Пакт з олігархами

Доля України знаходиться в руках групи найбагатших родин, а відтак не можна вести осмислену політику стосовно України, не беручи це до уваги. Скажімо, Володимир Путін рахується зі згаданим фактором, а от Європейський Союз і досі має проблеми з усвідомленням цього простого факту.

Джерела багатств фінансової еліти Східної Європи треба шукати в період кінцевої фази «перебудови», тобто в дев’яностих роках ХХ століття. Підґрунтям виникнення сучасних олігархічних держав були величезні трансфери різного роду цінностей і матеріальних ресурсів. Саме тоді власність держави перетікала до приватних кишень. Привілейованими у використанні таких можливостей були особи, які до цього добре прилаштувались в комуністичній системі. Їм лише бракувало присутності у владі, хоча остаточний успіх забезпечувала необхідна жорстокість і готовність до ризику і, як завжди, талант. Назріла потреба відповідної підготовки, наприклад, знання іноземних мов, наявність важливих знайомств у світі. Відтак вигравали діти комуністичної еліти і керівники комсомолу. Багато олігархів і багатих політиків раніше були активними діячами ВЛКСМ – на кшталт Михайла Ходорковського і Юлії Тимошенко.

Після 1991 року бізнесменам став потрібен добрий контакт із новою владою, що з’явилась у новостворених державах. Політичні зміни дали простір для примноження приватної власності без ідеологічних обмежень. Від влади залежали кредити, замовлення, становище потужних секторів економіки, які опанували олігархи: металургії, енергетики, будівельної галузі. Лише влада, особливо у початковій фазі розвитку посткомуністичної олігархії, мала можливості системного забезпечення особистої безпеки олігархічної групи, що формувалася.

-- Обростання статками

Зміцнення держав, які піднялися на руїнах Радянського Союзу, призвело до того, що доля олігархів в різних країнах склалась по-різному. На цьому етапі були вирішальними кілька ключових факторів. Перш за все, багатства та можливості конкретної країни, в якій їм довелося діяти. Внаслідок багатьох причин у рази менше можна було заробити в Литві чи Латвії аніж у великому Казахстані. Економічна структура також визначала бізнесову специфіку окремих національних олігархів – у Радянському Союзі конкретні промислові галузі часто були згруповані у різних союзних республіках.

Найбільша така різнорідність з цієї точки зору виникла у Росії. Там полем експансії легко могла бути практично будь-яка форма діяльності, та особливі можливості гарантував енергетичний сектор. В Україні почали спеціалізуватись на металургії та транспорті енергії з Росії, на трансфері товарів і сировини до Європи. Згодом зароблені гроші поглинули інвестиції в різні галузі економіки: харчову промисловість, страховий бізнес і таке інше. Динаміка посткомуністичної трансформації, наприклад у Росії, особливо перед кризою 1998 року, немає багато прецедентів в масштабах економічної історії світу. Якщо хтось володів капіталом, то він міг заробляти практично на всьому: розквітали туристичні агенції, імпорт автомобілів, багатство можна було заробити на інвестиціях у нові технології. Таким чином, структура бізнес–зобов’язань майбутніх олігархів лише в початковій фазі залежала від можливості реконструкції приватизованих підприємств, збудованих ще за часів СРСР. Зароблені гроші розширили діапазон інвестицій.

Східні багатії ставали все більш серйозними, а їхні амбіції щораз більшими, змінювалися їхні звичаї: вони ставали щоразу менш «новими». В певний момент зникли раніше популярні анекдоти про «нових росіян» і «нових українців». За багатством крокувало бажання вишуканого життя, подорожей, тривалішого перебування на Заході (апартаменти в Іспанії, Лондоні, Карлових Варах чи Баден–Бадені), інвестиції в навчання дітей у західних університетах, колекціонування творів мистецтва. Протягом декількох років фішкою олігархів є придбання футбольних клубів.

Черговою потребою стала необхідність позитивної громадської думки, бо східняки суттєвого значення надають своїй репутації. Звідси й придбання на медійному ринку, але тут не йдеться про звичайний прибуток. Медіа-інвестиції трактувалися як частина більш широкого плану, хоча в економічному сенсі приносили малі доходи, але часто діяли ефективніше аніж професійні pr–aгентства. Врешті – решт, ця царина була окупована олігархами зі Сходу. Їхні фінасові можливості значно перевищували те, що могли заплатити за схожі послуги підрядники на Заході. Ходять легенди про те, скільки фірм протягом останніх років дбало про добру репутацію у Брюселі та Вашингтоні нового прем’єра Грузії Бідзіни Іванішвілі . До речі, свого часу Борис Березовський значним чином був зобов’язаний своїй успішності придбаннями в галузі медіа-індустрії.

