Цей допис має виключно душевнокорисну мету підтримати роботу та пильність усіх, кого це стосується, ну і заодно дещо роз’яснити.

Почнімо з того, що у нас взагалі нема можливостей самостійно виявляти факт зльоту літаків російської стратегічної авіації, бо не маємо відповідних можливостях по загоризонтним радіолокаційним станціям і заодно власного супутникового угрупування (тобто із супутниками чисто воєнного призначення).

Простіше кажучи, ну нема в нас своїх радарів, які б могли бачити, що там на аеродромі «Енгельс» (котрий за «усього» 700 км від державного кордону України), не кажучи вже про аеродром «Оленья», котрий взагалі на Кольському півострові, біля Мурманска та кордону з Норвегією (тобто ледь чи не «під носом» у НАТО).

Але натомість відповідні можливості по виявленню факту зльоту російських стратегічних бомбардувальників мають сили Альянсу, зокрема ті ж загоризонтні РЛС або літаки радіолокаційного дозору (AWACS).

В принципі, ті самі західні партнери якби й вказували прямо у пресі, що з їх літаків AWACS наша ППО отримує дані, але у нас це просто якось не «помічають».

Виходячи із цього, я особисто будую наступну робочу гіпотезу якщо отак порахувати кількість інстанцій, яку починаючи від рядового оператора РЛС якоїсь з країн Альянсу можуть пройти дані про злет російських «Ту», то наші офіційні ресурси та моніторингові пабліки можуть бути в кращому випадку десь 4 чи 5 етапом, по якому ця інформація проходить для оповіщення населення та відповідних цивільних структур.

Так, автори моніторингових пабліків дані про можливий зліт російських бомбардувальників можуть брати лише там, де і наші офіційні ресурси.

Я особисто вважаю, що користуватись одночасно і офіційними, і неофіційними ресурсами для оповіщення про небезпеку це є добре і потрібно, бо треба вживати усі доступні канали комунікації про можливу небезпеку.

Далі ось такий технічний момент для кожної повітряної цілі є параметр «ефективної площі розсіювання» (ЕПР) при радіолокаційному виявленні, і чим більший ЕПР, тим простіше ціль побачити.

У випадку із російськими «Ту» мова взагалі про те, що ці повітряні цілі на радарах світяться наче новорічні ялинки, для розуміння Ту-95МС довжина фюзеляжу та розмах крила показники по 50 метрів, по Ту-22М3 довжина фюзеляжа в 42 метри, а розмах крила в 34 метри, тобто кожен з цих двох «бомберів» більше наприклад в 1,5 рази за Boeing 737.

Але в тому і проблема, що на радарі ці бомбардувальники побачити можна, а от з яким саме завданням вони злітають ні.

І якщо схоже, що вони можуть летіти саме для виконання удару, то тут саме той випадок, коли краще перестрахуватись, чим недострахуватись, особливо при такому мінімумі інформації.

Тому навіть якщо раптом кого можуть різко втомлювати попередження про можливі удари, які можуть йти від офіційних ресурсів чи моніторингових пабліків, то єдине, що тут точно можна зробити заочно і подумки подякувати людям, які займаються інформуванням та попередженням про можливі небезпеки.

Що з цим всім робити на індивідуальному рівні кожен має вирішувати сам, але виходячи з того, що росіяни при кожному масованому ракетному ударі ставлять собі за мету не просто вибити нам певну кількість генерації чи іншої інфраструктури. Але й взагалі зламати як країну до стану овочів.

Триматись в цій ситуації маємо разом.

Є рани, які так швидко не заживають. Але доки болітиме рана, є можливість не просто страждати, а переосмислювати своє буття. Тому що страждання завжди мають саме такий «побічний ефект» змінювати нас у кращий бік, даруючи нам мудрість досвіду.

Ми не можемо відмотати плівку назад і щось змінити, але ми можемо зробити висновки. І спробувати візуалізувати таємну суть того, що відбулося. А відбулося жахливе політичне вбиство на тлі загадкової війни з ментальним змістом.

Для мене в тому що відбувається довкола Ірини Фаріон це не просто драма, це філософський гордіїв вузол протиріч, які успадкувала незалежна Україна і ці протиріччя дедалі зростали і поглиблювалися. І продовжують поглиблюватися.

Але сталася важлива зміна! Змінилося соціальне тло. Змінилися позиції багатьох людей в системі координат «добро і зло». Суспільство якось водночас подорослішало і дещо стало розуміти.

Зокрема, воно зрозуміло, що публічне вбивство незахищеної і неозброєної жінки, яка відстоювала свою людську позицію, не може бути виправдано нічим і ніякими засобами.

Суспільство зрозуміло і те, що в житті немає абсолютно позитивних і негативних образів. А позитивні люди інколи можуть лаятися і сваритися, але це в ніякій мірі не зменшує значення їх особистості. Більше того суспільство має вчитися розрізняти і чітко бачити основу тієї чи іншої ососбистості. І не давати себе ввести в оману різного роду пропагандистськими засобами, направленими на нівелювання таких особистостей.

Суспільство має, водночас, зрозуміти і відчути рівень свого загального «морального падіння», яке виражається в розмиванні самих понять добра і зла, у звиканні до подвійної моралі, до цинізму політиків, а головне у відсутності в їх діяльності якихось орієнтирів і найголовніше Ідеалів!

Ірина Фаріон якраз і демонструвала всім своїм способом життя вірність своїм уявленням про політичний ідеал. Вона демонструвала ті риси, якими цей ідеал має бути наділений, вона активно культивувала в собі саме ці риси. Благо, у неї було чимало прикладів тих історичних постатей, які склали основу її публіцистично-просвітницького циклу «Велич особистості». З кожної постаті вона брала щось своє від когось силу духу, від когось любов до своєї мови і нації, від когось неймовірну працездатність, від когось самозречення у плані матеріальних основ свого життя.

Так, вона була ідеалісткою в цьому матеріальному світі мислила і оперувала філософськими категоріями і чіткими оціночними судженнями, максимально позбавленими страху і суб»єктивності.

Так, інколи це виглядало брутально і було відкритим викликом існуючій Системі та її конкретним персонажам. Але це було правдою, якщо максимально абстрагуватись від емоційних епітетів.

І так, якщо ви цього хочете, а особливо, якщо не хочете я мушу вам сказати те, що не скаже ніхто: вона була жертовною людиною. І це була її сакральна жертва.

Написавши ці слова, я згадав кадри містичного блокбастеру, який має назву «Константин» де Кіану Рівз рятує від диявола душу дівчини, ціною свого життя і диявол, який розуміє, що не може забрати її до пекла, говорить розчаровано і безсило: «Я все зрозумів... ти це сакральна жертва!»

Ви відчуваєте, до яких вершин усвідомлення ми піднялися з вами, розплутуючи дану ситуацію з Іриною Фаріон? А тепер пригадайте обличчя 18-річного «кілера», який на допиті на камеру показує язика і демонструє абсолютно неадекватну поведінку. Я ще в першій свої публікації на цю тему одразу написав, що в слідстві фігуруватиме якийсь психічно-нездоровий суб»єкт, на якого повісять усі гріхи.

Але цей суб»єкт не такий простий, як може здатися на перший погляд. Родом з Дніпропетровська, має батька у війську, сам ніби закінчив курси управління дронами. І найголовніше він вважає себе патріотом! Так! І всі свої дії пояснює саме реалізацією своїх патріотичних поглядів.

Отут, спинимось і трохи заглибимось. Виявляється, що правда існує не одна, а як мінімум їх тепер дві. І згідно цього може бути два патріотизми. Один це чистий, ідеалістичний, назвемо його «західноукраїнський». Але існує ще один з дніпропетровською «пропискою», де «мова не має значення», де ті, хто виступає за збереження і зміцнення мови провокатори і нацисти, де можна жорстоко карати жінок «за образу наших військових».

І знаєте, у мене є відчуття, що гра на оцих «двох правдах» дедалі загострюватиметься і технологічно набиратиме сили серйозного громадянського протистояння між Заходом і Сходом України. І це не якийсь там стихійний сценарій розвитку подій. Це абсолютно реальна модель того, як має вести себе Система.

В арсеналі Системи завжди є дві організації, що забезпечують її стабільність. Одна з них це служба інформаційного впливу, що займається безпосередньо підготовкою агентів впливу і лідерів суспільної думки, а також операціями по нейтралізації наслідків резонансу небажаних суспільних подій та відволіканням уваги від них...

Інша служба вступає в дію, коли засоби інформаційного впливу вичерпані, або недостатнью ефективні, вони не досягли потрібного ефекту. Тоді включається інша служба активного втручання в перебіг подій. У неї свій арсенал засобів і своя «спецура».

І отут, я цілком припускаю, що в ролі безпосереднього виконавця цього теракту міг бути взятий в розробку саме цей убогий Зінченко. Зрозуміло, що був потрібен певний час, аби інсталювати в голову цього вчорашнього тінейджера всі потрібні «скіли» і установки, включаючи особливий «дніпропетровський патротизм», вміння працювати з «конспіративними квартирами» та особливе «маскування» перед будинком майбутної жертви.

Я також припускаю, що цей Зінченко не доживе до кінця слідства. Найвдалішим сценарієм для Системи був би той, де представник партії «Свобода», народжений у Львові, прямо в залі суду вчиняє акт помсти за Ірину Фаріон.

Кумулятивний ефект такого розвитку подій мав би чітко направлену дію і поглибив би ментальний розкол між українцями по лінії «схід-захід». А це у світлі майбутніх мирних переговорів зіграло би свою роль. І дві «правди» набули би форми «Двох Україн». А точніше України і Малоросії.

Але занадто пізно. Українське суспільство тепер не те, що було до вбивства Ірини Фаріон. Воно почало мислити. Поки що епізодично і хаотично, однак поступально. В його свідомості з»явилися нові імперативи, такі як «мова має значення» і геть вовків в овечих шкірах».

Залишився лише один малесенький крок навчитись українцям стояти один за одного, міцно і щільно плече до плеча, навчившись розумно розрізняти прийоми підступної і брехливої пропаганди від Системи і не піддаватись на провокації.

І може так трапитись, що Сакральна Жертва не буде даремною.

У моїй ФБ-стрічці всі шоковані вбивством Ірини Фаріон і свідомі того, яка це велика втрата для України. Неадекватного в моїй інформаційній бульбашці немає («добалакалась», «розколювала суспільство» та інший сморід від какаяразнічних, які безсоромно стають на бік убивці).

Однак проскочив такий допис: «Ірина Фаріон була персонажем фактурним і цим мене цікавила. А ще вона була просто людиною та українкою, тож чисто по-людськи мені її шкода. Стосовно її ролі як культурно-політичного діяча сказати нічого не можу, бо оцінюю її внесок в українізацію як нульовий. А інших векторів її бурхливої публічної діяльності я не спостерегла».

У звʼязку з цим хочу підсвітити внесок Ірини Фаріон саме в українізацію під час війни. Йдеться про 85 уроків української мови на ютубі, про які не всі знають. І це дуже ґрунтовні студії, що цікаві й мені, філологині. За кожною темою там розглянуто багато аспектів, про які не пишуть у підручниках.

Нагадаю, що з пані Іриною ми не сходилися тільки в питанні фемінітивів. Натомість на мої дуже популярні дописи про антропоніми (Міша, Паша, Саша), катойконіми (кримчани, черкащани, кременчужани) та немотивоване запозичення англізмів мене надихнула саме Ірина Фаріон своїми курсами.

85 відео це майже три місяці півторагодинних уроків на щодень. Аби тільки люди хотіли їх дивитися.

Щодо її книжок та наукових праць їх дуже багато, сходіть у Вікіпедію. Ті, хто хоче бачити внесок цієї непересічної особистості, завжди його побачать, а хто не хоче згадуватимуть тільки її «зухвалу» манеру спілкування або партійний квиток у молодості.

Також зауважу, що пані Ірина створила 156 випусків програми «Велич особистості» та 86 випусків програми «Ген українців» про видатних українських діячів і діячок, а це вже стосується історичної пам'яті та націєтворення.

Світла памʼять відчайдушній просвітниці, яка загинула за те, що упосліджувала мову ворога і захищала українську в Україні.

Незважаючи на прогнози багатьох про довгу війну і про її зростаючу глобальність (маю на увазі різні прояви війни), все ж таки, увага до наступних кількох місяців як до часу, коли може звузитися вибірка можливих варіантів розвитку ситуації, не дарма. Маю на увазі боротьбу за підхід.

Можливо, Європа, розуміючи післявиборні ризики у США, зробить не один крок, а одразу кілька кроків уперед, щоби змінити хід війни. Це стосується цілком прикладних рішень, типу системи ППО на східних кордонах західних альянсів.

Можливо, президент США, який не обтяжений виборчою кампанією і думами про наступну каденцію, виявить більше рішучості в способах зупинення російської агресії, щоб дійсно в «книзі демократів» бути тим президентом, який зупинив війну.

Можливо, Китай у прагненні зростання свого впливу у світі вирішить далі рухатися не як економічний підсобник агресора, а як той, хто реально доклав зусиль і приборкав натиск Росії.

Вже всі, схоже, зрозуміли, що ситуація «біблійного бегемота», монстра хаосу та невизначеності сама по собі не вирішиться. Фраза «Або війна здолає людство, або людство (її конкретні представники) війну» особливо актуальна зараз, коли стоїть вибір або рухатися від хаосу, або хаос (як обвал міжнародних правил, регуляцій та гарантій) лише зростатиме.

Хороша новина про енергетику така атомники значно пришвидшили ремонти атомних блоків і достроково витягнули їх на роботу. Тож у мене в Києві сьогодні світло виключали лише на півтори(!) години за всю добу.

Далі ще будуть ремонти атомних блоків, але вже не такі масові. І здається, по погоді вже не буде такої спеки, як тиждень тому. Тому споживання енергії зменшиться, і такі не дуже значні відключення світла продовжаться аж до глибокої осені, коли сонце природнім шляхом закінчиться для сонячних електростанцій, і ми втратимо три гігавати, які зараз маємо в хорошу сонячну погоду вдень. Також через холода і короткий сонячний день збільшиться споживання енергії загалом. І приблизно у листопаді ми повернемось у ті самі жорсткі графіки включень світла, що мали у липні.

Так, повернемось полюбе. І це навіть якщо Путін не розіб’є чогось нового. Пояснюю чому.

Після того як рашисти захопили Запорізьку АЕС, але ще не почали обстріли енергосистеми, у нас на початок осені 2022 року було доступно майже 21 гігават генерації.

Після обстрілів енергосистеми 2022-2024 років у нас станом на зараз залишилось доступних близько 12 гігават (з них влітку постійно виводять в профілактичний обов’язковий ремонт частину атомних станцій по 1-3 гігавати одночасно).

Сонячні електростанції зараз влітку у хороший сонячний день з 10.00 по 17.00 дають до 3,5 гігават. Але як вже говорилось, їх навіть приблизно не буде вже восени. І тому у цих 12 зимових гігаватах я сонце не враховую.

Ніякого 1 гігавата від радників Зеленського по розподіленій генерації не буде навіть приблизно. Тому я їх теж не рахую в баланс.

Теплоелектростанцій і теплоелектроцентралей розвалили 75-80% (да, Ахметову фактично нема на чому виробляти енергію).

Гідроенергетики розбили третину (це дуже боляче майже як два атомних блоки, а шо ви думали розбити Дніпрогес і Каховку це просто айбідабіда лише екології?).

Споживання України енергії минулої зими на піку (вечірні часи, коли всі вдома включають світло) становило близько 17 гігават. А як я вже казав, у нас буде 12 гігават. Може ще якусь розбиту генерацію відремонтуємо, плюс імпорт з Європи. Тобто в ідеалі у нас буде десь 15 гігават. Тобто матимемо дефіцит в 2-3 гігавати. І це саме те, що було в липні. Це просто арифметика. Жодної конспірології.

Дуже важливо ми в листопаді повернемось до жорстких липневих обмежень, якщо Путін не розвалить ще чогось. Як розвалить буде ще гірше. А як видно по обстрілах останніх тижнів на Рівненщині і Сумщині він вже вийшов на нове полювання по підстанціям. Ох ще ікнеться урядова зупинка фінансування антиракетних накриттів на найважливіших підстанціях…

До речі, поведінка влади і людей під час полегшення ситуації зі світлом на найближчі два-три місяці особисто мені покаже як себе люди і влада вестимуть у випадку замир’я з Путіним.

Одна справа, якщо використати паузу на власну суперпідготовку до наступного удару. А інша справа відразу переключитись на шашлички, велике асфальтування і витіснення війни зі свідомості.

Сьогодні обрано міру запобіжного заходу затриманому ймовірному виконавцю вбивства Ірини Фаріон. Ми переконані, що тривала підготовка, кількаденне стеження та, власне, вбивство не могли бути здійснені самостійно юнаком-одинаком. Очевидно, що до злочину причетний ланцюжок спільників: замовник, організатори та поплічники, які допомагали у підготовці.

Тому важливо, аби всі ці особи були встановлені, затримані та притягнуті до відповідальності перед Законом України. Не потрібно, задля заспокоєння суспільного резонансу, швидко оголошувати ім’я одного відповідального. Варто знайти усю групу причетних осіб та головне замовників.

Ірина Фаріон була символом боротьби за українську мову та нашу ідентичність. Справа її життя становлення української мови та культури в нашому суспільстві, повернення величних постатей в українську історію та боротьба із змосковщенням у всіх його проявах. За задумом це, окрім москви, зацікавленими у її знищенні була і п’ята колона проросійські сили всередині нашої держави.

Перед її фізичним знищенням була розгорнута широка публічна кампанія з дискредитації образу Фаріон. Її цькували, звільняли з роботи в університеті та порушували кримінальні провадження. У рамках останніх пані Ірину постійно викликали на допити, стежили та прослуховували телефонні дзвінки. Дивно, що ці особи не помітили підготовку до її вбивства та не змогли цьому запобігти.

Очевидно, що нині в країні діє ціла низка груп, які контролюються із Москви та здійснюють антиукраїнську підривну діяльність. Такі агенти донині вільно почувають себе у нашій державі: вони захищають російську церкву, вимагають особливого статусу для російської мови та проштовхують проросійські наративи.

Саме тому Всеукраїнське об’єднання «Свобода», як власне і все українське суспільство вимагає знайти всіх осіб причетних до вбивства Ірини Фаріон. Ми хочемо почути не про гектари прочесаного лісу, кількість опитаних свідків чи призначених експертиз, а про затримання та обвинувачення для замовників, організаторів та пособників убивства. Ми не дозволимо забути про справу Фаріон чи зшити її білими нитками.

Водночас заявляємо про те, що п’ята колона може не сподіватися на те, що з вбивством Ірини Фаріон їм вдасться повернути свої позиції. Суспільство не дозволить утискати українську мову, ухвалити норми аналогічні закону Колісніченка-Ківалова чи дозволити і далі провадити підривну діяльність під виглядом російської церкви в Україні.

У нас з вами могло бути більше світла під час спекотних червня та липня. Якби міністр енергетики вирішив просту задачку: як зменшити тривалість відключень, використовуючи наявні можливості та ресурси.

Її вирішення стане особливо актуальним вже цієї зими. Тому спробую підказати рішення публічно. Цей варіант на поверхні, до нього можна дійти, використовуючи лише інформацію з відкритих джерел.

Це важливо, бо поки ми переводимо подих (покращення ж тимчасове), варто подумати, що можна змінити навіть з тими ж ресурсами, які маємо наразі. Бо нам з вами ще зиму потрібно проходити.

В умовах задачі таке:

Наявний наразі імпорт 1,7 гігават на годину. Легкий аналіз відкритих джерел (а саме платформи Entso-E для просунутих користувачів чи дані Dixi Group чи Forbes для гуманітаріїв) показує, що протягом періоду найбільшого дефіциту електроенергії ми жодного разу не вибирали 100% об’єму доступного імпорту.

Наприклад, в день 17 липня, коли температура повітря в Києві вдень складала 36 градусів, імпорт складав 61% з можливого протягом цієї доби. Не використано було 663 мегават в годину. Це одна черга відключення для побутових споживачів в країні. У цей день більшість країни була без світла 15-18 годин. Додатковий об’єм електрики точно був би не зайвим.

Наступна складова задачі. Гроші для імпорту теоретично не мали би бути проблемою. Бо з 1 червня ми всі з вами сплачуємо за підвищеним тарифом. Завдяки чому «Енергоатом», за інформацією експертів DixiGroup, отримав додаткові 52 мільярди гривень на рік. Зважаючи на покладені на «Енергоатом» зобов’язання щодо покриття різниці між ціною електрики та нашим з вами тарифом, ці, додатково отримані, гроші мали би використовуватися і для покриття різниці між вартістю імпорту та тарифом. А не йти на «будівництво» двох додаткових блоків Хмельницької АЕС, доцільність якого навіть сам міністр енергетики не може пояснити депутатам. Це витрачання грошей настільки безвідповідальне та беззмістовне, що відповідний законопроект навіть отримав негативний висновок антикорупційного комітету Парламенту.

Третя складова. Хто мав би закуповувати імпортну електроенергію для населення? За постановою уряду, яка регулює режим імпорту це «електропостачальники». Наприклад, державний трейдер АТ «ЕКУ», 100% акцій якого належать державі. Або «постачальники універсальних послуг», частина з яких є державними, і яким «Енергоатом» і компенсовує різницю між ціною електрики та нашим з вами тарифом.

А тепер питання нашої задачі. Маючи три складові: невикористані бізнесом обсяги імпорту, заплачені нами гроші та наявних електропостачальників, рішення про покращення забезпечення населення за рахунок імпорту є очевидним. Питання тільки в тому, чому воно досі не прийняте.

І чи буде це рішення прийняте, щоб покращити ситуацію зимою? Якщо міністр енергетики перестане витрачати гроші на атомні блоки, дозвіл на будівництво яких Верховна рада так і не дала, то він зможе суттєво покращити ситуацію з енергопостачанням населення зимою.

А якщо ще й виконає стару обіцянку збільшить можливості для імпорту то зможе продемонструвати людям цілий додатковий гігават.

Промова Залужного на RUSI Land Warfare Conference 2024 у Лондоні в якості посла України була вперше саме політичним виступом, а не виступом військового, як усі дотеперішні його публічні заяви.

Я б навіть сказав, що це була геополітична заява: що російсько-українська війна це лише перехідний етап до наступної великої світової війни. Бо пряме зіткнення з Росією для Заходу неминуче. Цьому є запорукою сам факт існування Росії. Причому Росія підтягне достатньо сателітів, щоб масштаб зіткнення був співмірний з Другою світовою.

Отже, Залужний закликав демократії готуватись до такого майбутнього. І для цього повністю поміняти підхід до воєнних дій як таких. Мобілізувати всі складники держави бо новітню війну ведуть не тільки військові, але й економісти, фінансисти, політики, винахідники, айтішники... І заради перемоги демократіям доведеться поступитись деякими демократичними нормами заради фізичного виживання. Так, як це довелось зробити Україні.

Бо російські війська це не тимчасова навала задля грабунку чи зміни влади. Російський окупант приходить, щоб фізично знищувати: зараз українців. Надалі мешканців інших територій, на які прийде московський загарбник. Тож це не варто сприймати як якесь майже ігрове протистояння «десь там». Просто Росія зараз не має ресурсів для досягнення поставлених цілей загарбання всієї України і тотального знищення українців. Але й Україна не має ресурсів для деокупації своїх територій. Тому перемир’я на будь-яких умовах буде тимчасовим перед масштабною війною в Європі вже повністю на нових засадах, а не так, як починалось повномасштабне вторгнення у форматі війн 20 століття.

Тому Залужний вважає настільки цінним досвід ЗСУ у війні нового формату. І пропонує Європі використати нашу війну як полігон для підготовки до наступної війни своїх бійців, командирів, розробників і виробників зброї. Це доволі цинічно, однак корисно для обох сторін для нас і для Європи.

Бо можна сподіватись, що за ті 5 чи 10 років, на які Росія візьме паузу для накопичення ресурсів, з нею щось станеться, Росія зникне як імперія і перспектива війни перестане бути актуальною. Однак готуватись треба в будь-якому випадку до найбільш ймовірного сценарію: війни Росії проти Європи і НАТО із залученням сателітів в регіоні і в світі та можливо із застосуванням тактичної ядерної зброї, з глобальним знищенням стратегічних комунікацій (ті ж супутники, кабелі зв’язку на дні морів тощо).

І з відпрацюванням нових тактик, нових технологій, зброї і боєприпасів в ході нашої теперішньої війни для Європи наступна війна, як переконував Залужний європейців, буде легшою і зі значно меншими втратами. Це крім того, що допомога Україні зараз, можливо, виснажить Росію достатньо, щоб наступна велика війна відсунулась більш як на десятиліття (а там, може, дійсно стане неактуальною).

***

Основний висновок з цієї промови: це заявка Залужного на більш серйозну роль, ніж просто посол України у Великій Британії.

Отже, із передислокацією до Великої Британії запал не зник, Залужний не розчинився в рутині і не втратив певних амбіцій до змін в Україні. І коли він по війні повернеться до України, в Залужного вже буде помітний політичний, а не військовий бекграунд.

Тобто, цей виступ заявка на майбутню політичну кар’єру. Як не дивно (чи ні), практично ніхто ніде не обговорює цю промову. Принаймні, центральні ЗМІ досі старанно оминають тему Залужного ніяких дискусій, ніяких обговорень з експертами. Принцип «якщо заплющити очі можна вважати, що нічого не було».

Але я вважаю, що ця промова в майбутньому, якщо все складеться так, як я припускаю, стане першим кроком у політичній кар’єрі державного діяча (а не політика). Людини, яка має візію ситуації у цілому (а не просто реагує на поточні подразники) і має достатньо структуроване мислення.

Всі ці якості важливі для претендента на посаду президента держави у воєнний-міжвоєнний час (хоча українські виборці останнім часом спокійно обирали осіб без жодної подібної якості). Передусім це дасть змогу реалізувати на практиці ті заяви, з якими кандидат виходить на вибори якщо Залужний дійсно піде у велику політику, коли на це буде змога. Поки це, звісно, суто гіпотетичні оцінки перспектив.

Друзі, дуже коротко сьогодні про ситуацію на Східному фронті зі слів побратимів, бо мені вантажитися і виїжджати треба. Тупикова ситуація для агресора це про ситуацію загалом.

Щодо Часового Яру доба пройшла у режимі «обстріл-штурм-обстріл». Всі спроби просунутися у самому Часовому Яру вперед і взяти наші позиції «у лоб» закінчилися дуже сумно. А інших варіантів немає. Перетнути канал на південь від міста або на північному сході вони пробували і пробують, але взагалі без ефекту. Залишається варіант лізти «у лоб» із втратами рівня Авдіївки та Бахмута. А таку розкіш вони собі дозволити не можуть, бо свіжі резерви десантури, які сюди перекинули, вони змушені були забрати на Вовчанськ.

Отже, основні зусилля окупанти зараз зосередили не на штурмі самого Часового Яру, а на спробах вибити ЗСУ з позицій поруч: Іванівське, Калинове, Травневе, Григорівка. На Часів Яр теж лізуть, звичайно, але більше намагаються закидати ракетами та КАБами.

По Торецьку картина для нас важча просто тому, що у противника є кілька альтернативних варіантів наступати: Південне, Північне, Залізне, Нью-Йорк. Вони намагаються скрізь штурмувати, де виходить перекидають резерви. На всі напрямки одразу серйозних ресурсів не вистачає. Окупантам здалося, що реальніше просунутися саме у Залізному, вони кинули туди основні ударні групи, але там агресора чекав неприємний сюрприз. «Сотка». 100-а бригада. Її, як і 95-ту десантно-штурмову, кидають у найжорсткіші заміси і це для окупантів завжди погана новина.

До речі, 95-та ОДШБр теж тут Торецькому і вже доставила противнику масу неприємних відчуттів. За великим рахунком, на Часовому Яру та на Торецьку противник повністю провалив свої плани прориву та швидкого наступу до Костянтинівки. За всієї концентрації елітних підрозділів і різке зростання ударів авіацією зав'яз. Займається штурмами окремих позицій, пробує різні напрями, комбінує тактику атак, КАБами і ракетами перемелює околиці Торецька і сам Торецьк до купи цегли. Але результатів на карті немає. Моя думка, саме тому, що тут командування ЗСУ зібрало кілька дуже жорстких і бойових бригад. Або, як кажуть військові «організмів».

На Покровському ситуація набагато гірша, вони рвуться до траси «Костянтинівка Покровськ», але одразу описати обстановку і там я фізично не встигну. Та й побратимів на тих ділянках доведеться смикати пів дня, щоби відписали за конкретикою. Так що якщо принципово пишіть у коментарі, окремо займатимуся питанням.

По Часовому Яру і Торецьку констатуємо противник дуже намагається, закидає КАБами, ракетами, снарядами і ракетами, штурмує постійно (прямо зараз на Залізному і під Часовим Яром). Але успіхів нема. Зав'язнули. Тож чекаємо якоїсь нової капості від них, спроби піти «ва-банк», ось тільки ким і як? Українські міста Часів Яр та Торецьк в Українському Донбасі та на шляху до Української Костянтинівки наша фортеця. Повністю під контролем ЗСУ!

Після виходу чинного Президента США Джо Байдена з президентських перегонів і його пропозиції номінувати віцепрезидентку Камалу Гарріс кандидатом у президенти, ситуація з перспективами президентських виборів у США дещо змінилася.

З огляду на домінуюче місце Вашингтону у наданні військової допомоги Україні і специфічне та не зовсім зрозуміле ставлення одного з кандидатів у президенти Дональда Трампа до цього питання, для нас всі ці нюанси мають суттєве значення.

Сказати, що перспективи опонента Байдена експрезидента Дональда Трампа, які після невдалого замаху на нього дещо зросли, зараз повністю нівельовані було б перебільшенням. Однак безперечним є той факт, що заміна Байдена на Гарріс внесла нову динаміку до президентської кампанії.

Як для неофіта, Гарріс увійшла у виборчі перегони надзвичайно потужно. Особливо, враховуючи її тіньову поставу в адміністрації протягом останніх трьох років. Однак її активність і енергійність свідчать, що попередня стриманість була викликана швидше її таким розумінням своєї ролі в адміністрації, лояльністю до Байдена, ніж проблемами комунікації. Різні опитування щодо пари Гарріс-Трамп дають дещо відмінні результати. Однак всі сходяться на тому, що Гарріс стабільно отримує на пару відсотків кращий результат, ніж Байден. І для демократів, які сприйняли заміну лідера з великим ентузіазмом, це є важливим фактором.

За результатами опитування CNN, оприлюдненими 24 липня, на загальнонаціональному рівні Трампа підтримують 49% зареєстрованих виборців, у той час, як Гарріс 46%. Ця різниця перебуває у межах статистичної похибки, однак є меншою, ніж між Трампом і Байденом (6%). Більш оптимістичні для демократів результати дало нещодавнє опитування Reuters/Ipsos, проведене 14-15 липня, за яким Гарріс випереджає Трампа на 2 відсотки (44% проти 42%). Хоча й ці результати не виходять за межі статистичної похибки у 3%.

Однак найважливішим є те, кого підтримають так звані незалежні виборці. Особливо у штатах, які відомі тим, що можуть змінювати свої симпатії залежно від ситуації. Оглядачі вважають, що Гарріс, враховуючи її програмні принципи, зорієнтовані на права людини, має певні шанси на збільшення підтримки, зокрема серед жінок і афроамериканців. Не менш важливим фактором є й мотивація виборців прийти на виборчі дільниці. А вона у випадку Гарріс для демократів різко зросла, оскільки багато з них не бачили Байдена наступним президентом, перш за все враховуючи його вік. А це може також додати пару відсотків до результату.

Поки що кампанія Гарріс зосереджена в основному на внутрішніх питаннях аборти, рівень життя, права людини, міграція тощо. Зовнішньополітичні аспекти поки що не озвучуються. Однак є сподівання, що українське питання за Харріс буде вирішуватися у контексті політики Байдена. Можливо, з більшим акцентом на відповідальності РФ за воєнні злочини, враховуючи професійний прокурорський досвід віцепрезидентки, на якому вона вже акцентувала увагу публіки. Досвід вчить, що вплив «вау-факторів» в американських виборчих перегонах має досить швидкоплинний характер (як це сталося з невдалим замахом на Трампа). І сьогодні говорити однозначно про президентські шанси Гарріс і Трампа у листопаді поки що зарано. Тому для нас так важливою є позиція експрезидента США щодо України. І тут є певна динаміка, на яку варто звернути увагу.

У своїй колонці для Daily Mail експрем'єр Великої Британії Борис Джонсон, посилаючись на своє спілкування з Трампом, опублікував 19 липня можливий покроковий план припинення війни. І хоча зі статті не витікає, що це план власне Трампа, обережні зауваження автора, що, на його думку, Трамп міг би його підтримати, створює враження, що він погоджений з кандидатом в президенти.

Основною відмінністю плану Джонсона від попередніх ремарок Трампа є те, що він виходить «з позиції сили» і має починатися з інтенсивного військового посилення України, прискореного постачання озброєнь, на чому наполягають рейганівські республіканці. На цьому власне і грунтується його можливий вплив на Путіна. Але не тільки на цьому. Окрім батога, Джонсон пропонує кремлю й декілька пряників звільнення українських територій принаймні до лінії початку 2022 року, тобто де-факто територіальний виграш для Росії, а також особливі заходи захисту російськомовного населення в Україні, які Путін міг би назвати «денацифікацією» і позиціонувати всередині держави як перемогу.

Хоча план Джонсона передбачає також вступ України до ЄС і НАТО, назвати його прийнятним не можна.

• По-перше, навіть обмежена і тимчасова легалізація окупації частини території України буде суперечити міжнародному праву і стане підставою для майбутнього продовження Росією війни проти нашої держави, з метою подальшого розширення незаконних, проте цілком успішних територіальних надбань.
• По-друге, як визнавали після широкомасштабного вторгнення деякі колишні апологети захисту російської мови з Партії регіонів, орієнтація на штучну підтримку російськомовності південно-східних частин України була їхньою помилкою. Оскільки така політика, фактично, легалізовувала штучні і надумані підстави російського керівництва для нападу на Україну з метою «визволення» російськомовних регіонів, які у розумінні росіян є російськими.
• По-третє, будь-яка згадка, навіть непряма, терміну «денацифікація» у контексті мирного плану суперечить як реаліям і міжнародному праву, так і здоровому глузду. Навряд чи, наприклад, французи чи інші окуповані Німеччиною європейські народи дали б згоду на проведення «денацифікації» шляхом надання додаткових прав німецькомовному населенню. Навіть з метою прискорення перемоги над Гітлером і навіть за умови, що на практиці цей додатковий обсяг прав повністю вписувався б у загальноприйняті європейські стандарти. Така пропозиція була б сприйнята, як мінімум, як знущання.

Тим не менше, те, що цей план пропонує виходити на мирні перемовини з позиції сили, тобто військового посилення України, є дуже суттєвим кроком вперед для Трампа, який раніше неодноразово заперечував необхідність надання нашій державі зброї взагалі. Про те, що цей момент не є виключною «отсебятиною» Бориса Джонсона, а був проговорений з Трампом і почав звучатися в його оточенні, свідчать нещодавні заяви його близького соратника Майка Джонсона, спікера Палати представників Конгресу США.

