Разом нас багато, нас не подолати…

... співав український хіп-хоповий гурт «Гринджоли», а пісня швидко стала неофіційним гімном помаранчевої революції. Тепер про помаранчеву революцію, мало хто пам’ятає; президент Ющенко, якого свого часу винесло до влади робить все, аби не потрапляти на очі публіки. Її друга героїня Юлія Тимошенко відбуває ув’язнення, звинувачена в результатах підписання газових угод з Росією.

Принагідно, можна додати, що нічого дивного, бо із записів польско-російської газової угоди донині нічого не розкрито! А її «хресний батько», віце-прем‘єр Павляк, робить усе, щоб вони залишились таємними. Чергової газової угоди поміж Україною та Росією немає і не видно дати, коли мала б з’явитися… Достатньо написати, що черговий етап українсько-російських переговорів завершився фіаско, а український прем‘єр Микола Азаров пригрозив позовом Росії, якщо до компромісного порозуміння не дійде… ( http://www.rp.pl/artykul/793405.html )

Звучить непогано, хоча важко собі уявити, щоб російські суди прийняли такий позов, чи Росія шанувала вироки українських судів. Російська влада вже не раз показувала, в якому місці вона має вироки судів і це не лише українських, але й міжнародних!

І в цій ситуації з’являється звістка – зрештою, досить слабо висвітлена в польських медіях – про демонстрацію в Донецьку ( 22 січня цього року)( http://swiatowidz.pl/?p=4893), учасники котрої вимагали відокремлення сходу України від української держави і приєднання до Росії! Не можна приховати, що історично умови східної і західної України то, напевно, дві різні традиції історичні, культурні, політичні і цивілізаційні. Захід, який був частиною Польсько-Литовської держави, чи ІІ Жечі Посполитої, схоже, є ближчим до латинської цивілізації, тоді як схід від часу умов Переяславської угоди з Росією, виразно тяжіє до туранської (азіатської (http://www.hrono.ru/statii/turan_ru.html) цивілізації, котра – всупереч тезам російських євразійців – набагато виразніше видає характер побудови цієї держави, аніж візантійська цивілізація. Радянська влада, також була для східної України – в певному сенсі – «рідною владою», тоді як для західної України - окупаційною наругою. Це не змінює факту, що всупереч сформулюваним тезам учасників донецької демонстрації, схід України не є російськомовним. Очевидно «чистота» української мови є набагато вищою у Львові чи в Ковелі, аніж в Донецьку чи Харкові, але це однак не означає, що східні українці розмовляють російською. Приймаючи таке визначення російськості/українськості, дуже добре можна визнати за українців мешканців російської Кубані. І на східних кордонах України, і на західних Росії, використовується досить ідентичний діалект, який в Україні прозвали суржиком.

Україна у зіткненні зі своїм східним сусідом – на будь-якому полі – немає жодних шансів. Ба більше, політика президента Януковича, котрий намагається тримати одинакову дистанцію у стосунках з Європою та Росією, виявилася для Росії занадто самостійною. Янукович по дорозі до влади, оцінювався більшістю аналітиків зі східної політики як репрезентент «російського впливу». Природньо, що таку думку найчастіше формулювали західні «експерти», котрі ще кільканадцять років тому, із захватом розхвалювали «перестройку», а усвідомлення існування будь-яких країн поміж Польщею та Росією з великим трудом пробивало собі дорогу до їхніх «блискучих» умів. Що цікаво, велика кількість польських медій підхопила ті, аякже –глибокі –аналізи і цитувала їх за кожної можливої оказії. Бо походженням «із Заходу»…

Москва, швидше за все, плекала великі надії з приходом до влади Януковича. Після антиросійського, проамериканського Ющенка, очевидно, що був він політиком, який міг бути сприйнятий в Росії, як той, хто впряже Україну в російське ярмо. Російські уявлення про Януковича досить швидко виявилися не до кінця правдивими; Янукович, попри те, що дистанціювався від спроб щодо входження України до ЄС, майже не згадує про НАТО, не має наміру складати «феодальну данину поваги» і деградувати до губернаторського рівня. Що більше, в економічних стосунках виявився дуже твердим, а, можливо, занадто твердішим посередником, аніж Ющенко. Вся його проросійськість зведена до символічних жестів: позбавлення Степана Бандери звання «Героя України», показним ігноруванням усіляких урочистостей пов’язаних з діяльністю ОУН-УПА чи дошануванням ветеранів Радянської Армії. Тут цікаво, що сама Партія регіонів, родом з якої Янукович , говорить про інтеграцію з ЄС, а не з Росією і не виключено, що президент був змушений рахуватися з волею своїх політичних прихильників. ( http://ebe.org.pl/analizy/j-sherr-na-temat-perspektyw-nowej-wladzy-na-ukrainie.html). Важко припустити, що те, що зауважили коментатори на захід від України не зауважили б в Москві. Важко також припустити, що задум Києва,- відповідно до польської приказки: «Покірливе теля, дві матки ссе» - лавірувати поміж Європейським Союзом і Євразійським Союзом, запалює ентузіазмом Москву.

Не виключено, що спостерігаючи події останніх місяців в північній Африці чи Греції, в керівництві ІІ-ої російської спецслужби, вирішили, що і в Україні вже час на якусь «революцію» такого кшталту. А що Росію в останні роки оминули «реформи освіти», котрі вже в 70-х роках минулого століття , ефективно втихомирили уми американських і західноєвропейських студентів, а в останньому двадцятиріччі, так само ефективно відучають мислити учнів середньоєвропейських, то донецька демонстрація «просто відбулася»! Ніхто не скликав її на «фейсику», молодь не перегукувалася есемесками, а учасники, от так собі просто прийшли і продемонстрували волю приєднання до Росії. Спонтанно! Мабуть, так само, як це робили литовці, латиші чи естонці домагаючись в 1940 році приєднання їхніх держав до «великої родини радянських народів».

