Депушкінізація своїми руками. Як законно зносити пам’ятники російським ідолам

У жовтні Києві активісти самовільно знесли погруддя Пушкіна біля Національного транспортного університету. Як повідомила всеукраїнська спільнота «Декомунізація.Україна», цю акцію було присвячено лейтенанту Збройних сил України Денису Антипову на псевдо Бук – активісту, викладачу корейської мови Київського національного університету ім. Шевченка, який загинув у травні 2022 року, у бою з російськими окупантами.

Ректор Національного транспортного університету Микола Дмитриченко поскаржився на хуліганів у поліцію. Після чого правоохоронці навідалися з обшуком до київського активіста Андрія Савчука. Активіст стверджує, що пам’ятник Пушкіну не ламав. Але гаряче підтримує демонтаж і його, і пам’ятників іншим російським і радянським діячам.

«Главком» розповідає, як в Україні карають за незаконне знесення пам’ятників, у яких випадках пам’ятник таки можна знести самовільно і чи складно добитися від влади законного демонтажу.

Страсті за Пушкіним

Андрій Савчук – столичний активіст і один з організаторів флешмобу «Знеси мене повністю», у рамках якого активісти розмальовують пам’ятники закликами їх знести. Саме тому поліція підозрює саме його у незаконному демонтажі погруддя Пушкіна біля університету. Хоча чоловік спростовує це. Демонтаж пам’ятника правоохоронці розцінюють як «хуліганство».

«14 жовтня до мене додому прийшли двоє оперуповноважених Печерського управління поліції й почали казати, щоби я розповів їм більше про ту подію, сказав, хто зі мною був тощо. Я навідріз відмовився з ними говорити і 17 жовтня, у супроводі адвоката, прийшов на допит до слідчого у цій справі. Він мені повідомив, що відкрите кримінальне провадження за частиною 1 статті 296 Кримінального кодексу України «Хуліганство». Хуліганство – це «грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом». Тобто демонтаж імперця та символу «руського міра» Пушкіна із публічного простору Києва – неповага до суспільства. До якого? Російського? – обурюється Андрій Савчук. – Я знаю, що все, що мені інкримінують – безпідставно. Можливо, справу просто закриють за відсутністю складу злочину після слідчих дій, розслідування тощо. Але дивує, що на цей випадок поліція витрачає час, нібито навколо немає інших проблем і порушень, які б варто було розслідувати й припиняти».

У поліцію на самовільний демонтаж пам’ятника «головному російському поету» поскаржився ректор Національного транспортного університету Микола Дмитриченко. За Януковича, якщо вірити чуткам, Дмитриченко змушував студентів ходити на мітинги на підтримку проросійських партій, а під час Євромайдану наказував відрахувати з університету тих, хто підтримує революцію. Така ситуація була типовою у ті часи для багатьох університетів. За словами активіста руху «Знеси мене повністю» Олега Слабоспицького, Миколу Дмитриченка двічі висували на антипремію «Академічна негідність» у номінації «Токсичний ректор».

Важлива деталь – коли вандали знесли пам’ятник Тарасу Шевченку, який так само належав Київському транспортному університету, ректор Дмитриченко теж написав на них заяву. Було відкрито справу за статтею «Хуліганство» і осіб, винних у знесенні пам’ятника, зрештою оштрафували

«Список об’єктів, які мусять бути демонтовані, ухвалений ще у травні, тож до цього часу всіх цих пам’ятників і монументів вже не мало би бути. Але Київрада досі не спромоглася вирішити цю проблему. На дерусифікацію просто забили. А Пушкіних у Києві, крім цього знесеного, ще вісім. Враження, що пам’ятників Пушкіну більше, ніж Шевченку. Пам’ятники людині, яка пропагувала ненависть до українців та поляків, презирливо ставилася до гетьмана Івана Мазепи, підтримувала геноцид народів Кавказу», – продовжує Андрій Савчук.

Пасивність місцевої влади, на думку багатьох, просто не залишає активістам вибору. Бо як добитися законного демонтажу?

Дорожня карта депушкінізатора

Що треба зробити активісту, аби добитися законного знесення пам’ятника, «Главкому» розповів столичний юрист Олег Джурбій.

Для початку треба дізнатися, чи внесено вже «ваш» монумент до переліку об'єктів, що мають бути демонтовані. Зробити це можна у два способи. Перший – пошукати перелік на сайті населеного пункту чи Міністерства культури та інформаційної політики. Зокрема, в опублікованому міністерством рішенні зазначені об'єкти не лише у межах Києва та області, а й на Чернігівщині, Рівненщині та Житомирщині.