За його словами, у разі перемоги на виборах республіканці підтримають мир силою, яку останні роки не демонструвала адміністрація Байдена. Хоча детального роз’яснення, що він конкретно тут має на увазі, Джонсон уникнув, на думку спадають неодноразові звинувачення республіканців на адресу теперішньої адміністрації у штучному затягуванні та невчасному і не повному наданні нашій державі необхідної зброї. Звинувачення, які стали не лише предметом для критичних записок у Конгресі, а й спричинили включення до законодавства про допомогу Україні передачі конкретних видів озброєнь, зокрема ракет Atacms.

Заяви Бориса і Майка Джонсонів не стали єдиними інформаційними сигналами про активізацію обговорення питання щодо «мирних планів». Останнім часом ця тематика активно дискутується і в Україні. Початок був покладений ідеями проведення до кінця року ще одного саміту миру, на цей раз за участю Росії. Привернули до себе увагу і зауваження президента Володимира Зеленського про важливість спільної роботи США і Китаю, як і всього ЄС, для досягнення миру.

Додатковим стимулом для обговорення мирних ініціатив став візит міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби до Китаю на запрошення його китайського візаві 23-25 липня. І хоча нічого принципово нового про позицію нашої держави у Пекіні не прозвучало, принаймні публічно, виглядає на те, що Україна старається підійти до можливих змін у Вашингтоні після президентських виборів підготованою.

Підтвердження міністром Кулебою базових принципів, на яких Україна готова до початку діалогу про мир жодних домовленостей про Україну без України і повна повага до суверенітету і територіальної цілісності держави не викликають заперечень. Конструктивно виглядає й озвучена позиція про готовність до переговорів з Росією, однак, лише у разі ведення чесного діалогу, до якого Москва наразі не готова.

Але на чесний діалог з боку Москви можна розраховувати лише під тиском успіхів українських військ на фронті, що можливо лише за умови суттєвого якісного і кількісного посилення постачання озброєнь Україні, розширення санкційного тиску на РФ та консолідації довкола цієї політики не лише країн Заходу, а й заохочення до таких дій лідерів Глобального Півдня, у т.ч. Китаю.

Окрім виключного героїзму і стійкості українських військових, всі інші реальні інструменти і важелі впливу задля досягнення миру перебувають фактично у руках наших партнерів. Креативність українських військових інженерів і дипломатів може сприяти їх відточенню, однак замінити, на жаль, поки що не може.

Знаєте, що будь-яка людина робить найчастіше, навіть не помічаючи цього? Вибір. В будь-якій ситуації, в будь-яку хвилину: як вчинити, куди піти, кого побачити, кого привітати, кому посміхнутися, кому допомогти, що зробити, що сказати, що хотіти… Цей вибір підстава і запорука якості нашого життя. Бо життя кожної людини це шлях вільного вибору кожної особистості, шлях постійних власних рішень та їх наслідків.

Цю свободу вибору дарував людині Бог, і навіть Творець не порушить цієї свободи. Він дав право людині самій обирати: вірити чи ні, сподіватися чи розчаровуватись, боротися чи здаватись, бути воїном на стороні добра чи рабом на боці зла. Істинний вибір людина робить серцем. Все її матеріальне життя ніщо інше, як прояв духовного життя, з якого воно виростає.

Все, що існує в цьому світі, створено або допущено Господом до існування недарма. Воно створювалося на благо, на добро. Але гріх давно увійшов в цей світ, і тому те, що має використовуватись на благо, часто слугує людським згубним намірам. Наприклад, їжа здатна наситити людину і дати сил, а може призвести до перенасичення з тяжкими наслідками. Ліки можуть врятувати життя, а можуть і нашкодити, вбити. Багатство чи влада можуть служити добрим справам, а можуть поневолити людину, зрощуючи підозрілість, заздрість, різні страхи.

Ось чому таким важливим є вибір, який ми завжди робимо. Кожна людина живе в наслідках цього вибору. Причому, цей вибір впливає не лише на нас самих, а й на тих, хто довкола. Треба навчитися жити усвідомлено, а не механічно. Вчитися передбачати наслідки кожної своєї дії, свого слова, думки, почуття, наміру. Бо все, що ми робимо і навіть не робимо, має велике значення. Кожен з наших вчинків фіксується всередині нас самих та відображається в інших.

Секрет правильного вибору не в тому, щоби багато знати. Секрет у тому, щоби наші думки про наше життя не завдавали нам муки, не були насильством над нами самими, щоби вони виходили з нашого серця, відповідали душевним прагненням і приносили моральне задоволення і заспокоєння. Щоби вони мали тверде опертя на Божу правду, на заповіді й настанови. Лише добрий вибір може таким бути, злий не дасть спокою.

Як писав преподобний Авва Дорофей: «У всякій справі можна набути навик і до доброго, і до злого. Кожен отримує шкоду й користь від свого душевного устрою. Тож старайся з усього витягати собі повчання…». У кожного свій шлях до Бога. Треба лише відшукати його. А Бог завжди обирає для людини найзручніший та найбільш зрозумілий саме для неї спосіб, щоби навернути її до Істини.

Всі чогось чекають перемовин після виборів у США. Але перемовини не робляться за тиждень.

Це довгий процес який залежить від стану на фронті.

Зараз Путіну немає сенсу домовлятися, ВС РФ покращує своє положення на фронті, і не буде відмовлятися від прогресу, поки він йде.

Які задачі треба нам зараз вирішити:

1. Покращити стан ППО України. «Петріоти» та ракети до них йдуть вже в Україну, загальна система покращується. Проблему розвідувальних крил теж вирішують. Але це час.
2. Активна оборона у повітрі. Для цього повинні попрацювати F-16. Думаю, що там будуть працювати і модернізовані «мігі» та «сушки» в комплексі, але це все треба налагодити, що непросто під час війни. Але рух йде. Це дозволить відсекти авіацію хоча б частково.
3. Нівелювання різниці живої сили та засобів. Це теж в процесі. В нас йде мобілізація, засоби теж йдуть на фронт. В РФ же бажаючих стає все менше, там вже кажуть про потребу мобілізації, бо навіть $25 тис. не є достатньою мотивацією щоб відправляти на фронт пігдогів у достатній кількості. Тобто скоро буде перелом в цьому питанні, треба достояти і вирівняти ситуацію в Донецькій області.
4. Ротація «старих» бригад на фронті. Треба дуже акуратно, щоб не допустити ситуацій як з 115 чи 125 бригадами, після яких ми досі розгрібаємо біду на фронті. Треба завести бригади, витримати час поки вони отримають достатньо досвіду, щоб тримати ділянку, після чого вивести «старі» бригади, доукомплектувати їх особовим складом та зброєю. Після чого провести повноцінне злагодження. Коли ці бригади відновлять боєздатність і стануть резервом це буде саме сильне підсилення фронту. Бо вони самі досвідчені та успішні в цій війні.
5. Знищити декілька важливих обʼєктів в РФ. Показати що ми це можемо, можемо робити дуже боляче, так, щоб навіть роспропаганда не змогла робити вигляд що все ок, то якісь уламки впали, вахтьора затрехсотило, траву підпалило. Щоб було дуже боляче. Дуже.

Я не писав фразу «зараз ми тут», щоб було зрозуміло де ми, а де мета. І так зрозуміло, що ми дуже далекі від того стану, коли можна починати перемовини.

Але ми набагато ближче до цього ніж у 2022 році.

Тому досить бажати простих рішень, ви ж не трампісти.

Уряд оголосив, що навчальний рік у школах стартує 2 вересня і завершується 30 червня. Тобто жодного перенесення на серпень не буде. І я повністю підтримую це рішення.

Але мене здивувало, що перед тим громади почали дивний флешмоб. Одна за одною планували розпочати навчальний рік на 2 тижні раніше й відповідно продовжити зимові канікули. Але давайте подумаємо, чи був цей план раціональним, яку проблему мав розв'язати? Та на які глибинні проблеми вказує?

Представники громад кажуть: взимку в школах може не бути світла, опалення, тому краще відправити дітей додому.

Але, перепрошую, світла й опалення так само не буде у дітей вдома, куди їх збираються відпустити на канікули. Якщо наша мета добробут і перебування дітей хоча б у мінімально комфортних умовах, це простіше забезпечити, якщо обігріти й підготувати школи. І тоді час перебування дітей у школах взимку слід навпаки збільшити.

Або треба бути чесними й казати, що мета не добробут дітей, а економія коштів громади, щоб не обігрівати школи. І тоді це безвідповідальна позиція, особливо на фоні того, як певні громади регулярно знаходять гроші на ремонт «підпірних стінок», мости на острів, розв'язки та бруківку.

Які ще проблеми створить цей підхід? Це поставить батьків у дуже незручну розчепірку. Лишати дітей самих в темних неопалювальних квартирах. Зокрема і під час тривог. Або водити дітей з собою на роботу. Або ж усі батьки в громаді змушені будуть взяти відпустку на час шкільних канікул. Що не обереш, стане гірше.

Але найгірше ми вже маємо катастрофу всередині освітньої системи, яку ніяк не хочемо визнати. Рівень освіти впав драматично, і це падіння неможливо буде надолужити. Діти, що не вчили математику у 8 класі, не знатимуть її в 11. Хіба через надзусилля батьків, вчителів, репетиторів з усіх предметів, якщо зірки зійдуться, і все вийде.

І тому несистемні точкові рішення, коли нам важливіші одномоментні інтереси громади на противагу довготривалим інтересам дітей це дуже погано. Ну не можна ухвалювати освітні рішення на основі розрахунків газу. Це шкодить майбутньому країни, шкодить поверненню українців з-за кордону. Одна з причин, чому родини з дітьми не хочуть вертатися: батьки не впевнені, що малеча зможе здобути в Україні якісну освіту чи хоча б нормальну з натяжкою освіту.

Дітям, що провчилися два роки у французькій школі, і так буде важко адаптуватися вдома. Тож давайте принаймні не перетворювати весь процес навчання на профанацію. Ми маємо робити все можливе, аби діти перебували в шкільних класах, а студенти в аудиторіях. Щоб вони здобували реальну освіту після років ковіду і повномасштабки.

Якщо ж ваша місцева влада все ж вирішить розпочати навчання у школах раніше, варто переконатися, що вона пустить гроші на подолання освітніх втрат, які для початку непогано було б виміряти. І тоді шукати репетиторів для дітей, контрактувати громадські організації, які цим займаються, щоб їхні послуги були доступні для всіх дітей. Найгірше, що можна зробити на зекономлені кошти покласти ще бруківки чи збудувати черговий міст на острів. Але щось мені підказує, що так і буде.

Я з комітету енергетики, я розумію проблему із забезпечення шкіл опаленням. Але її все ж легше розв'язати, ніж за 10 років мати проблему з молоддю, яка не має базових знань і навичок, щоб розвивати країну. У нас немає часу ухвалювати точкові рішення «в моменті». Освіту треба пріоритезувати. Це питання майбутнього цілого покоління.

Понеслася хвиля коментарів після соціологічного дослідження КМІС, що нібито 32% українців готові відмовитися від деяких територій в обмін на мир (а раніше було 10%).

Ой, ай.

Перепрошую. А що, є така опція?

Нам хтось пропонує мир в обмін на територію?

Якщо завтра почнуться переговори з Росією, то вимогами Путіна будуть «денацифікація» та демілітаризація, думайте самі, що означає перше слово і які наслідки другого.

Ніхто не пропонує і не пропонуватиме нам миру в обмін на території. Окрім випадку, коли тривалість цього «миру» буде три роки. Щоб Росія встигла перепочити й підготуватися до наступної фази, в ході якої вона вже не повторить помилок 2022 року. Як друга Чеченська війна.

Мета Росії знищення української державності та/або ідентичності, варіанти можливі в межах цієї основної мети. Знищення державності та ідентичності, як було з народами Поволжя, Кавказу, Сибіру. Знищення державності при збереженні ідентичності, як було в УРСР або в кадировській Чечні. Знищення ідентичності при збереженні державності, як в Білорусі.

Що важливо, українці це добре розуміють. За тим самим дослідженням, це розуміють 84% тих, хто не готовий поступатися територіями, та 69% тих, хто начебто готовий. З них відповідно 68% та 46% чітко розуміють, що мета Росії геноцид.

Люди не дурні. Але з ними треба говорити.

В публічному просторі нема сценаріїв завершення війни. Нема розмов про те, що таке перемога, що таке поразка, який спектр варіантів між ними, де червоні лінії. Нема розмов про те, що імперія обов'язково повернеться. Що мир ненадовго.

Люди дезорієнтовані. Спитайте їх що-небудь, і ви це побачите.

38% готові на заморозку без гарантій безпеки. Оцієї цифри я би боявся.

Набагато більше готові на заморозку за умови членства в НАТО.

Знову перепрошую.

А що, є така опція?

НАТО нам не пропонують і найближчим часом не пропонуватимуть.

Одного дня переговори почнуться. Інакше не буває, всі війни завершуються переговорами (навіть капітуляція та окупація не скасовують переговорів з тими, хто бере на себе відповідальність після зруйнованого злочинного режиму). І суспільство, не підготовлене дискусіями й не озброєне розумінням, може луснути. Це буде шикарний подарунок Путіну. Можливо, посмертний. А може, й ні.

Не треба робити таких подарунків. Давайте відверто говорити про сценарії майбутнього та про образ перемоги.

Міністр Кулеба відвідав Китай на запрошення Пекіна, «у центрі уваги одне питання мир в Україні».

***

Враховуючи перспективу обрання Трампа, Китай, як і деякі інші країни, пробують грати на випередження у глобальних питаннях, зважаючи на цілковиту невизначеність, що саме робитиме Трамп і куди поверне політика Білого дому, якщо він стане президентом знов.

Можливе президентство Трампа вже поміняло риторику Зеленського: з порядку денного цілковито прибрано «кордони 1991 року», натомість прийнято озвучену Джонсоном концепцію «кордони 24.02.22 і НАТО плюс ЗСУ стають бойовим загоном Європи». Фактично, це варіант обміняти частину територій на певний (недовгий) час спокою і можливість зберегти проєвропейський устрій. Останні опитування українців загалом свідчать, що подібний розвиток подій тепер влаштував би більшість. Однак невідомо, чи влаштовує цей варіант Путіна, а не тільки міжнародне співтовариство.

Однак для Сі не настільки принципово, на чому саме зійдуться сторони. Головне, що він серйозно сприйняв неодноразові публічні заяви Трампа і його оточення, що варто тільки обійняти посаду президента знов, як війну в Україні «буде закінчено за один день». І Сі остерігається, що це справді може вдатись Трампу, а Китай тоді лишиться взагалі за бортом мирного процесу.
Але до виборів ще є понад 100 днів. І Китай категорично не зацікавлений в обранні Трампа з його жорсткою антикитайською позицією.

Відповідно, якщо можна перехопити у Трампа з-під носа мирне врегулювання в Україні і тим самим ще й не дати йому ні на 1% наростити рейтинг (а перемогу Трампа чи Гарріс дійсно визначатиме десь 1% чи й менше) Китай спробує це зробити. У сенсі, підіграти Демпартії в українсько-європейському питанні.

Саме тому Пекін пришвидшився і активізував зусилля щоб наприкінці 2024-го тогу миротворця приміряв Сі, а не Трамп. Бо Трамп-миротворець посилить свої позиції в Європі (яка зараз його відверто боїться). І тоді Китай втратить останні перспективи вирішення проблем між ним і західним світом. З Америкою і так ясно, що ситуація найближчим часом у Китаю не покращиться, а тільки погіршуватиметься. А от сподівання на нейтрально-позитивні стосунки з Європою ще мають під собою непогане підґрунтя. Тим більше, якщо Сі посприяє розв’язанню української проблеми.

Хоча можливий ще один аспект цієї глобальної політичної гри. Майже більярдний: кожен намагається підштовхнути ситуацію з Україною у такий бік, щоб відштовхнути потрібні кулі до потрібних луз. При цьому, очевидно, відчуття і доля самої України практично нецікаві гравцям.

Отже, парадоксальна гра довкола України, на думку деяких фахівців, виглядає так:

• США спробує коштом частини територій України і нашими компромісами у процесі укладання перемир'я (ті ж міфічні «права» міфічних «російськомовних» і квота у владних органах) змусити Росію відійти від Китаю. Тобто, купити нашими поступками хоч умовну і тимчасову неучасть Кремля у планах Китаю.
• Китай спробує максимально зберегти європейську і натівську орієнтацію України і свободу нашого маневру, щоб змусити Росію протистояти цьому і міцніше триматись китайського вектора. Тобто, з цієї точки зору Америка відштовхує Україну, щоб не посилити Китай Росією. А Китай підштовхує Україну до Заходу, щоб прив'язати до себе Росію.

Я б не сказав, що ця побудова не має під собою реального підґрунтя. На певному рівні саме ці наміри можуть рухати світовими політичними лідерами.

Джерела в українській воєнній розвідці повідомляють про перекидання сил ППО, авіації та частини особового складу «військово-космічних сил» Росії в Криму вглиб півострова. Аби ті були ближче до Керченського мосту.

Деякі військові частини разом зі своєю технікою також виводяться із західного та північного узбережя Криму (Севастополь, Джанкой). Там вони досяжні до ураження Силами оборони України.

Першочергово ворог перекидає вглиб та на східне узбережжя півострова дефіцитні системи ППО. Таким чином оголяючи західне узбережжя Криму від протиповітряної оборони. Залишаючи Севастополь, Євпаторію та інші великі міста без захисту.

ГУР МОУ отримало інформацію щодо спроб військово-політичного командування окупованого Криму негайно провести модернізацію військових аеродромів «Кіровське» в районі мису Феодосія (східний Крим) та «Багерове» в районі Керчі. Тобто побудувати там закриті ангари для бойової авіації.

Шансів реалізувати такий задум швидко у росіян мало. Це складний технологічний процес. Аеродром «Багерове» взагалі знаходиться у напівзакинутому стані. Втім гостра потреба в переоснащенні цих летовищ свідчить про зростаючу тривогу серед військово-політичного командування Росії.

На фоні низки ефективних ударів України по Криму упродовж 2024 року, РФ прагне зберегти бойові літаки та дефіцитні системи протиповітряної оборони.

Це також спроба створити «протиповітряну парасольку» над Кримським постом. І Кіровське, і Багерове знаходяться на східному узбережжі в наближеності до мосту, який залишається основною логістичною магістраллю, що зв’язує окупаційні підрозділи з РФ. Фактично, противник стягує туди всі доступні сили та засоби для захисту цього об’єкту, залишаючи Євпаторію, Севастополь та інші великі міста в північно-західній частині Криму без прикриття з неба.

Безпекова ситуація на півострові для ворога суттєво загострюється. Але окупаційна влада росії про загрози для цивільного населення наполегливо мовчить. Побоюючись паніки та масової неорганізованої втечі пересічних громадян.

Натомість на популярні курорти Криму звозять російських дітей за бюджетними путівками зокрема з Оренбурзької та Білгородської областей. Перевага надається дітям учасників так званої «сво», дітям з інвалідністю та вихідцям з малозабезпечених родин.

Все це робиться в той самий час, коли високопоставлені російські чиновники та військовослужбовці масово вивозять свої власні родини з Криму.

Частина штабної структури чорноморського флоту РФ також вже перекинута в Новоросійськ.

Про фактичну облогу окупованого півострова вже публічно говорять в Державній Думі РФ. 23-го червня, «депутат» від Криму Михайло Шеремет фактично визнав, що Крим готовий до блокади: «Буданов, наверное, забыл, что Крым на протяжении более десяти последних лет пережил все виды блокад, которые существуют…», «розгнівався» окупаційний «народний обранець».

Іншими словами сама російська влада та віськове командування вже готуються до тривалої кримської облоги.

22 липня 2024-го в інтерв’ю «Суспільне. Крим» офіційний представник ГУР МОУ Андрій Юсов розповів, що через постійну мілітарну загрозу з боку України нині з Криму тікають не лише чиновники-колаборанти та їхні родини, але й російські військові.

«Частина сімей російських окупаційних чиновників, колаборантів також виїхала з Криму. Вони не чекають жодного курортного сезону, а намагаються врятувати своє життя… Враховуючи всі засоби, які використовує Україна і наземні, і повітряні, і морські, ми сьогодні можемо говорити про те, що безпечних для окупантів місць в Криму немає», повідомив представник ГУР МОУ…

А як же ж тепер «хоч камні с нєба», «дарагіє» російські окупанти?

Про «політику одного Китаю».

«Шановні експерти» вже понесли зраду інтернетом на базі цієї заяви: «Україна підтримує позицію Китаю щодо Тайваню і надалі дотримуватиметься принципу «одного Китаю», повідомила пресслужба МЗС КНР».

Про всяк випадок нагадаю «шановним експертам», що «політика одного Китаю» це принцип, згідно з яким офіційно визнається існування тільки одного Китаю, хоча на цей статус претендує два уряди один у Пекіні, один у Тайбеї.

Уряд у Пекіні (Китайську Народну Республіку) Китаєм визнають практично всі країни світу, у т.ч. США (незалежно від того, хто керує республіканці чи демократи), всі країни ЄС, практично всі країни світу, включно з Україною.

Уряд у Тайбеї (Китайську Республіку, яка програла громадянську війну) легітимним Китаєм визнають Парагвай, Папа Римський і кілька карликових держав.

На Тайвані давно існує запекла політична дискусія: залишатися претендентом на те, щоб бути легітимним урядом Китаю (включно з континентальною частиною, яку контролює КНР) чи оголосити незалежність.

У разі, якщо Тайвань оголосить незалежність його офіційний статус зміниться. І тоді перед Україною, США, ЄС, всім світом постане питання: визнавати Тайвань як незалежну державу чи притримуватися позиції Пекіну, що Тайвань невідʼємна частина Китаю.

Наразі ж Тайвань не претендує на те, щоб бути окремою державою. Він просто номінально (хоча фактично давно ні) претендує на те, що він і є легітимним Китаєм. Але через те, що фактичний стан справ інший, весь світ (у тому числі всі наші союзники) так не вважають. Але при цьому вони не вважають за правильне і силою робити острів частиною КНР. За це і іде суперечка.

Тому так, підтримувати політику «одного Китаю» це нормальна позиція. За яку нас ніхто ані на заході, ані на сході, ані на самому Тайвані ніхто не засудить. Ну крім «шановних експертів».

Читаю публікації в мережі, що лунають наздогін Ірині Фаріон. Крім спогадів і подяк, летять і каміння. Є у нас такий спосіб попрощатися «Не так воювала!»

Каміння летить не туди.

Останній раз я бачив Ірину Фаріон на своєму творчому вечорі в Будинку Кіно. Я нікого не запрошував окремо. Сподівався побачити багатьох людей. Когось побачив, хтось прийти не зміг. Хотів побачити в залі тих, кому кінофестиваль «Відкрита ніч» протягом двадцяти чотирьох років допомагав повірити в себе. Не побачив майже нікого.

З пані Іриною обмінялись кількома словами. Вона буда весело-скептична. Азартно-скептична. Озброєно-скептична.

Майже нерухома маса людей дуже повільно просувалася до дверей Гарнізонного собору Петра і Павла. Не менше трьох годин у мене було, щоби згадувати, щоби згадати. Я згадав Параджанова, який так само був порушником спокою.

Згадав, як Сергія Параджанова разом з моїм братом Юрієм Іллєнком знищував натовп інтелектуалів в актовій залі МГУ (Московський державний університет). Вони удвох стояли на сцені після першого публічного перегляду фільму «Тіні забутих предків» під градом «інтелектуального» каміння.

Так само доводилося стояти і не відступати Ірині Фаріон на трибуні Верховної ради, на телевізійних ток-шоу, коли каміння слів осипало її з усіх боків.

Формально перегляд фільму був організований, щоби переконатися чи зрозуміє «Тіні забутих предків» пересічний глядач без дублювання російською мовою? Серед інтелігентної публіки в актовій залі були і такі «поціновувачі», яким було доручено перетворити перегляд на доказ: радянський глядач фільм не зрозуміє!

Цей урок Параджанова вперто не помічають: режисер відмовився дублювати свій фільм російською мовою! В ті часи це було не лише технологічне порушення. Параджанов захищав мелодику свого фільму, що не могла бути іншою. Зворотній бік медалі Параджанов виступив на захист української мови. Я впевнений, що цей «злочин» був однією з головних причин його подальшої долі.

Так само доводилося відстоювати українську мову Ірині Фаріон.

Параджанов захищав свій Символ Віри в кіно.

Так само захищала свій Символ Віри Ірина Фаріон.

Сьогодні всі готові до спілкування з Сергієм Параджановим, посилаються на нього, підтримують його, радяться з ним, дружбанять з Параджановим… За життя Параджанов був незручним у спілкуванні, небезпечним для багатьох співрозмовником.

Так само Ірина Фаріон.

Таких людей, як правило, легко перетворюють на кошмарний сон обивателя.

Параджанов недоотримав від України.

Так само недоотримала Ірина Фаріон.

Ірина Фаріон і Параджанов були демонстративно покарані.

Мені здається, що Ірина Фаріон і Сергій Параджанов знайшли би спільну мову, якби жили в одному часі, бо однаково агресивно не любили «совок» і всі його прояви.

Хоч воно й недоречно і слова, що я шукаю і підбираю, ці слова з іншого словника, але те, що я побачив у Львові в соборі Петра і Павла, виглядало, як символічна «мізансцена», символічна «декорація» для фільму. Коли я опинився всередині, я побачив вівтарну частину, над якою височіли риштування. Конструкцію прикривало величезне панно з розп’яттям, надруковане на тканині. Скульптуру і образи в храмі прикривали саморобні «бронежилети», що мали рятувати святих від уламків.

В центрі Ірина Фаріон.

Я ні у кого не перепитував, але риштування підказували мені: в храмі реставрація збереження, а «бронежилети» захист від руйнації.

Збереження і захист мови щоденна робота Ірини Фаріон.

В зоні бойових дій. На передовій цивілізації.

Камала Гарріс дуже оперативно вигризає право на номінацію у демократів. Діяти треба було із швидкістю звуку і по тому як це відбувалось можу сказати, що Гарріс була чітко і завчасно підготовлена щодо сценарію зняття Байдена.

Що, до речі, породило нову конспірологію про історію із зняттям Байдена як ретельно підготовлену політтехнологію, розіграну для широкого загалу.

«Стрибком мангуста» Гарріс завоювала підтримку основних донорів і спонсорів, конгресменів та делегатів Чикагського з'їзду. Ну не підтримав ще Обама ну так підтримає згодом.

А далі пішла «жара» серед республіканців, які змушені трансформовувати меседжбокси та рамки кампанії.

Одна справа воювати з немічним Байденом мінусовою технологію про його вік та здоров'я, а інша справа воювати із живою, рухливою і доволі жорсткою жінкою (колишній прокурор, як не крути) та ще й із дійсно голлівудською каліфорнійською посмішкою.

Ситуація із електоральним ландшафтом, якщо просто і коротко, наступна. Трамп за електоральним моделюванням по штатам переможець гонки, він на першій позиції в загальному рейтингу, в рейтингу у «хитких штатах», однак вже досяг у електоральному розширенні певного насичення. Замах дійсно йому добавив.

Однак, його нинішня кількість виборців, які готові за нього проголосувати це стеля. Її достатньо, щоб виграти, але це якщо б вибори прийшли у сьогоднішній вівторок.

Трампу конче необхідно отримати незалежних виборців, виборців-республіканців, яких він відлякує (наприклад, електорат Гейлі), виборців, які не планують йти на дільниці. Він хоче гарантованої перемоги.

Демократи ж своєї стелі не досягли. У них лаг для електорального розширення більш значний, бо останні місяці виборець демократів «деморалізовувався» та деактивовувався поведінкою Байдена, який вселяв невпевненість у майбутньому.

Тому і Байдена прибрали з гонки він замість перспективного розширення породжував зворотній процес прогресуючий відток. З ним «хиткі штати» не взяти. Дійшло до того, що із Байденом, за даними закритих опитувань, демократи могли втратити навіть Вірджинію та Нью-Мексико.

Задача Гарріс «завести» якомога більше жінок, афроамериканців, латиноамериканців та молодь в свою електоральну обойму в базових і хитких штатах. Звісно, при цьому не втратити поміркованих демократів надмірним лівацтвом, бо у Гарріс, як деякі вважають, є схильність до цього.

При цьому Гарріс точно може спробувати позмагатись за голоси поміркованих республіканців, совість яких не дозволяє голосувати за Трампа. Та за Байдена у них немає особливих підстав йти також. Ймовірніше за все, вони планували б залишитись вдома під час голосування.

Позавчора видання Newsweek повідомило, що одна із коаліцій виборців республіканки Ніккі Гейлі, раніше відома як «Голосуючі за Гейлі і Байдена» (у Гейлі є й інші комітети політичної дії), пообіцяла підтримати кандидатуру демократки Гарріс.

Це рішення було прийнято незважаючи на заклик віддати голоси за Трампа від самої Гейлі. Це одна з технологій для орієнтування електорату, але надзвичайно перспективна.

Гейлі у супервівторок, нагадаю, отримала по країні десь 2 млн голосів і не всі з них із задоволенням могли сприйняти новину про потребу голосувати за Трампа. Виборець Гейлі це переважно поміркований республіканець із вищою освітою.

Зрозуміло, що Гейлі буде із своєю партією. Вона виступала на з'їзді республіканців і гостро критикувала Байдена і Гарріс: «У Камали була одна робота. Одна робота! І вона полягала в тому, щоб навести лад на кордоні. А тепер уявіть, що вона відповідає за всю країну?».

Але якось раніше Гейлі кинула цікаву фразу: «Якщо Трамп стане кандидатом від республіканців, ми отримаємо президента Камалу Гарріс. Запам'ятайте мої слова». Гейлі також часто попереджала, що Байден не буде кандидатом від демократів. Жіноча інтуїція та політичний досвід все-таки у неї на високому рівні, чого ж тут.

Якщо Трамп взяв би Гейлі віце-президенткою у парі із собою він отримав би дуже потужного і зубастого гравця, яку успішно можно було використати в боротьбі з Гарріс. Кидати в медійну атаку на Гарріс краще було б жінку, бо Трамп з його відомим ставленням до жінок ризикував виглядати надзвичайно непривабливо в очах тих, хто ще не визначився.

Ну і тепер, якщо я правильно розумію стратегію політконсультантів демократів, суть якої у бажанні максимально прибрати поміркованих республіканців та незалежних до своїх рук, Гарріс буде враховувати це при визначенні кандидатури на свого віце-президента.

Крім губернатора Пенсільванії Джоша Шапіро і губернатора Північної Кароліни Роя Купера, останнім часом частіше звучить прізвище губернатора Кентуккі Енді Бешира. Фокус у тому, що Бешир став губернатором в штаті, який вважається оплотом республіканців. Проти Бешира в штат приїжджав агітувати особисто президент Трамп у 2019 р., однак це не допомогло Бешир переміг республіканця із розривом у 0,4%.

Останнім часом Камала почала ділитись в X уривками кліпів за участю Бешира. Бешир вже вступив у активну полеміку з Ді Венсом канцидатом у віце від республіканців. Тому, думаю, його можна також вважати одним із головних фаворитів.

Років 15 тому, коли ще існувало Львівське Телебачення, в одній із бесід із Фаріон я мимо іншого обмовився, що вивчаю етимологію етноніму «українець», адже він з’явився дуже пізно, витіснивши автентичну й давнішу самоназву «русини».

Я давно забув про це і яким було моє здивування, коли десь через місяць, чи то й більше, на одну з моїх програм «Прямим текстом» вона прийшла з цілою текою ксерених наукових джерел на цю тему: «Це тобі матеріяли, які ти шукав». Не пошкодувала часу, підібрала все, що мала під руками, власноруч наксерила, принесла мені на студію. Коли я вдома почав листати ці аркуші, на деяких значилися особисті ремарки Фаріон «Зверни увагу на це!!!» чи «Важливо!!!». Звісно, червоною пастою.

Вона була Просвітник 24/7.

Інша мікро-сценка, ще з часів до війни. Ми кавували в «Цукерні» з товаришем, який зараз мешкає у Швейцарії, а родом із Харкова. За сусіднім столиком сиділа Ірина Фаріон. З увічливості я підійшов до неї й представив свого гостя. Почувши, що він із Харкова, Фаріон із притаманною їй грайливістю аж підстрибнула на стільці: «Ооооо, а я захоплююся родиною Алчевських!» і з Ірини Дмитрівни просто полилася ерудиція про український Харків, про Алчевських, із датами, цифрами, фактажем, життєйськими дрібничками і глобальними висновками. І це не була лекція чи нав’язливе менторство це було легко, дружньо, розмовно, доступно, з гумором, з іскрою в зіницях, під поїдання штруделя з вишневим соусом і запивання капучіном.

Досі не осягнути, скільки терабайтів історії й знань уміщалося в ній. Таке враження, ніби «мудрий нарід» переклав системну памʼять на плечі одній жінці, а свою «хмару» надав у користування колонізаторові, бо так «легче жить».

Росіяни змінили тактику вербовки своїх агентів. Після розгрому власник агентурних мереж в 22-23-ому роках підлеглими Малюка, у ворога перейшли до вербування агентів через інтернет. Підпали авто військових і релейних шаф на залізниці. Це основні мішені, які росіяни обрали для своєї «нової агентури». Однак, за великим рахунком, результат той самий: СБУ успішно протидіє новій тактиці ФСБ і пачками затримує любителів рублів.

Тільки за останні три дні було затримано агента ФСБ, який «полював» на релейні шафи «Укрзалізниці» та коригував удари по Одесі, диверсанта РФ, який підпалив у Києві релейну шафу «Укрзалізниці», а у Львові поплічників ФСБ, які підпалювали авто українських військових. Сьогодні стала відомо і про палія машин ЗСУ у Рівному, якого затримала Служба. Відмічу, що щоденні затримання таких паліїв важливі не тільки для їх справедливого покарання, але і як застереження для інших.

ФСБ шукає таких зрадників різними методами. Або вираховуючи проросійські пости у соцмережах, або вербуючи через пропозиції роботи у телеграмі. Окрема категорія ті, хто вступив в контакт зі спецслужбами РФ на окупованій території чи будучи у Росії. Крім того, часто ФСБ вербує у соцмережах для подібних завдань неповнолітніх українців, які сподіваються, після викриття, уникнути кримінальної відповідальності.

Системна робота нашої контррозвідки вже призвела до зниження кількості подібних інцидентів, особливо на залізниці. Що ж до мотивів паліїв, то їх можна розділити на дві категорії:

1. ідейні любителі «русского міра»;
2. безідеологічні любителі грошей, неважливо як зароблених.

Втім, результат для обох категорій однаковий: за підпали майна військових чи залізниці до 8 років позбавлення волі. Якщо ж, крім цього, мова йде і про наведення ворожих ракет, то строки можуть мати пожиттєвий термін. При цьому ворог не спішить обмінювати своїх викритих агентів, ставлячись до них, як до непотребу. Втім подібні «одноразові агенти» на інше ставлення і не заслуговують.

На шляху до дна.

Про підтримку Росії Китаєм писано-переписано. І про купівлю російських енергоносіїв (здебільшого газу), і постачання товарів та верстатів «подвійного призначення», і зовнішньополітичні ініціативи...

Однак Піднебесна у всіх ситуаціях переслідує лише власну вигоду. І з легкістю завдає своєму північному васалу болю, якщо того вимагають її інтереси. Тому Китай не можна зараховувати до «союзників Росії» і розводити руками, мовляв, нічого не вдієш. Вплив на позицію Китаю якраз дуже цікавий і амбітний виклик, по якому має працювати наша дипломатія, узгоджуючи маневри із союзниками.

Адже ціла низка західних санкцій може дошкульно вплинути на китайських суб'єктів що змушує їх посилати подалі росіян, попри всі запевнення у «братерстві навік».

