На порозі краху. Чим заплатить влада за передвиборчі обіцянки?

В останні роки майже про кожні вибори в Україні у Польщі писали як про «вирішальні», «від яких залежить все». Така ж тональність і пульс збереглися і зараз, в переддень парламентських виборів, які в Україні відбудуться наприкінці жовтня. Однак несподіванки очікувати не варто. Її не буде. До зміни влади в Україні не дійде. Але дорогу до перемоги на виборах правлячої Партії регіонів забезпечать не лише виборчі маніпуляції, але й сприятлива передвиборча слабкість опозиції.

-- Рівняння на сильнішого

У листопаді 2011 року Верховна Рада України ухвалила нове виборче законодавство, яке впровадило змішану систему виборів: половина депутатів обирається за пропорційною партійною системою, а друга половина - у одномандатних мажоритарних округах.

В чому тут вигода для правлячої партії? Аби це з’ясувати, варто пильніше глянути на ситуацію десятилітньої давності. Переможцем парламентських виборів тоді став Блок Віктора Ющенка, котрий отримав 23,5% голосів за пропорційними виборами (70 мандатів) і всього 44 мандати в мажоритарних одномандатних округах. Пропрезидентське угрупування «За Єдину Україну»на пропорційних виборах дістало лише третє місце (11,5%, 35 мандатів) і отримало 66 місць в парламенті за одномандатними округами.

Безпосередньо після виборів його лави підсилили ще 74 депутати, які були обрані в одномандатних округах, що стартували у кампанії самовисуванцями або від імені інших малих партій. У результаті група «За Єдину Україну» здобула в парламенті 175 місць із 450-ти і зуміла з допомогою коаліціантів створити уряд. Якби у 2002 році вибори відбувалися виключно за пропорційною системою, то тоді б найкращого результату досяг Блок Віктора Ющенка. Немає сумніву, що результати пропорційних виборів краще відображали суспільні уподобання та настрої виборців.

Чому незалежні депутати, обрані в одномандатних округах, тоді приєдналися до пропрезидентської «За Єдину Україну»? Часто це були представники бюрократії чи бізнесу, які піддавалися впливу влади. Їхній вибір полягав з розрахунку, що їм це оплатиться, інколи здавалися через тиск або за гроші.

Нинішня ситуація в Україні нагадує той самий 2002–й рік. Згідно з останніми дослідженнями лідерство за Партією регіонів, другою йде Об’єднана опозиція. Пропрезидентська партія має найкращі шанси аби виграти пропорційні вибори. Здобуде, напевно, найбільше мандатів і у мажоритарних округах. Її загальну перемогу можуть підсилити одномандатні округи. Багато незалежних депутатів отримають з лав Партії регіонів пропозиції від яких неможливо відмовитись. Не є новинкою і створення олігархами пов’язаних з владою псевдоопозиційних партій. Їхнім завданням є відбирання частини голосів у справжньої опозиції, виборчого бар’єру вони не подолають, але все одно заберуть частину голосів в одномандатних округах.

-- Політики яких ненавидять

Іншим істотним елементом є слабкість опозиції. Хоча відбулося її часткове об’єднання, але до успіху ще далеко. З тактичного союзу двох головних опозиційних партій: «Батьківщини» Юлії Тимошенко і «Фронту змін» Арсенія Яценюка виникла Об’єднана Опозиція. Успіхом можна назвати погодження з націоналістичною «Свободою» і в останній момент з партією «Удар» Віталія Кличка висунення кандидатів.

Рейтинги партії Кличка швидко зростали. Ця порівняно нова партія, яка позиціонує себе як опозиція, але немає чіткої і зрозумілої програми. Хоча це проблема не лише «Удару». Скажімо, виборча програма Об’єднаної опозиції - це набір популістичних гасел, а не комплексний проект реформ, яких Україна потребує сильніше аніж коли-небудь до цього.

Найбільшою болячкою опозиції є… відсутність довіри у суспільстві. Лише кожен четвертий виборець висловлює підтримку опозиції. Таким самим рівнем підтримки може похвалитися і президент Янукович.

Ситуація зовсім інша аніж перед помаранчевою революцією 2004–го року. Замордовані політикою українці у своїй більшості висловлюють вотум недовіри до цілого політичного класу, незалежно від партійних кольорів. Відчутно бракує лідера, який би мав підтримку щонайменше половини суспільства.

Ув’язнена Юлія Тимошенко не є ним, її підтримує ледве кожен п’ятий виборець. Об’єднана Опозиція для використання на Заході намагається створити з Тимошенко ікону демократичної України, але це має мало спільного з реальністю. Для більшості українців вона є представницею того самого остогидлого політичного класу.

Суспільне незадоволення в Україні зростає, але – як це не парадоксально звучить – воно не є «політичним». Згідно з результатами досліджень хоча українці й розчаровані політикою, водночас вони готові вийти на вулиці переважно під соціальними гаслами.

-- На порозі краху

Після 28 жовтня владу в Україні, мабуть, втримає Партія регіонів. Проте більш серйозним викликом аніж парламентські вибори стане для неї економічна ситуація, що різко погіршується. Всі показники свідчать про те, що економіка сповільнюється, вимальовується гірка перспектива рецесії. У випадку несприятливої ситуації в єврозоні і на зовнішніх ринках, що є основними споживачами українського експорту – країні загрожує дуже серйозна криза. Влада буде змушена заплатити за роздані передвиборчі обіцянки і значно підвищити ціни на газ для населення. Зокрема й для того аби розморозити співпрацю з МВФ і отримати 12 мільярдів доларів кредиту. А без цього українські фінанси можуть дуже швидко опинитися на порозі краху.

Якщо додамо до цього непрогнозовану реакцію ЄС на результати виборів і потребу покращення напружених стосунків Україна - ЄС, - що для Києва чи не найголовніше – перегляд газового контракту з Росією, то виявиться , що перед Партією регіонів і президентом Януковичем стоять виклики, які надзвичайно важко буде подолати.

За матеріалом Rzeczpospolita переклав Володимр Олійник