Другий спосіб дізнатися, чи внесено вже пам’ятник до списку на демонтаж, – звернутися із заявою до міської чи селищної ради. Туди ж ви можете звернутися і з проханням внести пам’ятник у такий список, надавши переконливі аргументи.

«Звертатися потрібно листом у довільній формі, написаним на ім'я міського голови чи голови ОДА. Навіть якщо внести цей об'єкт у список буде не у межах їхніх повноважень, вони мають передати цей лист тому, хто має такі повноваження, наприклад, переслати його у Міністерство культури. У відповіді вам зазначать вихідний номер цього листа і ви його зможете відслідковувати», – пояснює юрист.

Більш складний але надійніший варіант: звернутися з листом до ОДА з вимогою внести пам'ятник до переліку тих, які мають бути демонтовані. Якщо таке рішення вони не можуть ухвалити самостійно, то у відповіді зазначать, хто має таке рішення ухвалювати. Далі треба буде звернутися з листом до того органу, який вкажуть чиновники. В ОДА можуть прозвітувати, що рішення про демонтаж вже ухвалене і навіть призначений виконавець. У цьому випадку, якщо пам'ятник продовжує стояти, ви можете дізнатися, хто є виконавцем доручення про демонтаж і надалі звертатися саме до того виконавця.

Але є і більш радикальний підхід, ніж просто «висіти на хвості» у чиновників.

«Якщо пам’ятник належить місту, підлягає демонтажу за рішенням міськради, але з якихось причин досі не знесений – потрібно попередньо анонсувати демонтаж. Наприклад, написати заяву в міськраду з попередженням: «ми самі знесемо цей пам’ятник у такий-то день о такій-то годині». Після – запросити на цю подію поліцію, аби проводити демонтаж у присутності правоохоронних органів, і зафіксувати демонтаж на фото та відео. Наприклад у Коростені 7 травня 2022 року активісти, разом з теробороною та місцевими жителями, демонтували пам'ятник комсомольцям. Напередодні це анонсувала громадська організація «Молодь Північного Краю» на своїй сторінці у соцмережах. Правоохоронці були присутні під час знесення пам'ятника. Ніяких справ не було заведено на учасників і ініціаторів», – пояснює юрист.

Але якщо все так просто, то чому тоді так багато пам’ятників російським та радянським діячам-українофобам досі стоять на місці? По-перше, влада може відмовлятися вносити їх у список на демонтаж з різних причин (наприклад, частина громадськості проти), по-друге – пам’ятник може мати статус пам’ятки монументального мистецтва і має відбутися процедура вилучення його з переліку, а по-третє – влада просто може відтягувати знесення пам’ятника стільки, скільки захоче.

І активістам залишається хіба що обмальовувати пам’ятники закликами до місцевої влади…

Чому те, що треба знести, досі стоїть

У травні цього року Київська міська рада нарешті ухвалила рішення про демонтаж монументів, знести які роками вимагали активісти. Зокрема, пам’ятники радянським воякам Щорсу і Ватутіну.

Щоправда, під час голосування із цього «чорного списку» викинули 13 об’єктів – зокрема, пам’ятник Михайлу Булгакову, танк на проспекті Перемоги і герб СРСР на щиті монумента «Батьківщина-мати». При тому, що українці майже одноголосно, під час опитування, висловилися за те, що радянському гербу не місце на монументі і його треба замінити на тризуб.

Проте серп з молотом і нині там. Представники влади пояснюють це тим, що демонтаж герба СРСР може бути небезпечний для працівників, яким доручать цю справу. «Сам процес буде непростим з технологічної точки зору. Є кілька варіантів того, як ми можемо вчинити. Але їх всі потрібно прорахувати, у тому числі з безпекового боку», – наголосив у липні міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко.

Те, що Щорс теж стоїть там же, де і стояв складністю до нього підібратися пояснити вже важко. Щоби змусити владу виконати її ж рішення, активісти започаткували флешмоб «Знеси мене повністю».