Дуже цікаві і багатообіцяючі приклади останнім часом показує валютний ринок. Так, російські імпортери зіштовхнулися з новою і дуже серйозною проблемою у розрахунках з Китаєм: вони почали отримувати відмови приймати оплату в юанях, якщо ті були куплені у Росії.

З такими грошима побоюються мати справу не лише китайські банки, а й навіть платіжні агенти, які допомагають переказати гроші на Схід через треті країни їхніми послугами зараз користуються багато імпортерів.

У сфері транскордонних платежів у червні з'явилися нові терміни «чистий» та «брудний» юані, розповіли кілька учасників ринку. «Чистий» той, що куплений за кордоном, а «брудний» на території Росії (не важливо, де на біржі та на міжбанківському ринку). Цей «брудний» юань», за їхніми словами, тепер стає тягарем.

А все після того, як США 12 червня ввели санкції проти московської біржі та азіатських доньок найбільших банків, кількість китайських банків, готових приймати гроші з Росії, різко знизилася.

У «ВТБ Шанхай», який у червні теж потрапив під санкції, почалися серйозні проблеми з перерахуванням юанів на рахунки клієнтів у Китаї. Банку й раніше було непросто купити юані всередині країни (США ще у лютому пригрозили вторинними санкціями банкам, які активно працюють з Росією), і він поповнював запаси за складними схемами: або на мосбіржі з подальшою відправкою до Китаю через місцеві банки-посередники або через російський підрозділ Bank of China, куди юані «переганяли» знову ж таки банки-посередники.

Тепер цей потік зупинився, тому що посередники, які допомагали з пересиланням юанів, та Bank of China, відмовилися це робити.

На Москві шукають обхідних шляхів втрачаючи час і гроші. Подібні приклади треба посилювати, і якраз на це мають спільно працювати відомства і союзників, і України.

І далі буде.

2 роки тому, 31 травня 2022 року, президент США Джо Байден заявив в своїй колонці для NYT, що Сполучені Штати нададуть Україні системи Himars. В колонці, зокрема, зазначалось, що Білий дім не заохочує і не дозволяє Україні завдавати ударів за її межі. «Ми не хочемо затягувати війну лише для того, щоб завдати болю Росії», писав тоді президент США. Сьогодні обмеження послаблюють, але американські посадовці запевняють, що загальна політика США у питанні атак по цілях у Росії не змінилася далекобійні удари вглиб території, як і раніше, під забороною.

Проте, війна триває вже третій рік, і агресивність Росії не знижується. Навпаки, Росія використовує керовані авіаційні бомби для завдання ударів по містам-мільйонникам, зокрема, Харкову, та за останні місяці знищила 80% теплової генерації і третину гідрогенерації України, тепер на українців чекає надважка зима. Крім того своєю нещодавньою заявою зробленою напередодні Саміту миру, Путін лише підтвердив, що зупинити його можна лише силою.

Питання щодо дозволу завдавати ударів західною зброєю по території Росії все частіше знаходить підтримку серед західних лідерів. Цю думку намагався донести і президент України Володимир Зеленський у Вашингтоні в кулуарах саміту НАТО. Зокрема, прем'єр-міністр Великої Британії Кейр Стармер заявив 9 липня, що Україна може використовувати британські ракети великої дальності Storm Shadow для нанесення ударів по Росії, повідомляє агентство Bloomberg.

Дискусія щодо можливості відповідати на російську агресію в рамках міжнародного права розпочалася 3 травня 2024 року із заяви очільника МЗС Великої Британії Девіда Кемерона. У ній дипломат повідомив, що Україна має право завдавати ударів британською зброєю по цілях в Росії, оскільки москва обстрілює українську територію. Наразі більше десятка країн підтримали право України симетрично відповідати РФ, використовуючи озброєння їхнього виробництва.

Попри це найважливішою країною в цьому питанні залишається США. Тільки Вашингтон може кількісно та якісно закрити потреби Сил оборони України в далекобійному озброєнні. Сполучені Штати наразі є єдиною країною, яка має відповідні запаси широкого спектру далекобійного озброєння. Якщо Вашингтон надасть Україні дозвіл на використання цієї зброї для нанесення ударів по військових цілях в Росії, це може заохотити інших союзників України надати допомогу власною зброєю великої дальності, наприклад, німецькими крилатими ракетами «Таурус». Наразі Німеччина відмовляється постачати їх Україні, все ще вважаючи, що це може втягнути Берлін у війну з росією. Німецька ракета має вищу «ймовірність ураження» та більшу дальність польоту ніж наприклад Storm Shadow, тому в разі її застосування Силами оборони України, удари по законним цілям в Росії мали би більшу ефективність.

31 травня президент України Володимир Зеленський повідомив, що Вашингтон таки дозволив обмежене використання озброєнь від США у прикордонному з Харковом регіоні Росії. Наразі ж Сполучені Штати Америки дозволили Україні використовувати американську зброю для ураження будь-яких російських сил, що атакують через кордон, а не лише тих, що перебувають поблизу Харківщини. Проте це лише півміра, для успішної оборони Сполучені Штати повинні повністю зняти обмеження для України у відбитті агресії Кремля, зокрема, надати дозвіл на використання далекобійної зброї для ураження легітимних військових цілей по всій території російської федерації.

Наразі Київ досі не може відповідати на атаки симетрично, обмежуючись власною територією, окупованою кремлем та смугою російського прикордоння в 100 кілометрів від України. В той самий час Росія практично щодня завдає ударів як по військовим, так і по цивільним об'єктам України зі своєї території, використовуючи при цьому широкий набір засобів ураження: від літаків стратегічної авіації та бомбардувальників до РСЗО та систем ЗРК, що вбивають мирних мешканців та знищують цілі міста.

Україна має успішний досвід застосування західної зброї, зокрема американської, для досягнення переваг на полі бою та деокупації територій. Наприклад, під час звільнення міста Херсон наприкінці 2022 року, коли українські системи M142 Himars зруйнували російську логістику на правому березі річки Дніпро. Чи завдання ударів британсько-французькими крилатими ракетами Storm Shadow по штабу та кораблях Чорноморського флоту РФ. Разом зі звільненням острова Зміїний та іншими процесами ці удари стали важливою складовою у відновлені експорту українського збіжжя акваторією Чорного моря до рівня довоєнного. За інформацією Bloomberg, світові ціни на пшеницю почали падати після того, як перший корабель із зерном покинув Україну в серпні 2023 року.

Проте навіть обмежене використання озброєння вже дає результат. Відразу після надання обмеженого дозволу США, Збройні сили України завдали удару високомобільними артилерійськими ракетними системами по російській системі протиповітряної оборони в Бєлгородській області, відео із палаючою технікою 3 червня поширили російські ТГ-канали. В результаті удару було знищено або пошкоджено два радари та дві пускові установки С-400, які вели вогонь по місту Харків. За повідомленням видання The Washington Post, в травні 2024 року росіяни завдали 76 ударів по Харкову, через які загинули та отримали поранення 278 людей. В червні кількість ударів, порівняно з попереднім місяцем, впала щонайменше в 12 раз. Наразі основною загрозою для міста залишаються російські авіабомби, тільки 22-23 червня росіяни завдали авіаударів по центру міста та приватному сектору, внаслідок чого загинуло 4 людей, ще 60 були травмовані.

За умов, що Україна зможе застосовувати далекобійне озброєння для знищення законних військових цілей у відповідь на атаки москви, в РФ може виникнути потенційна «смуга ураження» до 300 кілометрів, і це ставить Кремль перед новими викликами. Варто відзначити, що зона в 300 кілометрів це умовне визначення потенційної дальності застосування західного озброєння, яке Україна отримала або може отримати. Наприклад, американські ракети Atacms M39 чи M39A1, франко-британські авіаційні крилаті ракети Storm Shadow чи німецькі ракети Taurus. Звісно, дальність залежатиме від сукупності різних факторів, таких як місце застосування, тип озброєння та власне носія зброї.

Безпека своїх прикордонних регіонів критично важлива для російського військово-промислового комплексу та армії в цілому. Зумовлено це тим, що багато російських військових об’єктів знаходиться в європейській частині країни, у тому числі велика їх кількість у визначеній зоні потенційного ураження.

Зокрема, в смугу можуть потрапити десятки військових заводів, які виготовляють озброєння, що використовується для знищення цивільної інфраструктури та атак на мирних українських мешканців. Наприклад, російський завод композитних матеріалів «Авангард» в місті Сафоново Смоленської області. Це підприємство входить до корпорації «Тактичне ракетне озброєння» та виробляє транспортно-пускові контейнери та корпуси двигунів твердопаливних ракет, якими завдають ударів по Україні. В самому Смоленську базується авіаційний завод, який в листопаді 2023 року вже був уражений дронами Головного управління розвідки МО України. Цей удар порушив процес виробництва ракет Х-59 різних модифікацій.

В потенційну зону ураження потрапляє курський завод «Авіаавтоматика» (підприємство виробляє системи управління для БПЛА й бронетехніки) та воронезький «Електросигнал» (виробник засобів зв’язку для російської армії). У Воронежі є кілька підприємств, що виробляють електронні компоненти (мікросхеми, транзистори, діоди тощо), які покликані стати аналогом західних компонентів й замінити їх у російському озброєнні. Наприклад, продукція Воронезького заводу напівпровідників «ВЗПП-С» призначена для використання в засобах радіоелектронної боротьби та радіоелектронної розвідки (РЕБ/РЕР), в системах військового зв’язку тощо. Системи РЕБ/РЕР в найближчому майбутньому можуть стати одним з визначальних факторів в цій війні, тому розвиток подібної галузі ВПК Росії це критична небезпека не лише для України, а і для країн НАТО. Крім засобів РЕБ електроніка цього підприємства також може використовуватись в інших військових виробах. Десятки подібних підприємства є і в інших містах: Таганрозі, Брянську, Ростові-на-Дону, Липецьку тощо.

Проте не менш важливим є завдання ударів по тилових військових частинах РФ, військових складах, а головне аеродромах. У згаданій прикордонній зоні (близько 300 км) з Україною РФ має близько 184 військові частини міністерства оборони, ФСБ та росгвардії і щонайменше 18 військових аеродромів. Ці летовища регулярно використовуються для завдання ударів по території України, в логістичних цілях, з метою перевезення озброєння, радіорозвідки.

Попри обмеження у засобах Сили оборони України змогли досягти певних успіхів в ураженні подібних об'єктів в тилу ворога. Для цього СОУ використовують всі наявні ресурси. Зокрема, ударні БПЛА, бойове навантаження яких порівняно невелике, а також диверсійно-розвідувальні групи. Таким чином ГУР атакували українськими дронами аеродроми Сеща, Шайковка та Воронєж, а на аеродромі «Сольці» завдяки діям української диверсійно-розвідувальної групи був вперше знищений стратегічний бомбардувльник Ту-22М3. Проте в разі застосування потужнішого та далекобійнішого озброєння партнерів, ці удари могли б мати набагато більший ефект.

Джерело Українського центру безпеки та співпраці (УЦБС) у воєнній розвідці проінформувало про наслідки атак українських спецслужб на російські аеродроми та удари по об’єктах «Кущевська» (Краснодарський край) та «Морозовськ» (Ростовська область). З цих аеродромів російські літаки здійснюють від 100 до 150 літаковильотів на день для атак України. Підтверджені удари по цих авіабазах знищили або пошкодили щонайменше 17 літаків ВКС РФ, серед них бомбардувальники Су-34, які Росія використовує для того, щоб скидати КАБи на позиції ЗСУ і прифронтові українські міста.

Проте наявних озброєнь не завжди достатньо для ефективного ураження ворожих об'єктів у тилу. москва розуміє відносну безпеку свого прикордоння та захищеність від застосування високоточної та дальнобільної зброї, зокрема MLRS чи крилатих ракет європейського виробництва. Це дає їй змогу не тільки використовувати наявні військові об’єкти, але й будувати нові. Наприклад, в Бєлгородській області, за 70 кілометрів від кордону, Росія розбудовує новий військовий аеродром Алєксєвка. Саме з території Бєлгородщини регулярно відбуваються невибіркові обстріли Харкова і населених пунктів Харківської області, переважно із застосування артилерії чи систем протиповітряної оборони С-300, які українські сили тривалий час не могли знищити через відсутність технічних спроможностей.

В даний момент зберігається вікно можливостей для ураження російських аеродромів та літаків. Вже тривалий час російські воєнкори та блогери б'ють на сполох через відсутність повноцінних захисних укриттів для військових літаків у вигляді бетонних ангарів й почали пропонувати робити захист з вантажних контейнерів, наповнених землею. І їхні побоювання небезпідставні: застосування касетних снарядів, за умов, що літаки на аеродромах захищені лише по периметру та незахищені згори, мали б суттєвий вплив на російську авіацію. Так, касетні суббоєприпаси Atacms не залишають після себе великих кратерів, але вкривають велику площу і перетворюють неброньовану авіаційну техніку на решето. В такому разі, а умови, що жоден літак не буде перехоплений, для виведення з ладу однієї ескадрильї російських ВКС РФ, на авіабазі в межах 150-300 км від території України, було б достатньо кількох касетних ракет Atacms Block I.

Як приклад, можна навести перше успішне застосування касетних ракет Atacms 17 жовтня 2023 року в ході операції Dragonfly Сил спеціальних операцій. Тоді Збройні Сили України завдали ударів по аеропортах біля тимчасово окупованих міст Бердянськ (Запорізька область) та Луганська. Внаслідок операції було знищено щонайменше 9 гелікоптерів, спеціальна техніка, пускова установка ППО та склад авіаційних боєприпасів. Після подібного удару російські ВКС були змушені перебазувати свої гелікоптери подалі від фронту в тил, в тимчасово окупований Крим та на територію Росії. Проте через недавні удари ракетами Atacms, місця базування авіації у Криму тепер також під загрозою ураження. Зокрема після ракетного удару 16 травня, Росія втратила два літаки та гелікоптер, що підтверджують супутникові знімки. Москва бачить цю негативну динаміку для своєї авіації, тож ще у листопаді 2023 року почала зводити ангари на військовому аеродромі у Волгоградській області, що за 450 км від підконтрольної Україні території.

Ще одним важливим та позитивним аспектом атак на військові та стратегічні об'єкти в РФ є необхідність росіян знімати засоби ППО з інших ділянок для їх прикриття. Таким чином утворюючи прогалини в системі ППО РФ, що, в свою чергу, дозволяє українським безпілотникам проникати на глибину понад 1800 км території Росії

Межі оборони України визначені міжнародним правом, але цьому перешкоджають обмеження, накладені її союзниками. За умов, що Україна могла б вражати російські позиції на значній глибині, окрім ураження стратегічних цілей, це б також ускладнило будь-яке нарощування російських резервів на кордоні та їх просування вглиб північних регіонів України тощо.

Кремль використовує шантаж і залякування, щоб сформувати серед західних країн позицію, згідно з якою будь-який удар по цілях в Росії із застосуванням західної зброї буде доказом участі Заходу у війні. Проте оголошені «червоні лінії» не працюють, крім того Кремль і так заявляє, що воює з НАТО. Наприклад, не було жодної реакції на удари ракетами Himars по військових цілях в Бєлгородській області Росії чи реакції на застосування американських далекобійних ракет Atacms по військовому аеродрому в місті Джанкой (тимчасово окупований Крим).

Існуючі обмеження, накладені союзниками, дають агресору неоціненну перевагу. Наприклад, ураження російських винищувачів, які дислоковані на авіабазах в прикордонних регіонах, дозволило б позбавити авіаційної підтримки штурмових підрозділів російської армії під час наступальних операцій, як це відбувалось під час штурмів Авдіївки та Бахмута. Відповідно, російські операції, подібні тій, що Кремль почав 10 травня на північному сході Харківщини, були б набагато складнішими для Москви. Про можливі плани щодо Харкова озвучував у кінці березня головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський і представники української розвідки. Зокрема про плани і кількість угруповання російських військ, що можуть бути задіяні у цьому наступі в інтервʼю Economist заявив заступник голови військової розвідки України Вадим Скібіцький. Таким чином, українські розвідники побачили скупчення сил і засобів противника та повідомили про це командуванню. Як наслідок, напередодні наступу в зону потенційного прориву були перекинуті додаткові підрозділи.

Однак українські війська не змогли застосувати західне далекобійне озброєння, таке як артилерія та РСЗВ, для розгрому військових формувань на території російської федерації. Українська зброя, яку могли використовувати Збройні сили України наприклад, найсучасніші самохідні артилерійські установки «Богдана» поступається західним зразкам, що є кращими за російські та українські (радянські) аналоги. В результаті в Харківській області було знищено три САУ «Богдана». У свою чергу західна артилерія з більшою дальністю стрільби і мобільністю, така як Archer або Caesar, була б більш ефективною і мала б більше шансів вижити в контрбатарейній боротьбі.

13 червня Міністр оборони США Ллойд Остін після засідання контактної групи з питань оборони України заявив, що рішення Вашингтона дозволити українським військовим бити американською зброєю по цілях на території Росії позитивно вплинуло на оперативну обстановку на Харківщині, російський наступ уповільнився і вдалось уникнути будь-яких серйозних проривів з боку Росії.

Крім того, зняття обмежень сприятиме усуненню загрози з боку російської авіації для таких міст, як Харків, та позицій Збройних сил України. Наразі авіаційні бомби з модулем планування та корекції (УМПК) є одним з основних засобів ураження для російської тактичної авіації. Від початку 2024 року бойова авіація РФ скинула на українські позиції понад 3500 авіабомб. Ця кількість вшістнадцятеро більша порівняно з аналогічним періодом минулого року. Росія використовує бомбардувальники Су-34 за 30, 40, а часом за 60 км від лінії фронту, щоб завдавати удару по українським укріпленнях чи містах. Тому ракети «земля-повітря» малої дальності, які зараз використовує Україна, не в змозі досягти цих літаків. Проте в разі дозволу союзників ситуація може змінитися.

Обмеження зони ударів по території РФ в 100 кілометрів, які за повідомленням західних медіа наразі існують, не дають змоги ефективно вражати основні цілі, які використовує Росія для атак. Зокрема під зону ударів не потрапляють російські авіабази Балтімор та Бутурлинівка, де базуються російські бомбардувальники Су-34, що атакують Україну.

Удари по російських військових авіабазах змусять командування РФ переносити ці бази з під зони ураження у 300 км, що збільшить час польоту російських літаків до району запуску бомб або ракет і скоротить термін їхньої служби. Зокрема, за даними британської розвідки, через українську атаку на вже згаданий аеродром «Кущевська» РФ була змушена відвести з цього району приблизно 40 літаків різних типів та розосередити їх на численних аеродромах далі від лінії фронту. Іншим важливим фактором є те, що збільшення часу підльоту російських літаків збільшить час на виявлення і реагування в Україні, як на землі, так і в повітрі. Відповідно, це дозволить заздалегідь попереджати про атаки і збільшить час для реагування на ці удари.

Політичні розрахунки не повинні переважати здорову воєнну стратегію, якщо ви розраховуєте на успіх у війні. Не варто забувати і те, що обмеження піднімають вартість оборони, оскільки зброя, необхідна для захисту, є набагато дороговартісною ніж очікувані засоби ураження.

Помічник держсекретаря США у справах Європи Джеймс О'Браєн нещодавно зазначив, що якщо Росія спробує розширити нинішній фронт, Україні буде дозволено вести вогонь на більшій відстані. Наразі, за словами О'Брайена, Росія втрачає здатність наступати через знищення Україною російських об'єктів поблизу кордону. Ця заява підтверджує ефективність українських ударів по військових об'єктах в Росії. Водночас це свідчить про те, що наразі у Вашингтоні немає політичної волі дозволити ширше застосування американської зброї. Збільшення дистанції можливе лише у випадку нового російського наступу, тому у США немає ніяких стурбованастей на рахунок можливих ризиків та реакції Росії на цей крок, лише власні самообмеження.

Наразі зволікання з прийняттям такого рішення негативно впливає на безпеку українських міст та ситуацію на фронті. Така зміна є стратегічним питанням, і українці не можуть чекати, поки Москва розширить фронт, перейшовши в наступ на півночі України або в інших регіонах.

Удари по об'єктах на території Росії могли б допомогти українським Збройним силам перехопити ініціативу на полі бою і зменшити військовий потенціал ворога, який загрожує не лише Україні. Для цього союзники України повинні реалізувати власну довгострокову стратегію протидії російській агресії.

Політичні події плинні. Усі вже обговорюють зняття Байдена з виборчих перегонів. Але я уважно прочитав статтю Бориса Джонсона ще раз і прийшов до дещо інших висновків, ніж ті, які виникли одразу від часу першого емоційного сприйняття.

Телефонна розмова Володимира Зеленського з Дональдом Трампом і стаття Бориса Джонсона («Daily Mail», 19 липня) з викладом його плану припинення війни і умов встановлення миру в Україні завершують певний етап формування зовнішньої політики республіканської адміністрації. Звичайно, якщо Трамп переможе на виборах 5 листопада, що під питанням, бо результат виборів залишається невідомим. Незалежно від того, чи Джо Байден зніме свою кандидатуру, чи теж залишиться у перегонах.

Факт розмови Зеленський-Трамп оцінюю позитивно, вона засвідчила зростаючу свідомість американського політика, що російсько-українська війна це дуже складна матерія. Війну можна хотіти «завершити за один день» на умовах Путіна, проте такий підхід більш ніж ризикований, бо замість лаврів «сильної людини» Трамп може зажити слави крайнього лузера. І це на старті другої президентської каденції, що для нього є перспективою абсолютно неприйнятною.

Деякі моменти у статті колишнього британського прем’єр-міністра насторожують (згадка про «денацифікацію» України як поступка Путіну), проте її уважне прочитання переконує, що «Джонсонюк» залишається другом України. Він бажає добра нашому народові, заради цієї мети працює наполегливо, розумно і з тими, з ким це особливо потрібно.

Більше того, можна припустити, що саме Борис (як його всі називають) сприяв спілкуванню Зеленського й Трампа, бо 16 липня він зустрівся з кандидатом республіканців на посаду президента. Головним предметом їхньої розмови була війна в Україні, що природно, бо 5 днів раніше з Трампом зустрівся Віктор Орбан. Він презентував свій «мирний план», що насправді є планом капітуляції та розчленування України в інтересах Росії та Китаю. Джонсон поставив собі завдання переконати «американського друга», що існує альтернатива й вона краща особисто для Трампа і загалом для США.

Зміст розмови Зеленського і Трампа потрібно аналізувати разом з тезами статті Джонсона, бо завдяки цьому побачимо «фотографію» стану дискусій про зовнішньополітичну стратегію Трампа та його оточення у момент її формування. Зрозуміємо також фрагмент закулісся світової політики у критичний момент для майбутнього нашої держави і всього світу.

Розмову з Трампом ініціював президент України, який, як розповів його речник «закликав Трампа не вірити представникам тих країн, які намагаються пояснити, виправдати дії Путіна. Ніяких виправдань тут, звичайно, немає. Він звичайний убивця». І додав, що Трамп закликав «не вірити у fakenews, що його перемога може бути вигідна Росії. Цю тезу він назвав fakenews і закликав не вірити у це».

Сам Зеленський поінформував, що він «домовився з президентом Трампом обговорити на особистій зустрічі, які кроки можуть зробити мир справедливим і справді тривалим». Американець акцентував на іншому повідомленні: «Я вдячний президенту Зеленському за його звернення, тому що я, як наступний президент Сполучених Штатів, принесу мир у світ і покладу край війні, яка забрала так багато життів і зруйнувала незліченну кількість невинних сімей». На перший погляд, обидва політики говорять про одне й те саме: завершення російсько-української війни і мир для українців. Насправді між позиціями Зеленського й Трампа великі відмінності, про суть яких прямо та опосередковано розповів Джонсон.

При розгляді статті Джонсона у контексті розмови Зеленський-Трамп необхідно пам’ятати про три обставини.

• По-перше, британець дуже добре знається з колишнім американським президентом, вміє з ним розмовляти, натискаючи на чутливі місця у системі координат його самооцінки.
• По-друге, статтю Бориса треба читати у контексті трампівської ідеології «Зробімо Америку знову великою» («Make America Great Again» MAGA) та змісту гасел його виборчої кампанії.
• По-третє, у Трампа «непоборна слабкість» до Путіна особисто та інших диктаторів.

Запитання «як задобрити Путіна?» присутнє у мисленні Трампа і проглядається крізь його дії. Навряд чи можна змінити цю ситуацію. Напевно, натомість можна показати, що для самого Трампа ця модель непрацююча, а навіть загрозлива.

Тепер стислий переказ основних тез Джонсона. Він переконаний, що спосіб реакції Трампа на теракт проти нього звернення до прихильників із закликом до боротьби продемонстрував якості, необхідні наступному господарю Білого дому: сміливість, непереможність і лідерство. І тому лише Трамп може справитися з трьома головними викликами сучасності: загрозою війни Ізраїлю з «помічниками Ірану», ситуацією навколо Тайваню та російсько-українською війною.

На його думку, Трамп розуміє на відміну від частини республіканців, що поразка України стане поразкою Америки. Путін не думає задовольнитися загарбанням нашої країни, він хоче підкорити Грузію, балтійські країни та Польщу. І коли він руйнуватиме «завоювання Рейгана» у Східній Європі, його союзники з Китаю захочуть заволодіти Тайванем, натомість Хезболла атакуватиме Ізраїль. У такій ситуації Америка матиме два виходи: відмовитися від ілюзії світового лідерства або ж витратити трильйони доларів і послати тисячі американських солдатів до чужих країн, щоб вони там гинули.

На думку Джонсона спосіб уникнення цього вибору простий рішуча підтримка України, бо «українці показали, що можуть і будуть перемагати». Але війна в Україні триває надто довго, її ціна величезна, і лише Трамп може покласти їй край на умовах вигідних Україні та Заходу. Для досягнення цих цілей потрібні два кроки.

• Перший це посилені поставки озброєння для України і зняття заборон на використання західної зброї для ударів вглиб російської території. Завдяки цьому, українці зможуть відкинути російську армію.
• Крок другий це проведення перемовин з Москвою, передумовою яких має стати відхід Росії «принаймні до кордонів з-перед агресії 2022 року». А для того, щоб «уникнути майбутніх конфліктів і невизначеності, решта України має бути визнана вільною країною» та якомога швидше стати членом ЄС і НАТО.

До політичних аргументів Джонсон додав бізнесові, особливо зрозумілі Трампу. Сили оборони України нараховують понад мільйон воїнів, вони «найефективніша антиросійська сила у світі». І тому після закінчення війни українські війська могли б замінити частину американських сил у Європі.

«Це дозволило б Трампу зекономити кошти, відправити американські сили з Європи і примусило б європейців збільшити їхню ангажованість у справи оборони, що для нього є однією з основних цілей», так Джонсон резюмував цю частину свого плану.

Росії він запропонував ряд «компенсаторів». На першому місці можливість визнання «спеціальної військової операції» успішною завдяки «денацифікації України». На його думку, «можуть бути спеціальні засоби захисту для носіїв російської мови». Крім цього, Трамп, це єдиний господар Білого дому, спроможний запропонувати нове зближення Росії з США і повернення до тих часів, коли Росія була «шанованим партнером G8 і навіть НАТО».

На завершення Джонсон підкреслив, що єдиним способом досягнення потрібного результату є сила. Отже, Вашингтон під керівництвом Трампа повинен буде показати, що «міжнародні кордони потрібно поважати» і що «радянську імперію неможливо відновити силою».

Тепер мої коментарі. Щодо першого кроку, запропонованого Джонсоном. Серед українців немає нікого, хто б заперечував необхідність отримання якомога більшої кількості зброї та зняття всіх обмежень на її використання для знищення військових цілей на території ворога. Ми вдячні тим республіканським і демократичним політикам (наприклад, спікеру Палати представників Майку Джонсону), які натискають на президента Джо Байдена у справі зняття заборони. Ми сподіваємося на позитивне завершення узгоджень щодо цього питання, які від кількох тижнів ведуть українські та американські військові.

Обмежений дозвіл на використання західної зброї на Харківському напрямку продемонстрував потужний вплив такого рішення на ситуацію у зоні бойових дій і у російському тилу. А після успішно проведеної мобілізації, навчання новобранців удома і за кордоном, поставок західної зброї та співпраці з нашими партнерами у сфері розвідки Сили оборони України спроможні перехопити стратегічну ініціативу і завершити війну нашою перемогою. І саме тоді Москва проситиме про перемир’я і мир на українських умовах.

Це хороший сценарій, якого ми прагнемо і до реалізації якого наш народ готовий будь-якого дня. Так само як українці підтримують максимально швидке членство України в ЄС і НАТО хоча б сьогодні та у сьогоднішніх межах вільної території. З фіксацією того, що кордони Української держави визначені 1991 роком з відновленням нашої Незалежності та визнані міжнародним співтовариством.

Пора всім зрозуміти, що миру у світі не буде, коли хтось намагатиметься по-іншому завершувати російсько-українську війну і запроваджувати мир «по-своєму» на нашій стражденній землі. Колишній британський прем’єр-міністр це добре розуміє, звідси так багато слів про сміливість і силу наших воїнів.

Джонсона жорстко розкритиковано за дві пропозиції: відхід Росії «принаймні» на межі з 24 лютого 2022 року (що нібито дорівнює відмові від частини нашої території) і його згоду на «денацифікацію» України. Ставитися до цих пропозицій прискіпливо потрібно, шукати у них «зраду» і заперечення проукраїнської позиції автора немає підстав. Бо Джонсон не написав, що «лінія 23 лютого» має бути новим державним кордоном України. Натомість він твердо заявив, що «міжнародні кордони потрібно поважати», зокрема й Росії.

Учасникам недавньої конвенції Республіканської партії роздано серед інших дві таблички: з написом «Завершити війну в Україні» і гаслом «Мир завдяки силі» («Мир через силу»). Це промовиста ілюстрація наявності двох фракцій серед республіканців: трампівської (яка пів року блокувала надання допомоги Україні) і рейганівської, яка спільно з демократами підтримала надання допомоги. Стаття Джонсона показує «золоту середину», яку він запропонував Трампу.

Нас вона повністю не влаштовує, бо не хотілося б допускати певну двозначність про відхід Росії «принаймні на лінію 23 лютого», як передумови старту переговорів про перемир’я, а згодом також мирової угоди. Але «маємо те, що маємо» Трамп ніколи не був другом України, і навряд чи ним стане. І лише тектонічні зрушення, викликані українським спротивом російській агресії та підтримка, яку нам надали наші союзники й партнери, примусила навіть йому дещо скоригувати свою позицію.

У квітні він підтримав спікера Джонсона, коли той вирішив поставити на голосування законопроєкт про допомогу Україні, хоча Росія зробила все можливе й неможливе, щоб цього не сталося. Сьогодні він змушений прийняти дзвінок від Зеленського й прислухатися до позиції Джонсона, підваживши у такий спосіб статус Орбана як «переговірника», мандат якому надали Путін і Сі Цзіньпін. Отже, Трамп почав подавати сигнали, що розуміє те, що самозрозуміле та єдиноприйнятне для українців: про мир в Україні потрібно розмовляти перш за все з нами, а не з агресором.

Тепер щодо «денацифікації» України. Джонсон уже раніше висловлювався, що ця геноцидна ідеологема це допустимий «компроміс» із Путіним для скорішого завершення війни. Винен не він, бо навіть витончений знавець української історії проф. Тімоті Снайдер пропонував зробити російську мову другою державною в Україні.

Винна українська влада, яка в кулуарних розмовах довгий час переконувала наших західних партнерів, що питання мови, віри та історії це предмет для «компромісів» із ворогом. Мовляв, «денацифікація» це ні про що. І навіть на третьому році «великої війни» у парламенті не може зібратися достатня кількість голосів, щоб проголосувати за заборону діяльності Російської православної церкви в Україні. Хоча доказів її злочинної діяльності, підпорядкованості державним структурам Росії та її спецслужбам більш ніж достатньо.

Народ, який сам не дбає про свою гідність, основи національної безпеки і передумови безпечного та успішного майбутнього, не має вимагати такого піклування від інших.

Waves of skepticism about Ukraine's war strategy regularly arise in the West, with questions like “what exactly is Kyiv hoping to achieve with additional weapons it asks for?”. Kyiv Security Forum team summarized the published experts' opinions on Ukraine's strategic military goals, and the so far unavailable types of weapons needed to achieve them.

● Moving the war to Russian territory. The KSF has repeatedly elaborated on this, citing, in particular, statements by Ukraine's leaders. Western experts, under pressure from “escalation”-phobic politicians, often narrow this goal to “eliminating the Russia Sanctuary”: the rear area across the Ukrainian border 300-500 kilometers deep into Russia. Regular striking of enemy targets in that area would guarantee a reduction of air and ground attacks on Ukrainian territory.

● Strengthening Ukraine's air defense: an important but not the primary goal that President Zelenskyi often mentions (citing, for example, the figure of 7-25 additional Patriot SAM batteries needed). It is necessary to expand the guaranteed air defense zone which currently exists only around Kyiv (particularly against ballistic missiles) as much as possible; to increase the air defense of the army’s forward positions; and to use the “SAMbush” (a unique Ukrainian tactic of air defense ambushes) more often and more widely.

● Isolation and neutralization of Crimea as a Russian rear zone. This strategic goal is articulated by both Western experts (most often by the Ret. US General Ben Hodges) and Ukrainian military leaders (such as Kyrylo Budanov). The airfields and bases in Crimea are vital for the entire war: from supporting the frontline in Kherson and Zaporizhzhia Regions to air and naval warfare. It is noted that Ukraine has already advanced halfway to the isolation of Crimea: having driven the Russian warships from the peninsula, and regularly destroying Russian air defense there.

● A large-scale ground counteroffensive is sometimes mentioned, but mostly as a distant goal of Ukraine: unattainable today or in the near future.

The currently-available weapons are necessary but not sufficient to achieve the aforementioned goals. First of all, Ukraine’s Armed Forces already mastered the use of ATACMS and other Western-made missiles; the existing restrictions on using these weapons on Russia should be lifted.

Also, experts and Ukraine's leaders often bring up several other types of weapons: both those that have been promised (but not yet delivered) and those whose possible delivery has not been even mentioned by the partners publicly.

● F-16 fighter jets and/or the less common Mirage 2000 (French-made) or Tornado (British-German): a versatile platform that would help in both day-to-day defense and achieving the above goals. In particular, air strikes on Crimea are a logical next step after sufficiently weakening Russian air defense on the peninsula (this tactic was used by the Ukrainian Armed Forces to liberate Zmiinyi Island).

● Radar airplanes generically known as AEW (aerial early warning systems). Sweden recently promised Ukraine two such aircraft of the ASC 890 model (aka Saab 340 AEW&C / S 100B Argus), but the delivery timeline is still unknown.

● Air-launched cruise missiles Taurus KEPD 350 (of German-Swedish manufacture) and JASSM (American-made): for launch from Western or Soviet-made fighter jets. Maximum range of these weapons exceeds the range of ATACMS.

● The NATO-standard large cruise missiles, historically used in naval and/or anti-ship roles, but recently expanded to land-launched variants and land-attack purposes. First and foremost, the legendary Cold War-era Tomahawk is brought up, namely its new BGM-109C and Tomahawk MRC modifications. These are weapons of the same class as Russian Kalibr and Iskander-K missiles. Ground-launched Tomahawks can be cheaper and more readily available than ATACMS, which is why, in particular, US ground forces have begun using both systems.

