Кремлівська рулетка. Кого Путін стратить за воєнні поразки в Україні?

Збудовану десятиліттями хвалену вертикаль влади Володимира Путіна відверто лихоманить. Лише протягом одного дня у відставку пішли керманичі аж чотирьох регіонів РФ, ще один російський губернатор публічно став пакувати валізи, а новий – сплутав область, куди саме його призначили.

На центральному рівні в Москві таємні кадрові ротації серед найвищих чиновників відбуваються буквально у перманентному режимі. До того ж в інформпросторі постійно з’являються свіжі відомості про шалену корупцію в Росії, безпосередньо пов’язану із нинішньою російсько-українською війною. Приміром, засновник російського правозахисного проєкту Gulagu.net Володимир Осечкін днями повідомив про отримання від свого інформатора із контррозвідки ФСБ величезного масиву матеріалів, публікація яких, за його словами, може завершити кар’єру міністра оборони РФ Сергія Шойгу та його заступників. Зокрема, в цих 700 гігабайт негласних аудіозаписів та відеодокументування йдеться про цілу низку корупційних діянь та масштабних розкрадань в армії, в тому числі в управлінні російського Міноборони, яке контролює весь арсенал ядерної зброї Росії.

Що стоїть за активізацією політичних процесів в російських елітах під час повномасштабного вторгнення в Україну та які наслідки можуть мати ці процеси, з’ясовував «Главком».

ВІП-замінники Жириновського

Почати варто з тих, кому відставка не загрожує. Спокійними можуть залишатися ті політичні фігури, які свідомо перетворилися з поважних політиків на справжніх клоунів, аби безперестанку словесно тішити верховного кремлівського володаря. Тим більше, що після недавньої смерті одіозного Володимира Жириновського вакансія головного придворного блазня звільнилася. Тут передусім йдеться про спікера російської Держдуми В’ячеслава Володіна, який чи не щодня коментує важливі події не в офіційно-діловому (як це личить голові парламенту), а саме в примітивному стилі Жириновського.

Серйозну конкуренцію Володіну складає хіба що колишній президент та прем’єр РФ Дмитро Медведєв. В минулому той був відомим шанувальником сну на засіданнях, а також качечок (як фігурант гучного розслідування команди Олексія Навального «Він вам не Дімон»). Нині ж Медведєв раптом прокинувся у вигляді борця з русофобією та корупцією планетарного масштабу, безапеляційного фахівця з геополітики й ледь не нового ідеолога всіх імперіалістичних скрєп «русского міра».

Щоправда, такі дописи експрезидента РФ у соцмережах виглядають геть непереконливо і навіть кострубато, плюс у Медведєва немає наразі суттєвої посади, адже нинішній портфель заступника голови Радбезу РФ особливого впливу не додає йому ані в публічному, ані в кулуарному вимірах. На відміну від того ж Володіна, який поки досить міцно сидить у головному кріслі Держдуми.

Втім, всі без винятку депутати як нижньої, так і верхньої (йдеться про Раду Федерації Федеральних Зборів РФ разом з її головою Валентиною Матвієнко) палат російського парламенту зараз виконують лише одну функцію – гвинтиків у великій пропагандистській машині Кремля, і не більше того. Задача цих «говорунів» (володіних, медведєвих, матвієнок, рогозіних, толстих, журавльових тощо) – бути топглашатаями для інформпростору РФ. І така їхня «участь в спецоперації» фактично залишає їм всім право на існування в путінській системі координат, однак без допуску до реального ухвалення рішень. У принципі, в тому ж самому статусі, як і у випадку із обличчями телевізійних шоу на федеральних каналах РФ – різноманітними кисельовими, соловйовими, скабєєвими та іже з ними. Тобто сьогодні в путінській Росії весь світ спостерігає публічну деградацію так званого політичного класу, причому у незворотному її прояві.

Кремлівський розбір польотів

А ось ключові гравці в розробці та реалізації планів Кремля щодо повномасштабного військового вторгнення РФ в Україну наразі перебувають не у фаворі Путіна. Дехто з них, наприклад глава російського МЗС Сергій Лавров, також все частіше намагається «вмикати дурника», як вищезгадані політично-медійні персонажі, але на ньому явно висить тотальний провал одного із магістральних напрямків російсько-української війни – дипломатичного.

Тут у всій красі проявилася неспроможність відомства Лаврова мінімум у трьох складових:

• в забезпеченні підтримки для путінської «спецоперації» на міжнародному рівні, хоча б нейтралітету;
• у перешкоджанні колективному Заходу постачати Україні сучасну важку зброю, що стрімко наближає остаточну військову поразку Москви;
• в серйозній, а не бутафорній протидії західним санкціям, які стискають горло російській економіці та ведуть її до глобального краху.

Схоже, Путін чітко усвідомлює явну профнепридатність МЗС РФ, хоча кадрових висновків щодо Лаврова робити не поспішає. По-перше, як то кажуть, коней на переправі не міняють та й немає ким, а, по-друге, «кінь» Лавров весь час чітко гнеться у пропагандистських кліше з лінією господаря Кремля, тож його відставка матиме для Путіна більше іміджевих мінусів, чим плюсів.