«Першому у рамках флешмобу ми зробили ребрендинг більшовицькому злочинцю Миколі Щорсу. Його постать чітко підпадає під закон про декомунізацію. Він був членом РКП(б) з 1918 року, був командиром бригади, згодом дивізії у лавах Червоної Армії. У 1918-19 роки командував військами більшовиків у боях проти Армії УНР. У 1919 році окупаційний більшовицький режим назначив його комендантом Києва. Ще з 2016 року Український інститут національної пам'яті закликав прибрати монумент з серця столиці, але Київрада й Міністерство культури перекидали відповідальність за демонтаж одне на одного. Відбувається свідомий саботаж виконання норм закону про декомунізацію. Після повномасштабного вторгнення Росії нічого не змінилося. Стандартний набір фраз чиновників Мінкультури і їхніх експертів, якими відповідають на питання про демонтаж – «Щорс неоднозначна особистість», «він був українцем», «дивіться, який гарний коник – давайте залишимо» або «давайте просто поміняємо табличку». Тому ми вирішили нагадати, ким був Щорс і що з ним треба зробити», – розповідає один з активістів, Олег Слабоспицький.

Мінкульт продовжує захищати пам’ятник Щорсу, пояснюючи це тим, що він як пам’ятка монументального мистецтва національного значення занесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України (постанова Кабінету Міністрів​ ​України від 03.09.2009 No 928, охоронний No 260055-Н). Як пояснили у міністерстві, подання від профільних департаментів КМДА про перенесення в інше місце чи вилучення згаданого пам’ятника з Державного реєстру нерухомих пам’яток до них не надходило.

Після Щорса активісти «Знеси мене повністю» пішли до Пушкіна. Щоправда комунальники його невдовзі повністю відчистили.

Обидва ці пам’ятники є у вищезгаданому списку КМДА на демонтаж. Тож незрозуміло, чому місцева влада відмиває їх замість того, щоби знести. Ксенія Семенова, депутатка Київради та одна з авторок переліку столичних об’єктів на демонтаж, зауважує: столична влада досі не прибрала ці об’єкти, бо в КМДА більшість чиновників не готові брати на себе відповідальність.

«Вони шукають аргументи, чому не треба зносити пам’ятники, а не місця, куди б їх можна було перенести. Навіть орієнтовні терміни, у які будуть демонтовані радянські постаменти, невідомі», – зазначає депутатка.

До речі, Музей історії Києва оголосив, що готовий взяти у свою колекцію знесені у процесі дерусифікації пам’ятники. «Подібні предмети ще не представлені у музейній колекції, тож могли б стати важливим доповненням для майбутньої розповіді про міський простір Києва, його ідеологічне маркування», – заявила директорка музею Діана Попова.

Ленінопад і депушкінізація

Після 2014 року в Україні пройшло дві хвилі масового знесення пам’ятників російським та радянським діячам.

Треба сказати, пам’ятники Леніну почали валити ще з набуттям Незалежності і станом на грудень 2014 року прибрали 504 Ілліча. Залишалося їх, за підрахунками Українського інституту національної пам'яті, ще понад 1700.

Початком Ленінопаду в новітній українській історії можна вважати 8 грудня 2013 року, коли учасниками Революції Гідності було повалено пам'ятник напроти Бесарабського ринку у Києві. Знаковим було і знесення найбільшого в Україні Леніна у Харкові, у вересні 2014-го.

Останній пам’ятник Леніну на підконтрольній території було демонтовано у 2016 році. Кілька сотень залишається на тимчасово окупованій, найбільший з них у Севастополі.

Пушкінопад або депушкінізація почалася зі знесення пам'ятника Пушкіну у місті Мукачево 7 квітня 2022 року. За два дні так само вчинили Ужгород і Тернопіль. Загалом по Україні було демонтовано вже близько 20 пам’ятників Пушкіну.

Що буде за самовільний зніс пам’ятника?

Юрист Олег Джурбій наголошує, що конкретної статті в адмінкодексі щодо самовільного демонтажу пам’ятників немає. Проте у Кримінальному кодексі є стаття 270-1 , яка захищає об’єкти житлово-комунального господарства. До них, окрім іншого, зараховують об’єкти благоустрою (пам’ятки культурної та історичної спадщини). Ця стаття визначає такі причини для відповідальності:

• Умисне знищення або пошкодження об'єктів житлово-комунального господарства, якщо це призвело або могло призвести до неможливості експлуатації,
• порушення нормального функціонування таких об'єктів, що спричинило небезпеку для життя чи здоров'я людей або майнову шкоду у великому розмірі.

Такі дії караються:

• Штрафом від 100 до 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 1700 до 4 250 грн) або виправними роботами строком до двох років,
• або обмеженням волі строком до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.

Аліна Євич, «Главком»