-- Українська специфіка

На майбутню олігархію потужний вплив мала політика, а також суспільні умови. Саме у цій точці розійшлися дороги олігархів нових посткомуністичних країн, як розійшлися шляхи розвитку колишніх радянських республік. Балтійські країни рушили дорогою ліберальної демократії. В таких умовах політичні амбіції олігархів могли реалізуватися через фінансування відповідних політичних середовищ і таким способом вони могли впливати на результати виборів, а пізніше намагатися отримати зиск у випадку перемоги. Вступ до Європейського Союзу, прийняття антимонопольного, антикорупційого законодавства, умова відокремлення партій від бізнесу істотно зменшили влив олігархів у Балтії, хоча повністю він не зник.

Бо олігарх не просто багата людина чи багата людина з невідомим походженням капіталу. Олігарх хоче мати вплив на владу, згодом його амбіції переростають прагнення володіння лише багатством. Навіть якщо у якійсь фазі розвитку двигуном його діяльності в політиці є бажання зиску, то найчастіше воно трансформується в потребу впливу на владу, а часами й прагнення участі в ній, отримання від цього вищого задоволення, зміцнення думки про власну надзвичайну суспільну місію, яка дуже далека від простого накопичення грошей та статків. Важко сказати, коли публічні зобов’язання бізнесмена отримують спеціальний статус чи риси політичної відповідальності за оточуючих, але такий момент, очевидно, існує.

З часом держава частину своїх обов’язків починає перекладати на олігархів, а радше мовчки сприймає, що з цим згодна. У тих, відтак, з’являється механізм сприйняття відповідальності, мотивований відчуттям своєї місії. Це в свою чергу, так би мовити, ушляхетнює у своїх власних очах обставини, за яких вони досягли успіху. Однак, наскільки прихід Володимира Путіна до Кремля означав підпорядкування олігархів владі, настільки ж Леонід Кучма в умовах менш централізованої держави, роздертої внутрішніми протиріччями, збудував систему противаг і балансу поміж державними структурами і олігархами та їхніми «удільними князівствами».

Зрештою, внутрішні олігархічні напруження були однією з причин перемоги Помаранчевої революції 2004 року, в результаті якої відбувся новий політико-економічний перерозподіл серед олігархів.

-- Насичення, влада, легітимізація

Гроші дають олігархам впевненість у собі, але легітимізацію владарювання забезпечують виборчі механізми. Справжня олігархія створює конкуренцію, принаймні, поміж самими олігархами і ця конкуренція зобов’язана процвітати. Задля свого існування олігархічна система, як кисню, потребує демократії, у будь-якому випадку демократичних процедур, які можуть стати для неї полем гри, конкурентної боротьби поміж групами, зміцнюючи одних за рахунок інших. Так відбувається навіть в олігархічних системах з виразним домінуванням однієї партії – у них йде боротьба поміж фракціями в рамках форм «внутрішньої демократії», хоча б у виборі керівництва. Коли демократія слабшає, поле гри звужується, громадська думка отримує мінімум інформації для обговорення, мас-медії перестають бути полем боротьби різноманітних бізнес-політичних груп, а перетворюються на рупор влади. Концентрація рішень в руках російської влади, яка знищила демократію, була сигналом, що потрібно втікати до Лондона, або готуватись до арешту, тоді як в Україні - це перший дзвоник революції, що наближається.

У теперішній Росії олігархічна влада практично скасована, можна констатувати, що за збереження власності багатії заплатили відмовою від політичних впливів. З цієї точки зору у Білорусії, Казахстані та інших пострадянських державах про олігархічну бізнес – систему важко говорити.