Аналогічна ситуація і у випадку з міністром оборони Росії Сергієм Шойгу, в чийому «активі» провал обидвох етапів наступу російської армії в Україні (і так званого «бліцкригу» із захопленням Києва, Харкова та Одеси, і оточення українського угруповання в зоні ООС в битві за Донбас). А також рекордні втрати Збройних сил РФ як в живій силі (рахунок вже наближається до трьох десятків тисяч загиблих російських окупантів), так і в техніці (близько 3 тис. бойових броньованих машин, понад 1200 танків, двох сотень літаків, 162 гелікоптерів тощо). До гучних втрат окремим рядком додається ліквідація українськими армійцями з десяток російських генералів, котрі безпосередньо керували операціями в зонах бойових дій, що ставить безліч питань взагалі щодо ефективності командного управління російськими військами.

Дійшло до того, що в район Ізюма Харківської області довелося особисто прибути першому заступнику міністра Шойгу, начальнику Генштабу Збройних сил РФ Валерію Герасимову – тому самому автору концепції гібридних воєн. За попередніми даними, він отримав під Ізюмом щонайменше важке поранення. Між іншим, сам Шойгу, попри всю свою «опалу», був присутнім в Москві на параді 9 травня, а ось Герасимов – ні, причому вперше за багато років. Що саме по собі багато про що говорить.

Проте, як і випадку з Лавровим та його підлеглими, проводити Путіну у відомстві Шойгу жорсткі кадрові чистки не випадає, бо інших генералів йому немає де взяти. Хоча нині діючі генерали відверто пригнічені атмосферою «недовіри верховного вождя», і це аж ніяк не посилює ані їхню працездатність, ані суто воєнний «креатив». А тим часом їхнього шефа Шойгу регулярно таврує ганьбою медіаперсонаж від російського ФСБ, відомий військовий злочинець Ігор Гіркін на прізвисько Стрєлков.

Як стискається путінське оточення

Всі ці гнітючі настрої в російському командуванні й без того загострили давнє протистояння між двома російськими спецслужбами – військовою розвідкою ГРУ та, власне, ФСБ, звідки вийшов і сам Путін. Кремлівському хазяїну довелося рубанути по «альма-матер» з плеча – він позбувся начальника 5-ї служби (служба оперативної інформації та міжнародних зв’язків) ФСБ РФ Сергія Бесєди, котрий у березні потрапив під домашній арешт, а згодом його перевели, за деякими даними, в московське СІЗО «Лефортово». Бесєду, який на Лубянці роками був куратором філій ФСБ в ОРДЛО (так званих «МГБ ДНР» та «МГБ ЛНР») і всього українського напрямку, ніби звинувачують у введенні Путіна в оману щодо стану готовності України до військового протистояння з Росією.

До речі, в роки свого кураторства над окупованими районами Донбасу генерал-полковник ФСБ Бесєда був реальним бенефіціаром формально південноосетинської фірми «Внєшторгсервіс», що захопила буквально всі значущі промислові активи в ОРДЛО. На пару із іншим генерал-полковником ФСБ Сергієм Чемезовим, який живе із Бесєдою по сусідству (їхні маєтки розділяє місцева річка з характерною назвою Злодєйка) в підмосковному дачному селищі Акулініно, геть закритому від зайвих очей. Йдеться про того самого вічного керівника збройової держкорпорації «Ростех» Чемезова, з яким Путін жив в одному під'їзді в 1980-х під час їхньої спільної праці в НДР в дрезденській резидентурі КДБ СРСР, після чого десятиліттями вони були не розлий вода. Але повномасштабна війна з Україною в цих відносинах змінила геть усе.

Втім, під путінську «роздачу» потрапило і ГРУ, з яким тісно пов’язаний інший колишній кремлівський куратор ОРДЛО (політичний) – експомічник президента РФ Путіна Владислав Сурков. Зараз він ніби перебуває під домашнім арештом та є фігурантом слідчих дій у справі про розкрадання на Донбасі з 2014 року та зловживання із витратами мільярдів з російського бюджету на підтримку в Україні проросійської «п’ятої колони». Більше того, тепер відсторонений від кураторства «ДНР» та «ЛНР» й наступник Суркова у цій ролі – заступник керівника путінської адміністрації Дмитро Козак, котрий також є вихідцем із ГРУ, але ще на початку 1990-х працював разом з Путіним в мерії Санкт-Петербурга, а потім переїхав із шефом в Москву і донедавна залишався в близькому оточенні кремлівського господаря. Зміцнював такі позиції Козака в Кремлі давній путінський приятель-помічник, наразі очільник «Роснафти» Ігор Сєчин, який в нових умовах, схоже, також став стрімко втрачати прихильність Путіна.

Тепер на заміну Козаку де-факто прийшов перший заступник глави Адміністрації президента РФ Сергій Кирієнко, його нинішня роль – провести такий собі аудит того, що вісім останніх років робилося в ОРДЛО Бесєдою, Сурковим, Козаком і їхніми менш масштабними як московськими підлеглими, так і місцевими донбаськими колаборантами. Звісно, особливої віри Кирієнку у Путіна немає, однак фактично у нього дуже коротка лава запасних, бо через військові поразки в Україні хазяїн Кремля активно шукає крайніх серед свого найближчого оточення. По суті, він продовжує довіряти в цьому оточенні тільки одному секретарю Радбезу РФ Миколі Патрушеву. Тому самому, хто був його наступником в кріслі директора ФСБ, а нині називається як можливий наступник Путіна на посаді глави всієї Росії. Хоча актуальна путінська прихильність до Патрушева – далеко не факт, адже ситуація в таємному бункері може мінятися за лічені години буквально на протилежну.

Олег Поліщук, для «Главкома»