Проект «Україна»: яким шляхом підемо

Чимало вітчизняних та закордонних коментаторів, політичних та громадських активістів вказують на збільшення дефіциту демократії в нашій країні. Законопроект, що передбачає криміналізацію відповідальності за «наклеп», і на щастя, був знесений миттєвою самоорганізацією медійного цеху, а також неприємне для України рішення Сенату США – все це вже скидається на певну межу.

Ігнорувати ці сигнали чи виправдовувати ті чи інші кроки «незрілістю» чи «випадковістю» – очевидно, виглядає безглуздим. В усіх мислячих людей суспільний клімат викликає занепокоєння.

Гадаю, що слід абстрагуватися від суб’єктивних мотивів та звичної «лайки у блогах». Але безсумнівно, йдеться про перспективу, що стане очевидною під час та після виборів. Емоційна персоналізація тих чи інших звинувачень – нічого не додає до існуючого стану речей, хіба що задовольняє потребу в самовираженні.

Хоча, на перший погляд – економіка так-сяк «фурциклює» , війни немає, влада і опозиція в своєму репертуарі – у першої все «стабільно», у другої суцільна «зрада, ґвалт і ганьба», футбол ніби пережили, минулося 1 вересня, на черзі щорічний тест інфраструктури початком опалювального сезону… тим не менш, країна охоплена серією криз, що не мають простого розв’язання.

Способи, що будуть так чи інакше застосовані для подолання цих криз – зверху, знизу, збоку чи зсередини - акумулюють ту критичну вагу, що перехилить шальки терезів на користь демократичного чи автократичного розвитку країни.

-- Криза довіри

Владу підозрюють у спробах маніпуляції виборчим процесом, опозицію, чи її частину – у подвійній грі, банкірів, в тому числі і державних – у волюнтаризмі, Росію – в імперіалізмі, Захід – у відсутності прагнення допомагати Україні, ЗМІ – у «джинсі», зірок естради та спорту – у політичній аморальності…

Насправді, суспільство досягло тієї межі атомізації, за якою виникає… стихійне формування громад самозахисту. Добре це, чи погано? Якщо позбутися швайки державо-центризму в голові, що, іржавіючи, провокує зойки та ридво про занепад і безвихідь – то це радше на краще. Шкода, але наша архаїчна державна бюрократія, як співає Тіна Кароль, «не бере слухавку», коли їй телефонують із реальності, і продовжує штовхати дискурс, що втратив актуальність для суспільства.

Зі стихійного створення подібних громад самозахисту кристалізується або нова якість демократії, або загальнонаціональний тоталітарний рух, або декілька Україн, більш адекватних потребам людей і навколишньому соціальному середовищу.

-- Криза власності

Фактично, весь «кав’яр» країни вже у надійних руках жменьки спритників, що їх цілком задовольняє нинішній статус-кво. Цей статус полягає, серед іншого, і в непрозорості та неформальності правового забезпечення факту власності. Ступор земельного та житлового законодавства гарантує спочатку спалахи, а згодом і пожежу з точкових «жакерій» та міських конфліктів.

Шкода, але жодна з українських влад не убезпечила ані себе, ані наступників, ані суспільство від як мінімум ще одного перерозподілу власності. Двадцять років української історії минуло під аплодисменти песимістів, які послуговуються теорією «залежності від колії» (path dependency), притаманної відсталим країнам.

Тому змиримося з реальністю – стабілізація буржуазного ладу відбудеться лише революційним шляхом, але навряд чи вона відбудеться руками «прогресивних олігархів» чи «хіпстерів-інтелігентів».

Новий господар життя прийде з базару (тільки три найбільших ринки країни – понад 60 тис. працюючих), приїде із заробітків (вистачить і мільйону з отих семи), з лав найманців, що навчилися стріляти по закордонних війнах (тисячі відставлених «старлеями» курсантів), з-за паркану приватних господарств (біля 50 тис.), з підвалів піратських кібер-лабораторій…

І він буде безжалісним до всього нинішнього політичного класу.

-- Криза інновації

Забюрократизована держава, яка створює атмосферу небезпеки і дискомфорту, не здатна стимулювати науково-промисловий розвиток, це блискуче доводить свіжий російський досвід.

Тому «малобюджетні» українські потуги крім сміху нічого не викликають.

Наш великий приватний капітал не потребує інновації, йому потрібне лише зростання споживання, бажано – вічне. Чи не все нове ми імпортуємо, продаючи сировину, і ще глибше занурюючись у Маріанову западину боргів. Навіть рідний «Pocketbook» чомусь не отримує державного замовлення. «Антонови» літають у флоті авіакомпанії «Росія»…

Змінити це не вдасться і за десять років.