● Medium-range air-to-air missiles, primarily the American AIM-120 AMRAAM, which would significantly expand the capabilities of Ukrainian fighter aircraft.

None of these weapons are ultra-modern, scarce, particularly expensive, or difficult to integrate into Ukraine's arsenal, so their transfer is proposed as a priority within a year at most.

Цей текст українською

На Заході регулярно виникають хвилі скептицизму щодо стратегії України у війні; запитання «під що саме» Київ просить додаткову зброю. Київський Безпековий Форум узагальнив думки фахівців щодо стратегічних цілей України та наразі недоступних типів зброї, необхідних для їх досягнення.

• Перенесення війни на територію Росії. КБФ неодноразово деталізував цю ціль з посиланням, зокрема, на заяви керівників України. Західні експерти, під тиском політиків-«ескалацієфобів», часто звужують цю ціль до «ліквідації «Russia Sanctuary»: тилового району у Росії на відстані 300-500 кілометрів від українського кордону. Регулярне ураження цілей ворога у цьому районі гарантовано знизить інтенсивність повітряних та наземних атак на території України.
• Ущільнення протиповітряної оборони України: самостійна, але неосновна ціль, про яку часто говорить Президент Зеленський (називаючи, зокрема, цифру у 7-25 необхідних додаткових батарей ЗРК Patriot). Зокрема, треба якомога більше розширити зону гарантованої ППО (у тому числі проти балістичних ракет), яка нині існує лише навколо Києва; підвищити ППО-захищеність передових позицій ЗСУ; частіше, повсюдно використовувати «SAMbush» (унікальну українську тактику «ППО-засідок»).
• Ізоляція та нейтралізація Криму як тилового району росіян. Цю стратегічну ціль часто артикулюють як західні експерти (найчастіше американський генерал Бен Годжес), так і військові керівники України (як-от Кирило Буданов). Аеродроми та бази у Криму життєво важливі для цілої війни: починаючи від фронту на Херсонщині й Запоріжжі, й закінчуючи повітряною та морською війною. Наголошується, що Україна вже успішно пройшла півдороги до ізоляції Криму: витіснивши з півострова російський флот та регулярно знищуючи там російську ППО.
• Масштабний наземний контрнаступ інколи згадується, але здебільшого як віддалена ціль України, недосяжна на сьогодні чи взагалі.
• Зброя, яка нині надається, є необхідною, але недостатньою для досягнення вищеперерахованих цілей. Насамперед, необхідно зняти існуючі обмеження на використання по Росії вже освоєних ЗСУ Atacms та інших ракет західного виробництва.
• Крім того, керівники України та експерти часто згадують кілька нових типів зброї: як уже обіцяних (але досі ненаданих), так і тих, можливість поставки яких партнери поки навіть не підтверджували публічно.
• Винищувачі F-16 та/або менш поширені літаки Mirage 2000 (французького виробництва) чи Tornado (британо-німецького): універсальна платформа, яка допоможе й в обороні, й у досягненні усіх перерахованих цілей. Зокрема, авіаудари по Криму логічний наступний крок після достатнього послаблення російської ППО на півострові (цю тактику ЗСУ вже застосовували для звільнення острова Зміїний).
• Літаки-радари під загальною назвою AEW (ДРЛО). Швеція нещодавно пообіцяла ЗСУ два таких літаки моделі ASC 890 (вони ж Saab 340 AEW&C/S 100B Argus), але терміни наразі невідомі.
• Авіаційні крилаті ракети Taurus KEPD 350 (німецько-шведського виробництва) та JASSM (американського): для запуску з винищувачів західного чи радянського виробництва. Максимальна дальність цієї зброї перевищує дальність Atacms.
• Великі крилаті ракети НАТО, які історично використовувалися як морські та/або протикорабельні, але останнім часом поширюються у варіантах для наземного запуску, й по наземних цілях. Насамперед, ідеться про легендарний «Томагавк» (Tomahawk) часів Холодної Війни, а саме його нові модифікації BGM-109С та Tomahawk MRC. Це зброя одного класу з російськими крилатими ракетами «Калібр» та «Іскандер-К». Наземні «Томагавки» можуть бути дешевшими й більш масовими за Atacms, через що, зокрема, наземні підрозділи США почали використовувати обидві ці системи.
• Ракети «повітря-повітря» середньої дальності, насамперед американська AIM-120 AMRAAM, застосування якої істотно розширить можливості українських винищувачів.

Жодний з перерахованих типів зброї не є надсучасним, особливо дефіцитним, дорогим чи складним для впровадження, тому їх передача вважається пріоритетною у перспективі максимум року.

Цей текст читайте англійською

1. У Росії почався дефіцит бензину АІ-95.

• Російський паливний ринок зіткнувся з нестачею бензину АІ-95 після серії ударів українських безпілотників по нафтопереробних заводах, через які випуск палива в країні впав до мінімуму за два роки.
• Дефіцит АІ-95 на біржових торгах паливом набув хронічного характеру. Через нестачу оптових партій ціни на бензин стрімко зростають.
• З початку літа ціни злетіли на 44%. На ринку виник «ажіотаж», бо незабаром розпочнуться осінні ремонти на НПЗ, і дефіцит може погіршитися.
• Нафтозаводи зараз не мають вільних обсягів, які можна було б направити на ринок, щоб збити ціни.

2. У Росії почали готуватися до відключення від доларів майже всіх банків.

• Російський Центробанк розглядає можливість подальших обмежень на обіг у Росії ключових світових валют, торги якими вже зупинилися на біржі через санкції США.
• У стресовий прогноз розвитку валютного ринку ЦБ включив сценарій, за якого торгувати доларами у Росії не зможе практично ніхто, а на позабіржовому ринку, де зараз здійснюються операції, залишаться лише два банки.
• Зараз у Росії вже склалася система множинності курсів: готівковий, міжбанківський, умовно біржовий, який можна вивести з деривативів або через юань, що продовжує торгуватися, а також офшорний, доступний для зарубіжних рахунків організацій.

3. Один із найбільших китайських держбанків відключив Мосбіржу від юанів.

• Bank of China один із двох великих китайських держбанків, які мають дочірні підрозділи у Росії, більше не працює з Московською біржею, що потрапила під санкції.
• «Дочка» китайської кредитної організації АТ «Бенк оф Чайна» виконувала на біржі функції клірингового банку за юанями, через неї проходили всі операції в китайській валюті на біржовому ринку. Однак із 15 липня банк відмовився від цієї ролі. Причиною стало внесення Мосбіржі до американських санкційних списків.
• Внаслідок цього торгівля юанями де-факто останньою валютою на російському біржовому ринку була залежною від єдиного китайського банку ICBC Bank.
• Втім, і це може тривати недовго: ліцензія Мінфіну США, яка все ще дозволяє проводити операції з підсанкційною біржею, діє до середини серпня. Коли її термін закінчиться, китайським банкам загрожуватимуть санкції, і біржова торгівля юанем у Росії може зупинитися.
• Bank of China припинив роботу з російськими банками, що потрапили під санкції, після чого про труднощі з виведенням юанів з біржі повідомляли брокерська компанія «Сінара» та Сбербанк CIB інвестиційна «дочка» найбільшого російського держбанку.
• Обсяги торгів юанями на Мосбіржі різко пішли вниз: у липні це було в середньому 88 млрд рублів на день (по парі юань-рубль із розрахунками «завтра»), що на третину нижче, ніж у червні, і вдвічі менше за показник січня.
• Одночасно почала падати торгівля іншими «дружніми» валютами: наприклад, оборот у турецькій лірі зменшився до 20 30 млн рублів на день, хоча минулого року перевищував 1 млрд.
• У результаті майже весь російський валютний ринок перетворився на обмін юанів на рублі: частка китайської валюти досягла 99,6%.

4. Китай знизив обсяг імпорту СПГ з Росії.

• За перше півріччя 2024-го постачання СПГ з Росії у Китай упали майже на 10% порівняно з минулим роком.
• За перші шість місяців 2024 року імпорт скрапленого природного газу (СПГ) з Росії у Китай знизився, а нафти зріс порівняно з тим же періодом 2023 року, випливає із даних Головного митного управління КНР.
• Імпорт СПГ становив 3,51 млн т, це менше за тогорічний показник на 9,2%. У вартісному вираженні понад $2 млрд.
• Торговий оборот двох країн за перше півріччя становив майже $117 млрд, збільшившись у річному обчисленні на 1,8%.
• Експорт із Китаю у Росію становив $51,6 млрд, що нижче на 0,8%, імпорт зріс до $65,2 млрд (на 3,9%).

5. Європа і Китай стали найбільшими покупцями російського трубопровідного газу.

• Навіть після багатьох раундів міжнародних санкцій Росія все ще постачає значні обсяги газу в окремі європейські країни і цього року обсяг фактично збільшився.
• Проте Москва не уклала жодних нових угод, щоб прискорити зростання своїх продажів до Китаю, окрім того, що вже було намічено до краху її найбільшого експортного ринку.
• Постачання Газпромом трубопровідного газу своїм клієнтам у Європі, що залишилися, досягло 14,6 мільярда кубометрів із січня по червень. Це значно менше, ніж річний обсяг продажів приблизно від 130 до 175 мільярдів кубічних метрів у регіон, який спостерігався до вторгнення.
• Проте це можна порівняти з 15,2 мільярдами кубометрів, які російський газовий гігант відправив до Китаю в першій половині цього року. Після вторгнення більшість країн Європейського Союзу шукали альтернативи після того, як Росія обмежила приплив до регіону у відповідь за підтримку Києва.
• Зараз Норвегія постачає 30% газу блоку, але для деяких країн, включаючи Австрію, Угорщину та Словаччину, «Газпром» залишається критично важливим і зростаючим джерелом енергії.
• У першому півріччі у порівнянні з роком раніше поставки трубопроводами в регіон зросли більш ніж на 26%.
• Росія вже багато років заявляє про плани щодо розширення продажів до Китаю, але в найближчому майбутньому Пекін і близько не підійде до розмірів європейського ринку «Газпрому», що існував до 2022 року. Середні ціни на східний експорт набагато нижчі.
• Постачання газу до Китаю газопроводом «Сила Сибіру» мають вийти на повну потужність у 38 мільярдів кубометрів на рік у 2025 році, а з 2027 року ще 10 мільярдів кубометрів на рік можна буде постачати так званим далекосхідним маршрутом.
• Кремль намагається укласти з Китаєм третій контракт на прокладання газопроводу через Монголію, але поки що безуспішно.

6. Індонезійська нафтопереробна компанія Pertamina додала російські марки нафти до своїх тендерних списків на купівлю вересневої сирої нафти.

• Pertamina роками не купувала російську нафту, зробивши крок назад з початку російсько-українського військового конфлікту у 2022 році, хоча держава не приєдналася до санкцій Заходу проти Росії.
• За даними LSEG, Pertamina востаннє купувала нафту ESPO Blend і Sokol у Росії більше 10 років тому.
• Західні санкції проти енергетичного сектору Росії, включаючи ембарго ЄС на її нафту та механізм обмеження цін, зробили Китай, Індію та Туреччину основними покупцями російської нафти. Підконтрольна державі Pertamina запросила російську нафту Urals і Sokol для прибуття на Чилачап у вересні.
• Відповідно до тендеру «Сокіл» має постачатися лише на умовах CFR або DAP (поставка в порт).
• Компанія може купувати російську нафту лише в тому випадку, якщо вона буде продаватись зі значними знижками.
• Ліміт дозволяє західним вантажовідправникам і страховикам брати участь у торгівлі російською нафтою за умови, що нафта продається за ціною менше 60 доларів за барель.

7. Російські компанії у січні травні 2024 року збільшили постачання добрив до країн Євросоюзу у 1,7 раза на річному вираженні до 1,9 млн т. Це випливає з даних Європейського статистичного агентства (Eurostat).

• У грошовому вираженні експорт зріс на 30% до 649,4 млн євро. У травні постачання добрив зросло на 17% до рівня травня минулого року до 238 400 т.
• У вартісному вираженні вони склали 77,4 млн євро (+5%). Це зростання в основному припало на калійні та складні (комплексні, що містять кілька поживних елементів) добрива.

8. Співробітництво між Росією та Китаєм в Арктиці зростає.

• Росія та Китай дедалі активніше співпрацюють в Арктиці, що може вплинути на регіональну стабільність, заявили військові США, оприлюднивши свою стратегію для регіону у понеділок.
• Росія знову відкрила сотні військових об’єктів радянських часів в Арктиці, йдеться у звіті. Китай, який називає себе «приарктичною» державою, також має там амбіції та заявив, що має намір побудувати «Полярний шовковий шлях».
• Китай придивляється до мінеральних ресурсів і нових судноплавних шляхів, оскільки льодовики відступають із підвищенням температури.
• «Хоча між КНР і Росією залишаються значні розбіжності, їх зростаюча згуртованість у регіоні викликає занепокоєння, і Міністерство оборони продовжує стежити за цією співпрацею», йдеться у звіті Пентагону.
• Китай і Росія співпрацюють над розвитком арктичних судноплавних маршрутів, оскільки Росія прагне постачати більше нафти та газу до Китаю в умовах західних санкцій, а Китай шукає альтернативний судноплавний маршрут, щоб зменшити свою залежність від Малаккської протоки.
• У звіті Пентагону додається, що Китай намагається використати «динаміку змін в Арктиці, щоб досягти більшого впливу та доступу, скористатися ресурсами Арктики та відігравати більшу роль у регіональному управлінні».

9. Жозеп Боррель позбавив Угорщину ролі приймаючої сторони зустрічі міністрів закордонних справ ЄС на знак широкого обурення у блоці заявами Будапешта Росії щодо війни в Україні.

• Боррель сказав, що зустріч, запланована в Будапешті наприкінці серпня, тепер відбудеться в Брюсселі після того, як прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан відвідав Москву та Пекін без підтримки ЄС, а його уряд назвав політику ЄС «провоєнною».
• За словами офіційних осіб, на зустрічі в понеділок багато міністрів закордонних справ ЄС висловили рішуче засудження позиції Будапешта безпосередньо своєму угорському колезі Петеру Сійярто.
• Багато країн ЄС вважають Угорщину занадто близькою до Москви, що підриває зусилля ЄС із політичної та дипломатичної ізоляції Росії через її вторгнення в Україну у 2022 році.
• Боррель сказав, що Будапешт повинен називати російського президента Володимира Путіна «провоєнним», а не Європейський Союз. «Якщо ви хочете говорити про партію війни, говорите про Путіна», сказав він.
• Боррель сказав, що вирішив перенести обидві зустрічі у Брюссель, оскільки більшість країн хотіли надіслати сигнал Угорщині. Країни ЄС, включаючи Швецію, Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву, Польщу та Данію, а також Європейська комісія, виконавчий орган ЄС, уже знизили рівень своєї участі у засіданнях міністрів ЄС.
• Неформальна зустріч міністрів закордонних справ є однією з найвідоміших і найпрестижніших подій, які проводить країна, яка головує в ЄС.

10. Фіцо й Сійярто погрожують припиненням постачання пального і електрики.

• Угорщина та Словаччина звернулись до ЄС з проханням допомогти переконати Україну відновити транзит великого російського постачальника нафти «Лукойл» до Східної Європи.
• Будапешт і Братислава готові подати на Україну до суду, щоб вирішити це питання за відсутності угоди, заявив міністр закордонних справ Угорщини Петер Сійярто після зустрічі міністрів закордонних справ ЄС у Брюсселі у понеділок.
• Енергетика розглядається як потенційний важіль впливу на прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, який неодноразово намагався накласти вето або послабити санкції ЄС проти Росії. Угорщина та Словаччина отримали винятки з енергетичних санкцій ЄС.
• Угорщина домагається так званих консультацій, під час яких Європейська комісія має три дні, щоб знайти рішення від імені постраждалих країн-членів ЄС.
• Якщо виконавча влада ЄС не впорається, Угорщина і Словаччина звернуться до арбітражного суду, щоб він виніс рішення з цього питання, сказав він, додавши, що вважає дії України порушенням угоди про асоціацію з 27 країнами-членами блоку.
• Угорщина хоче, щоб поставки «Лукойлу» відновилися якнайшвидше, щоб не завдати шкоди економіці країни. Країна отримує від «Лукойлу» близько 2 мільйонів тонн нафти на рік, що становить третину її загального імпорту, у той час як Словаччина отримує близько 2,5 мільйонів тонн, що еквівалентно 45% її імпорту.
• Прем'єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо попередив, що українські санкції проти «Лукойлу» можуть поставити під загрозу постачання словацького дизельного палива в Україну.
• Сійярто також заявив, що Угорщина є великим експортером електроенергії в Україну.

11. Сквотери почали захоплювати яхти російських бізнесменів у портах Європи.

• Яхти близьких до Путіна російських олігархів, заарештовані західними країнами після вторгнення РФ в Україну, почали захоплювати сквотери.
• Один із таких інцидентів стався на 58-метровій супер'яхті Phi, що належить російському девелоперу Сергію Науменко. Зараз люксове судно стоїть у лондонському Канарі-Уорфі.
• Конфісковані яхти почали завдавати чимало проблем владі західних країн, які тепер змушені витрачати великі суми на обслуговування човнів.
• Так, наприклад, 106-метрова супер'яхта Amadea, що належить Сулейману Керимову, арештована Сполученими Штатами на Фіджі у 2022 році, щомісяця обходиться американському бюджету в $740 тис., або майже $9 млн на рік.
• Крім обслуговування, яхти російських олігархів вимагають надійної охорони, оскільки існує безліч охочих знищити ці дорогі судна.
• Влада США та ЄС заарештувала як мінімум 13 супер'яхт, які належать олігархам, близьким до президента Путіна.

Пастка радикала. Дві головні проблеми для Трампа у заміні Байдена на Гарріс ним і породжені.

Окремо акцентую. На виборах боротьба йде не за ядро кожного кандидата. А за тих, хто сумнівається. Плюс за мобілізацію своїх виборців, щоб дійшли до дільниць. Тому не існує завдання переконати МАГА (Make America Great Again (англ. «Зробімо Америку великою знову», «Главком») трампістів чи вкорінених демократів. Завдання переконати умовно нейтральних. Так ось.

Почнемо з пастки, яку Трамп сам і створив. Точніше, звісно, його штаб створив. В останні місяці кампанія Трампа концентрувалася на віці, здоровʼї і дієздатності Байдена.

Але тепер вже він не бореться з «дурним, недієздатним і надстарим» Байденом. Це сам Трамп найстарший кандидат на посаду президента США. Що розповідає історії про акул і електрику, яких страшенно боїться. І тепер у нього не 1:1 у питанні синів дегенератів. Він тут вже беззаперечний лідер.

Плюс на ньому кримінальний вирок, який для колишнього прокурора Гарріс може виявитися нормальним аргументом у кампанії.

Другий подарунок Трамп зробив демократам після замаху. Він, здається, настільки впевнився у перемозі, що обрав собі у віцепрезиденти персонажа, який під самого Трампа мімікрує. Тобто жодного балансу для поміркованих.

Звісно, демократам ще треба усім цим скористатися. Обрати адекватного кандидата у віцепрезиденти, який збалансує недоліки Гарріс, допоможе нівелювати лівий крен у минулому і посилити позиції у поміркованих.

І сам штаб Трампа, де сидять далеко не дурні люди, буде думати як нівелювати власні прорахунки. Але стало реально цікавіше.

Десятиліття турбулентності, про яке писало багато західних аналітиків, маючи на увазі період після гарячої фази війни Росії проти України, почалося раніше. Під час війни.

Що й показало помилковість розрахунку Заходу на довгу війну як найменш ризикований варіант для самого Заходу. Бо за цей час війна розрослась до глобального рівня, прямо чи опосередковано зачіпаючи нові регіони та створюючи нові точки напруження загострення на Близькому Сході, наближення Ірану до створення ядерного матеріалу, уже очевидне протистояння у азіатсько-тихоокеанському регіоні, підривна та дезінформаційна діяльність Росії у Європі. І це як мінімум, з очевидного.

Крім того, до військових та гібридних викликів, додалися ще й електоральні, а разом з ними і ризик втрати глобального лідерства США у сфері безпеки, і натомість намагання автократій розвивати свої альянси.

Привід для Заходу ще раз подивитися на свою стратегію протистояння агресивним автократіям. Війна уже давно має глобальний характер. І діяти потрібно на випередження, а не у режимі реагування, та ще часом запізнілого.

Схід з передвиборчих перегонів Байдена, чиєю ознакою ставало хронічне побоювання важливих рішень, є доволі прогнозованим. Хоча й рідкісним. С подібною причиною «Я втомився, я пішов» згадується тільки Єльцин.

Але зараз куди важливіша відповідь на питання «Чи здатна Гарріс у такий стислий термін розкрутитися так, щоб стати першою жінкою-президентом США?». Як політтехнолог вважаю, що шанси, хоч і мізерні, але є.

У першу чергу, це буде залежати від того, наскільки пані Камала зможе переконати виборців, що її президентство стане рішучим, без старечого маразму та, головне, прогнозованим. Тобто, вона повинна поцупити слоган Трампа щодо «Зробимо Америку величною знову!», але продемонструвати, що вона має конкретний план, як це зробити. І цей план має бути реальнішим, ніж «Я подзвоню Зеленському, а потім я подзвоню Путіну».

По-друге, багато чого буде залежати від її кандидата у віцепрезиденти. Як би мене запитали, я б порадив взяти когось дуже відомого з артистів або журналістів, щоб він дотепно і влучно висміював опонента, як це постійно робить Трамп.

Але всього цього замало. Виграти Гарріс зможе, якщо трапиться щось надзвичайне, масштабне і трагічне, що згуртує американців навколо Білого Дому як символу державності. Щось на зразок «11 вересня», не обов’язково у самих Штатах, але за участі громадян США.

На жаль, світ зараз такий, що можливо все. Не дай боже, це зачепить Україну...

Не дивлячись на те, що угорського прем’єр-міністра останнім часом притиснули в Європейському парламенті, він продовжує боротися за капітуляцію України під виглядом ефемерного миру з Росією. Так рупор орбанівської влади газета Magyar Nemzet прокоментувала виступ прем’єр-міністра Віктора Орбана в програмі «Доброго ранку, Угорщино!» на Kossuth radio.

Він має назву «Віктор Орбан: Коли ми виступаємо за мир, ми також працюємо для Угорщини» (Orbán Viktor: Amikor a béke mellett állunk ki, akkor Magyarországért is dolgozunk). Де висловлюється повна підтримка цьому затятому європейському путіністу. «Він підкреслив, що в Європарламенті йому доведеться вести битви з Манфредом Вебером. «Ми досягли великого прогресу, але ще не прориву», додав він. «Я все ще в це вірю я б не назвав це обіцянкою але я вважаю, що це мій план, щоб до кінця року патріоти складали більшість у західному світі, заявив Віктор Орбан».

Цей промосковський політик власне ніколи не приховував, що хоче знищення української державності. Як і Путін, який в якості призу за антиєвропейську роботу в Європарламенті та інших поважних інституціях об’єднаної Європи, обіцяв Угорщині українське Закарпаття.

Орбан, поки Угорщина є членом Європейського Союзу і НАТО, не може публічно приєднатися до нової вісі зла: Росії, Північної Кореї, Ірану і Китаю. Але все те, що він постійно робить на світовій арені, вказує, що душею він вже давно там. А Москва і Пекін йому ментально куди ближчі, ніж Брюссель і Вашингтон. Угорський прем’єр зовсім не проти того, щоб московити бомбували мирні міста України, проте його дуже чомусь турбує, коли українці у відповідь знищують військові об’єкти на території Російської Федерації.

Орбану дуже хочеться, що об’єднані тоталітарні диктатори перемогли Захід, але поки що він мусить утримуватися від більш різких кроків на підтримку своїх політичних патронів Путіна і Сі Цзіньпіна. Відчувається, що йому важко витримувати це своє геополітичне роздвоєння, та куди подінешся, коли продовження існування його режиму напряму залежиться від фінансових подачок з Брюсселю, а надходження нафти і газу з Росії за дуже заниженими цінами, може припинитися у будь-який найбільш невдалий момент. Що тоді робити одному з останніх європейських диктаторів?

Згодом феномен Віктора Орбана будуть скрупульозно досліджувати поважні європейські історики, а поки що він сам вліз з Росією і Китаєм в історію, з якої йому буде дуже важко виплутатися. Хоча орбанізм, великою мірою, став похідною путінізму, адже без підтримки і допомоги Кремля, Орбану не вдавалося б так довго розкладати Євросоюз із середини.

Варто лише почитати, що озвучує цей європейський борець за політичне зближення з Москвою: «Народ хоче національного суверенітету, а ліві ні. Європейці хочуть Європи, відмінної від тієї, яку їм пропонують. Є чітка, краща пропозиція, озвучена об’єднаними патріотами. Додавши, що Європейська народна партія, яка працює посередині, могла вирішити повернути вправо, але вона закінчила тим, що пішла ліворуч».

Тобто, за Орбаном, європейці хочуть, аби Європа, як і він сам, орієнтувалася на Росію, проте деякі відступники не дають їм зробити цей історичний, єдино правильний вибір. За його твердженням, «патріоти» це саме ті, хто прагнуть знищення об’єднаної Європи. «Так у нас зараз, це буде змінюватися, ми над цим працюємо», заявив прем’єр, який також додав, що найближчим часом будуть укладені альянси, а патріоти будуть другою за чисельністю фракцією в Європарламенті».

Важко зрозуміти, чому не можна призупинити членство в Євросоюзі держави, керівник якої відверто працює на московського ворога. Цілком очевидно, що він є не тільки прихильником Росії, а й політичним васалом Путіна, який використовує нестикування в європейських законах, щоб маніпулювати своїми сусідами по ЄС, допомагаючи тим, хто намагається знищити Україну.

Користі для Євросоюзу від керованої Орбаном Угорщини насправді ніякої, та, шляхом шантажу і тиску, йому вдається отримати від ЄС все те, чого він хоче. Зараз настає час розв’язати питання з угорським диктатором. ЄС і НАТО мають продемонструвати свою рішучість вжити заходів щодо цього чужорідного тіла в об’єднаній Європі.

Немає значення, що Орбан загнав економіку Угорщини в канаву або те, що її економічний обсяг і 10-мільйонне населення є крихітною частинкою від загальної кількості населення ЄС. Важливо те, що Угорщина, троянський кінь Путіна в серці Європи, стала зброєю нищення Європейського Союзу від імені Москви. Орбанівській Угорщині не місце в ЄС, якщо мета Євросоюзу залишатися союзом демократичних країн.

Європейський Союз багато зробив для миру та процвітання в Центральній та Східній Європі (зокрема і в Угорщині), але дозволити Орбану постійно блокувати необхідну підтримку Україні, неприпустимо. Адже це приблизно так само суперечить цілям і цінностям ЄС, як і політичні марення фрау Ангели Меркель про те, що Росія була нормальною, договороспроможною країною, з якою можна мати справу.

Орбан та його подільники в ЄС готуються перевернути європейську політику. І зараз потрібно знайти якийсь спосіб вийти з інституційного глухого кута, навіть ціною певного порушення деяких формальних юридичних вимог, щоб подолати згубні впливи Угорщини на Євросоюз.

Угорщина постійно виконує роль помічника Москви у знищенні України. Прикидаючись, що він дбає виключно про угорські національні інтереси, Віктор Орбан став геополітичним слугою Путіна. Постійно поводячи себе так, нібито російська загарбницька війна в Україні є і в національних інтересах Угорщини.

Орбан так чекає на повернення до Білого дому колишнього американського президента Дональда Трампа, що вже зараз готовий просувати далі, так звану, «угорську миротворчу місію». Він переконаний в тому, що «китайці виступають за мир, американці можуть змінитися зараз, якщо Дональд Трамп переможе на виборах, і це залежить від нас, європейців».

Прокремлівський прем’єр переконаний, що «Угорське головування має відповідальність працювати над тим, щоб Європа не відставала, тому існує миротворча місія. Після листопада настане епоха миру, Європі слід думати наперед. Щодо миротворчої місії він заявив, що є багато противників миротворчої місії, які роблять усе проти неї. У зв’язку із замахом на Дональда Трампа він підкреслив, що сили війни намагаються знищити промирні сили».

При цьому «мирний Орбан», як завжди, ні слова не говорить про страшну криваву війну Росії в Україні, ні про сотні тисяч українських жертв цієї несправедливої війни. Для нього головне, щоб Путін отримав передишку, і через короткий час знову вдерся на територію України, щоб остаточно знищити її державність.

Зараз в Європі уважно стежать за винятковою прихильністю до Віктора Орбана кандидата у віцепрезиденти США від Республіканської партії Джей Ді Венса. Попри те, що в Брюсселі прем’єр-міністра Угорщини вважають зіпсованим політком і лідером клептократичної автократії, він популярний серед консерваторів у Сполучених Штатах. Європейські лідери та політики вже почали готуватися до можливого повернення Дональда Трампа та внесли зміни у свої відносини з США у сфері торгівлі та безпеки, якщо Трамп дійсно переможе в листопаді.

Те, що Венса було обрано напарником Трампа гучного критика допомоги Сполучених Штатів Україні викликає закономірну тривогу у Брюсселі та Києві. На цьогорічній Мюнхенській конференції з безпеки сенатор-республіканець від Огайо закликав європейців прокинутися, оскільки США збираються «розвернутися» до Східної Азії. Його ізоляціоністські погляди дали Європі та Україні підстави для занепокоєння щодо можливих варіантів закінчення війни в Україні.

Джей Ді Венс хотів би багато чого запозичити у Віктора Орбана. Особливо йому імпонує контроль довічного прем’єра над пресою в Угорщині. Коли підібрані медіа-олігархи, погоджуються на всі умови орбанівського режиму, перекреслюючи цим головне завдання преси бути четвертою владою. За це, закономірно, для них відкривається легкий доступ до всіх дивідендів, яке гарантує авторитарне правління наближеним до влади особам. На сьогодні ці олігархи контролюють майже 90 відсотків угорської преси.

Улюбленець американських республіканців, Орбан, розтрощив демократію Угорщини та критично понизив базовий рівень вимог до держав членів ЄС. А саме: незалежність судової системи, свободу ЗМІ, права меншин, чесні вибори та толерантність.

Віктор Орбан буквально «випотрошив» вільну пресу, і коли читаєш угорські ЗМІ здається, що найбільшою проблемою для Угорщини є незалежна Україна. Хоча це не зовсім так. Оскільки промосковська пропаганда в газеті Magyar Nemzet, це ще далеко не погляди всього угорського народу.

Проте поки Віктор Орбан і його Fidesz не підуть, або їх не відсторонять від влади, Угорщина приречена на поступову, але невідворотну деградацію. Орбанівський режим це яскравий зразок безвідповідального, недемократичного і неефективного правління узурпатора влади. Орбан втратив легітимність, знищивши демократію у власній країні та утримуючи владу незаконними методами підкупу виборців.

Дивно тільки одне, як швидко угорці забули про радянські танки на вулицях Будапешта та ріки крові, якими Москва залила намагання угорців приєднатися до цивілізованого західного світу.

Віктор Орбан ракова пухлина на тілі європейської демократії. І це в природі авторитарних лідерів: правити без жодних правил, без контролю за їхньою діяльністю та без представництва інтересів власного народу.

До Федеральної виборчої комісії США надійшло повідомлення про висунення Камали Гарріс (59 років, заміжня, без дітей, ямайсько-індійське походження) на посаду президента. Вона вже виконувала обов'язки президента, поки Байден у листопаді 2021 був під наркозом (така процедура).

***

У контексті України зокрема і глобальної присутності США загалом Гарріс не надто оптимальний варіант: вона не виявляла зацікавленості чи обізнаності ані у питанні нашої війни, ані в питанні протистояння у Ґазі, ані у питанні Ірану (ядерної загрози, участі в експансії Росії та загалом розпалюванні війни на Близькому Сході), ані у питанні протистояння з Китаєм (і захисту Тайваню), ані у питанні стримування Кім Чен Ина.

У цілому не було помітно її особистої позиції Гарріс дотримується офіційного курсу Байдена і уникає особистих оцінок і примітних заяв. Промови найчастіше виглядають «водою» достатньо заплутані, беззмістовні і навіть дивні, щоб їх розуміли найуважніші слухачі (і навіть читачі вже записаних слів).

Гарріс, як можна спостерігати, прихильна до лібералізму аж до лівацьких виявів «всезагальної рівності» (і до прямого порушення законів: коли була прокурором Каліфорнії, не відкривала справ проти ЛГБТ-шлюбів, прямо заборонених у штаті; з іншого боку, її опоненти обвинувачують Гарріс в ухилянні від розслідувань проти корпорацій).

Вона явно не прийме ніколи ідеї ескалації будь-якого конфлікту, навіть якщо це буде очевидний найкоротший і найдешевший шлях встановлення миру та відновлення економічної активності. Оточення таке саме (ще й пропалестинське ХАМАС сприймають «борцями за свободу», а не терористами, потенційно ядерними). Американські розслідувачі стверджують, що за Гарріс у Білому домі «запанувала атмосфера нездорових інтриг, поділу на фракції і безгосподарності».

Власне, тепер, після офіційної відмови Байдена від балотування, республіканці вже не мають потреби його топити тому вже почали перекидати відповідальність за всі провали і сумнівні рішення Байдена на Гарріс. У сенсі, «Дідусь заслужений, але старенький, а ти куди дивилась і чому приховувала від Америки його стан?! Ще й за його спиною ухвалювала погані рішення».

Що можливе обрання Гарріс значитиме для нас? Ймовірно, посилення байденівської «стратегії невизначеності і малих кроків». «Підтримка до кінця» на словах та максимальне затягування рішень на практиці. Штучна прив'язка українського питання до геть інакших проблем, внутрішніх і зовнішніх, і у такий спосіб заморожування рішень взагалі.

З такого пункту зору егоцентричний і імпульсивний Трамп набуває привабливості. Бо він може раптом вирішити покласти край наїздам Путіна, Ірану, ХАМАС чи Ина і розпорядитись про максимально жорстку відповідь. Гарріс на таке не піде за жодних обставин.

Спостерігаємо далі. І не забуваємо, що працювати нам доведеться з президентом США незалежно від особи і партійної приналежності.

Звісно, ​​це страшний удар по виборчій кампанії демократів. Але це зітхання полегшення для мільйонів виборців демократичної партії, які вже були розгублені. Політична невизначеність змінилася раціональним, але ризикованим рішенням.

Гарріс це неповноцінна заміна Байдену, але демократам уже не доводиться обирати. Часу та сил у демократів дуже мало. Наразі все залежить від того, хто буде віцепрезидентом.

Якщо цей політик-демократ буде слабшим за Байдена і ще слабшим за Гарріс, то відхід Байдена буде подвійною помилкою і поразкою демократів на виборах. У порівнянні, якщо сильному кандидату від республіканської партії Трампу можна було обирати слабкого та невідомого кандидата у президенти Венса, який мав хороше минуле, але невідоме майбутнє, то демократам треба різко збільшувати політичну вагу Гарріс.

Тепер, після відходу Байдена, щоб не витворяв Трамп, він впевнений у своїй перемозі і республіканці можуть розслабитися. Їм здається, що перемога на виборах президента вже в кишені. Але якщо демократи оберуть сильного партнера для Гарріс у ролі віцепрезидента, то шанси на перемогу ще є.

Швидше за все, справа вже не у політиці, а у культурі. Американці виховані Голлівудом на серіалах, у яких завжди є епіцентр подій, що стрімко веде до розв'язки і тут можлива будь-яка сенсація. До кінця успішного серіалу «чорні та білі лебеді» кидаються по сцені і ніхто не може передбачити, чим закінчиться остання серія. Натомість глядачі задоволені.

