Назустріч Олімпіаді-2024 у Парижі. Які помилки має виправити Україна?

Олімпіада-2020 пішла в історію. Дев’ятнадцять медалей, здобутих збірною України у Токіо, безумовно, мали стати приводом для гордості. За кількістю нагород наша команда посіла 16-ту сходинку серед 206 країн. Проте, у медальному заліку, який формується не за кількістю, а за якістю виграних нагород, Україна розмістилася на скромному 44-му місці. Кількістю здобутого Україною «золота» цього разу найнижча за всю історію незалежної держави. Медаль найвищого ґатунку виграв лише Жан Беленюк – борець греко-римського стилю.

Отже, традиційно маємо «перемогу і зраду» в одному флаконі.

В атмосфері «від скандалу до скандалу», власне, пройшла вся Олімпіада. Потрясінь у нашій збірній було чимало. Розпочались змагання з відсторонення і дискваліфікацій важкоатлета Дмитра Чумака і гімнаста Олега Верняєва, продовжили сльозами через відсутність особистого тренера легкоатлетки Марини Килипко і завершили обіймами молодшого лейтенанта ЗСУ Ярослави Магучіх з капітаном військ країни-агресора Марією Ласіцкене в секторі для стрибків у висоту.

Хто в делегації: тренери, психологи чи туристи?

Ігри, втім, цього разу мали особливу мету. Президент НОК Сергій Бубка в розмові з кореспондентом «Главкому» підкреслив, що світ втомився від пандемії коронавірусу і Олімпіада має стати віддушиною, ковтком свіжого повітря у вимушеній самоізоляції і символом повернення до звичного життя. Хоч і на два тижні, але свою місію Ігри виконали. А скандали були потрібні, щоб ці помилки не повторювати в майбутньому. Наступні Ігри вже за три роки – в Парижі.

Сльози Килипко на камеру стали предметом розслідування народного депутата та за сумісництвом найуспішнішого українського олімпійця Жана Беленюка. У Токіо він також був без особистого наставника. Його тренер Володимир Шацьких ледве встигав від одного килима до іншого: на одному татамі сутичку за «золото» проводив Парвіз Насібов, на іншому – Беленюк. Обох потрібно було урочисто вивести на двобій і підказувати борцям під час вирішальних двобоїв.

«Без тренера, безумовно, складно на Олімпіаді, – визнає у розмові з «Главкомом» Беленюк. – Я в такій ситуації, в якій опинилася Марина, не був. У нас також не вистачало наставника, але якось справлялись. Підстраховували інші тренери, які виводили нас на килим»

На Олімпіаді в Ріо-2016 з подібним не зіштовхувалися?

Там не було коронавірусних перепон. Хто хотів потрапити на Ігри і допомогти спортсменам, це робили. Звичайно, бюджет не гумовий, за державний рахунок їхали ті, хто мав. Проте якщо хтось добирався сам, то його спокійно пропускали в країну, видавали акредитацію і він міг брати участь в тренувальному процесі.

Ви бачили список делегації. На ваш погляд, можна було знайти місце для тренера Марини Килипко?

Вважаю, якщо спортсмен на змаганнях потребує особистого тренера, то треба знайти таку можливість. Треба переглянути списки, скорегувати. Брати тих, хто найбільше потрібен. Я вже направив депутатський запит в міністерство, щоб пояснили, хто які функції в Токіо виконував. Будемо розбиратися. Часу до Олімпіади в Парижі небагато, і всі організаційні питання мають бути вирішені. Спортсмени, сподіваюсь, мені допоможуть і розкажуть, що, де і як має бути.

Греко-римляни в Токіо, можна сказати, виступили зразково. Три спортсмена поїхали, привезли дві медалі. Могли й третю взяти, але Ленуру Терімову трохи не пощастило.

