювати старий трюк і укладати нову «фількину грамоту» чи то пак меморандум Януковича відмовили. І правильно зробили, адже двічі наступати на одні і ті ж граблі – це вже діагноз.

27 січня 2012 року радник президента Андрій Гончарук в ефірі «5 каналу» остаточно закрутив вентиль на трубі із азербайджанським газом. На питання про підписання угоди Гончарук сказав наступне: «Це не анонсувалося ні МЗС, ні міністерством (енергетики), ні знову ж таки, якщо ви до мене звертаєтесь, не анонсувалося Банковою (Адміністрація Президента). Я не знаю про таке підписання. Я тут нічого не можу повідомити».

Півтора роки оптимізму та віри у реалізацію першого проекту із диверсифікації поставок газу шляхом побудови LNG-терміналу завершилися 27 січня 2012 року у Давосі.

-- Що було…

Впродовж 2010-2011 рр. чим більшим ставав градус відносин у газових переговорах України та Росії, тим частіше чиновники – від президента Віктора Януковича і прем’єра Миколи Азарова до міністра енергетики Юрія Бойка та керівника Держагентства Владислава Каськіва, – згадували термінал для приймання зрідженого газу як панацею від імпорту російського газу. Проте, після того як єдиний ймовірний постачальник зрідженого газу Азербайджан покинув газову «групу підтримки» України, то цікавість викликає лише одне питання: яка доля чекатиме на проект ще не збудованого, але розрекламованого в Україні і світі LNG-термінал?

Можна із сумом констатувати, що півтора роки існування проекту побудови LNG-терміналу пройшли під знаком лише одного азербайджанського газу, а не катарського, єгипетського чи алжирського. За цей час окрім тендеру із відбору компанії щодо розробки техніко-економічного обґрунтування Державне агентство з інвестицій та національних проектів не досягнуло помітних результатів у пошуку можливих інших постачальників зрідженого газу. Та й навіть вибір майданчика для побудови LNG-терміналу перетворився у грандіозну проблему. Десять років тому українські вчені, які також аналізували питання побудови LNG-терміналу окреслили три головних місця – порт «Південний», Одеський порт та Очаків. Тому зважаючи на це проблеми і не було – було бажання продемонструвати діяльність.

Усі надії, схоже, були покладені на меморандум про постачання 5 млрд. куб. м газу, який Віктор Янукович підписав із своїм азербайджанським колегою у тому ж таки Давосі ще у 2011 р.

Впродовж цього часу ідеологи побудови LNG-терміналу наполегливо і вперто намагалися позбутися ярлика «міфічний проект». На підтвердження живучості ідеї були навіть організовані переговори з найбільшими реальними постачальникам зрідженого газу з Катару і ОАЕ. Хоча, вивчення цього питання мало бути проведено ще до того як почали виділяти кошти для проекту LNG-терміналу.

Навіть найбільш вірогідний партнер, яким виглядає Катар, поки що стримано ставиться до українського проекту. Хоча саме ця маленька країна Перської затоки до 2014-2015 рр. удвічі збільшить виробництво зрідженого газу: із нинішніх 49 млрд. до 95 млрд. куб. м. А зважаючи на те, що США як один із головних ринків, на який був націлений катарський зріджений газ, планує скорочувати споживання зрідженого газу і «закривати» свої потреби за допомогою сланцевого газу, то Катар шукатиме нові ринки збуту. Але Україна, схоже, так і не знайшла ключик до Катару, оскільки не було підписано навіть простенького і формального меморандуму.

І все таки варто повернутися до Азербайджану, який в останню мить вирішив катапультуватися із LNG-лайнера України. Схоже, що Київ забув або закрив очі на те, що за останні два роки Баку встиг пообіцяти свій зріджений газ окрім України також Литві і Польщі. А до Литви, Польщі та України слід додати існування проекту AGRI (Азербайджан, Грузія, Румунія і Угорщина) щодо постачання зрідженого газу з грузинського Кулеві до румунської Констанци. Та й Україна не могла обійтися без Грузії у питанні поставок зрідженого газу до потенційного LNG-термінал, адже потрібно було збудувати ще й термінал для зрідження газу у тому ж таки грузинському Кулеві…

І підстави у Баку так «крутити хвостом» були, і до того ж значні. За сім років, з 2004 р., видобуток газу в Азербайджані збільшився з 5 млрд. куб. м до 26 млрд. куб. м у рік. Згідно прогнозів і планів у 2018 р. видобуток газу зросте до 30 млрд. куб. м, у 2025 р. – до 50 млрд.