На швидке створення нового науково-виробничого комплексу здатна лише модернізаційна диктатура, щасливі збіги ринкової кон’юнктури або належність до союзу розвинутих держав. Що це буде, де і коли – поки що не варто навіть прогнозувати, оскільки в нашому суспільстві досі не вирішено базові питання соціально-політичного буття.

-- Криза балансу

Ми повернулися до Конституції-96, що її тільки чорний гуморист може назвати «найкращою у світі». Це маніфест обопільної безвідповідальності законодавчої та виконавчої влади. Це той самий finis, який coronat opus – а опус тут (йому вже понад півстоліття), чи радше фокус полягає у граничному вивільненні радянської бюрократії-номенклатури з-під меча Немезіди чисток, що його колись тримав над нею демонічний Йосип Сталін. Це парадіз привілей правлячого класу, оскільки Раду де-факто розпустити не можна, так само недоторканий і голова держави, а суддею мріють стати сільські діти (ну, або священиком – це теж гарантує постійний прибуток).

Світ знає лише дві ефективні форми демократії: ту, де парламентська більшість створює свій Кабінет, як у Британії, і ту, де голова держави безпосередньо керує виконавчою владою і відповідальний перед законодавцями, як у США. Все.

Решта – перехідні форми із, як пишуть в інтернетах, ритуальними «свістєлками та пєрдєлками», на кшталт королів, почесних президентів, тощо.

Якщо проект Україна (або його наступники) таки переконано рушить демократичним шляхом, то це буде один із цих двох.

-- Криза альянсів

Тут усе зрозуміло – Україна опинилася ніде, кумедно надуваючи щоки суверенітету і не маючи для цього ані ядерної зброї, ані лячних резервів корисних копалин, ані потужної – традиційної чи пост-модерної – ідеології, хай навіть релігійної.

Щастя нашої країни подібне до вдачі Невловимого Джо, бо сусідам не кортить загарбати шмати території із поганою інфраструктурою та мільйонами людино-одиниць, яким все одно треба знаходити місце у власних економіках. Колись це може стати актуальним, але аж ніяк не зараз.

Це, втім, не виключає подальшого нарощування, скажімо, арабськими державами своїх орендованих латифундій на нашій території та подекуди «неввічливих» рішень Росії, США, НАТО, ЄС чи Туреччини, спрямованих на захист своєї власності, транзитних течій, що прямують нашою територією, а також військових баз.

Хто не годує свою армію та спецслужби – годує чужі. Так завжди було і буде.

-- Джерела автократії

З вищесказаного, мабуть, випливає, що скандалізація і без того вульгарного політичного життя в Україні – то ще не автократія.

Маємо щось на кшталт Третої Імперії Луї-Наполеона в карикатурно-декоративній формі. Втім, інституційно навіть та імперія була міцнішою. Адже немає ані харизми, ані сировинної ренти, ані надійної вертикалі, ані ідеології, ані перекритих для виїзду кордонів, ані інституту цензора, ані заборони партій чи громадських організацій. Є лише нестабільна система псування життя суперникам карними справами та претензіями податківців, де все шите білими нитками.

Натомість маємо приватизований колгосп, що «в ничку» торгує буряком за валюту, і тихо еволюціонує до моделі суспільства, в якій жили Леонсіо та рабиня Ізаура.

Але вибори можуть посилити як автократичні, так і демократичні тенденції.

-- Джерела демократії

Дефіцит джерел швидкого і примітивного збагачення, кордон із ЄС, наявність виразних етнокультурних громад загальнонаціонального масштабу, глибоко вкорінена традиція волелюбства, десакралізація влади зокрема і політики загалом, перверсії 20-річної історії – формують в українському суспільстві міцніші підвалини для демократичного, аніж автократичного розвитку.

Втім, важливо розуміти, що кінцевий результат буде далекий від того, що задається форматом повсякчас колгоспної влади і звично віктимізованої опозиції, оскільки передислокація ліжок у відомому закладі активну частину суспільства вже не задовольняє. А моделі змінюються лише меншостями, що здатні діяти, незалежно від існування на тій чи іншій території архаїчних інститутів, що втратили сенс свого існування.

Зміна моделі, як кінець світу, може відбутися будь-якого дня, і процеси, що ведуть до такої зміни, вже набувають впізнаваності…