Якщо інші наставники хочуть взяти на озброєння систему нашої підготовки, будь ласка, нехай звертаються. Володимир Шацьких, головний тренер, думаю, охоче поділиться напрацюваннями. Він не побоявся взяти тягар на себе, навести порядок в греко-римській боротьбі. Провів чесний відбір, зараз у нас дуже висока конкуренція. Звідси й результат.

Загалом як вважаєте, 16-те місце за кількістю нагород і 44-те в медальному заліку – це наш рівень?

Ні. Не забувайте, що у нас шість срібних нагород. А це – потенційне «золото». Згадайте бій боксера Хижняка. Міг спокійно перемагати, але захопився, пропустив удар і тільки «срібло». Плюс десь не пощастило так, як Кулішу, який вистрелив не по своїй мішені. В медальному заліку ми точно могли бути набагато вище.

***

До української делегації в Японії увійшла 321 особа. Серед них були, в тому числі президент НОК Сергій Бубка, який нагороджував призерів, та міністр молоді і спорту Вадим Гутцайт. Він також паралельно працював суддею у фехтувальників.

Загалом же, якщо українці здобули 157 ліцензій, то тренерів мало бути до 230 осіб.

Офіційних осіб у Токіо, згідно зі списком, було небагато.

Питання виникають хіба що щодо прізвища гандболістки в минулому, а нині начальника відділу єдиноборств, складно-координаційних та стрілецьких літніх олімпійських видів Олени Цигиці та начальника відділу ігрових видів Юлії Буєвої. Бо гандболістів і взагалі представників ігрових видів від України не було жодного. Можливо, вони виконували іншу функцію. Наприклад, допомагали психологічно. Бо спортсмени знаходилися в селищі в закритому просторі і через спеку більшість часу проводили в своїх кімнатах, і їм підтримка була необхідна.

Між тим, штатний психолог був лише у саблістки Ольги Харлан. А функції мотиватора виконують тренери.

«Мені особисто психолог не потрібен, – розповів «Главкому» бронзовий призер Олімпіади Ігор Рейзлін. – В мене цю функцію виконує батько, який і є тренером. У нас в команді фехтувальників взагалі склалася ідеальна ситуація. Усі наставники збірної є одночасно й особистими тренерами спортсменів. Через обмеження, пов’язані з коронавірусом, біля змагальної доріжки міг знаходитися лише один помічник, а в усьому іншому проблем не було. В Олімпійському селищі також особливого дискомфорту не відчував. Хто хотів – міг піти у розважальний центр. Я туди одного разу зайшов, але в тренажерний зал. А так, як розповідали, там багато віртуальних ігор, тож зняти психологічне навантаження, хто цього потребував, було неважко».

Пошук винних. Нові скандали попереду?

Претензії спортсменки Килипко, втім, обґрунтовані. Можна багато говорити про рейтингову систему, за якою вибирали, кому бігти з тренером, а кому стрибати на самоті, але тут, ймовірно, не обійшлося без певних перекосів. Депутат Київради Георгій Зантарая, наприклад, останній раз виграв на світовому рівні «бронзу» три роки тому. У Токіо він точно їхав не фаворитом, зате зі спаринг-партнером. Дублери були й Дар’я Білодід з Жаном Беленюком – обоє мали травми, і їм, не виключено, знадобилася б заміна.

Не було особистих тренерів у багатьох спортсменів. Наприклад, у дворазового призера в плаванні Михайла Романчука. Зате з’їздила в Токіо продовжувач династії Дерюгіних у гімнастиці Ірина Блохіна. Нікого окремо з учасниць Олімпіади вона не тренує. Зате є вихованка призерки Ігор Ганни Безсонової, але в Токіо вона не потрапила.

Цікава ситуація й з ходаками. Образу троє з них, Мар’ян Закальницький, Іван Бандзерук і Людмила Оляновська, мали привілеї мати в Японії тренерів. Але при цьому перший прийшов на фініш 25-м, другий не фінішував, третя була 43-ю.