Інакше кажучи, демократам після Байдена треба знайти свіжу сильну політичну фігуру, перетворити її на кандидати на віцепрезидента, а потім, граючи на незвичайності, сенсаційності ситуації та новизні політика, «продати» її виборцям, особливо тим, хто не хотів ні Байдена, ні Трампа. А таких зараз у США мільйони.

Огляд, сьогодні буде про Харківський операційний напрямок.

Отже, судячи зі всього, командування угрупування військ (УВ) «Північ» противника не відмовилось від виконання раніше поставлених перед ним завдань, щодо прориву у районі Вовчанська й виходу на тили нашого Куп'янського угрупування по загальній дирекції Вовчанськ Білий Колодязь Великий Бурлук.

Щодо ситуації на даний момент:

• У напрямку на Липці тривають бої у районі села Глибоке, де передові підрозділи 18-ї мотострілецької дивізії (мсд) противника явно намагаються відновити повний контроль над територію цього села (на даний час вони контролюють лише його північну частину). Нічого дивного у такому бажанні немає. Адже, у разі якщо їм це не вдасться, їх позиції у районі лісу на південний схід від Глибокого, скажімо так, опиняться у достатньо «цікавому становищі». Тому противник продовжує за будь-яку ціну утримувати перехрестя автодоріг східніше села і його північну частину, звідки, у свою чергу, постійно атакує наші передові підрозділи, намагаючись знову їх відсунути у бік села Липці.
  
  
• У районі міста Вовчанськ противник (очевидно передові підрозділи його 138-ї окремої мотострілецької бригади\омсбр зі складу 6-ї загальновійськової армії\ЗВА, а також декілька зведених тактичних загонів зі складу 2-ї окремої бригади спеціального призначення\обр СпП) пробують пробитися з боку вулиць Торгової та Шевченка, вздовж вул.Пушкінська, у бік Агрегатного заводу, де одна зі штурмових груп противника продовжує утримувати свої позиції.
  
  
• У свою чергу, у північній частині міста, декілька діб тому, передові підрозділи противника зуміли просунутись до перетину вул.Короленка та вул.Хлібороба. У місті тривають запеклі ближні піхотні бої у міській забудові (точніше, у тому, що від неї залишилось). Загалом, противник вперто намагається прорватися до річки Вовча у межах міста на максимально широкому відтинку. Але, на даний час, це йому вдалося лише на невеликих ділянках біля районної лікарні та Агрегатного заводу. Іншими словами, на даний час противник не то щоб захопити усе місто Вовчанськ не може, а й навіть його північну частину повністю взяти під контроль поки не здатний.
  
  
• Щодо околиць міста, то спроба противника просунутись у бік села Тихе та села Вовчанські Хутори, яку він здійснив кілька тижнів тому, свого подальшого розвитку поки так й не отримала. Наскільки я розумію, головною метою цієї «ескапади» командування 6-ї ЗВА була реалізація задуму обійти зі східного флангу місто й спробувати форсувати Вовчу східніше нього. Противник, у цьому сенсі, зумів зайняти район «садів», але далі, навіть, не вийшов до вул.Зарічна й поки, зупинився. Окрім цього, передові підрозділи противника продовжують утримувати свої позиції у районі села Бугруватка й по північному березі річки Вовча від місця її впадіння у річки Сіверський Донець до міської межі, у районі східніше села Гатище.

У світлі, подальших намірів противника на Харківському операційному напрямку, звертають на себе увагу певні заходи його командування, які воно здійснило, щодо нарощування своїх зусиль, зокрема:

• Введення у бій підрозділів 128-ї окремої мотострілецької бригади (омсбр) зі складу 44-го армійського корпусу (АК), вони підключилися до боїв за місто Вовчанськ.
• Поява у цій зоні підрозділів 155-ї окремої бригади морської піхоти (обр МП), на додаток до вже введених у бій підрозділів 83-ї окремої десантно-штурмової бригади (одшбр).
• Підтягування у смугу дії 18-ї мсд противника додаткових підрозділів ще двох мотострілецьких полків 345-го та 380-го мсп ТрВ, (вони й так були частково введені у бій, але на цей раз кожний з них додав ще по одному батальйону).

У напрямку на міста Вовчанськ також продовжують перебувати підрозділи зі складу визначеного комплекту військ 47-ї танкової дивізії (тд) противника зі складу його 1-ї танкової армії (ТА), як мінімум, до 3-х танкових батальйонів (тб), один з яких, очевидно, «ошивається» у районі міста Шебекіно.

Як на мене, ділянками активізації противника, протягом найближчого часу можуть стати (а можуть й не стати) наступні:

• На основному напрямку (район міста Вовчанськ).
• Вздовж північно-східної околиці міста у бік річки Вовча (приблизно, у напрямку вул. Старочудного).
• Цілком ймовірно, противник спробує також наростити зусилля у центральній частині міста у напрямку на Агрегатний та вздовж вул.Леніна, у бік мосту або, вздовж вул.Хлібороба.
• Також, у цьому сенсі, можливою ділянкою активності противника може стати відтинок між селом Гатище та залізничним мостом, у бік залізничної станції «Вовчанськ». Однак, у такому разі, йому доведеться перетнути річку Вовчу, принаймні, спробувати це зробити.
• Ймовірність спроби противника взяти під повний свій контроль село Стариця також зберігається. Особливо, у контексті наявності у російського командування бажання «з'єднати» свої обидва вклинення у наше прикордоння, як на основному напрямку, так й допоміжному.

На допоміжному (напрямок на село Липці):

• Скоріш за все, варто очікувати серію атакуючих\штурмових дій противника у районі села Глибоке з метою повністю відтіснити наші передові підрозділи з цього району. Особливо, на ділянці між селом та лісом південно-східніше нього.
• Не виключається також спроба противника просунутись по обох берегах річки Липець з боку села Лук'янці у напрямку на Липці.
• Загалом, ймовірно, головним сенсом дій противника на цьому напрямку стане його «повернення» на північно-східну околицю села Липці. Й це до речі, цілком можливо може супроводжуватися спробою противника прорватися з боку вищезгаданого лісу у бік Трав'янського водосховища (зокрема, у напрямку на його дамбу) й таким чином відрізати ті наші підрозділів, які зараз ведуть бої за села Глибоке, від села Липці.

Тож, трохи підсумуємо.

На даний час противник вже задіяв на Харківському операційному напрямку більшу частину свого угрупування військ (УВ) «Північ», зокрема:

• 6-у загальновійськову армію (ЗВА) 138-у омсбр, майже повністю, 25-у омсбр, принаймні, половину.
• 44-й армійський корпус (АК) 128-а омсбр, з резерву введена у бій 72-а мотострілецька дивізія (мсд) зі складу корпусу, також задіяна, але очевидно, не повністю, а лише визначеним комплектом військ (до 1-2-х мсп).
• Більшу частину 18-ї мсд, зі складу 11-го АК.
• Три «спеціалізованих» бригади 155-у обр МП, 83-ю одшбр (цілком можливо діють, окремими підрозділами) та 2-гу обр СпП (очевидно, діє 1-2-мя зведеними тактичними загонами\батальйонами в якості «елітних штурмовиків»).
• До 3-х тб зі складу 47-ї тд (цілком можливо, все ж-таки, один з них мотострілецький, а не танковий).
• Ну й десь до 2-х батальйонів зі складу, так званого «Добровольчеського корпуса» та «африканського корпуса».
• До 3-х мсп ТрВ (один з них 1009-й, вже майже «сточений»).

Очевидно, у резерві на цьому напрямку у противника перебуває:

• якась частина 6-ї ЗВА (скоріш за все, придані мсп ТрВ та можливо частина сил 25-ї омсбр);
• більша частина двох мсп 72-ї мсд (ймовірно, зі складу 31-го та 40-го мсп цієї дивізії);
• можливо, до одного батальйону МП зі складу 155-ї обр МП.

Тому, висновок, щодо подальших дій противника на Харківському операційному напрямку може бути таким:

Противник ще здатний проводити на ньому якісь активні (у сенсі, наступальні) дії протягом певного часу. Але, без кардинального нарощування зусиль (а це, очевидно, не 1-2 бригади у «напіврозібраному» стані) йому явно доведеться «сильно обмежити громаду своїх початкових планів». На даний час, росіяни отримали на цьому напрямку свій «мікро-Верден» (міста Вовчанськ), якій, по суті, сточує резерви противника, що явно, згідно з задумом (планом) призначались зовсім для іншого.

Більше того, противнику, аби досягнути виконання якихось більш-менш найближчих завдань (захоплення Вовчанська та форсування річки Вовча) доводиться кидати у цю топку, взагалі резерви з кардинально інших напрямків, причому, також досить актуальних для нього. Вони притягнули сюди 83-ю одшбр з Краматорського напрямку (УВ «Південь», північна «секція») й 155-у омбр МП з Курахівського напрямку (теж саме УВ «Південь», але з південної «секції»). Це, явно, відбувається не від того, що «все йде по плану».

Звісно, у рамках літньо-осінньої кампанії було б розумним та адекватним рішенням з боку російського командування відійти на підготовлені позиції по лінії кордону, оптимізувати склад УВ «Північ» саме для оборони й використати ті формування та резерви, які при цьому вивільняться, на інших актуальних напрямках у Східній операційній зоні. Ні, «модний» генерал Лапин, очевидно, продовжує плекати надію, щодо свого гіпотетичного «вовчанського тріумфу», вимагає, при цьому, від своїх «вищележачих» начальників додаткових сил й засобів для цього, запевняючи їх, що ось-ось, ще трошки, ще чуть-чуть «і ми прорвемося» до Великого Бурлука.

При цьому, цей полководець, спаливши у жорсткому вовчанському рубилові значну частину того, що було наформовано та напідготовлено у його підпорядкованому окрузі (ЛенВО), у рамках «розгортання стратегічних резервів», тепер кидає у цю ж м'ясорубку й те, що йому передали у якості «додаткових сил й засобів». Причому, результати, яких він спромігся досягнути, з початку «наступальної операції» на Харківському напрямку ну таке собі.

Очевидно, що захоплення та утримання Вовчанського Агрегатного заводу відрізняється від оперативного прориву на тили нашого Куп'янського угрупування, так само, як небо від землі. Але, цей «видатний воєначальник» з наполегливістю дятла продовжує «бити в одну вовчанську точку». Зараз, ось йому підігнали «елітку» (спецназ, десантура, морпехи там всілякі), він її також кине у кровопролитні міські бої у Вовчанську. Елітка, звісно, «сточиться», ну нехай, навіть, ще пару кварталів, при цьому, захоплять.

Можливо, при цьому, хтось з «штабних» спробує йому підказати може перенесемо зусилля на іншу ділянку (напрямок)? Але тут треба подумати, зважити цілий ряд факторів, оцінити шанси, це тобі не перед камерами, разом з БМП бігати «в екстазі». Тому, чим далі тим сенс та доцільність, взагалі, всієї цієї Харківської «офензиви» російського командування стає все більше дискусійним та спірним. Захоплення шести сіл у 10-км прикордонні та 1\3 міста Вовчанська, у сфері співвідношення «вартість-результат», виглядають, м'яко кажучи, не зовсім адекватними діями.

Нині Росія нагадує старий паровоз, який несеться на несамовитій швидкості у прірву. Одержимість війною проти України Путіна починає позначатися і проявлятися в усіх ділянках життя. Переключені на війну державне управління, економіка, соціалка не встигають справлятися з будь-якими іншими викликами. Проблеми, які в умовах миру і величезних експортних валютних надходжень вирішувалися б миттєво, або хоча б планово, кинуті на самотік та істотно загострюються. Перегріта економіка починає гостро відчувати брак ключових ресурсів: людей, грошей та товарів.

В умовах нестачі ресурсів організм починає пожирати себе. Увірувавши у нескінченність своїх ресурсів в умовах безупинних м’ясних штурмів, Росія опинилася перед загрозою повної демілітаризації та підриву здатності обороняти країну. За підрахунками аналітиків за нинішніх темпів виробництва і відновлення броньованої техніки вистачить максимум ще на рік. Гостро відчуває фронт нестачу живої сили. Втрати після Харківської авантюри почали істотно перевищувати темпи поповнення.

Саме сніговий ком проблем, що нестримно котиться на Росію, заставляє її вустами своєї агентури кричати про необхідність зупинки війни на нинішніх рубежах. Що ж саме відбувається за залізобетонним фасадом вдаваної стабільності «потьомкінської дєрєвні».

Попри вкидання величезних грошей в оборонну промисловість і на воєнні проблеми, які позірно дали ріст економіці, інфляція нестримно зжирає всі прибутки. Цьогоріч ціни у Росії зросли буквально на все. Що симптоматично, не лише на підсанкційні імпортні товари, але й навіть на те, чого б здавалося у Росії валом. Приміром, при постійному рапортуванні про рекордні врожаї (значним чином через грабіж сільськогосподарської продукції на окупованих територіях) у Росії раптово здорожчало на 30% борошно для хлібопекарень. Це означає, що подорожчає й хліб.

Попри дію бензинового ембарго, яке мало вгамувати ринок бензину всередині країни, ціни на «ісконно русскій» бензин продовжують рости, а проблеми дефіциту бензину так і не вдалося вирішити. Тепер, замість зняття ембарго на початку осені (тимчасова заборона на експорт бензину була введена з 1 березня по 31 серпня), російське Міненерго пропонує продовжити його до кінця року. А замість росту валютних надходжень з продажу нафтопродуктів, Росія отримала постійний ріст цін на бензин всередині країни. Як біржові, так і споживчі ціни вчергове побили минулорічний рекорд, який тримався з жовтня 2023 року і за заявами влади носив тимчасовий (сезонний) спекулятивний характер. Українські дрони та некомпетентність російської влади перетворили проблему з сезонної на постійну.

Щодо імпортних товарів проблема носить ще більш гострий характер. З того, що ще можна придбати у Росії, ціни виросли на все. «Дешевий китайський автопром», що мав замістити якісні автомобільні бренди, не лише добив відповідну російську галузь, але, як виявилося, став зовсім не дешевим. Лише за пів року ціни на автомобілі виросли на 14% і їх ріст триває. Водночас, криза платежів з Китаєм не дозволяє наситити ринок потрібним сервісом і запчастинами. Тому китайські автомобілі тепер недешеві і досить часто одноразові.

Стрімко ростуть ціни на електроніку. Після рекордного здорожчання з часу введення санкцій вони знову виросли у ціні на 10-15%, а якісних брендів, на кшталт Apple, на 40%. І так з будь-яким імпортним товаром, який зріс за рік від 10 до 50%. Санкції заставляють постачальників вибудовувати все більш заплутані і дорогі ланцюжки постачання. Впливає і ріст ключової ставки та знецінення рубля. Активно допомагають і друзі-хусити, які, порушивши логістику у Червоному морі, підсилили ріст цін на імпортні товари.

Ріст економіки на допінгу воєнних витрат міг би ненадовго протягнути вдавану стабільність, але Росії катастрофічно бракує робочої сили. Полювання на відьом нелегальних мігрантів та сточування працездатного населення лобовими м’ясними штурмами спровокувало кризу як у цивільних галузях, так і у війську. Про глибину проблеми свідчить так званий «навіс вакансій», коли на одного безробітного припадає декілька вільних робочих місць. Зараз у середньому на одного безробітного припадає 2,5-4,5 вільних робочих місць. Крім цього, спостерігається стагнація заробітних плат у більшості, крім воєнної, галузей.

І швидко поповнити нестачу фактично ніким. Антимігрантська істерія, законодавчі рішення про заборону мігрантам працювати у певних секторах, постійні мобілізаційні рейди лише поглиблюють проблему. З іншого боку молох війни потребує все більше людських жертвоприношень. В умовах, коли російська армія здеградувала у технологічному плані до первіснообщинної, воювати числом, а не вмінням залишилося єдиним методом. Відтак, рабський людський ринок одноразових регіональних контрактів вкотре піднімає ціни. Так, приміром, південні регіони задля залучення військовозобов’язаних по контракту почали виходити за межі суб’єктів.

Так, у Краснодарському краї встановлена одноразова виплата у розмірі 1,6 мільйона рублів, що понад вдвічі перевищує виплату у сусідній Ростовській області, звідки потенційні контрактники можуть добратися за три години. Однак заманювання виплатами уже працює не так ефективно. Втрати Росії на війні в Україні вже перевищують втрати совєцької армії у часи ІІ Світової війни. А відтак спокуса провести ще одну мобілізацію, про яку мріє Путін, окрім негативних і не прогнозованих соціальних наслідків, доб’є і промисловість.

Товарну кризу і кризу робочої сили істотно посилює грошова криза. Попри те, що Росія щомісячно отримує мільярди нафтодоларів, проблемою стало отримувати ці гроші вживу. Індія, приміром, розраховується неліквідними рупіями, а основний торгівельний партнер (правильніше сказати метрополія) Китай, фактично зупинив здійснення прямих платежів з Росією, навіть в юанях. Відтак, згубна монопольна юанізація російської фінансової системи не збільшила кількості валюти в економіці, а, навпаки перекрила краник валютних надходжень.

У цих умовах Росія перестає бути здатною реагувати на найпростіші виклики. Зимове замерзання цілих міст 2023 року грозить перерости у справжній апокаліпсис 2024-го. Після масових повеней, до речі, прогнозованих, весни 2024 року, Росія безсило спостерігає за величезними пожежами, приміром, в Якутії та Бурятії, які добивають і так хитку екосистему. Гасити пожежі ніким і нічим. Все і всі пішли на війну.

Росія, яка мріяла залишити Україну без світла і тепла, зіткнулася з каскадом техногенних аварій, які погасили світло у цілих регіонах. У Краснодарі через аварії на 235 станціях знеструмлені сотні вулиць. У Бурятії через аварію на Гусиноозерській ГРЕС сотні тисяч мешканців, серед них і столиці, залишилися без електропостачання. У Чистополі (Республіка Татарстан) мешканці опинилися у результаті аварії без питної води, яку їм вирішили підвозити автівками для відкачки вигрібних ям і каналізаційних стоків. Понад 80% мешканців Калмикії живуть без доступу до питної води.

Справжній колапс переживає логістика. Практично ані дня не обходиться без екстрених випадків в авіації. Росія, яка вирішила самостійно клепати санкційні запчастини для імпортних літаків, перетворила авіаперевезення у справжню й дорогу російську рулетку. Перевантажена середньовічна залізниця обрізала цілі регіони від постачання продукції першої необхідності. Якутія, Далекий Схід потерпають від неможливості вчасно доставити уже проплачені товари залізницею, тарифи на яку істотно зросли. Це викликає хвилю регіональних дефіцитів, а отже і стрімкого спекулятивного росту цін.

Безпросвітне майбутнє штовхає країну у стрімкий ріст злочинності. Кількість злочинів, здійснених організованими злочинними угрупуваннями, зросла порівняно з передвоєнним періодом майже вдвічі (за офіційною статистикою на 76%) і продовжує стрімко рости з кожним роком так званої СВО. У Росії сплеск кримінальних інцидентів з незаконним обігом зброї. Так, приміром, кількість пограбувань, вбивств із використанням вогнепальної зброї до грудня 2023 року зросла від 5 до 17 разів порівняно з 2021 роком. А це ще не всі «герої СВО» повернулися додому. У кінці 2023 року подібну статистику просто закрили.

Усі ці фактори накладаються і тригерять один одного. А оскільки зупинити негативні тенденції немає ні можливості, ні бажання путінський паровоз летить вперед. І, схоже, наступна зупинка у пеклі…

Байден та Путін. Добровільне відречення від влади Байдена один із болючих ударів по 71-літньому Путіну.

По-перше, це прецедент. Брєжнєв так не пішов, Черненко і Андропов також. Зрештою, досі у світі лідери такого рівня не йшли так, мені здається. Росіяни хочуть бачити наступника, бо реально найбільше (підкреслюю, найбільше), у політичному плані, бояться смерті Путіна і відсутності наступника. Байден ніби каже Путіну: «де наступник?». А Путін говорить їм: наступника не буде.

По-друге, видно, що російська пропаганда готувалася до цього. І поки головний їхній посил дуже примітивний і озвучив його спікер Володін: «Байдена надо привлекать к ответственности за развязанный конфликт на Украине, разрушение экономики стран Европы и санкционную политику против РФ и других стран». Це головна лінія контратаки, чи точніше захисту, росіян. І вона тупа, бо розрахована виключно на частину росіян та невелику частину країн глобального півдня.

Є ще один неочевидний аспект. Путін мислить своє життя не тільки і стільки величчю Росії, скільки бажанням щось довести США. І Байден тут переграв Путіна. І це розуміє велика частина оточення Путіна.

Я ні в якому разі не хочу робити лінійних висновків у цьому аспекті. Просто маємо розуміти: ця історія буде мати продовження у той момент, коли Путін похитнеться. Біологічний годинник все одно спрацює. Символічні речі, а добровільний відхід Байдена символічний, працюють інколи ефективніше за репресивні чи воєнні операції.

Друга світова завершилася у вересні 1945 року. Росія напала на Україну у березні 2014-го. Згадане порівняння з часів початку вторгнення, коли в Києві цілком собі легально виходила питомо російська преса, працювали не лише проросійські канали, а й канали з російською пропискою, вільно транслювалися фільми й серіали про звитяги НКВД, ВЧК, КГБ та СМЕРШу, а «Русское радио» не прикривалося фіговим листочком «Украина».

Після 24 лютого 2024 року зачистка українського інформаційного простору від російського продукту стала вимушеним кроком чинної влади, для якої серіали типу «Смерть шпионам!» та «Сваты» ніколи чужими й ворожими не були й, підозрюю, досі не є. Але дотепер навіть проукраїнськи налаштовані громадяни із числа як верифікованих, так і самопроголошених експертів та лідерів думок раз по раз моделюють ситуації, роблять висновки й прогнози щодо перебігу війни нинішньої, апелюючи до війни минулої.

Це зрозуміло, бо Друга світова вважається найбільш дослідженою, досі є живі свідки й реальні свідчення, і загалом обидві виглядають дуже подібними.
Проте лише виглядають. Пастка, в яку потрапляють ініціатори та учасники подібних обговорень, полягає в тому, що Україна та українці попри активну залученість у бойових діях на боці всіх основних армій: радянської, британської, американської та німецької, суб`єктами війни не були. Навіть УПА справедливо названа «армією без держави», і вела вона звитяжну, вправну, але, по суті, безнадійну партизанську війну. Швидше це був класичний рух національно-визвольного збройного опору окупантам усіх мастей, аніж конвенційна війна, мета якої визволення окупованих територій збройним шляхом із подальшим закріпленням їх шляхом політичним.

Нижче пропоную приклади найбільш базових помилок, котрих припускаються охочі порівняти дві війни та на основі цього спрогнозувати реальні варіанти завершення нинішньої.

Сталін не вірив регулярним попередженням про неминуче вторгнення Гітлера. Навіть письмово послав автора одного з них до, цитата, «йо**ної матері». Є спокуса прирівняти поведінку Йосипа Сталіна до поведінки Володимира Зеленського буквально за тиждень до масштабного російського вторгнення. Але є нюанс. Станом на червень 1941 року СРСР уже два роки вів агресивну загарбницьку війну. І німецьке вторгнення на радянську територію не мало місця. Натомість станом на лютий 2024 року російське вторгнення в Україну тривало вісім років і війна велася на нашій території. Тому Сталін до останнього довіряв Гітлеру як союзнику, тому й посилав до поганої мами тих, кого вважав панікерами. Зеленський же хто завгодно, але не Сталін. Тож його поведінка пояснюється швидше відсутністю досвіду і неправильною оцінкою ситуації. Україна не могла бути рівним партнером агресивній Росії й не мала змоги ділити з нею пострадянський простір.

1941 року Німеччина напала на СРСР не віроломно і не без оголошення війни. Справді, як співали в популярній радянській пісні, «ровно в четыре часа Киев бомбили, нам объявили, что началася война». На цьому схожість обставин звершується. Бо 22 червня 1941 року одночасно з першими вибухами в Києві німецький посол у Москві граф фон Шуленбург передав заступнику Ради народних комісарів Молотову офіційну ноту про перетин військами вермахту державного кордону між СРСР та Німеччиною (частина якого пролягала через окуповану вчорашніми союзниками Польщу). Натомість у Києві посольство РФ уже кілька років було лише стінами під дахом і не працювало. Офіційно, на папері, Росія не оголосила Україні війни ані 24 лютого 2024 року, ані 1 березня 2014-го, коли вдерлася в Крим. Гітлер уголос визнав свою присутність у СРСР. Путін не визнавав російської військової присутності в Україні, та й зараз визнає це лише частково.

Антигітлерівська коаліція існувала всупереч здоровому глузду, базуючись лише на політичних розрахунках. Черчилль не сприймав Сталіна, але «дружив» із ним проти Гітлера. Рузвельт у цьому тріумвіраті виступав миротворцем, і Сталін що далі, то частіше волів обговорювати справи з американським лідером без участі британського. По суті дві держави зі сталими демократіями змушені були взаємодіяти з державою-терористом лише тому, що тільки так можна було зламати хребет іншій державі-терористу. І коаліція ця була попри світоглядні розбіжності міцною, бо Велика Трійця домовилася: Гітлер є Злом.

Нині Україну підтримує не дві, а десятки держав. Зеленський, повторюся, не є і не може бути аналогом Сталіна. З нашою владою не співпрацюють через компроміси. Проте біда тих, хто є друзями України саме в тому, що не всі готові одноголосно визнати Путіна аналогом Гітлеру. З Росією досі мають політичні, економічні та культурні стосунки не лише в Європі, а й у США. Тож де-факто дієздатної антипутінської коаліції не існує.

Всередині тоталітарного СРСР відразу після ранку 22 червня 1941 року суспільство зайняло однозначну антинімецьку позицію. Опустимо чисельні випадки здачі в полон, перехід на німецький бік та зустріч гітлерівців як визволителів від сталінщини. Процес тривав не надто довго і різниця між двома режимами в суспільній свідомості стерлася. Інформаційний простір СРСР зайняла санкціонована владою ненависть до всього німецького. Хай би там як це не прозвучало, але це стало своєрідною зброєю. Чи можна впевнено сказати, що після нападу Росії на Україну в суспільстві зникли проросійські настрої? Чи можна впевнено заявити, що чинна влада припинила загравати з проросійською публікою? Чи є шанс вольовим рішенням заборонити нарешті ворожу РПЦ в Україні? А заборона ця може бути аналогом якщо не F-16, то системі «Петріот» точно.

Про другий фронт Сталін наполегливо просив союзників, починаючи від літа 1941 року. І ображався через затягування процесу, навіть називаючи британців та американців… таємними прихильниками Гітлера. Проте відкриття другого фронту рано чи пізно мало статися, бо Британія та США уже вступили в війну, а пізніше долучилися польська Армія Крайова та французька армія під керівництвом де Голля. У нинішній російсько-українській війні аналогічний Другий фронт фантастика або фентезі. Бо жодна з дружніх нам держав із Росією не воює.

Перемога над Німеччиною стала можливою лише після її окупації радянськими, британськими, американськими та французькими військами. Після капітуляції країну поділили на зони контролю і тривав процес роками. Аналогічним способом капітуляції РФ у XXI столітті не домогтися. Всі розмови про повернення Україні вкрадених колись Дону, Кубані, Зеленого Клину і парад перемоги ЗСУ на Красній площі в Москві теж із царини фантастики. Україна воює щонайменше за повернення політично закріплених кордонів 1991 року, а максимум аби Росія більше не лізла до нас. СРСР вів окупаційну війну. Україна веде визвольну.

У цьому головне відмінність нинішньої війни від попередньої. Україна, на відміну від СРСР, ніколи не була агресором і не вела агресивної зовнішньої політики. Відповідно, обставини Другої світової та радянсько-німецької як її складової кардинально різняться від тих, у яких перебуваємо нині ми. Так, нинішня Україна не ідеальна. Проте шукати аналоги в минулому означає прирівнювати нашу країну до СРСР сталінського зразка. Вільно чи мимоволі.

Джерело: Еспресо

Треба бути повним дурнем, щоб не розуміти через що у українців проблеми з електрикою. Значну частина генерації втрачено, значна частина зруйнована, вся мережа перевантажена і перебуває під невластивими для неї тиском. Тому як не старайся крім фізичного дефіциту в моменті будуть і поламки, і спалені трансформатори.

У росіян немає проблеми надвисокого зовнішнього втручання. Ми мусимо дотримуватися норм гуманітарного права, бо це одна з запорук того, що для нас поступово розширюється вікно можливостей для атак по російським тилам у Росії.

У них система почала сипатися через дві банальні речі:

1. Санкції, які значно звузили доступ до західних технологій і змусили переходит на нове, переважно китайське обладнання. А крім технологій стало менше і експертизи. Тобто старе обладнання або замінюється системам, які не підлаштовані під його роботу. Або банально не замінюється.
2. Треба заживлювати окуповані території, а нових потужностей росіяни не набудували за пару років. Бо всі вільні ресурси йдуть на війну. Використовувати ж головний захоплений актив Запорізьку АЕС вони повноцінно не можуть.

Система зламалася там де тонко. Російський південь страждав від спеки не менше за Україну і саме на ньому живлення окупованих територій. Він і порвався.

Це, до речі, нам підказує, що технологічні санкції працюють, хоча і мають болючий для нас часовий лаг. І багато дір.

Техногенних катастроф в Росії буде більшати.

І вони реально мають перспективи опинитися без світла і опалення, хоча Україна так і не випустить по їх електростанціям жодної ракети.

А як ми бачимо по протестам, які вже котяться по півдню коли справа стосується їх особистого комфорту, межа терпіння там дуже невелика. І це добре.

Жителі Анапи теж вийшли на протест проти відключення електрики pic.twitter.com/ZQrOh8MGYG

«Захід хоче провести русифікацію України під міжнародним контролем»? Це абсолютна брехня.

В оригіналі колонки Daily Mail ця теза звучить так: «можуть бути запропоновані спеціальні засоби захисту для носіїв російської мови».

Як від цього захиститись? Не бути носієм російської мови. Не триндіти з дітьми російською мовою. Не триматися за маленького прутня Булгакова, а відкрити для себе водопад західної літератури, струсити пил із Розстріляного Відродження, де кожен другий митець геній світового рівня.

Путін не приховував, що розглядає російську мову, як скріплюючу силу для побудови єдиної російської нації. Що це єдиний шанс утриматись на вістрі глобальних змін. Є купа його промов про це.

Тож варто свідомо позбавити Росію цього потужного інструменту. Навіть, якщо тобі було удобно. Раніше лопухом робити гігієну дупи теж було сильно удобно. Або ти блогер-мільйонник, який пише «генацыд» на русском. Це справді приклад для наслідування?

Мої батьки пережили професійне зросійщення. І мій перший буквар був російською. За місяць до школи, коли ми повернулись до України мама дала український і сказала, що кілька літер доведеться перевчити. Мова йшла про «і» та «и». Я сказала, що все знаю і кинула буквар за піч на два тижні. За півроку я читала українські казки і насолоджувалась пригодами Котигорошка. З другого класу віршую і пишу власні тексти.

Попри життя в Сумській області я не знала творчості російських груп. Бо мати діставала мені закордонні диски. Або наші. У десятому класі знайшла на ринку «Крихітку Цахес», якою я марила.

Коли у 8-му класі наша вчителька сказала, що треба вчити російську мову, бо усі ми поїдемо вчитись до Харкова, я сказала, що це маячня. І вона це зрозуміє. Вона була прекрасною жінкою, родом із Донбасу така еталонна слобожанська козачка. Тепер у неї нема дому предків, а сини в армії.

Я не бачу для себе перспектив у російській мові, які би мене чіпляли. Так само не бачу притомних інтелектуалів. Це мертве державне утворення, яке здохне, якщо його не підживлюватимуть українців талантами, хистом та інтелектом. Власне, тому імперія і влаштувала цю війну, бо джерело талантів прикрило краник.

У Росії нема нікого талановитого без українського кореня і бажання заробити на російській мові. Навіть, герой-@бака Джигурда і той із Києва. Гоша Куценко типовий воділа маршрутки «Мелітополь-Запоріжжя», але тридцять років бабйо на РФ сохло, бо дуже гарний.

Ніхто не навʼяже захист російської мови носіям, якщо ви не будете її носієм. Врешті, коли не буде носіїв російської в Україні. Крапка.

Проросійському населенню все одно.

Україноцентричні розділилися на тих, хто мовчить, бо не готовий до глорифікації Фаріон і тих, хто в усьому звинувачує росіян під слоганом «вони стріляли не в неї, а в українську мову».

Ставка росіян, а судячи з усього, за цим стоять вони, була примітивна: обʼєднати населення проти влади і спробувати створити срач під слоганом «погана була Фаріон чи хороша».

Але це ще раз показало, що росіяни не розуміють українців взагалі.

Адже ця історія обʼєднала всіх (і тих, хто мовчить, і тих хто пише) проти росіян. І всі суперечки про роль Фаріон в новітній історії залишилися на кухнях.

Щоб із цим розібратися, треба пам'ятати цілі Путіна в цій війні:

1. Ліквідація української державності та/або ідентичності (влаштовують різні варіанти: УРСР, Білорусь при Лукашенку, Чечня при Кадирові, поділ тощо).
2. Розкол Європи, розкол між Європою та США, демонстрація слабкості демократії, утвердження в якості світового центру сили.

Тому ключовими вимогами Путіна є не території і не позаблоковість і, звичайно, не захист російської мови а «денацифікація» (це може означати що завгодно) й демілітаризація. Лише таким способом можна досягти першої цілі, а врешті й другої.

Про все це Путін та його посіпаки говорили багато разів.

Українська проблема в тому, що у нас відсутні як комунікація влади до суспільства, так і дискусії всередині суспільства, що вважати перемогою, що вважати поразкою, де наші червоні лінії (між перемогою і поразкою великий спектр непоразок і неперемог). Жуйка про кордони 1991 давно перестала бути корисною, а нині є шкідливою: вона демонструє українцям, що візії перемоги нема, а світові що ми воюємо за території, а не за людей і не за збереження держави й ідентичності (і ніхто у світі не розуміє, навіщо воювати за території у ХХІ сторіччі, тож Україна виглядає якимось анахронізмом).

Західна проблема в тому, що вони бояться поразки Росії так само, як і поразки України, а як завершити війну без поразки Росії, не знає ніхто. Тож вся надія на смерть Путіна, а це нічого не вирішить, бо Путін 2.0 продовжить війну.

Що стосується великого друга України Бориса Джонсона (що, вже не друг?), то, на мій погляд, відставному лідеру партії, яка зазнала нищівної поразки на виборах, дуже треба якось повернутися на перші шпальти. Ну, ось тримайте.

Борис Джонсон опублікував статтю з ідеями завершення війни для Трампа, і в чергове продемонстрував свій непересічний талант.

Коротко його ідея така: максимально посилити зараз Україну зброєю, щоб ми просунулись до кордонів 22 року, а тоді запропонувати Росії мир, залишивши їй інші території і забезпечивши захист російськомовних в Україні.

Натомість Україну взяти в НАТО, а Росію поступово вертати за стіл.

Я зараз не буду оцінювати цей план, але скажу, що він реалістичний тільки за умови смерті Путіна.

Але в своїй статті Джонсон озвучив ще одну дуже цікаву ідею, а саме, щоб українська армія замінила американський контингент в Європі. Враховуючи наш бойовий досвід і професіоналізм після війни це чудове рішення для українців. Ми можемо заробляти тим, що добре навчились під час війни. Ця історія має зайти Трампу ще й через те, що серйозно зменшить видатки США на безпеку партнерів. А в нього на цьому пунктик.