Для генерації пострадянської олігархії насичення матеріальними благами відбулося доволі швидко. Не чекали на чергову зміну поколінь або на момент, коли Гроші дають олігархам впевненість в собі, та зрозуміли, що легітимізацію владарювання дають виборчі механізми. Пакт з олігархами і витрата їхніх коштів на «вищі цілі» - черговий етап їхнього розвитку – відбувся раніше. З’явилися фундації імені олігархів, великі спортивні проекти. Рінат Ахметов, власник «Шахтаря», збудував стадіон до Євро-2012 у рідному Донецьку. Ігор Коломойський, який володіє «Дніпром» з однойменного Дніпропетровська також фінансував будівництво стадіону. Інше поле діяльності олігархів – культура, особливо музеї і мистецтво. Коломойський разом з Генадієм Тімченком створюють у Дніпропетровську єврейський центр з музеєм Голокосту. Віктор Пінчук заснував Пінчук Aрт Центр – приватну галерею, яка промотує сучасне мистецтво, залучаючи закордонних експертів, які й присуджують нагороду Future Generation Art Prize. Наступним полем діяльності є піклування релігійними об’єктами. Вадим Рабінович став головним спонсором відбудови київської синагоги Лазаря Бродського, а також позолочення куполів Володимирського Собору в столиці України. Дуже шанованою персоною єврейської громади в Україні став Генадій Боголюбов, один з найбагатших і найменш відомих на Заході українських олігархів. Своїх одновірців підтримує не лише в Україні – кілька років тому витратив мільйон доларів на купівлю молитовників для іудеїв, що моляться під єрусалимською Стіною Плачу. Також Боголюбов керує благодійною допомогою для ветеранів Другої Світової війни. Для них олігарх купує на великі свята продуктові набори – що є елементом доброчинної активності. Можливість діяти самостійно у суспільному просторі, відповідальність за розвиток держави проявляється в оплаті житла своїх працівників чи університетських гуртожитків для студентів, як у випадку Дмитра Фірташа, який фондує студентське містечко Католицького Університету у Львові.

Ахметов – послідовник ісламу - профінансував будівництво соборної мечеті «Ібн Фадлан» в Донецьку, яку звично називають Ахать–Джамі. У підтримці церкви нелегко буде перевершити Фірташа, котрий відбудовує храми і монастирі по всій Україні. Описи релігійної щедрості українських багатіїв викликають порівняння із тогочасними сакральними релігійними фундаціям на східних територіях І Жечі Посполитої. Не було б там нині значної сакральної архітектури як, наприклад, костьолу Святого Вавринця у Жовкві, зведеного на початку ХYІІ – го віку Станіславом Жолкєвськім чи костьолу Святого Ігнатія Лойоли і Станіслава Косткі у Кременці зведеного Михайлом Вишневецьким у 1729 році.

Іншим аспектом функціонування олігархів є знайомство із зірками шоу – бізнесу. Приятелем Віктора Пінчука став відомий музикант Елтон Джон, часто фігури із медійного світу бувають на великих прийняттях українського бізнесу, а п’ятдесятирічний ювілей Пінчук відзначав на відомому альпійському курорті Куршавель. Цією урочистістю жило ціле містечко. Його подорожі на Захід показали олігархам, як важливо створювати певні ідеї, брати участь в обміні думками, робити акцент на суспільних темах. Вони зрозуміли, що для цього не достатньо мати «своїх» кандидатів у виборчих списках до парламенту. У поле їхнього зацікавлення потрапили м’які форми здійснення впливу на реальність. Звідси й черговий напрямок їхньої діяльності: фінансування науково-дослідних інститутів і конференцій, які промотують конкретні, важливі для України ідеї і рішення, очевидно ті, котрі даний фундатор вважає важливими. Перший такий приклад - Yalta European Strategy Forum Віктора Пінчука, який щорічно організовує в Криму одну з найважливіших у Центрально-Східній Європі конференцію, присвячену стосунками України з Європейським Союзом. Схожа конференція має місце у Батумі, але в Грузії її фінансує уряд. На кримських (фактично приватних) зустрічах бувають найвпливовіші американські і європейські політики ( Хав’єр Солана, Кондоліза Райс, Штефан Фюле). В одному місці можна побачити повну гаму українських політиків від Григорія Немирі разом з Арсенієм Яценюком та Віталієм Кличко до Віктора Януковича і Миколи Азарова. Пінчук забезпечив собі такий статус, що йому не відмовляють у запрошенні.

Нинішні українські олігархи, які беруть особисту участь у політиці, з точки зору Заходу є нормальними політиками і не раз показали себе вмілими переговорниками, гравцями, які вправно діють на міжнародних майданчиках. Не сидять, замкнувшись у своїх резиденціях.

Представляючи власну логістику, не переймаються відсутністю службового водія чи браком коштів на авіаквиток, державна пенсія не відіграє жодної ролі для їхнього бюджету. Через виконання обов’язків у державному апараті, очевидно, можуть мати зиск, виступаючи з урядових позицій задля власних інтересів. Водночас, знову напрошується порівняння з ситуацією в І-ій Жечі Посполитій XVII століття, магнати, які мали зиск від виконання ними державних функцій, паралельно інвестували уряд, бо на його обслуговування мали можливість видати більше коштів аніж усі разом взяті вбогі посполиті.

Повністю статтю Павла Коваля можна прочитати в останньому номері Nowej Europy Wschodniej

***

Павел Коваль нині євродепутат Європейського Парламенту від Польщі; колишній заступник міністра закордонних справ Польщі, недавно видав книгу: «Поміж Майданом і Смоленськом».

Публікацію Nowa Europa Wschodnia переклав Володимир Олійник