Звичайно, тренери мають бути в усіх спортсменів. Проте коли збірна через квоти МОКу опинилася в скрутному становищі, можна було підійти до питання формування делегації й більш прискіпливо. Це з одного боку. З іншого – лише чотири спортсмени з делегації, які вибороли нагороди – Олександр Хижняк, Ярослава Магучіх, Ігор Рейзлін і Дар’я Білодід – мали особистих наставників. Інші українські медалісти змогли досягти успіху й під керівництвом штатних тренерів збірної.

Одразу по поверненню міністр спорту анонсував зміну головних тренерів. В першу чергу, в легкій атлетиці. Їхня делегація у Токіо складалася аж з 80 осіб. І не всі легкоатлети навіть вийшли на старти. Деякі учасниці естафети 4 по 400 метрів злітали в Японію туристами. Перед змаганнями кількох з них замінили Анна Рижикова і Вікторія Ткачук, які спеціалізуються на бігу з бар’єрами. І на всіх про всіх – одна бронзова нагорода.

Оскільки нинішній результат найгірший за всі роки незалежності, система вимагає змін. У багатьох видах немає гідного резерву. Є окремі зірки, але такої конкуренції, як, скажімо, в боротьбі, де на перші місця претендують кілька атлетів, немає. Міністр Вадим Гутцайт анонсує частковий перехід підготовки молоді на клубну систему. Вже й програма розвитку спорту прийнята до 2030 року. Кроки якісь робляться, навіть «велике будівництво» зачепило стадіони і палаци спорту. Проте наступна Олімпіада вже за три роки. І не всі призери Токіо залишаться в спорті. Борчиня Алла Черкасова розповіла «Главкому», що збирається народжувати другу дитину. Боксер Олександр Хижняк, вірогідно, залишить любительський бокс і піде шляхом Ломаченка й Усика в професіонали, Жан Беленюк ще не визначився, але в нього є гідний конкурент Семен Новіков. Майже повним складом підуть спортивні гімнасти, які в Токіо вперше в історії залишилися без нагород. Тепер у нас залишився один вид, де українці брали медалі на всіх олімпіадах, – це легка атлетика.

В цілому ж слід констатувати, що українська збірна «японського» розливу досить молода. І те, що, крім 19-ти медалей, 23 наші спортсмени зайняли місця з четвертого по шосте, свідчить про досить гарні перспективи на Париж-2024.

Український олімпійський врожай. Що могло бути, якби…

Часу обмаль, а зробити треба дуже багато. Спортсмени нарікають на відсутність програм відновлення, на кваліфікацію тренерів, на проблеми з реабілітацією, на відсутність конкуренції. Є проблема з допінгом і вчасним тестуванням, через що не доїхали до Японії майже десяток атлетів. Матеріально-технічна база також залишає бажати кращого. Бо 19 льодових арен в програмі «Великого будівництва» – то добре, але єдиний в країні велотрек з дерев’яним покриттям, де сміття не завжди прибирають і де тренується срібна призерка Олімпіади Олена Старікова, то погано.

Ще одна проблема – масовий відтік перспективні кадри. З колишніх українців, які здобули нагороди для інших країн, можна скласти футбольну команду. Це – тренер Олександр Горбачук (Японія, фехтування, «золото»), Артем Долгопят (Ізраїль, гімнастика, «золото»), Ірина Зарецька (Азербайджан, карате, «срібло»), Анастасія Близнюк (ОКР, художня гімнастика, «срібло»), Марія Стаднік (Азербайджан, боротьба, «бронза»), Глеб Бакши (ОКР, бокс, «бронза»), Олександр Бондар (ОКР, стрибки у воду, «бронза»), Ірина Кіндзерська (Азербайджан, дзюдо, «бронза»), Сергій Тарновський (Молдова, каное-одиночка, «бронза»), Дмитро Овчаров (Німеччина, настільний теніс, «бронза»).

Тобто команда «наших колишніх», якщо б таку сформували, з двома золотими, двома срібними і шістьма бронзовими нагородами точно б обігнала нинішню збірну України в медальному заліку.

Геннадій Чеховський, для «Главкома»