«Акредитація в ДНР». Що, власне, трапилося і хто в цьому винен

Скандал із «акредитацією в ДНР»  та раптовим закриттям проекту «Миротворець» оголив багато неестетичних аспектів нашого поточного політичного буття.

Та сторона, що її умовно можна визначити як «постраждалу», користується аргументами з царини етики журналістської роботи, але при цьому, слід зазначити, миттєво підключила державні, міжурядові та міжнародні структури для організації свого захисту. Та сторона, яка не сприймає таких собі етичних компромісів як «індивідуальне» чи «побутове» визнання легітимності терористичних анклавів на окупованих територіях – як бачимо, зазнає тиску навіть з боку власної держави. Тому слід розкласти цю ситуацію на кілька елементів, аби стало зрозуміло, що власне трапилося і хто в цьому винний.

Отже, коректно кажучи, «анонімні хакери» (адже «Миротворець» лише публікує, як правило, дані про зрадників та окупантів) зламали (або отримали інформацію іншим шляхом – так само, як ICIJ заволодів «панамським» архівом завдяки інсайдеру) базу даних структури, що, згідно з вітчизняним законодавством є частиною терористичної організації «ДНР».

Можна погодитись, що поспіх до оптимальності не призводить, а відтак цю інформацію (вірогідно) слід було відфільтрувати на предмет прізвищ журналістів та назв видань, чия, скажімо так, редакційна політика вочевидь не поділяє цінностей панівної в РФ шовіністичної чорносотенної ідеології. Втім, що може бути протизаконного в нанесені шкоди терористичній організації, яка до того ж протистоїть законному уряду та конституційному ладу в нашій країні? Також, який закон порушила СБУ, коли виклала «особисті дані» зрадників на території окупованої Республіки Крим? Ну, а раптом це таємні симпатики української ідеї, які лише «допомагають», а внаслідок таких дій своєї колишньої служби вони тепер якось морально постраждали? Можливо, це злочин згідно закону РФ про захист персональних даних? Невже управління ФСБ в Криму оголосило догану цим жертвам «українських інтриганів»? Звучить абсурдно і смішно.

Крім того, дані, що їх опублікував «Миротворець» навряд чи можна вважати «особистими» - прізвища, редакційні контакти…

Репутаційна шкода – інше питання, хоча і стосується більшою мірою українців, аніж іноземців. Як можна кваліфікувати започаткування працівником ЗМІ «легальних» стосунків із терористичним угрупованням, поза питанням мотивації (хай це буде самостійна «робота під прикриттям», «гуманітарна діяльність», тощо)?

Як співпрацю.

Звісно є питання стосовно громадян Росії, які працевлаштовані або співпрацюють на непостійній основі в інфраструктурі пропаганди агресора, і незаконно перетинали кордон України – хочеться вірити, що карні справи заводяться в таких випадках автоматично. Ось із нещодавнього – відомий російський media personality Артемій Лєбєдєв побував на окупованій території, відкрито заїхавши на неї через неконтрольовану ділянку кордону. Цікаво, чи заведено карну справу, чи оголошений розшук, і також – міжнародний? Чи, як переважно це у нас трапляється – з’їли та обтерлися?

«Миротворець» якраз і не давав нинішній українській державі деградувати до стану доконечної ганьби в очах власного суспільства – принаймні. Зокрема, і в обговорюваній ситуації, оскільки цей, вибачте, збочений «туризм» слід було припинити давно.

Так, аргументи тих, кого особисто зачепив цей інцидент почуто: мовляв, якраз вони і викривали для тієї чи іншої аудиторії (світової, української, навіть російської – у 0,1%, але ОК) жахи та злочини подій на окупованих територіях.  Проти них здійснювалися репресії. За нагоди ті чи інші їхні дії або розголос – полегшував долю заручників. Добре – хоча коли такі сміливці п’ють у московському барі із терористом Бородаєм, виникає відчуття театралізації, перформансу, ні? Також, гуманізація образу ворога, який має на меті знищення українського народу – не підпадає під статті карного кодексу. А шкода, бо шкоди це робить більше, аніж нудний і зрозумілий колабораціонізм.

Гадаю, блискавична реакція західних дипломатів радше походить з факту оприлюднення «акредитації» так званих «глобальних ЗМІ», аніж іншими моментами. А це недопрацювання нашого МЗС та правоохоронців, які гарною англійською мовою мусили би попереджувати громадян третіх країн про наслідки ігнорування українського законодавства, що розповсюджується на всіх. Після чого включається принцип – «не спійманий, не злодій», тому все цілком демократично. Можливо, і парламентарям слід уточнити наші закони – більш чітко визначити сутність понять в діючих актах: «окупація», «агресія», «військові дії», «колабораціонізм» та посилити відповідальність (ну, скажімо, гуманно – від 10 років суворого режиму).

Тут можна закинути, що, мовляв, ми ж демократична країна і прямуємо до європейських стандартів прав людини та свободи слова. Звісно так, і цей наш плюралізм об’єктивно послаблює нашу позицію в протистоянні із тоталітарним ворогом – причому, в цьому герці, в військовій площині, українська держава виступає самотужки, оскільки (як свідчать одкровення екс-міністра оборони Чака Хейгела в «Атлантичній раді», Білий дім і не збирався надавати нам зброю, оскільки дуже перелякався Путіна). Цікаво було би подивитись на реакцію уряду країни-члена ЄС Іспанії на «список журналістів акредитованих ЕТА». Або на дії правоохоронців усталено демократичного Таїланду в подібній ситуації…

Знов-таки, чимало журналістів, які постраждали від викриття – або вже кажуть, або ще скажуть, що отримуючи «акредитацію ДНР» не збиралися слідувати настановам висвітлення подій в рамках окупаційних правил цензури. В це легко повірити – втім, такі подорожі в цьому випадку повинні були бути одноразовими. В іншому – це називається первинна вербовка «втемну». А от українській державі козачкувати в таких питаннях перед будь-чиїми урядами за жодних обставин не слід (можна легко брати приклад з Туреччини).

Тому що на третій рік уже можна зрозуміти – це лише наша війна, оскільки ті, хто ховає під правозахисною риторикою власне лицемірне боягузтво, аж ніяк не збираються захищати Україну, а лише здатні лити над нею крокодилові сльози.