Атентат на Ірину Фаріон об’єднав у жалобі і її прихильників, і її ненависників. У цій реакції суть України. Бо вбили одну з нас. Ми можемо не погоджуватися чи навіть вважати шкідливими чиїсь думки й дії, але ми шануємо право людини на свою позицію. Це про демократію, про свободу й повагу. Тож без жодних «але» я схиляю голову перед пам’яттю про пані Ірину і висловлюю щирі співчуття її родині.

А тепер спробуймо разом поміркувати над мотивами смертельного замаху. Не володіючи деталями слідства, розглянемо реалістичні версії.

Як на мене, ні. По-перше, складно уявити якусь таку смертельну образу, яка могла спровокувати когось на вбивство літньої жінки, що мала впізнаваність, але аж ніяк не впливовість. Зазвичай особисті мотиви й помста передбачають якісь вступні етапи шантаж, залякування, погрози. Але якби щось таке й відбувалося супроти пані Фаріон, то з огляду на її темперамент про це давно знала б уся країна.

Частині суспільства ця версія видається найбільш реалістичною, але, як на мене, це хибне припущення. По-перше, після вбивства з політичних/терористичних мотивів замаховці, як правило, одразу ж беруть на себе публічну відповідальність і хизуються результативним політичним актом. По-друге, коло її політичних ненависників — рускомірівці і какаяразніцавці сичать ненавистю і зневагою до всього українського, але переважно аморфні. Це гомосовєтікуси, які не здатні на організований протест і вважають, що хтось має зробити все за них.

Тож мені видається, що за них і зробили. Моя основна версія атентату замовлене росіянами вбивство. Саме замовлене, а не скоєне, бо навряд чи росіянам довелося висилати свого агента через кордон у нас і на місці корисних ідіотів вистачає.

Найпростіша опція просто найманий підготовлений вбивця, який за гроші скоює злочин і зникає.

Складніша і правдоподібніша опція вбивця з цікавим «бекґраундом», якого в разі схоплення можна медійно «розкручувати». Наприклад, (російськомовний) ветеран війни, який опинився в скрутній життєвій ситуації і йому потрібні гроші. Родич полоненого, якого шантажують катуваннями близької людини в росії. Особа з психологічними хворобами, яку куратори можуть «накрутити» і всунути в руки зброю. Не забуваймо, що не існує меж російській підлості й ницості.

Відповідь очевидна щоб поглиблювати тріщини в українському суспільстві, сіяти недовіру, провокувати конфлікти і навіть громадянську війну.

Ірина Фаріон була медійною і дуже впізнаваною постаттю, тож її вбивство цілком прогнозовано сколихнуло українське суспільство, а на болотах спровокувало шквал радості. російський обиватель бачить цей атентат як успіх росії.

Як на мене, російські спецслужби вкотре прорахувалися, бо замість поділів і конфліктів українці об’єдналися в жалобі. Голоси про те, що після цього вбивства треба якось мститися російськомовним українцям, закручувати гайки — на щастя, маргінальні. Навіть ті, хто не сприймав, не любив чи висміював Ірину Фаріон сьогодні в скорботі, адже вбито одну з нас. Геноцид українців триває.

І цей зухвалий атентат ще один крок в інформаційно-психологічній спецоперації, що має на меті залякати нас, змусити до миру (читай капітуляції). Так, після знищення енергетичної системи, бомбардування Охматдиту і погрози підірвати греблі водосховищ вбивство Ірини Фаріон є лише наступним щаблем ескалації й залякування.

Вбивство у тиловому Львові має продемонструвати, що хижі щупальця росії дотягнуться до всіх і всюди. Немає в Україні безпечного місця. Розстрільні списки ніхто не скасовував: якщо ти публічно підтримуєш Україну, допомагаєш війську, працюєш на зміцнення держави завтра тебе можуть розстріляти на вулиці.

Крім того, насильство й кров на вулицях ще один тривожний дзвіночок, який має змусити задуматися мільйони людей: може, краще виїхати, втекти, перечекати? Бо куди ж це годиться, якщо в нас стріляють на вулицях? Скільки нелегальної зброї на руках у людей що буде далі?!

Зрозуміло, що це ще й удар по українській владі. Якщо вона не здатна забезпечити порядок, прибрати насильство з вулиць, захистити своїх громадян то для чого така влада, мають подумати громадяни. Якщо владі не вдасться схопити вбивцю, то для чого нам такі правоохоронні органи невже тільки для поборів і корупції? Атентат на вулиці Масарика це ще одна спроба переконати нас самих, що Україна поволі перетворюється на failed state.

У підсумку поширення вірусу про необхідність мирних переговорів і капітуляції вже, бо далі буде тільки гірше. Нема електрики, гривня в піке, люди гинуть щодня, влада не здатна нас захистити й подальший опір не має сенсу, скоро прийде Трамп і ми взагалі опинимося на самоті з війною саме таку архітектуру має інформаційно-психологічна спецоперація Росії, яка саме в цей момент набуває розмаху в Україні. Це треба усвідомлювати!

Ми вийшли на Євромайдан, бо не хотіли жити в країні, в якій на вулицях б’ють дітей, та ще й за наші ж податки. Сьогодні ми воюємо за те, щоб не жити в окупаційному союзі з країною, яка вбиває людей на вулицях, вчиняє геноцид і основну мету свого жалюгідного існування бачить у смерті інших.

Якою може бути наша відповідь на це вбивство? Холодна голова, критичне мислення, вияв поваги до небіжчиці. Замість поділів єдність. Усвідомлення того, хто розв’язав цю спіраль насильства і сіє смерті сотнями тисяч. Розуміння, де сидить наш ворог. Знання, що найтемніша ніч перед світанком. Тож нам треба триматися свого, не здати Україну на поталу окупанту, не вестися на його ігри й залякування.

Незалежна й українська за духом Україна, в якій опоненти погоджуються на ключовій цінності свободи й демократії це буде найкраща пам’ять про Ірину Фаріон та справу її життя.

P. S. Наостанок поділюся дрібкою особистих спогадів.

Я в загальних рисах погоджувався з тим, що говорить Ірина Фаріон, але майже ніколи не сприймав те, ЯК вона це робить. Надмета підтримка української мови й українізація України як шлях до становлення повноцінної держави і єдиної політичної нації мені близька й зрозуміла. Методи, стилістика й риторика — категорично ні.

Та одного разу, кільканадцять років тому, коли я ще був студентом і активістом патріотичних організацій на Закарпатті, мені випала нагода познайомитися ближче і провести цілий день у товаристві пані Ірини.

Того разу вона приїхала на Закарпаття як одна з лідерок «Свободи» і мені випав обов’язок супроводжувати її в поїздці на Красне Поле, щоб ушанувати героїв Карпатської України. Ті кілька годин в автівці, спільний обід і розмови переконали мене в тому, що в житті пані Ірина геть не така, як «у телевізорі».

Мій особистий спогад про неї як про чуйну, надзвичайно інтелігентну, делікатну особу, яка вміла причарувати своєю простотою й широтою знань, була людяною й турботливою про інших.

Світла пам’ять, пані Ірино!

Цьогоріч світ у 65-те проводить тиждень поневолених народів. Ця ініціатива виникла в розпал Холодної війни. У далекому 1959 році Конгрес США ухвалив спеціальну резолюцію, в якій закликав Президента щорічно протягом третього тижня липня проводити заходи, приурочені поневоленим народам, доки не буде досягнуто свободи та незалежності для поневолених націй світу.

Тодішній президент США Ейзенхауер підписав відповідний закон. У ті часи до списку поневолених народів внесли передусім народи, які потрапили під комуністичну окупацію, передусім країн Східної та Центральної Європи, окупованих після закінчення ІІ Світової війни, а також анексованих країн, що у якості колоній увійшли у складі так званих республік до складу Совєцького Союзу. Список розширювався країнами, які потрапляли під дію совєцького комуністичного імперіалізму уже після закінчення ІІ Світової війни, на кшталт Північної Кореї, Північного В’єтнаму, Тибету та інших.

Що прикметно, у першій резолюції до списку поневолених територій потрапили Ідель-Урал та Козакія території колишньої російської імперії, які зберігали стійку ідентичність та регіональний автономізм. У перший список загалом внесли 23 поневолених народи та території.

Тиждень поневолених народів став виявом реалізації стратегії м’якої сили, сприяння еволюційним змінам всередині окупованих Росією народів, які мали призвести до мирного звільнення цих народів від російського імперіалізму у формі большевизму та не втягування Заходу у пряме військове протистояння з СССР, що могло закінчитися ядерною війною.

Ця ініціатива була відповіддю на активний тиск американського суспільства, особливо з середовища емігрантів з країн окупованих СССР, щодо необхідності більш активних дій у справі визволення поневолених народів та окупованих країн.

Ключовим лобістом та ініціатором ухвалення відповідної резолюції був очільник української діаспорної організації Українського конгресового комітету Лев Добрянський. Сприятливою обставиною для ухвалення такої резолюції стали трагічні події в окупованій совєтами Угорщині у 1956 році. Леву Добрянському вдалося створити ефективну коаліцію з східноєвропейських діаспорних груп та провести ефективну лобістську кампанію в Конгресі. Відтак закон отримав одностайну двопартійну підтримку. Щоправда не обійшлося і без гіркої пілюлі. У текст резолюції, написаної Левом Добрянським, під час ухвалення були внесені деякі редакційні правки. Так замість «російського комунізму» та «комуністичної Росії» з’явилася розмита формула «народів під совєцьким домінуванням». Цими діями фактично були вилучені зі списку поневолених народів нації, які були окуповані Росією і знаходилися у складі так званої Російської совєцької республіки. Помітивши цю підміну Лев Добрянський під час виступу в сенаті звинуватив Держдеп в підміні понять і в тому, що останній недооцінював силу «неросійського націоналізму, ворожості і спротиву підкорених Росією народів». Лев Добрянський пророче говорив, що марксизм і комунізм це лише димова завіса, яка приховує вікову тиранію Московії і що «підтримка подібних прагнень на околицях імперії та в безпосередній близькості до її серця повинна бути головним пріоритетом наших зусиль».

В подальшому ця редакційна правка зіграла зловісну роль в долі поневолених Росією націй, що опинилися в складі так званої російської федерації.

А загалом тиждень поневолених народів став зручним дипломатичним інструментом та ефективним пропагандивним майданчиком привернення уваги мешканців вільного світу до долі поневолених народів. Також це був сигнал до громадян, які знаходилися на окупованих совєтами територіях про хоча б моральну підтримку і розуміння їхнього становища. Щорічна прокламація Президента США надавала цим заходам особливого статусу та підтримки.

Після національно-визвольних революцій у Східній та Центральній Європі більшість із первісного списку поневолених країн здобули незалежність. Відтак постало питання переформатування заходу. Звісно, ідеальним було б фактичне визнання права на самовизначення та свободу всіх поневолених Росією народів. Перехід від боротьби з совєцьким колоніалізмом до подолання російського колоніалізму. Концентрація зусиль після розпаду совєцької колоніальної імперії на її спадкоємця нововідтворену російську колоніальну імперію під назвою Російська Федерація.

Доки американська адміністрація Буша старшого у першій після розпаду Совєцького Союзу прокламації тріумфувала з приводу звільнення східноєвропейських націй та закликала до вшанування загиблих у боротьбі з тиранією, російський колоніалізм та імперіалізм набирав обертів та апетитів.

Частина поневолених Росією народів, які скористалися своїм природнім та конституційним правом на самовизначення та суверенітет, а ще повіривши в єльцинівське «беріть суверенітету стільки, скільки зможете освоїти» провели референдуми та проголосили державні суверенітети. Найдалі пішла Чечня, яка ніколи добровільно не входила до жодної форми російської державності, десятиліттями вела визвольну боротьбу, пережила геноцид і депортацію. Вона скористалася законодавством СССР та Росії і проголосила повну Незалежність.

На жаль, ця справедлива і цілком законна боротьба поневолених народів, не отримавши необхідної підтримки, зазнала чергової брутальної хвилі наступу російського колоніалізму і була придушена. При чому у випадку Чечні це було зроблено в результаті двох неспровокованих геноцидних воєн, в результаті яких більшість населення зазнали воєнних злочинів збоку російського колоніального окупаційного режиму. Символічно, що незалежність Чечні (яка виходила також з базових засад ООН) визнали аж дві країни: Грузія (рішенням фактично вже відстороненого очільника Звіада Гамсахурдії) та, пізніше, Афганістан, на чолі з талібами. У решти поневолених народів, які скористалися правом на суверенітет, після улесливих спроб підписання федеральних договорів з Росією, рік за роком позбавляли будь-яких національних, самоврядних і навіть автономних прав федеральних утворень, нібито закріплених конституційним ладом.

Насолоджуючись гегемонією «кінця історії» в її ліберальному вигляді, «прекрасний новий світ» фактично заплющив очі на продовження жахливої колоніальної політики та рабське становище поневолених Росією народів.

Коли американський уряд схаменувся і вже у 2001 році в зверненні Буша молодшого йшлося, що понад 2 мільярди людей у світі живуть під тоталітарними режимами, прокламація вчергове забула перерахувати список поневолених Росією народів, залишаючи право Росії на свій розсуд вести колоніальну політику всередині імперії.

Навіть у 2008 році, коли російський колоніалізм посунув за межі офіційно визнаних територій та порушив територіальну цілісність і державний суверенітет незалежної Грузії, серед авторитарних режимів значилися Білорусь, Бірма, Куба, Іран, Північна Корея, Судан, Сирія та Зімбабве. Про останню кочову імперію Росію та становище поневолених Росією народів знову не йшлося.

Безкарність Росії в її розумінні означала вседозволеність. У 2014 році Росія напала і розпочала війну проти найбільшої європейської країни України. В прокламації 2016 року часів президента Обами йшлося про зобов’язання зміцнити підтримку свободи та демократії в будь-якому куточку світу, чи то в Україні, Сирії чи Кубі.

Перед початком повномасштабного вторгнення вже новий президент Байден виношував плани змінити багаторічну традицію проголошення тижня поневолених народів на тиждень «вільних та відкритих суспільств».

Ці плани перекреслили агресивні дії Росії та переведення агресії проти України з фази гібридної війни під чужими прапорами у відкриту повномасштабну конвенційну війну в серці Європи.

Відтак у новій прокламації Байдена йшлося про те, що репресивні режими (серед яких нарешті з’явилася Росія) прагнуть підпорядкувати не лише населення в межах своїх кордонів, але й тих, хто знаходиться в інших країнах.

Російсько-українська війна знову поставила на порядок денний необхідність подолання колоніалізму, який переростає в завойовницький імперіалізм передусім з боку Росії та її сателітів та Китаю, який їхніми руками намагається зруйнувати існуючий світопорядок.

Тут вкотре борються дві стратегії. Перша передбачає умиротворення агресора та збереження російської колоніальної імперії у нинішніх межах. Її базові засади або піти на компроміс з Путіним та шляхом територіальних поступок заморозити війну, паралельно роблячи ставку на вирощення «хороших русскіх». Друга ліквідацію Росії як імперії та переформатування її на простір незалежних держав поневолених Росією народів та територій.

До гарячої фази війни тема ліквідації російської імперії, а це єдина можливість подолати російський колоніалізм та забезпечити природнє право на свободу поневоленим Росією народам, були фактично табуйованими та витиснутими на маргінес. Нині ця концепція отримує право на життя, принаймні як альтернативна, поряд з інтенсивним роздмухуванням в слонів чергової імпотентної моськи «хороших русскіх».

Тема розвалу Росії перестала бути табуйованою, а представники поневолених народів раз по раз отримують високі трибуни міжнародних організацій, включно з ООН та стають учасниками експертних дискусій на рівні вищих урядовців західних країн.

Звісно, провідну і лідерську роль у цій роботі займає Україна. Питання боротьби за права і суверенітет поневолених Росією народів це питання екзистенційного виживання України, країни, яка сама пережила кількасотрічний жахливий етап російського колоніалізму та наодинці веде війну з російською імперією. Величезного імперського Голіафа можна перемогти лише колективними зусиллями багатьох Давидів.

Варто усвідомити, що від висліду війни в Україні залежить майбутнє поневолених Росією народів, включно до їх фізичного виживання, але не менше від того, наскільки поневолені Росією народи будуть здатні нав’язувати боротьбу російському колоніалізму залежить і можливість нашої перемоги.

Наразі Україна вже стала своєрідним хабом координації зусиль поневолених Росією народів. Як, на жаль, вкрай несистемно і з затягуванням з боку офіційних органів влади, так і більш системно з боку суспільних інституцій.

Створення в українській армії національних утворень поневолених Росією народів є прообразом майбутніх національно визвольних армій поневолених Росією народів. Український парламент на базі ухваленого законодавства має закріпити положення про безумовне визнання права на суверенітет та самовизначення всіх поневолених націй та безумовне визнання їхніх державностей у разі оголошення. У випадку існування екзильних органів влади чи представницьких органів поневолених Росією народів Україна має встановлювати з ними офіційні відносини та формувати політику щодо цих народів, виходячи з позицій цих органів. Парламент воюючої України зобов’язаний закласти тривалий уніфікований законодавчий фундамент щодо підтримки, визнання, захисту поневолених Росією народів.
Українська держава має надавати тривалу систематичну інституційну та проектну підтримку як представникам поневолених народів, так і українських координаційних ініціатив на кшталт Антиімперського Блоку Народів, Ліги вільних нації, Форуму вільних держав Постросії.

Такі ініціативи як Університет вільних народів, створений зусиллями Антиімперського Блоку Народів, метою якого є формування національно-визвольної і державотворчої еліти поневолених Росією народів, має масштабуватися і отримувати державну підтримку. Системних студій потребують вивчення та підтримка ідентичностей поневолених народів.

Особлива увага має бути надана проведенню системної інформаційної політики щодо висвітлення національно-визвольної боротьби поневолених Росією народів різними мовами на всіх ключових соціальних платформах.

Загалом, Україна, як один із напрямків зовнішньої політики має проголосити системну підтримку антиколоніальних змагань усіх без винятку поневолених Росією народів і не припиняти цієї роботи, доки кожен народ і кожна людина в російській імперії не стануть вільними, тобто до моменту ліквідації російської імперії.

У рамках тижня поневолених народів цьогоріч різними ініціативами, українськими діаспорними організаціями, зокрема філіями АБН, планується провести десятки акцій по всьому світу, щоб привернути увагу до становища поневолених Росією народів, російського імперіалізму та шовінізму. Водночас, тиждень поневолених націй має перерости в роки системної роботи, яка обов’язково принесе необхідні результати.

П'ять видів гібридної зброї майбутнього:

1. Енергія.
2. Клімат.
3. Міграція.
4. Вода.
5. Продовольство.

Для контролю за енергією необхідно лідирувати в галузі технологій ядерного синтезу, зеленого переходу, а також контролювати види енергетичних ресурсів (уран, нафту, газ, вугілля).

Тобто контролюватиме Близький Схід і РФ.

Контроль за кліматом це Атлантика (Гольфстрім) та Арктика. Про це писав Джордж Сорос в одній зі своїх останніх статей. Я це тоді назвав Першою глобальною кліматичною війною.

Міграційні потоки це контроль за екваторіальною зоною та північною частиною Африки.

Вода це контроль за РФ та Арктикою, особливо Гренландією.

Продовольство це зона євразійських степів та контроль за ними.

У цьому контексті багато що стає зрозумілим.

Наприклад, «стратегічна двійка» у вигляді Китаю і РФ це і енергія, і вода, і продовольство.

Війна РФ проти України це частина експансії вздовж поясу євразійських чорноземних степів від Алтаю до Уралу, включаючи вплив РФ і Китаю на Казахстан, далі в Прикаспій, на Кубань, Дон, Приазов'я і далі.

Для контролю над міграцією просування РФ і Китаю саме у екваторіальному поясі Африки: від Судану до ЦАР, Малі, Нігеру, Буркіна-Фасо.

Клімат це освоєння Арктики та методи реулювання клімату, коли в одних країнах буде холодніше за рахунок скидання термального навантаження на інші країни (і це вже не конспірологія, а наукова реальність).

Наприклад, зниження температури в Каліфорнії може ланцюжком викликати підвищення градуса в Європі і т.д.

За енергією ми вже спостерігаємо як Китай хоче захопити пальму першості по відновлюваним джерелам енергії (виробництво сонячних панелей та вітрових установок).

РФ та США змагаються у технологіях ядерного синтезу, потоки енергетичних ресурсів перенаправляються з Європи до Азії.

Йде боротьба за вплив на Близький Схід, відмова саудитів від продовження угоди щодо петродолара.

Тобто на полі бою ключовим геополітичним гравцям можна прямо не воювати (максимум використання країн-проксі).

Все вирішуватиметься за допомогою перенаправлення та контролю за потоками енергії, води, продовольства, міграційних потоків та змінами клімату.

Охочих отримати ядерну зброю побільшає. Роль РФ як «ядерної матки» Глобального острова може посилитися.

Для збереження енергії, продовольства, води, дирижизму міграційними потоками та змінами клімату потрібно дуже багато ядерної зброї.

Недарма Китай розміщує свої стратегічні ядерні сили в провінції Хейлуцзян поруч із РФ, щоб будь-яка атака на них була розцінена одночасно і як атака на РФ.

Китай «притискається» до російської ядерної матки, розуміючи, що її ядерної зброї недостатньо для глобального стримування.

Якщо розум у цьому протистоянні не візьме гору, все може завершитися «сорокоденною війною за пустку» як у недавній серії Божевільного Макса фільмі «Фуріоса».

Вбивство то не український метод вирішення суперечок. Навіть цінностних. Навіть принципових.

Майдан 2004 року, Майдан 2013 року…

Початок повномасштабного вторгнення 2022 року.

Що спільного? Що українці різних політичних спектрів ставали разом. Ліберали разом з консерваторами. Проти ворогів України. І байдуже що нас роз’єднує. Бо є щось єдине, що тримає нас разом. І без цієі єдності неможливі були помаранчева революція, революція гідності, героїзм зими-весни 2022 року.

Тому єдиний, хто може стояти за вбивством Ірини Фаріон чи радіти йому це той самий ворог, кого завжди бісила єдність українців у критичні моменти. Це Росія. Це той ворог, хто організовував в Україні політичні вбивства десятиліттями.

Яка можлива відповідь на дії ворога? Тільки єднання. Всіх спектрів. Всіх тих, хто любив Ірину Фаріон і кого вона бісила. Це єдина можлива відповідь спільному ворогу. Ворогу, який організовує чи провокує вбивство для роз’єднання.

Наша єдність це найкраща помста. Помста ворогу, якого ця єдність бісить. І який здатен вбивати, щоб цю єдність порушити.

Наша єдність це єдиний запобіжник від майбутніх вбивств. Бо якщо ворог побачить, що такі політичні вбивства розділяють нас, він буде продовжувати. І йому буде байдуже, вбиває він лібералів чи консерваторів.

Наша єдність і спільне проживання трагедії загибелі людини це найкраща відповідь ворогу, який не цінує жодне життя. Це те, що відрізняє нас від ворога. І це те, що формує нашу перевагу. І ми не можемо це втратити….

Ірину Фаріон у нас любили і приймали далеко не всі. Проте нині важливі не любов або прийняття прижиттєві чи посмертні. Важливі відплата й опір. Усіх. Хто як зуміє.

Ми жили з цією людиною в одному українському світі хтось поділяв її методи, а хтось ні. Це нормально. Бо це демократія. Однак тепер важлива суть, а не розбіжності в методах. Бо стріляли не в радикалізм. Стріляли в українство. В усіх нас.

Ні Лесь Курбас, ні Микола Зеров, ні Валерʼян Підмогильний, ні Володимир Івасюк, ні Ігор Білозір радикалами не були. Але їх як і мільйони українців у ХХ столітті росія вбила лише за те, що вони були собою. Їх убили за українство. І нині всіх нас убивають за українство. Вся наша країна засуджена до страти. І ті, хто в Маріуполі чи Бахмуті і двох слів по-нашому не могли звʼязати, звісно, теж.

Бо для ворогів важлива не форма, а суть. А суть у тому, що вони мріють, щоби нас не було. Всіх і україномовних, і російськомовних. Усіх, хто вважає себе українцями. Вони мріють, щоб ми стали ними. Тому триває геноцид українців росією і росіянами. І вчора стався один із його актів. Слід про це памʼятати. Вічна памʼять.

На щиті. У Львові стріляли в Ірину Фаріон. Нападника шукають. Сподіваюся, швидко знайдуть.

Можна як завгодно ставитись до пані Ірини, можна критикувати її за деякі висловлювання, але ясно одне: напад на неї вигідний виключно нашим ворогам.

Вочевидь, таким чином вони підкидають ще більше дрів у багаття розбрату і взаємних звинувачень.

В інформаційному полі вороги зараз працюють по двох напрямках: зневіра і розбрат.

По другому пункту, на жаль, здебільшого мають успіх: агресивність, істеричність, нетерпимість нашого суспільства один до одного близькі до критичної межі. Напад на Ірину Фаріон і, здавалося б, неспівставні з цим злочином безкінечні гнівні тягання мережею якихось висловів чергового позбавленого смаку і совісті довбня, який заслуговує максимум на швидку мимовільну думку: «О, ще один позбавлений смаку і совісті довбень» це все ланки одного ланцюга, дальній кінець якого в Кремлі.

Випили валер'яночки, чи хто там що п'є. Позаймалися спортом прочищає мізки просто ідеально. Дали собі по пальцях, коли вони потяглися до кнопочок, щоб когось у чомусь звинуватити. І далі працюємо на Перемогу.

А інакше все марно. Всі двохсоті, трьохсоті, серед яких тепер і пані Ірина все марно.

19 липня 2024 року у Львові вбили Ірину Фаріон.

Цей злочин вигідний московії і без сумніву здійснений нею. Це їхня споконвічна тактика фізично винищувати українську еліту. За українську мову москва стріляє у скроню.

Чому це стало можливим? Бо за два з половиною роки з початку повномасштабного вторгнення московії не було проведено докорінного очищення влади. Навпаки ворожа агентура та їхні поплічники досі вільно почувають себе в Україні.

Істоти, які обіймали високі посади, наближали цю війну та робили все, щоб Україна в ній програла, спокійно чекають московських «асвабадітєлєй». Десятки з них досі у парламенті. Московський патріархат не заборонений і продовжує працювати в інтересах московського агресора.

Натомість питання української мови та української ідентичності відсунуто на задвірки. Більше того, п'ята колона відкрито атакує. Усі ж пам'ятають цей фарс зі звільненням Ірини Фаріон з Львівської політехніки...

Вбивство Ірини Фаріон здійснено за наказом москви незалежно від того, який виродок безпосередньо його виконав.

Правоохоронні органи мають знайти і покарати виконавця цього злочину. Українська влада має відкрито назвати замовника московію. Треба повністю нейтралізувати московську агентуру, в які б шати вона не вбиралася, заборонити її організаційні структури, знищити її фінансову та матеріальну спроможність.

Російські ракети прицільно вбивають онкохворих дітей, а авіабомби розносять житлові будинки та зупинки транспорту.

Лавровська алкоречниця розповідає казки про підрив Київської та Канівської ГЕС.

Агентура вскривається і ризикуючи пожиттєвим підпалює автівки ТЦКашників.

Росіяни несуть небачені у цьому столітті втрати, але крок за кроком просуваються під Торецьком та Покровськом.

По всьому світу заполошно носиться кремлівський «дипкур’єр» Орбан та просить «прєкратіть стрєлять нємєдлєнно».

Йому дружно вторить цілий хор «українських» блогерів та ЛОМів «давайтє сдадімся раді наших дєток».. «От лома нєт прійома, рашка величезна, її ресурси безмежні, ми все одно не переможемо, тож головне щоб нас припинили вбивати…»

І на тлі відсутності світла, щоденних тривог, браку позитивних новин з фронту та втоми від третього року найважчої війни 21 століття ці голоси вже не так однозначно відсікаються сусіпльством як це було б ще рік чи тим більше два тому.

Ми дійсно всі дуже втомлені. Ми всі мріємо щоб це все закінчилось відсутність світла, сирени, непевність не те що у завтра, а навіть у сьогодні, і головне смерті та похоронки. Нема нічого більш законного та виправданого, аніж ця наша мрія.

Але такий стан викривляє сприйняття реальності. Фільтр втоми та болю заважає піднятися над емоціями та тверезо оцінити: що ж відбувається насправді, чого нам чекати, чого чекають від нас, якими будуть наслідки тих чи інших наших рішень та дій?

Між тим тверезо оцінити це все життєво необхідно. Бо ціною помилкових емоційних рішень може бути програш війни, а враховуючи ставки у цій війні саме наше існування як країни.

Насправді, як не парадоксально та навіть жахливо це прозвучить, все наведене в перших абзацах не лише не доказ нашої скорої поразки, а навпаки підстава для оптимізму. І дуже важливо це бачити та розуміти.

Нема нічого страшнішого за вбивство дітей у лікарнях. І навіть наші вороги не роблять цього просто заради розваги чи задоволення. Навіть для них це один із засобів примушення до нас до капітуляції, який застосовують далеко не одразу (бо ж є «іздєржкі», в першу чергу у міжнародному становищі рашки), а коли все інше вже не спрацювало. Так, уявлення росіян про війну включають подібний терор як один із «дозволених» методів впливу але ж навіть вони не одразу вдалися до нього, а чомусь лише зараз.

Агентура у ворожому тилу потрібна тривалий час. Робити її одноразовою заради терактів проти рядових воєнкомів так само крок дуже не рядовий. Це один з актів відчаю, ще одна ознака початку агонії та лихоманкового пошуку виходу із програшної для них ситуації.

Наступ на Донбасі дається росіянам навіть за їхніми мірками дорогою ціною але ж раз за разом віддаються накази на штурм, від бійців вимагають щоденного бодай найменшого просування.

Елементарний розрахунок показує що таким темпом один лише Донбас треба брати роками, всю Україну десятиліттями, і ніякого населення Росії не вистачить на роки таких втрат.

Але справа не в тому, чи дійсно Росія здатна отак роками продовжувати повзучий наступ та крок за кроком поступово окуповувати всю Україну (спойлер ні, не здатна).

Мета Кремля зовсім інша за будь яку ціну створити ілюзію, що Росія здатна на роки такого просування, змусити нас та наших союзників повірити цьому блефу. І отут у них дійсно є шанси на успіх якщо ми поведемось.

Дуже важливо знати сильні та слабкі сторони свого ворога. Сильною стороною Путіна завжди було вміння тримати «покер фейс» і впевнено блефувати навіть при дуже поганій грі. Захід десятиліттями вівся на його блеф. Саме цю свою «суперсилу» він намагається використати і зараз.

Відбувається кульмінація війни.

Вона триває не дні і не тижні, а довгі місяці так, у війні що розтягнулась на кілька років навіть кульмінаційний «момент» рахується місяцями.

Наразі триває щось схоже на страшний паритет сторін. Окупанти ще здатні просуватись вперед, але все повільніше та повільніше, та вже лише на одному напрямі одночасно. Ми ще відступаємо на окремих напрямках, але чим далі тим сильніші у обороні, подекуди успішно контратакуємо, але ще дуже далекі від здатності перейти до успішного контрнаступу.

В цій картині найважливіші слова «ще» та «вже».

Ситуація геть не статична, як то може видатися при погляді з дивану на карту. Інтенсивність боїв наразі вкрай висока навіть за мірками цієї війни, і так само високі втрати в обох сторін, але у росіян вони непропорційно більші.

Війна це не про те, як посуваються стрілочки та лінії на карті.

Це про те, хто скільки вбив ворогів за кожну наступну добу, і скільки своїх втратив за цей же час.

А також про те, скільки поповнення сьогоднішніх втрат за цей самий час набрали у тилу, одягнули у форму та відправили навчатись вбивати ворогів та виживати самим.

Це про спалені танки, зношені гарматні стволи, вистріляні боєприпаси і про можливість їхньої заміни.

Російська армія вже пройшла пік своєї могутності, він прийшовся орієнтовно на ці осінь та зиму. Далі з кожним днем ця армія стає все гіршою та слабшою, і наразі ця тенденція є непереборною, хіба станеться якесь недобре диво. Арсенал немагічних способів посилити російську військову потугу практично вичерпаний.

Монстр, якого Росія змогла створити впродовж осені 2022 зими 2024 дуже великий, неповороткий, важкий, і ще має значний запас міцності. Він як розігнаний асфальтовий каток за рахунок ваги та набраної швидкості здатний ще чимало протаранити собою але імпульс, який завдав йому початковий рух, вже вичерпаний.

В арсеналі російських фейків не останє місце займає вираз «русскіє мєдлєнно запрягают, но бистро єдут». Це типова брехня, в реальності все сталося навпаки росіяни запрягли дуже швидко, коли і у нас, і у наших союзників ще навіть кінь не валявся.

Мобілізацію вони провели восени 22-го року, тоді як ми лише зараз потроху намагаємось її якось налагодити (і ще не те що не на максимумі можливого, а навпаки лише минулого місяця зробили перші помітні кроки).

Їхня економіка вже весь 23й рік працювала у воєнному режимі, ми ж можливо переведемо її на такий режим наступного року (і то ще не факт).

Їхня оборонка працює в три зміни, і вийшла на максимум своїх можливостей.

Так, цього максимуму можливостей вистачило на проривне збільшення випуску ракет таке, що їх стачило повністю знищити всю нашу неядерну енергогенерацію, а тепер вистачає на дитячі лікарні (і на жаль ще тривалий час вистачатиме, тож розсередження наших закладів медицини на жаль стає вкрай важливим завданням, як не важко це буде зробити).

Ще цього максимуму вистачило на налагодження випуску плануючих бомб в такій кількості, що лімітуючим фактором у їхньому використанні наразі стає кількість літако-вильотів, а не наявність боєприпасу.

Але цього максимуму катастрофічно не вистачає на покриття втрат «заліза» на лінії фронту.

Кількість спалених нашими захисниками та захисницями танків щомісяця щонайменше вдвічі переважає кількість вироблених та знятих зі складів зберігання разом, і ця різниця «дебета та кредита» щомісяця плюсується. По всій іншій «броні» ситуація у ворога ще значно гірша ніж по танках. Так, в ворожому наступі на Харківщині в травні цього року було задіяно в рази більше бійців, аніж заходило свого часу на «СВО» і в десять (!) разів менше бронетехніки.

Моніторинг складів зберігання показує, що у «бєздонних закромах» вже просто просвічує дніщє. Запас заліза у ворога на рік, ну максимум півтора роки війни такої інтенсивності як от зараз. І це із припущення що вся техніка на складах хоча б потенційно може бути поставлена на фронт, а це припущення завідомо нереалістичне.

Ситуація із гарматами у ворогів просто кричуча вже зараз, тут ні про які рік півтора вже не йдеться. Вже наразі на фронті важливу роль відіграють 130-міліметрові гармати 1940-х років, які ще совок припинив використовувати в далеких 1970-х, і до яких довелося просити снаряди у товариша Ина, бо більше ніхто цей антикваріат не використовує. Але Ин здатний досипати снарядів, та не здатний заміняти зношені стволи Північна Корея сама досі тримається за артустановки подаровані ще товаришем Сталіним.

Окрема історія ППО. Ми наразі вкрай болісно відчуваємо дефіцит засобів захисту неба. Але у нас їх і не було відпочатку, і кожна нова поставка від союзників хоч трохи, але покращує ситуацію.