Вже зараз у Баку готуються прокладати Трансанатолійський газопровід з «другої стадії» великого родовища Шах-Деніз для постачання газу до Туреччини (6 млрд. куб. м) і до ЄС (10 млрд. куб. м). У кінці грудня 2011 р., за місяць до Давосу, Азербайджан і Туреччина підписали меморандум про реалізацію Трансанатолійського газового проекту. Цікаво чи Віктора Януковича перед Давосом хто-небудь поінформував на предмет того, що наші азербайджанські колеги вже значно розширили список своїх друзів для газових проектів?

Партнерами у проекті стали Державна нафтова компанія Азербайджану SOCAR, турецька державна енергетична компанія TPAO и турецька державна трубопровідна компанія Botas. Оптимісти у Баку та Анкарі розраховують, що газопроводі буде потужністю 35 млрд. куб. м з можливістю розширення до 60 млрд. Але для початку націлюються лише на 16 млрд. куб. м газу в рік.

Водночас не слід забувати і про існування інших конкурентів Трансанатолійського газопроводу. Три міжнародні консорціуми – Nabucco, TAP (Trans Adriatic Pipeline) та ITGI (Interconnector Turkey-Greece-Italy) – також воюють за створення інфраструктури для транспортування газу з азербайджанського родовища «Шах Деніз-2» до Євросоюзу.

Проте, навіть якщо Трансанатолійський проект і буде реалізований, то в Азербайджані у 2025 році ще залишатимуться вільними 8 млрд. куб. м із запланованих 50 млрд. Питання лишень в тому чи має Україна так багато часу, щоб чекати ще 13 років?

-- Що буде…

Без азербайджанського газу український LNG-термінал уявити важко. Принаймні, на даному етапі альтернативних шляхів поставок зрідженого газу розроблено не було.

Проте, Нацагентство Каськіва ніби передчувало провал азербайджанського проекту у Давосі і доволі творчо підійшло до плану зберегти інтерес і актуальність до проекту LNG-терміналу. Запасним планом мав би стати плавучий LNG-термінал. Україна може або замовити будівництво «офшорного» заводу потужністю 3 млрд. куб. м газу, але його вартість становить як мінімум 300 млн. дол.. Та й домовлятися слід наперед за три-п’ять років. Або орендувати такий «заводик». Інвестору це буде вартувати 60 млн. дол. щороку. Проте, інвестора також поки що немає…

Навіть якщо «плавучий завод» працюватиме 3-5 років, то це вже буде вигідно – при довгострокових газових контрактах ціна на зріджений газ може становити 200-250 дол. за 1000 куб. м. Це на спотових майданчиках ціна на зріджений газ коливається в межах 300 дол. у ЄС та 500 дол. у Японії, оскільки на «споті» продається не законтрактовані вільні обсяги газу.

І здавалося би, що «плавучий термінал» - це вірний шлях. Буквально декілька тижнів тому литовський нафтовий термінал Klaipedos Nafta, більшість акцій в якому належить державі, заявив, що вибрав норвезьку компанію Hoegh для постачання плавучої установки зі зберігання та регазифікації. Така установка дешевша та її швидше побудувати, аніж наземний LNG-термінал. Установку вже замовили у Південній Кореї і початок робіт щодо її будівництва почнеться в кінці 2014 року. Через 2 роки! А коли вона запрацює у Литві? Не раніше 2017 року. Що ж тоді говорити про Україну? Схоже, що ідею із плавучим LNG-терміналом спіткає така ж доля як із азербайджанським зрідженим газом.

Стратегічна помилка ідеологів побудови LNG-терміналу полягає у тому, що головним чинником у цьому бізнесі є довгострокові угоди про купівлю зрідженого газу. Адже 85% усіх поставок зрідженого газу у світі відбувається згідно таких угод і лише 15% зрідженого газу продається на спотовому ринку.

Варто зауважити, що ідея швидкої реалізації планів диверсифікації поставок газу, зокрема силами одного LNG-терміналу, завжди викликала сумніви і критику. Адже глибина проблеми полягає у тому, що дешевий газ протягом 90-х рр. і до середини 2000-х рр. став на заваді створенню додаткових джерел отримання енергії – це стосується як розвитку LNG-терміналу, так й інших альтернативних видів енергетики.

Зрештою, від самого початку свого існування проект побудови LNG-терміналу породжував більше запитань, ніж відповідей. Наразі цей проект посідає нішу своєрідного дзеркала для української енергетичної стратегії, а точніше її реального невиконання. І провал цього проекту саме у Давосі – перед очима всієї світової громади, – зайве тому підтвердження. То чи не зробив помилку президент Янукович, коли майже два роки слухав і вірив розповідям про LNG-термінал та азербайджанський зріджений газ, але так і не спромігся розгледіти у цьому красиву казку…