Сценаріїв написаних у Москві, напевно є кілька. Найбільш правдоподібний той, в якому президент Янукович зрозуміє «історичну необхідність» і не лише підпише газові угоди, але й перестане куркулювати, ангажуючись всім серцем і розумом в структуру Європейського Союзу. Не виключено однак, що Янукович виявиться більш непокірним щодо пропозиції служити східному сусідові. Але навіть це не повинно означати, що одразу зростатимуть рухи чи організації, які вимагають приєднання Донбасу до Росії. По-перше, ймовірно, демонстрації будуть повторюватися і відбуватимуться вони не лише в Донецьку, але й ув Севастополі та Харкові. Для «доброї справи» цього буде достатньо, аби Янукович зрозумів всю складність свого становища. Що, очевидно, не означає, що на цьому скінчаться сценарії написані в Москві. Зрештою, Росія це країна шахових гросмейстерів, а в шахах береться до уваги максимальна велика кількість можливих до виконання ходів.

Може, наприклад, з’ясуватися, що – всупереч тому, що бачимо – першим регіоном України, котрий так шалено забажає з ‘єднатися з Матушкою Росією виявиться не схід, а південь, а простіше – Крим. Ще в 2008 році там розпочався процес роздавання російських паспортів «етнічним росіянам» (http://www.infotuba.pl/wydarzenia/Swiat/rosyjskie_paszporty_dla_mieszkancow_krymu_a3628.xml).

Достатньо будетого, щоб мешканці Криму отримали можливість в «демократичний спосіб», наприклад, шляхом референдуму , висловитися стосовно національної любові півострівян до Росії, не виключено, що навіть під чуйним оком міжнародних спостерігачів, скажімо, з ЄС. Інша можливість – розливання «протестів» на інші регіони України. Зрештою, якщо в інших регіонах могли проявляти повний послух Кучмі і водночас приєднуватися до помаранчевої революції, то і на цей раз нічого не перешкоджатиме опинитися на боці «демонстрантів». Ба більше, може статися так, що навіть крайньо антиросійська Галичина долучиться до таких протестів, аби лише вибити з сідла ненависного там Януковича. Хоча , очевидно, може також дійти до парадоксальної ситуації, в якій Янукович буде розраховувати на ненависних – із взаємністю – необандерівців.

Малоймовірним, але не неможливим, видається сценарій очевидного розділу України. Якби Москва наважилася на такий крок, то Україна не в стані жодним чином протистояти. США під керуванням Обами не зроблять нічого, аби врятувати українську неподільність, та навіть незалежність! Тим більше в рік президентських виборів. В Москві про це знають, можливо, звідти час, коли було прийнято рішення розпочинати всю операцію. Абсоютно нічого не зробить Євросоюз, в якому домінують проросійські настрої, виразно незаохочений " сезонною державою», такою як хоча б Україна.

ЄС, зрештою, має власні проблеми і немає сценарію як з них виборсатися. Про це в Москві також знають! Знають також, що кохане дитинча міністра Сікорського – східне партнерство – народилося, а радше випало мертвим…

Очевидно, можна собі уявляти досить фантастичний сценарій, згідно з яким вся Україна стає російською провінцією. Проблема в тім, що Росії дуже невигідно брати на свої плечі бідні, але націоналістичні регіони: Галичини і Волині. При цьому націоналізм –перешкода менша! Щоправда велика частина партійних низів є щиро антиросійською і націоналістичною, але не можна виключити те, що керівництво багатьох необандерівських угрупувань змінить тон ненависних Росіїї пісень, коли тільки іхні «диригенти» дадуть їм відповідні «ноти».

Час в цьому місці запитати: що з цього всього виникає для Польщі? Відповідь, на жаль, не наповнює оптимізмом. Нинішня Україна не є особливо міцною державою, але є достатньо сильною, аби бути ефективним буфером поміж Польщею та Росією. Янукович не є, всупереч очікуванням, аж таким проросійським, що становило б небезпеку для Польщі. Ба більше,, видається, що – поки що – йому вдається те, що пробував останні роки робити Лукашенко: лавірувати поміж Росією та , в широкому розімінні, Заходом. Лукашенко, а тим більше Янукович, могли б це робити ще досить довго і досить успішно, якби знайшли якогось партнера в Польщі і балтійських країнах. Оскільки останні, відчуваючи небезпеки, що виникають через політичні зміни за останні кілька років, намагаються протистояти «грі супердержав», бо лише тепер Польща, а вірніше польський уряд і президент , визнали, що найкращим виходом буде … зміна власної зовнішньої політики! Що за першої кращої нагоди декларує міністр Сікорський.

Очевидно, всупереч власним переконанням, ані президент Коморовськи, ані перм’єр Туск, ані міністр Сікорський не будуть перебувати вічно на займаних нині посадах. Проблема в тім, чи їхні наступники – навіть якщо захочуть – будуть мати якийсь шанс на відбудову польської зовнішньої політики і на відновлення суб’єктності Польщі в міжнародній політиці?

Автор: Богдан Плішка, соціолог

Підготував і переклав за матеріалом Portal Spraw Zagranicznych РSZ.Pl Володимир Олійник