В той самий час ППО росіян ледь вистачає на прикриття Москви, лінії фронту та Кримського мосту (вже навіть не всього півострова), і останній виступає чимось на кшталт «ППОшної Чорнобаївки», де регулярно утилізується спершу С-300, потім С-400, наразі вже С-500… Тим часом вже оголені Арктика та Далекий Схід (чого не можливо було уявити собі при совку), і головне неприкритими лишаються всі оборонні заводи, аеродроми та об’єкти нафтогазової промисловості в глибині російської території… Тенденція очевидна, і вона така ж невблаганна як і на фронті.

Натомість у нас після 7-ми місячної трампівської блокади лише з травня поступово налагодився потік американської допомоги, якої з гарантією вистачить по весну наступного року включно.

Так, потім швидше за все цей потік припиниться за «другого пришестя» як його ніжно звуть росіяни «Трампушкі». Але цього разу це не буде несподіванкою, і європейські союзники та ми самі маємо час щоб до цього підготуватись та мати адекватну заміну.

Європа прокинулась від трьох десятиліть летаргічного сну, і в лихоманковому темпі налагоджує роботу своєї оборонки. На відміну від російської, яка вже на піку можливостей і вище тягнутися нікуди, європейська оборонка на самому старті та злеті.

Так, розкачка займає час виявилось, що не рашка, а саме Європа «повільно запрягала». Натомість про набрану швидкість можна судити і по чеських поставках снарядів, і головне по тому як перспективи оцінюють наші вороги.

Спроби замахів на промисловців посеред Німеччини ще один прояв паніки та агонії. Якщо вже перетинаються такі «червоні лінії» (а це дуже впливає на здатність Кремля знаходити та використовувати «корисних ідіотів» у європейському політикумі, та дуже звужує поле для домовленостей Кремля із Європою) значить, російські військові високо оцінили потенціал оборнопрому наших союзників, і просять свої спецслужби зірвати випуск продукції за будь яку ціну. Бо добре розуміють наслідки, коли ця продукція нарешті доїде до нас.

Ну а десь там «в тіні» Штатів та Європи наша власна оборонка, яка теж виявилась багато на що здатною, і наразі лише поволі «розкачується».

На жаль, розкачується повільніше ніж потрібно, через відсутність належної державної політки, та брак коштів у бюджеті на викуп вітчизняної продукції. Це ще одна історія про те, хто ж насправді «повільно запрягає» і це знову аж ніяк не Росія.

Навіть за умов невиправдано повільного «запрягання» наша оборонка самотужки забезпечує фронт дронами всіх типів та радіусів дії, успішно ремонтує безпрецедентно різноманітний «зоопарк» зброї та техніки, яка походить з десятків країн, сама випускає артилерію темпом, кому позаздрили б чимало західних компаній. І що вкрай важливо налагоджує випуск боєприпасів.

Можемо лише уявити, з якою швидкістю ми «поїдемо», коли (якщо) нарешті визнаємо що економіка має бути переведеною на військові рейки! Потенціал зростання в рази, якщо не на порядки, і дії, які для цього потрібні не такі вже складні.

Тож картина по «залізу» очевидна та невблаганна поступове вичерпання у окупаційної армії, притому чим далі більш загрозливим темпом, з варіантом на повне вичерпання запасів по ряду критичних позицій в межах наступного календарного року.

І одночасно таке само поступове, і таке саме невблаганне, зростання наших можливостей як за рахунок постачання від союзників, так само і за рахунок власної промисловості.

По людях ситуація трохи краща для ворогів, але загалом також для них невтішна.

Вони набрали величезну кількість людей в той самий час, коли ми півтора роки провалювали мобілізацію. Створена перевага в живій силі стала їхньою головною «суперсилою» впродовж 2023-24 років, і досі зберігається.

Однак при тому співвідношенні втрат, на які ми вийшли ще минулого року, і яке весь цей час зберігається (нагадаю коли ми в обороні, це співвідношення не менше 1 до 5-6, буває і 1 до 8-10-12, коли ж ми у наступі воно все одно на нашу користь, але 1 до 2-3 х), навіть досягнення тимчасового паритету означало б в реальності нашу значну перевагу над ворогом. Неважко порахувати, що коли ми в якийсь момент виставимо проти кожного окупанта по одному нашому бійцю, при таких втратах ворожа армія почне просто «танути на очах».

А такий паритет є цілковито досяжною метою. Парадоксально, але ми і тут «повільно запрягаємо», і саме тому зберегли значний потенціал для зростання. Наш мобілізаційний ресурс майже не використаний, тоді як у ворогів він вже використовується по максимуму.

Не варто розуміти попередній рядок як те, що у ворога вже закінчуються мобіки та навіть контрактники. Живої сили в Росії на жаль ще вистачить надовго якщо рахувати суто арифметично, без врахування якості цієї сили.

А от якість вже зараз падає катастрофічно. З кожним наступним набором зростає дефіцит сержантів та офіцерів, а «гарматне м'ясо» останніх наборів вже дуже нагадує жарт про «собачатину 5ї категорії, яка йде на фарш разом із будкою».

Саме така якість стала не останньою з причин провалу ворожого наступу на Харківщині. На наших захисників перли «зелені» ненавчені новобранці із такими самими командирами; цілком очікувано для більшості з них перший бій став останнім.

Отож загальна картина доволі однозначна. Ми вистояли цієї зими, коли армія вторгнення була на максимумі своїх можливостей. Наразі у наших ворогів вичерпаний потенціал зростання, та навіть підтримання нинішнього рівня боєздатності видається малореальною задачею.

Час працює проти нашого ворога звісно ж, за умови що ворогові не дадуть перерви, а продовжать завдавати щонайменше таких втрат як наразі.

Натомість у нас тенденція протилежна після найгіршого для нас становища цієї зими відбувається нарощування сил, як стосовно забезпечення «залізом» та БК, так і стосовно дуже повільного, ще зовсім недостатнього, але проривного порівняно із недавнім минулим, мобілізаційного процесу.

Час почав працювати на нас звісно ж, за умови що ми не розслабимось, а навпаки, попри втому зберемося із силами та дотискатимемо ворога.

У війні намітився перелам. Він станеться не сьогодні і не завтра в ідеальному для нас випадку не раніше осені цього року. А може взимку. Або навіть наступної весни. Не важить, головне що він можливий, і залежить переважно від нас.

Для цього переламу з технічного боку достатньо двох додаткових умов порівняно із сьогоднішньою ситуацією: позбавлення росіян абсолютного панування у небі, та досягнення хоча б приблизного паритету по особовому складу.

За цих двох умов наша перевага стає незворотною, і ми знову виходимо на позиції чимось схожі на переможну осінь 2022 звісно ж, з поправкою на те що це не коло, а спіраль, де на кожному новому витку і сили сторін, і необхідні для будь-чого зусилля в рази більші, аніж на попередньому…

Першу умову мають забезпечити F16, другу наша мобілізація.

Перше вже вирішене питання, лишилось дочекатися, і вже зовсім недовго. Друге повністю в наших руках, і потребує нашого спільного надзусилля. Нічого нереального в цьому нема.

Третій рік війни стане вирішальним, хоч звісно ж не буде останнім. Війна може тривати ще і четвертий рік, і п’ятий але вже із більш-менш визначеним результатом, із чітким розумінням того, хто просто «ще пручається», а хто «дожимає до перемоги».

Ми маємо всі шанси стати тими, хто «дожиматиме». Для цього склались необхідні передумови, лишилось докласти зусилля.

Можливо навіть надзусилля але цілком в межах реального. Ми ж раніше робили і нереальне.

Чи розуміють усе це у Кремлі? На жаль так.

І саме тому посилюються м’ясні штурми, горять авто воєнкомів, бомби сиплються на міста, а ракети свідомо цілять в лікарні.

Нас, український тил, пробують дотиснути до того, як на фронті відбудеться незворотній перелам.

Саме це останній шанс наших ворогів, і саме ми, наша втома, наші страхи та емоції останній ресурс Кремля в цій війні. Звісно, за умови що ми дозволимо використати себе в такій ролі.

Російська армія вже вичерпала свій потенціал, хоч за інерцією ще продовжує страшний рух вперед.

Наша армія на фронті ще майже не відчула полегшення навіть найперші бійці нової хвилі мобілізації лише проходять навчання, а більшість ще чекає на повістки та ВЛК.

Омріяний перелам попереду якщо за ті місяці, що лишились, наш тил не посипеться і не запросить «мира за будь-яку ціну».

Слід розуміти, що миру ніхто нам не дасть. Не існує ціни, за яку рашка готова була б нас відпустити. До повної військової поразки Росії нас не припинять вбивати хіба що візьмуть паузу, щоб після неї вбити ще більше.

А от тимчасове (півроку рік) перемир’я для того, щоб уникнути військової поразки, виправити ситуацію, описану вище, та добити нас остаточно от саме це критично необхідно Кремлю. І саме це він намагається з нас витиснути.

Кремлю критично необхідний час на накопичення зброї та БК, набір та навчання особового складу та підготовку нової наступальної кампанії. Без цієї паузи перспективи повної військової поразки росії поступово вимальовуються на обрії неквапно, натомість невблаганно.

Нам так само критично необхідно не дати ворогові цієї паузи.

Паузи, впродовж якої не лише припиняться ворожі втрати та піде нарощування сил.

Це водночас буде та пауза, в продовж якої до влади прийде Трамп. Європа ж в перший же день перемир’я зітхне із полегшенням і припинить витрачати на нас кошти своїх платників податків нащо, адже «там вже не стріляють»?

В цю саму паузу ми відмінимо воєнний стан, відкриємо кордони, проведемо демобілізацію та припинимо мобілізацію. А також втягнемося у нашу улюблену розвагу вибори.

Варіанта, що ми замість цього весь час перемир’я зберігаємо закони воєнного часу, тримаємо кордони закритими, мобілізуємо та навчаємо людей, риємо окопи та накопичуємо зброю та БК, в реальному житті не існує в демократіях таке не можливо.

Тож Росія використає антракт для підготовки наступного акту нашої трагедії, ми ж хапонемо трохи повітря мирного життя та свободи, щоб після цього втратити їх назавжди.

Путіну вже вдався такий сценарій стосовно Чечні, саме його він хоче повторити наразі із нами.

Армія на таке не купиться, тож його «цільова аудиторія» ми з вами, український тил.

Саме нам адресовані всі «миротворчі» заклики різноманітних орбанів та сльозливі «чадолюбиві» дописи «українських» ЛОМів «руцкомірского» походження.

І так, нам адресовані ракети по ТЕЦ, ГЕС та «Охматдиту». І треба бути готовими, що їх прилетить ще багато. Готовими і фізично (наразі заклади медицини слід вважати серед найбільш імовірних цілей наступних атак, і вживати відповідних заходів), і головне морально.

Єдина здорова реакція на «Охматдит» злість, зчеплені зуби, ненависть до ворога.

Ненависть, яка перетворюється на реєстрацію у Резерв+ та пошук вакансії на сайті рекрутингу ЗСУ.

Злість, що матеріалізується у донатах.

Зчеплені зуби, які змінюються втомленою посмішкою після кількох годин волонтерської праці.

Саме такою має бути наша реакція на спробу ворога нас дотиснути.

Пам’ятаємо: весь жах нинішнього моменту це агонія, початок кінця ворожої армії, і відчайдушні спроби Кремля відмінити цей кінець нашими з вами руками.

Ми, наша втома, емоції та слабкість останній шанс Кремля в цій війні, і наше право та наш обов’язок не дати цьому шансу реалізуватись.

Так, кульмінаційний момент завжди нелегкий. Але саме наша поведінка в такі моменти визначає перебіг Історії. Історії країни, і мільйонів наших персональних історій.

Сподіваюсь, ми правильно напишемо наші історії.

Слава Україні.

Замах на Фаріон страшний. І сама її смерть надзвичайно страшна і жорстока.

Але ще мене дуже схвилював інфантилізм наших людей, сусідів по двору пані Фаріон.

Жінка в квітчастій сукні розказала про те, що сусідка молилась над Ірою, в яку вистрелили. Час одних молитов пройшов. Ми мешкаємо з надзвичайно підступними терористичними сусідами. Тому пройдіть курси основ медицини. Бо історій, коли треба буде не просто молитись, а щось мінімально робити поки доїде швидка буде багато з перемирʼями та без.

Курси з надання першої медичної допомоги мають пройти всі домогосподарки і бізнесвуман, круті мужики і цнотливі підлітки. Від картьє і пари 100500 кросівок не буде нині користі більше ніж від знання, як спинити кровотечу, коли тобі відірвало руку або придавило плиткою «хруща», а спецслужби ще в дорозі.

Другий момент. Сусіди розказують, що підозрілу особистість бачили у дворі 2-3 тижні. Якщо особа нова у вашій локації і поводить себе дивно можна акуратно поцікавитись, у неї хто вона. Чи не новий квартирант. Обережно сфоткати хлібальник на мобільний. І викликати бодай поліцію.

Львів, який з початком повномасштабного став прихистком для всіх кого лише можна, і є важливою ціллю для дестабілізації має бути обережнішим. Бо навести хаосу і шоку на Львів мрія окупанта і ворогів, які сидять і чекають на своїх парнєй.

Я давно кажу, що ситуація з нагородами у нас ненормальна. Прирівняння різноманітних зрадників до реальних Героїв України абсурд.

Загалом, з цими званнями дивна історія, яка відображає у собі особливості появи та розвитку української державності. Від тупої кальки радянських нагород, до перетворення за часів «розвиненого кучмізму» на інструмент подарунків для «поважних людей», і до хаотичної безсистемності після 2014 року.

Особливо ж все загострила нинішня велика війна, коли купа «заслужених» та «героїчних» почали працювати на ворога. Залишати їх державними нагородами України дурість і знецінення цих нагород. Тому рішення правильне. Хоча я би в принципі переглянув усю систему і суттєво обмежив би можливості нагородження званням Героя. Купа формальних «героїв» з минулого це просто знущання над українською державністю.

Ну і невеликий відступ, чому це важливо.

Починаючи з 1991 року в Україні функціонував цілий клас людей, які професійно «доводили», що не треба викорінювати колонізаційної або «совітської» спадщини. Мовляв, це «не важливо» і т.д.

Що роблять ці люди, коли до них приходять російські окупанти? Правильно, перейменовують усі вулиці на честь есересерівських катів, ставлять на кожному кутку ленінів зі сталіними (звісно, освячених РПЦ), буквально випалюють усе, що пов'язане з Україною.

Реорганізація символічного простору це щось, на що агресор не боїться витрачати останні ресурси. Ну а війна з табличками українською мовою це взагалі окрема тема російської пропаганди. Тому все це важливо. Але символічний простір треба чистити самим. І державні нагороди і звання це очевидний напрямок.

Байдена таки дотисне deep state. Його «знімуть». Медіа, донори, конгресмени і губернатори відчайдушно «добивають» кандидата від демократів. На додачу він ще й захворів ковідом і знову публічно помилився, забувши прізвище міністра оборони Остіна.

Вже й колишній шеф Байдена Обама вважає, що шанси президента Байдена до перемоги значно зменшилися і президенту необхідно серйозно розглянути життєздатність його кандидатури.

Пелоссі також свою роботу не припиняє.

Шумер та Джеффріс недавно мали аудієнцію, після якої і посипався град припищень, що «Байден все».

Президентом Байден ще залишиться, а от кандидатом ймовірніше за все ні. Після його оголошення почнеться полювання за «чикагськими» голосами голосами делегатів зʼїзду Демократичної партії.

На вустах кандидатури Уітмер, Ньюсома, Шапіро, Келлі, Вес Мура, Бешира і віцепрезидентки Гарріс. Але не виключаю, що зʼявиться «темна конячка». І я тут не про Мішель Обаму.

Штаб Гарріс вже почав «обкопувати» позиції. Опитування Economist/YouGov показує, що 80% демократів схвалили би її на обрання кандидаткою на президентських виборах.

Перевага Гарріс у тому, що партії буде важко відмовитись від неї, адже на неї зорієнтований жіночий та кольоровий електорат. Відмова від неї удар по позиціям партії в цьому електоральному середовищі.

Чисто теоретично намагаюся вигадати модель угод, що припиняють активну фазу війни. І не можу.

Тільки відверта, переважна перевага однієї зі сторін та її зацікавленість у припиненні бойових дій (саме по собі дивно звучить, правда? Перевага рідко реалізують через мирні угоди).

Або повне виснаження обох сторін. Пат. Ну, така собі ймовірність проглядається зараз.

У будь-якому випадку, не йдеться і не може йти про мир, лише про припинення активної фази. Перепочинку перед новою бійкою.

Саме існування непокореної України є загрозою для РФ, а її знищення заявлено стратегічною метою. Якщо вірити Медведєву та його заявам, у них у плані зжерти нас до 2034 року.

Саме існування Росії є небезпекою для України, та, якщо чесно, не тільки для України для всього притомного людства. І поруч із цією небезпекою треба зуміти жити.

Як казала Голда Мейр про мирну угоду євреїв з арабами: вони хочуть нас убити, ми хочемо вижити я не бачу тут особливих можливостей для компромісу.

Я також не бачу простору для компромісу.

Поруч із нами відвертий у своїх намірах та планах ворог і досить вузьке вікно можливостей для успішного протистояння.

В принципі, ми давно в пащі у крокодила, він нас жує, заковтуючи по шматочку на день, і ми досі живі завдяки героїзму наших воїнів та допомоги союзників. Інакше нас давно не було б, як держави.

Змінити ставлення до нас із боку чокнутого сусіда неможливо. Вилікувати сусіда? Це не реально.

Вбити їх всіх? Дієво, але з галузі фантастики.

Вони не хочуть миру, він їм не потрібний. Їм потрібна наша капітуляція. Не вірте тим, хто розповідає вам, що Путін благає про переговори.

Для нас капітуляція неможлива, оскільки означає наше зникнення у найближчій перспективі.

Альтернатива війна до кінця.

Але тут постає питання, що для сторін є перемогою? А це дуже тонке питання, на яке на сьогодні однозначної відповіді не існує. Концепт не сформовано.

Загалом, якщо відверто, я не бачу на сьогодні можливості знайти хоч трохи робочий компроміс між сторонами. А якщо така буде знайдена, то навряд чи зможе називатися компромісом.

Боюся, що формула: «мир в обмін на території» давно вже стала єдиною можливою, і йдеться лише про розмір втрат.

У разі приходу до влади Трампа, я розглядаю такий перебіг подій, як найімовірніший.

Тоді як дехто в Україні мав відчуття, що Вашингтонським самітом НАТО літній зовнішньополітичний сезон для України завершився, як в Європі, так і в Америці політичне життя напередодні серпневих канікул суттєво активізувалося. Причому питання, які зараз вирішуються, мають досить велике значення у т.ч. і для України.

У четвер, 18 липня, Європейський парламент проголосував за переобрання Урсули фон дер Ляєн на другий термін на посаді Президентки Європейської Комісії. Всі попередні тижні вона провела в активних консультаціях з різними політичними групами ЄП з метою заручитися максимально широкою підтримкою, оскільки одних голосів депутатів з трьох фракцій її попередньої і нинішньої коаліції (правоцентристської Європейської народної партії, яка її висунула, соціал-демократів та центристів з «Відновимо Європу») могло не вистачити. Не тому, що їх арифметично менше необхідної кількості, а тому, що не всі, як очікувалося, за неї проголосують. А голосування, нагадаємо, таємне.

Тому перед фон дер Ляєн постало нелегке завдання сформулювати свої програмні принципи на наступний 5-річний термін таким чином, щоб не лише не відштовхнути традиційних союзників, а й задовольнити контроверсійні інтереси крайніх правих з групи Європейських консерваторів і реформістів і зелених.

Серед питань, з яких вироблявся компроміс, України, на щастя, не було. Це міграція, «зелена» політика, зокрема заборона двигунів внутрішнього згоряння до 2035 року, індустріальна політика, фінансування Сектору Газа тощо. Однак у результаті (в обранні фон дер Ляєн) Україна була дуже зацікавлена, враховуючи послідовну і активну підтримку Президентки ЄК нашої держави як у війні проти РФ, так і в плані вступу до Євросоюзу.

Резонансним виявилося і продовження епопеї з непогодженими з Радою ЄС візитами Прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана до Росії і Китаю на початку липня та його зустріччю в США з кандидатом у Президенти Дональдом Трампом 11 липня, з обговоренням так званих «мирних планів» для України і Росії. Особливої скандальності ці візити набули у зв’язку з головуванням Угорщини в ЄС у другій половині року і певним спекулюванням цим статусом як самим Орбаном, так і його візаві у Росії і Китаї.

За результатами візитів Орбан, незважаючи на різку критику його дій з боку керівництва ЄС і держав-членів, надіслав листа Президенту Європейської Ради Шарлю Мішелю, де закликав до відновлення дипломатичних відносин ЄС з Росією, переговорів з Китаєм щодо «мирної конференції» та «політичного наступу» на Глобальний Південь, «повагу якого», за його словами, ЄС втратив через позицію щодо війни в Україні. Як зазначив Орбан, Дональд Трамп готовий виступити посередником між РФ і Україною. При цьому Орбан попередив, що в іншому разі протягом двох наступних місяців може відбутися суттєва ескалація конфлікту.

У відповідь угорський прем’єр-міністр отримав різкого листа Шарля Мішеля щодо того, що його (Орбана) ніхто не уповноважував вести від імені ЄС жодні «мирні переговори», що позиція ЄС щодо України погоджена консенсусом і ЄС непохитно підтримуватиме Україну у війні стільки, скільки це буде потрібно, і настільки інтенсивно, наскільки це буде необхідно. Крім того, з боку деяких держав-членів та представників Єврокомісії надійшли погрози блокувати участь у традиційному неформальному засіданні Ради ЄС у закордонних справах, яку Угорщина як головуюча країна планує провести у Будапешті 28-29 серпня ц.р. Не виключено блокування або пониження рівня участі і в інших заходах, які буде організовувати головуюча Угорщина.

Різко розкритикувала миротворчий тур Орбана і Урсула фон дер Ляєн. Під час свого виступу на засіданні Європарламенту 18 липня вона назвала візит Орбана до Москви «місією умиротворення» і звинуватила Орбана у «підігруванні Росії» у її війні на виснаження і її ставці на відмову Заходу від протистояння Кремля.

Крім того, днем раніше, 17 липня, Європарламент схвалив резолюцію на підтримку України, в якій також засудив неузгоджені з ЄС зовнішньополітичні дії угорського прем'єр-міністра.

Така різка реакція керівництва ЄС, на фоні останнього зростання президентських перспектив Дональда Трампа після невдалого замаху на його життя, свідчить про готовність Євросоюзу «підставити плече» Україні у разі відходу США після наступних президентських виборів від активної підтримки нашої держави. Принаймні політично і фінансово. А для стурбованостей дійсно є підстави.

Після замаху Дональд Трамп, здається, повірив у «богоугодність» своєї «місії». Принаймні таким було враження спостерігачів від поведінки Трампа на з’їзді Республіканської партії, який 16 липня офіційно номінував його кандидатом у президенти США. Однак якою власне буде його «місія» щодо України, поки що не зовсім зрозуміло.

Раніше Трамп, говорячи про Україну, обмежувався лише обіцянками швидко розв’язати проблему війни, змусивши обидві сторони до мирних переговорів і компромісних домовленостей. Водночас, умови для сторін, які він міг би підтримати, залишаються невизначеними. Всі попередні ідеї і плани з цього приводу, які виходили з середовища Республіканської партії, належали перу її радників і аналітиків. Трамп їх прямо не підтримав, однак, і не заперечив. Можливо тому, що сам ще не визначився. А можливо з метою зберігання невизначеності у цьому чутливому питанні для розширення своєї електоральної бази. Адже тут проблема не лише у тому, на що може піти Україна, а й у тому, що захоче Росія. А її апетити, як був змушений нещодавно підтвердити у відповідь на пряме запитання журналістки сам Трамп, зараз є неприйнятними.

Однак цю невизначеність псує факт призначення Дональдом Трампом на посаду свого Віцепрезидента явного противника допомоги Україні сенатора зі штату Огайо Джей Ді Венса. Він виступав проти членства України у НАТО, проти пакета фінансової допомоги нашій державі, пропонував Україні бути готовою до територіальних поступок в обмін на мир, а також ратував за необхідність для США зосередитися на суперництві з Китаєм.

Безумовно, що основною причиною вибору Венса є не його ультратрампістська позиція щодо України, а віра Трампа в його безумовну лояльність. Однак наскільки позиція Венса щодо війни і миру виявиться незмінною і наскільки вона відіб’ється на загальній позиції наступної американської адміністрації у разі приходу Трампа до влади говорити поки що, напевне, зарано.

Хочеться бути оптимістом і сподіватися, що згода Трампа на пакет військової і фінансової допомоги Україні, після піврічної затримки, була не поодиноким фактом його вимушеної адекватності реаліям, а свідченням можливості позитивної динаміки в його ставленні до російсько-української війни загалом. І до ролі своїх європейських партнерів, без яких виграти конкуренцію з Китаєм, чого прагне як Трамп, так і Венс, може виявитися дуже проблематичним завданням.

Тайвань за три дні.

Японський уряд провів аналіз китайських військових навчань. Причина проста і зрозуміла, Японія не має армії офіційно, через певні події у Другій Світовій. У них є Загони Самооборони і певний законодавчий контроль над армією, який хоча і був послаблений, тим не менш потребує рішення парламенту на використання сил у випадку, коли самооборона не є очевидною. У випадку нападу Китаю на Тайвань, Японії буде потрібний час аби законодавці прийняли рішення. Для цього японцям треба розуміти загалом скільки часу у них буде на прийняття цього рішення.

Японці у результаті аналізу вирішили вважати, що на блокаду Тайваню Китаю знадобиться всього місяць. За цей місяць Китай повністю відріже Тайвань по морю та у повітрі, знищить тайванський флот та систему ППО острова. Після цього японці вважають, що Китаю знадобиться всього тиждень на десантну операцію. За думкою японців Китай буде дуже поспішати, щоб встигнути завершити операцію до того моменту, як весь світ встигне врятувати. Блокада може розгортатися у вигляді гібридної війни.

Складно сказати чи Японії обрала такий строк як мінімально можливий за який вони повинні прийняти рішення, провести евакуацію цивільних з Тайваню та власних островів, та почати встромлятися хоча б на морі. Чи дійсно Китаю вистачить так мало часу через величезну кількість задіяних сил та засобів. Тобто ми не можемо з цієї інфи зрозуміти чи Японія обмежує сама себе у часі, чи дійсно у Китаї все так добре, а у Тайваню все так погано.

Я все ж вважаю, що це такий самий кількісний аналіз, який був і перед початком нашої війни. Номінально вірний. А по факту на практиці все буде категорично не так швидко. Бо подавлення системи ППО і знищення флоту під парасолькою ППО для країни, яка не має такого досвіду, буде не швидшим ніж у РФ проти нас. Китаю захекається вибивати ППО у щільній забудові, до того тайванці з трубами на висотках та на березі, можуть збивати десантні гвинтокрили не менш ефективно ніж комплекси ППО.

Тим не менш, уряд Японії збирається діяти з урахуванням саме таких строків. Місяць на блокаду, тиждень на десант.

Європейський парламент більшістю у 401 голос переобрав Урсулу фон дер Ляєн на посаду голови Європейської комісії. Для України це дуже добра новина, бо пані Урсула є справжнім другом нашої держави. Це підтверджуть безліч фактів після 24 лютого 2022 року. Вона декілька разів відвідала Київ, демонструючи особисту відвагу і вірність базовим людським цінностям. У пам’яті багатьох українців зберігаються кадри з її перебування в Бучі, куди вона поїхала відвідати місця російських звірств і віддати шану невинним жертвам.

Людяність, глибока християнська віра і віра в Європу це ціннісний фундамент її світогляду.

Урсулі фон дер Ляєн наша країна завдячує отриманню спочатку статусу кандидата на вступ до Європейського Союзу, а згодом рішення про відкриття переговорів щодо нашого членства. Без її лідерства ми ще довго проходили б бюрократичні процедури оцінки виконання критеріїв відповідності нашої держави та її інститутів вимогам ЄС. Разом з усім складом Єврокомісії вона наполегливо працювала з нашими міністрами, щоб під час широкомасштабної російської агресії українцям надати видимий знак того, що великі жертви недаремні: Україна стане членом ЄС.

З переобранням пані Урсули можемо почуватися більш впевнено. Переговори про наше членство проходитимуть у доброзичливій атмосфері, бо для обох сторін головною метою буде їхнє позитивне завершення. Так, ми маємо виконати своє домашнє завдання імплементувати норми європейського законодавства, реформувати діяльність державних інститутів, щоб їхня праця відповідала діяльності європейських інститутів. Але від сьогодні ми знаємо, що з іншого боку переговорного столу сидітиме політикиня, яка розуміє наші проблеми і яка націлена на їхнє вирішення.

У своїй промові ще в статусі кандидатки на посаду голови Єврокомісії фон дер Ляєн чітко визначила пріоритети нової комісії, а отже всього ЄС. Серед них допомога Україні «скільки буде потрібно», що в перекладі на мову європейських інституцій означає, що ЄС підтримуватиме нас фінансово. Росія не має підстав думати, що вона переможе Україну у війні на виснаження, бо скоріше виснажиться сама Москва.

Фон дер Ляєн різко розкритикувала Віктора Орбана за його недавню поїздку до Москви (назвала її «місією заспокоєння Путіна») і заявила, що ракетна атака на лікарню «Охматдит» не була помилкою, а повідомленням «скерованим до нас». І тому, підкреслила вона «наша відповідь має бути такою ж чіткою: ніхто не прагне миру більше ніж українці». І додала, що ЄС має надати Україні все необхідне для перемоги.

Серед пріоритетів ЄС на наступні 5 років свого перебування на найвищій посаді в ЄС фон дер Ляєн назвала питання оборони, анонсуючи створення посади єврокомісара з питань оборони, посилення Європейського союзу заради оборони і створення протиповітряного й протиракетного «щита» ЄС. Вона підкреслила, що впродовж минулих двох років європейські країни збільшили свої оборонні бюджети на 20%, тоді як витрати на військову сферу в Росії зросли на 300%, натомість у Китаї на 600%.

Згадка про КНР не була випадковою, бо нова/стара очільниця Єврокомісії заявила, що ЄС захищатиме Тайвань від спроб силового приєднання острова до КНР. Тим самим вона заочно полемізувала з Дональдом Трампом, який в одному зі своїх інтерв’ю сказав, що Тайвань має заплатити США за захист, бо Америку від острова розділяє понад 15 тисяч км, натомість від КНР лише 150 км.

Проти кандидатури Урсули фон дер Ляєн виступили представники радикальних правих сил, євроскептики, проросійських партій і відверті російські агенти. Разом 284 депутати. Андрюс Кубілюс, колишній литовський прем’єр-міністр і теперішній євродепутат, ствердив, що поразка Урсули фон дер Ляєн служила б реалізації цілей Путіна: дестабілізації ЄС і потенційного зменшення допомоги Україні.

Дякуючи голосам коаліції християнських демократів, соціал-демократів, лібералів і зелених (разом це якраз 401 депутат) ЄС буде стабільнішим і його підтримка Україні гарантованою.

Це був хороший день для України.

Політичні тренди в ЄС винесли на поверхню політичні рухи з правим ухилом. Радикалізація суспільної думки у США відобразилася в обранні кандидатури віцепрезидента.

Ці події можуть свідчити про те, що епоха дискусій про «цінності», які були настільки популярними у попередній період, поволі проходить.

Настає епоха (а може вона насправді завжди була з нами) інтересів, де тисячі смертей в Україні не так важливі, як стіна на кордоні з Мексикою чи ціна на газ у Баварії.

Немає сенсу боротися з цим, переконуючи співбесідників у приматі гуманістичних цінностей, які вони ж самі і придумали. Треба шукати шляхів того, як німецькі, французькі, грецькі та американські олігархи можуть заробити на наших пропозиціях?!

А, для того, щоб змінити цю парадигму від «вони нам мають допомагати, бо це правильно» на «їм вигідно нам допомагати» потрібно дозволити собі думати про свої інтереси.

Міряти хороше і погане не тим, як на нас подивляться в Європі, а тим чи принесуть нам вигоду ті, чи інші процеси.

Така філософія зможе, наприклад, змінити менеджмент ресурсів матеріально-технічної допомоги та грантових коштів, коли вони будуть витрачатися не на безсенсову хрінь типу «боротьби з дезінформацією», а на щось більш вигідне на більш довшій перспективі часу.

Частіше задавайте собі питання «чи мені це вигідно»? І, тоді, можна буде мислити про те, як порятунок нашої держави зробити вигідним для світу.

Людство на розвилці між фазовим переходом і фазовою катастрофою.

Не лякайтеся, це не завтра. Це процес тривалістю життя двох-трьох поколінь.

Хоча наша війна є симптомом (адже вона стала можливою через надто велику вагу викопного палива, що живить нафтові автократії та примушує інших боятися їхньої поразки). Так само як Ковід чи глобальне потепління.

Найбільший виклик на фазовому переході шкільна освіта. І вже ніхто не знає правильних відповідей, бо їх нема. Нема кого спитати, бо всі в одному човні. І човен потроху тоне.

Шкільна освіта перетворилася на карго-культ по всьому світу.

Математика є обов'язковою, бо вона структурує мислення. А фізика? Без неї людина матиме (добре структуроване) магічне мислення. А історія? Без неї люди нескінченно повторюватимуть помилки минулого.

Так, як є, не працює. Як треба, ніхто не знає.

Саме час для проривних інновацій.

Нинішня школа є продукт таких проривних інновацій попереднього фазового переходу. Це було цілу епоху тому.

Те, що епохи скорочуються, є предметом особливого занепокоєння.

Те, що до когось ще не дійшли проривні інновації попередньої епохи, доводить, який наш світ нерівномірний.

І у нас, і в Європі майже істерика у зв’язку з визначенням Джей Ді Венса як кандидата у віце-президенти США від Республіканської партії. Навіть Держдепартамент США змушений був відреагувати на цю тему.

Дійсно, ця новина є поганою для нас. Йдеться про політика з відверто антиукраїнською позицією. Він ще і затятий ізоляціоніст, а це вже погана новина і для багатьох міжнародних партнерів США, можливо, крім Ізраїлю. Взагалі позиція Венса в багатьох питаннях є більш радикальною, ніж у Трампа. І це, на думку американських аналітиків, може неоднозначно вплинути на хід виборчої кампанії і результати президентських виборів у США.

Але, давайте поки не поспішати з апокаліптичними висновками. Що треба брати до уваги. Трамп вибрав Венса не за його антиукраїнську позицію. В цьому рішенні скоріше спрацювали і фактори сімейного лобізму (добрі стосунки Венса з одним з синів Трампа), і розрахунки щодо використання Венса у виборчій кампанії (він телегенічний, яскравий, молодий), і ставки Трампа у внутрішніх розкладах в Республіканській партії.

Ще більш важливо те, що повноваження віце-президента США є скоріше символічними. Офіційно він лише головує у Сенаті США, та інших повноважень не має. Хоча Президент США може надавати віце-президенту певні функціональні обов’язки. Однак, як правило, віце-президенти не є ключовими фігурами в правлячій адміністрації. Нинішній віце-президент США Камала Гарріс майже не має впливу в адміністрації Байдена. Коли Трамп був президентом, тодішній віце-президент Пенс також не мав особливого впливу. І напевно можна сказати, що не віце-президент визначатиме зовнішню політику США в разі перемоги Трампа. На зовнішню політику США вирішальним чином впливатимуть сам Трамп, а також Держсекретар США, помічник Президента з національної безпеки, міністр оборони, директор ЦРУ, та радники, особливо наближені до Трампа. І для нас принципово важливими будуть призначення саме на ці посади в разі перемоги Трампа.

Для України було б оптимальним сценарієм в разі перемоги Трампа, якщо на важливі посади у сфері національної безпеки та зовнішньої політики буде висунуто представників рейганістського крила Республіканської партії, які підтримують Україну, і виступають за стратегію силового стримування Росії. Для Трампа це було б логічним вчинком щодо підтримки балансу між різними угрупованнями у власній команді. Але чи вчинить Трамп таким чином, стане зрозумілим лише після завершення президентських виборів у США. Трамп далеко не завжди діє за звичною політичною логікою, як і у випадку з висуванням Венса.

Ризики, і чималі, з висуванням Венса, все ж таки є. Головний ризик буде в тому, що якщо Трамп стане Президентом США, а потім щось станеться з ним, то Венс виконуватиме обов'язки Президента США. Для України це набагато більший ризик, ніж президентство самого Трампа. І хто знає, яким буде реальний вплив Венса в новій адміністрації, якщо Трамп стане Президентом США. Потенційно Венс також може стати політичним наступником Трампа в так званому таборі MAGA, до якого належать найбільш радикальні трампісти.

Так чи інакше, нам треба готуватись до суттєвих змін в політиці США до України в разі перемоги Трампа. З високою вірогідністю зараз можна прогнозувати лише одне команда Трампа буде ініціювати і просувати переговори про завершення війни між Росією і Україною. Навряд це будуть переговори на російських умовах. Це буде сприйматись як відверта поразка США. І судячи по різних даних, Трамп це розуміє. Найбільш вірогідний сценарій просування командою Трампа пропозицій про припинення бойових дій в Україні, але без домовленостей про статус окупованих територій і без інших неприйнятних для нас вимог Росії. Однак може обговорюватись тема відмови України від членства в НАТО. І до реагування на таку пропозицію з боку потенційно нової адміністрації США нам також треба готуватись з точки зору розробки відповідної стратегії і тактики майбутніх переговорів.

Після розрекламованого Саміту миру у Швейцарії, яким ми пишаємося, відбувся акт човникової дипломатії від Орбана, який ми засуджуємо. А далі нічого не відбувається. Наша влада вичавила з себе, що у наступному саміті має брати участь росія. Натомість, росія відразу відреагувала, що не має жодного бажання, бо в неї і так все гаразд: капітулювати вона не збирається, бо веде наступ, а прийняти капітуляцію Заходу може і у Москві, без будь-якого саміту.

Це, звісно, понти з підворіття, але миротворча активність явно пригальмувала.

Справа у тому, що в Кремлі зараз іде перегляд цілей війни. Починалася вона для того, щоб, по-перше, дати вихід назовні шаленій руйнівній енергії ресентименту, який пов’язаний з людожерським «руським миром».

По-друге, відволікти російське суспільство від кричущої соціально-економічної нерівності, яка там навіть більша, ніж в Україні, і пов’язанної з цим суспільної напруги.

По-трете, знищити Україну як приклад того, що влада може бути не вічною, а таки мінятися і так чи інакше відповідати перед суспільством.

По-четверте, показовою жорстокістю проти України (підхід обкатали при бомбардуванні Сирії) нажахати колективний Захід настільки, щоб повернути РФ вплив над усіма пострадянськими країнами.

І у цьому сенсі знищення, наприклад, Охмадіту є абсолютно свідомим актом залякування європейців «бачите, в нас ніяких гальм і обмежень, тому будемо робити з вами теж саме, якщо не пристанете на наші умови».

Але зараз Путін та його оточення з певним подивом пересвідчилися у декількох речах.

Перш за все, НАТО і США продемонстрували самогубну млявість і невпевненість. Замість того, що скористатися тим розпачем, який був у Кремлі після провалу бліцкригу проти України, і рішуче добити агресора, Захід став діяти вкрай обережно, гомеопатично дозуючи допомогу і супроводжуючи її абсурдними обмеженнями, які діють і досі. І це не острах ядерного конфлікту (у Хамаса з Хезболой нема ЯЗ, проте Ізраїлю теж в’яжуть руки у захисти своєї країни), а саме відсутність у сучасних західних політиків рішучості і здатності діяти заради принципів, долаючи побоювання.

Це тактика тисячі порізів вбиває нападника, а тактика тисячі поступок знищує його жертву. А нападника підсилює і стимулює.

Ще Кремль переконався, що росіяне не тільки підтримують війну проти колись «братнього народу», але й готові гинути на ній за пропагандистські примари і грубі гроші.

Також неочікуваним подарунком кремлівському фюрерку стала те, що він не став повним ізгоєм у світі. Що міжнародні санкції діють надто поступово, і недоімперія отримала обладнання, комплектуючи і ресурси для ведення і навіть ескалації агресивної війни. Що підтримувати силою той самий «світовий безпековий порядок» фактично нема кому. А от ламати є.

Відповідно, зараз фюрерок «руського миру» хоче значно більше, ніж на початку вторгнення: не контроль над пострадянським простором, а вирішальний вплив на всю Європу, заміщуючи таким чином Штати. А також не виключний, але помітний вплив на Близький Схід, Азію, Африку та Латинську Америку.

Хтось назве це дурнуватою ейфорією від успіхів, яки ще не досягнуто. Але якщо тактика тисячі поступок з боку колективного Заходу продовжиться, то Путін згодом зажадає влади вже майже над всім світом зростання неадекватності у диктаторів, які не отримують відсічі, гарантоване.

Тобто, коли мирні переговори, а точніше, торги, поновляться, то то умови потенційного припинення бойових дій у центрі Європи можуть багатьох шокувати.

Складність війни для нас полягає ще й у тому, що окрім фронту, Україна має вирішувати також і проблеми тилу. Окрім складової повернення наших територій, є ще й інша, за що триває війна стати частиною Заходу.

Рідко пишу про внутрішню політичну проблематику, бо акцент в умовах війни на зовнішній підтримці України та тих факторах, які на це впливають. Тим не менше, внутрішня робота, яку всі ми маємо здійснити, має велике значення.

У цьому сенсі хотілося б, щоб період до виборів (які зараз неможливі) був пройдений з результатом маю на увазі і наш рух до євроатлантичних інституцій (безпосередньо критерії ЄС), і коригування ряду підходів у способах комунікації з суспільством та політичної конкуренції.

Коли закінчиться активна фаза війни, і публічна політика знову увірветься у наше життя, хотілося б, щоб вона увірвалася зі значно якіснішими моделями та підходами. Без головного акценту на звинуваченнях та виправдовуваннях між опонентами (а таке прагнення уже спостерігається), а на залученні (реальному) більшої кількості громадян до напрацювання тих чи інших рішень.

Є такий термін «деліберативна демократія» (або ще дорадча демократія). Це формат, за якого велике значення має колективне обговорення різних тем. Не лозунгове чи викривальне обговорення, а таке, що базується на аргументах, з метою напрацювання конкретних раціональних рішень.

Хороша можливість залучати якомога більше соціальних груп суспільства до обговорення конкретних тем, яка має багато позитивних прикладів таких обговорень абсолютно у різних країнах світу (з прикладів, які, приміром, наводить Давид ван Рейбрук, це обговорення у Китаї міського управління, у Бразилії карʼєри чиновників, у Японії пенсійного законодавства і тд).

Це не лише спонукає до просвітництва (що є реальною прогалиною усіх пострадянських країн), а й до розуміння того, що справжня демократія має працювати саме так: не коли політики підхоплюють якусь проблему і починають далі на ній спекулювати; а коли реальна проблема через комунікацію з представниками суспільства переводиться на рівень політичного завдання, далі відображається у програмах/обіцянках (виходячи з реальних, раціональних можливостей), і потім на рівень виконання у взаємодії з різними гілками влади.

Скажу чесно, до закінчення війни проти відзначення якихось дат з нею пов’язаних. На це буде час після її завершення. Виключення для подій, які вплинули і продовжують впливати на подальший хід бойових дій. Вчора ЗМІ нагадали, що рік тому СБУ вдруге підірвала Кримський міст. І це подія, яка досі має вплив на події на фронті. Міст і досі не може повноцінно функціонувати як військовий логістичний об’єкт, а СБУ стала драйвером багатьох нових технічних рішень, які сили оборони успішно використовують на фронті.

Нагадаю, що міст атакували морськими дронами однією із розробок Служби Безпеки. Sea Baby протаранили опори Кримського мосту. Понад 20 годин безпілотники СБУ рухалися двома групами у напрямку цілі. Їм вдалося пройти непоміченими під носом у росіян та зруйнувати одну секцію мосту й суттєво пошкодити іншу.

Чому і сьогодні треба робити акцент на цій події? Бо команда Малюка показала високий рівень військового менеджменту, в короткі строки розробивши і запустивши у виробництво унікальну розробку морські дрони. Залучила фахових спеціалістів і тепер має ефективну зброю, яка визначає баланс сил на морі. «Морські малюки», після вдалої атаки на Кримський міст, потопили ще півтора десятки кораблів ворога. Служба постійно модернізує цю зброю, з якою ворог ніяк не може справитись. І залишається драйвером унікальних технічних рішень і ідей, постійно вдосконалюючи власні розробки. А тільки за таких умов, на мою думку, ми можемо мати перевагу на ворогом на полі бою.

І ще про пару цікавих деталей. Два підриви мосту абсолютно різні за задумом спецоперації, щоб вразити міст з суші і з моря. Обидві були успішними. Перша атака на міст, нагадаю, була у жовтні 2022 року. Тоді Служба безпеки уразила об’єкт з допомогою вантажівки начиненої вибухівкою. Після цього росіяни кинули величезні сили на охорону Кримського мосту. СБУ це не спинило.

І наостанок про найголовніше. Бенефітами від другого підриву Кримського мосту наші сили оборони користуються дотепер. Ворог досі тягне техніку і боєкомплект поромами. СБУ перерізала логістичну артерію, яка підживлювала російські війська на півдні України. Це в свою чергу впливає і на можливості ворога, і на інтенсивність бойових дії, які на цьому напрямку значно нижчі ніж на Донбассі, де задіяні інші логістичні ланцюги. А значить мова йде про спецоперацію наслідки якою відчуваються вже більше року.

Огляд, сьогодні дещо з Краматорського та Покровського напрямків, у світлі останніх змін ситуації.

У районі міста Часів Яр, противник продовжує розширяти ділянку, на якій йому вдалося вийти на канал «Сіверський Донець Донбас».

Зокрема, передові підрозділи 98-ї повітряно-десантної дивізії (пдд) противника, при підтримці підрозділів 200-ї окремої мотострілецької бригади (омсбр), а також його 11-ї окремої десантно-штурмової бригади (одшбр) та 102-го мотострілецького полку (мсп), протягом кількох крайніх діб:

• зуміли захопити східну частину села Калинівка (до каналу);
• провели серію атакуючих\штурмових дій у районі перетину каналу та дороги Т-0504 (Костянтинівка Бахмут), південно-східніше міста Часів Яр, які, поки що, нічим особливим для нього не закінчились.

При цьому, противник знову намагався відтіснити наші передові підрозділи від залізниці на ділянці між Кліщіївкою та Андріївкою силами кількох штурмових груп зі складу передових підрозділів 3-го армійського корпусу (АК) поки, без особливого успіху для себе.

Таким чином, стає зрозуміло, що усі спроби командування угрупування військ (УВ) «Південь», чиї сили та засоби діють на Краматорському напрямку, не дивлячись на значні зусилля, які ним докладалися, так й не зуміло створити умови для охоплення з флангів району оборони ЗСУ у місті Часів Яр. По суті, у разі, якщо завдання, щодо взяття під контроль міста Часів Яр, залишається для нього «безальтернативним», воно просто буде вимушене атакувати\штурмувати місто «у лоб», при цьому, якось примудрившись подолати канал «Сіверський Донець Донбас» у межах міста.

За великим рахунком, у районі «Часіка» існує лише три ділянки, де канал їде під землею й де існує теоретична можливість «прорватися» противнику, уникнувши необхідності долати канал у лісі, південніше села Калинівка, південніше мікрорайону «Новий» (десь до 1-1.5 км) й південніше дороги Т-0504, східніше села Ступочки, приблизно на такий же відстані. На решті ЛБЗ на цьому напрямку, канал являє собою, яку-не-яку, а таки водну перешкоду.

Тому, найбільш ймовірними «точками входу» штурмових підрозділів противника за канал є перші дві ділянки. Адже, до першої передові підрозділи противника у районі села Калинівка вже вийшли, а до другої частково це трапилось трохи раніше.

Загалом, як на мене, тамтешнє російське командування вже «здогадується», що фронтальний «штурм Часів Яру» коштуватиме йому приблизно «як Бахмут». Думаю, оця спроба пролізти через Калинівку й була останньою його спробою позбутися цієї «радісної» для себе перспективи. А саме «обійти з півночі» Часів Яр та пробитися через Рідкодуб'я у район залізничної станції міста, північніше вогнетривкого комбінату й таким чином примусити передові підрозділи ЗСУ відійти з мікрорайонів Новий та Жовтневий, без штурму їх позицій «у лоб», через канал.

Цілком можливо, протягом найближчого часу, російське командування спробує повторити цей «ривок», якщо, звісно, йому вдасться попередньо подолати канал між Калинівкою та мікрорайоном Жовтневий.

Командування УВ «Центр» противника продовжує плекати надію «встигнути скрізь». Зокрема відтіснити наші передові підрозділи за річку Вовча та Карлівське водосховище, а також активно атакувати\штурмувати на Торецькому напрямку у районі Нью-Йорку та села Залізне.

Окрім цього, варто відзначити, що очевидно, командування УВ «Центр» таки вирішило зібрати усю 27-у мотострілецьку дивізію (мсд) в одній смузі, на Покровському напрямку, ротувавши її із мотострілецькими бригадами 41-ї загальновійськової армії (ЗВА), які, очевидно, у свою чергу частково, або повністю, відправились «під Торецьк». Принаймні, підрозділи 506-го мотострілецького полку (мсп) цієї дивізії фіксуються західніше села Восход (судячи зі всього саме вони прорвались з боку цього села до річки Вовча), 433-й мсп, який діє на цьому напрямку ще з часів боїв за Очеретине, на даний момент також пробує наступати з боку села Євгенівка у бік сіл Вовче та Прогрес з південно-східного напрямку, а 589-й мсп 27-ї мсд частково (одним батальйоном) посилює 433-й мсп, а решту сил використовує для тиску на села Новоселівка Перша з півночі та на ділянці дії 506-го мсп.

Сенс розгортання та введення у бій 27-ї мсд саме на Покровському напрямку, східніше річки Вовча очевидний. Противник, явно намагається перерізати нашим передовим підрозділам, які зараз ведуть важкі бої у Новоселівці Першій та південніше, можливість відійти західніше річки Вовча. Саме з цією метою, противник намагається просунутись вздовж річки Вовчої з півночі, від Восходу на Межове (силами передових підрозділів 27-ї мсд), а також вибити наші підрозділи з Яснобродівки повністю й просунутись з цього боку у бік села Скучне.

Якщо з півночі та у районі Новоселівки Першої у нього є певні успіхи (зараз, у самому селі та західніше нього) тривають інтенсивні бої й противник, хоча повільно й дуже поступово просувається у загальній дирекції з півночі на південь, то з південного флангу цього плацдарму з боку Яснобродівки, щось поки у нього «їде не так». Противнику вдалося зачепитися у селі за пару крайніх будинків (або, точніше, за те, що від них залишилось) на південній околиці, але примусити наші передові підрозділи повністю відійти з села за водосховище (не кажучи вже про просування на Скучне), у нього, поки що, не виходить.

Ще декілька нюансів з Покровського напрямку:

• Подальше просування противника на Воздвиженку, у бік дороги Покровськ Костянтинівка, очевидно, набуло для противника певних ускладнень. Їх сенс полягає у тому, що російське командування для себе усвідомило одну річ чергове «витягування кішки» у цьому напрямку поєднується зі зростанням небезпеки контратакуючих дій ЗСУ на відтинку між Новоолександрівкою та Архангельским, прямо у праву бочину своїй ударній тактичній групі, яка зараз «рветься» у бік вищевказаної рокади. Це смуга дії 55-ї окремої мотострілецької бригади (омсбр) противника, яка, очевидно, зараз готується до активізації наступальних дій силами зі складу, принаймні, двох своїх мотострілецьких батальйонів (мсб) наймовірніше, до 2-3-х штурмових груп (взводів) зі складу зведеної штурмової роти, північніше Новоолександрівки, у бік хутора Зелене Поле та села Баранівка, явно аби забезпечити з правого флангу дії тактичної групи, яка спробує, очевидно, найближчим часом, захопити села Воздвиженка.
• Одночасно з цим, підрозділи 55-ї омсбр противника активно облаштовують в інженерно-саперному відношенні свої передові позиції між Новоолександрівкою та Архангельским (у тому числі, встановлюють мінно-вибухові загородження\МВЗ). Не виключено, що у разі успіху північніше Новоолександрівки, противник також атакує у напрямку на село Калинове.
• У свою чергу, штурмові підрозділи 30-ї омсбр противника та 433-го мсп 27-ї мсд, які зараз пробують пробитися у село Прогрес, протягом кількох крайніх діб отримали поповнення (до 20-25 »тушок»). Відповідно, найближчим часом північніше та південніше залізниці, яка веде у бік Покровська через Прогрес, противник знову атакуватиме.

Робити підсумок за всю смугу дії УВ «Центр», сьогодні ми не будемо (спочатку, наступним разом, розглянемо ще зміни на Торецькому напрямку). Однак, у якості проміжного висновку зазначимо противник на Покровському напрямку «ще повзе», але, очевидно, робити це йому чим далі, тим стає складніше.

Днями очільник Головного управління розвідки Кирило Буданов у інтерв’ю NV заявив, що у найближчі місяці Росія спробує атакувати територію України з півночі.

За словами Буданова, атака росіян із півночі вже триває і є тенденція на загострення, тому проблему ігнорувати не можна. При цьому Буданов не уточнив, чи буде це Сумський або Чернігівський напрямки, зазначивши, що це може спровокувати паніку.

Президент Володимир Зеленський вже прокоментував заяву очільника ГУР щодо того, що у найближчі місяці Росія спробує атакувати територію України з півночі. «Я подзвонив після цієї заяви генералу Буданову. І він сказав, що трішки не так його зрозуміли».

Своєю чергою в РНБО так само прокоментували нещодавню заяву керівника Головного управління розвідки України щодо загрози наступу з півночі. «Багато людей чомусь плутають Північ, про яку каже Буданов, і Білорусь. Це різні речі. Загрози наступу з Білорусі немає», написав предствник РНБО у своему Телеграм-каналі.

Примітно, що військово-політичне керівництво Білорусі регулярно заявляє про можливість ескалації на українському кордоні. Однак ці заяви, які, до речі, узгоджені з російською стороною, розраховані більше для того, щоб Збройним силам України (ЗСУ) довелося передислокувати частину сил до білоруського кордону з Донецького напрямку. На це, принаймні, дуже розраховує Російська Федерація.

Усі ці заяви білоруського керівництва спрямовані й на Україну, і в бік країн Заходу, особливо НАТО. На користь першого говорить те, що Росія зацікавлена в ескалації напруги на українсько-білоруському кордоні. Для його прикриття знадобиться значна кількість оперативних резервів Збройних сил України. На це і розраховують російські окупанти, намагаючись послабити Донецький напрямок фронту, де нині РФ намагається вести наступ.

Заяви білоруського диктатора Лукашенка також розраховані на залякування західних країн, які роздумують над рішенням відправити в Україну своїх військових.

Не випадково свого часу українська сторона і, відповідно, наші західні партнери, зокрема, Франція, порушували питання щодо можливості розміщення іноземного контингенту саме на білоруському напрямку для прикриття українсько-білоруського кордону і з метою вивільнення оперативних резервів ЗСУ, які можуть бути передислоковані на найнебезпечніші напрямки.

Судячи з усього, Російська Федерація та її спецслужби вживають превентивних заходів з метою недопущення подібного сценарію розвитку. А саме можливості присутності західних фахівців або військовослужбовців окремих країн НАТО безпосередньо для прикриття україно-білоруського кордону.

Останні заяви Лукашенка свідчать про те, що Білорусь Російська Федерація використовує як елемент своєї військово-політичної доктрини щодо підвищення ставок у протистоянні з Україною і блоком НАТО. Ось це найбільш небезпечний сценарій. Тому варто говорити про те, що подібними заявами, в першу чергу, російська федерація йде на підвищення так званих ставок. При чому всі ці «загрози» Лукашенка співпадають по часу з різкою активізацією російського наступу на лінії фронту в Україні й, відповідно, інтенсифікацією ракетних обстрілів української енергетичної інфраструктури.

Варто зауважити, що за даними української розвідки наразі на території Білорусі не зафіксовано достатньої кількості російських військ, яку можна було б кваліфікувати як контингент вторгнення.

Тобто передислокації особового складу і бронетехніки, розгортання польових таборів, польових госпіталів, польових складів, які свідчили б про підготовку до збройного вторгнення з боку Білорусі, усього цього немає. Ситуація залишається повністю під контролем української сторони.

Таким чином, говорити про те, що російські окупанти сформували ударне угруповання, яке має на меті повторити сценарій лютого 2022 року, жодних підстав немає.

Армія Білорусі не братиме участі в безпосередньому збройному зіткненні зі Збройними силами України (ЗСУ). По-перше, це заборонено Конституцією Білорусі. Є, звичайно, розуміння того, що білоруський диктатор Лукашенко і конституція поняття несумісні. Проте, Лукашенко прекрасно розуміє: коли Білорусь стане учасником війни Росії проти України, то відповідно, стане країною-агресором. З усіма наслідками, що випливають як для Білорусі, так і для самого Лукашенка.

Стосовно «спільних антитерористичних навчань» ЗС РБ та КНР, які триватимуть до 19 липня. Розвідка України уважно відстежує ситуацію навколо цих навчань країн на території РБ наразі додаткових загроз та провокацій немає. «Втім російська дезінформація традиційно може спробувати використовувати будь-які приводи для посилення своїх позицій. Сили безпеки та оборони України безумовно уважно стежать за ситуацією на цьому напрямку та контролюють її», заявив представник ГУР МОУ.

Знаю, що мирні переговори на даному етапі війни здатні призвести лише до ще більших проблем. Поясню чому.

Для РФ у даному випадку немає сенсу погоджуватися лише на припинення вогню. Вони захочуть значно більше. І вже говорять про це відкритим текстом. Ми просто будемо в шоці від умов, які вони виставлять. Не сумнівайтеся, що буде саме так.

Тож або все припиниться, не почавшись, або ж те, що вони протиснуть в ході так званих переговорів, просто не запрацює. Тут я б додав про те, якими додатковими внутрішніми наслідками це обернеться для нас, але поки промовчу. Не важко здогадатися.

Достеменно відомо ще одне війна продовжиться. Вибачте, але інших варіантів немає. Є й позитивний момент. Війна закінчиться кончиною РФ.

Можливим продовженням невдалих «мирних» переговорів стане значно масштабніша війна за участю більшої кількості учасників, але одним з підсумків й такої війни все одно стане розпад РФ.

Тому зберігайте спокій й боріться, бо іншого для нас немає. Повірте, точно немає. Воля або смерть.

Цікаво, якщо Верховна Рада ухвалить закон, що треба користуватись сонцезахисним кремом, то більшість фейсбуку вийде і згорить на сонці щоб довести, що депутати зрадники?

Верховна рада, нарешті, ухвалила закон, який відміняє перехід на літній час. І наступного року цього вже не будуть робити.

Чому нарешті? Ну бо цей перехід вже давно став атавізмом. Його придумали 100 років тому, мотивуючи це тим, що це може допомогти економити електроенергію. Але це сталося зовсім в іншому світі. В світі індустріальному. В сучасному світі інформаційних технологій, в сучасному постіндустріальному суспільстві, немає жодних досліджень, які б вказували, що це допомагає щось там економити. Просто немає.

А які дослідження є?

А є купа досліджень вчених, які підтверджують, що перехід з зимового часу на літній і назад шкідливий для здоров’я. І це не думка експерта з фейсбуку, чи інстаінфлюенсера, який паралельно рекламує онлайн казино, і навіть не заява Арестовича. Це наукові дослідження. Які робилися в США і Європі. І тільки звичка, усталеність практики, поки не дозволила і в США і в Європі, нарешті відійти від цієї практики.

Тобто, ключове, що вчені, наука, заявляє, що це шкідливо для здоров’я. Який сенс взагалі з цим сперечатися? Рано чи пізно і ЄС і США також відмовляться від цієї практики. А як довго приймають рішення в ЄС, я думаю, всі за останні роки побачили. І рішення про відмову від літнього часу в ЄС на часі, закон про скасування переходу уже давно є, тільки ніяк не домовляться, яка країна за яким часом тепер буде жити. Бо там 3 десятка країн, і домовитись завжди складніше, ніж 1 країні і завжди є якась Угорщина, яка як Баба Яга проти.

Україна зробила це раніше. От і все. Цікаво, якби ми просто прослідували за Німеччиною чи США, то не було б вже таких істерик в соцмережах?

Ще раз. Економіка нічого від переходу не втрачає. И скоріш виграє. Бо удар по здоров’ю нації це завжди удар і по економіці. Прив’язки до відключень світла були б доречні, якби були дослідження, які підтверджують, що в сучасному світі перевід годинника дозволяє економити. Але їх немає.

Тому залишення одного часу на весь рік цілком логічно.

Який це має бути час? Наш звичний астрономічний, базовий, час це зимовий. Це літній час додатково вигадали більше ніж 100 років тому. Тому природньо зупинитися в ньому, в зимовому часу. Так, темнішати буде раніше. Але чому це погано? Чи краще було б лишитись у літньому часу і в темряві взимку пхатися на роботу? Це все елементи смаку і звички і люди просто звикнуть досить швидко до нових реалій. І це звикання не буде бити по здоров’ю. Тим більше, от у Центральній Європі о 9-й вечора більшість лягає спати, а в Іспанії тільки виходять на вулицю. І там і там люди живуть. Так що поведінку нашу буде визначати не світловий день, а температура за вікном і загальні традиції.

Іноді депутати роблять корисні речі. Це просто треба розуміти. І відмова від літнього часу це в першу чергу корисно для здоров’я. І це кажу не я. Це каже наука.

Вибір Джеймса Венса як віце-президента Трампа говорить про кілька речей.

Це потенційний політико-ідеологічний спадкоємець. Йому 39. Дуже молодий за мірками американської політики. Він лояльний, який увірував в ідеї MAGA, і добре підходить під наступне покоління трампівського руху «нових правих», якому можна буде передати факел. Якщо він добре проявить себе на другорядній ролі, то до 2028 року з нього можна буде зробити «Трампа 2.0» та змагатись із молодим поколінням демократів. Не здивуюся, якщо виявиться, що Трамп вирішив взяти Венса лише після замаху на своє життя в останні 2 дні.

Трамп вирішив не ризикувати вибором не 100% лояльного віце для розширення електоральної бази та залучення інших соціальних груп, і пішов перевіреною надійною доріжкою, обравши по суті дуже схожого на нього правого консерватора, який лише зацементує ядерний електорат Трампа та посилить його меседжі, пов'язані з анти -елітним бунтом та хрестовим походом проти істеблішменту. Можливо, Венс приверне частину молоді та голоси «іржавого поясу».

Вибір Венса показує, що Трамп зацікавлений перехопити контроль над партійним мейнстримом, зміщуючи його у бік джексонівської демократії, з упором на внутрішні питання, антиелітаризм, реструктуризацію державних структур тощо. Вони намагатимуться підім'яти партійну повістку під себе, щоб застовбити умовний «трампізм» на роки вперед і здолати традиційних республіканців, якраз, коли в партії починається боротьба за нових лідерів.

Для зовнішньої політики вибір Венса означає прихильність Трампа до політики обережного залучення до міжнародних справ з пріоритезацією Китаю, вузьким розумінням національних інтересів, перекладенням відповідальності на союзників і скороченням зовнішньої допомоги. Для нас це не найкращий сигнал, оскільки Венс відомий своїми скептичними висловлюваннями щодо подальшої допомоги Україні, критикою президента Зеленського та прихильністю до ідей Трампа швидко закінчити війну переговорами.

У середньо- та довгостроковій перспективі, на мій погляд, усе це означає, що нам у нашій зовнішній політиці треба буде зміщуватись у бік європоцентричного західного вектора, а не ставити США у пріоритет №1.

Вибір Венса показує, що Трамп не має наміру шукати широкого компромісу щодо подальшого розвитку національного проекту в Штатах, а навпаки, пробиватиме свій порядок денний і намагатиметься нав'язати його через політичну перебудову, навіть якщо це означатиме ескалацію боротьби з опонентами.

Це означає, що США не вийдуть із внутрішньої кризи найближчими роками, і їхня залученість до наших справ буде все такою ж обмеженою та умовною, а залежність від електоральних циклів та ідеологічних гойдалок залишиться високою.

Тому нам варто орієнтуватися на пріоритетність Європи над США на нашому західному напрямку. Зрозуміло, це не означає відмови від партнерства з Вашингтоном, але Європа для нас ближчий, природніший і зрозуміліший союзник, з яким можна розвивати різні формати взаємин, а не бути весь час у моделі обмеженого асиметричного партнерства без чітких гарантій вирішення наших стратегічних завдань.

Вже декілька разів під час російських атак «шахеди» пролітають над територією Білорусі. Часом «повертаються», так і не спробувавши вразити ціль на території України (був проліт більш ніж 300 км від Гомельської до Вітебської області й далі у РФ.

Виникає запитання: що це могло значити?

І тут є дві версії, які перетинаються у логіці розвитку процесів.

За останні два тижні у Білорусі було 2 делегації НВАК та одне спільне навчання. З огляду на специфіку (профіль) делегацій, можна зробити висновок, що є вірогідність появи на території Білорусі китайської військової присутності. Це не буде базою, але чимось на зразок центру реагування створення яких передбачено документами ШОС (а Білорусь стала учасником цієї організації три тижні тому).

Щобільше, міністр закордонних справ Білорусі під час візиту до КНР на зустрічі з Ван І підкреслив, що Білорусь підтримує Китайський план врегулювання по Україні. Пікантну деталь розігнали в англо- та російськомовних версіях Сіньхуа та Женмінь Жибао. Чому пікантну? Тому що Путін під час візитів до КНДР та В'єтнаму два рази заявив про що план КНР для РФ є неприймальним.

У такому разі проліт «шахедів» може бути демонстрацією для китайських товаришів, що Білорусь у питаннях безпеки є несуб'єктною та РФ може там робити що схоче.

Тут довго розписувати не варто. Просто уявить собі, що одного дня у Білорусі збивають «шахеди», що летять у сторону України. Роблять це на тлі того, що наші західні партнери на таке поки що не наважилися. Далі матимемо гарну пресу в Україні, більш того, кейс стане темою №1 на певний час. А якщо буде повтор, це вже вплив на громадську думку та запрошення українських еліт до розмови.

І тут маємо підваріанти. Така вірогідна гра зі збиттям може бути частиною погодженого з РФ плану підготовки до перемовин (та участі Лукашенки хоч «на полях»). Другий варіант (який не виключає перший) це китайський трек. І тоді збиття стане можливим лише після того, як КНР остаточно зафіксує наміри забезпечити присутність НВАК на території Республіки Білорусь.

Але це тако ж є проявами консультацій про можливі переговори про заморожування війни в Україні, бо КНР беззаперечно буде одним з учасників і, з огляду на географію, має потребу у наявності біля українського кордону власних сил, хоча б, спостереження.

10 років тому, 17 липня 2014 російські терористичні війська і їх проксі збили у небі над окупованою РФ Донеччиною малайзійський літак Boeing. У катастрофі загинули 298 людей, серед яких 80 дітей.

Весь світ облетіли страшні кадри, де потворне здеградоване обличчя у пікселі тримає дитячу закривавлену іграшку, ухмиляючись на все це. Я до хвилини памʼятаю цей день. Ми були у приміщенні уряду, де відбувалася зустріч з проблем ВПО, раптом телефони почали розриватися, над окупованим Торецьком збито літак. Російські і сепаратистські пабліки скаженіли: ура, вражено український військовий літак! А за кілька хвилин ці повідомлення зняли, зачистили, бо стало зрозуміло, що з російського «Бука» збито пасажирський лайнер...

Далі почалася антологія російської брехні і пропаганди, коли Москва намагалася перекласти провину за страшну трагедію на Україну. Росія заблокувала доступ міжнародним експертам на місце трагедії, не віддавала тіла загиблих, розповідала, що це Україна привезла трупи і розкидала їх у полі…

Міжнародній слідчій групі вдалося встановити, що лайнер був збитий ракетою класу «земля повітря», випущеною з ЗРК «Бук», доставленого з Росії, а сам зенітно-ракетний комплекс належить 53-й зенітно-ракетній бригаді російських ЗС, дислокованій у Курську.

Найстрашнішою була реакція світу на цей злочин. Всі вжахнулися! І… наклали персональні санкції на кількох відвертих відморозків-бойовиків. Ніяких секторальних санкцій на країну спонсора тероризму і власника Бука, жодних персональних санкцій на Путіна і його банду, що дозволило тому безкарно і далі продовжувати війну проти України.

Вже тоді ми наполягали на жорстких санкціях проти РФ, доводячи терористичну сутність цієї держави. Хоч саме ця трагедія мала б послужити уроком світу, що таке путінська Росія, яка не зупиниться перед терором і злом, вбиваючи цивільних і дітей.

За 5 років після трагедії українському герою Роману Червінському вдалося реалізувати унікальну спецоперацію і вивезти з окупованого Донецька воєнного злочинця Цемаха, який був безцінним свідком причетності Росії до злочину. Він точно знав, що команди збити літак давали кадрові російські військові. Але… суду не було! За пару місяців Цемаха, який був безцінним свідком і для Москви, віддали Москві в обмін на українських політвʼязнів.

Безумовно, звільнення наших полонених це святе. Але чому Росія віддає всіх наших після принизливих судилищ над ними і «вироків»? А ми віддали Цемаха, не засудивши, не показавши його Гаазі. Без публічного суду над покидьком. Віддали, як і беркутівців, що розстрілювали Майдан, до речі. Без вироку. Можливо тому, що Росія вміє ховати кінці у воду?

Цемах у Москві. Червінський був у СІЗО за політичною справою, хоч за його звільнення внесли заставу. Світ і досі не зробив висновків з уроків страшної трагедії MH17, бо така країна як Росія, в її нинішньому вигляді з її фашистською ідеологією, не повинна існувати, продовжуючи вбивати і гвалтували, руйнувати і знищувати. Цинізм ще й у тому, що зараз РФ головує у Радбезі ООН. І якщо світ не реформує міжнародні організації, не викине звідти Росію, це лише посилить загрози масштабування війни і тероризму.

Сьогодні згадуємо жертви трагедії MH17. Вічна памʼять всім невинно вбитим Москвою. Памʼятаємо, війна розпочалася весною 2014 року. Світ, та й половина України, тоді цього не помітили…

Росіяни почали наступ на новій ділянці; куп’янський фронт відсувається, а вовчанський тримається; обом сторонам не вистачає резервів. Воєнний огляд КБФ.

Останніми тижнями у наземній війні сталися тактичні зміни. Ворог почав просуватися на ділянці фронту, яка роками залишалася статичною: на так званому торецькому напрямку (західніше окупованої Горлівки). Бої тут точаться від 2014 року, з кількома загостреннями у 2022-2023, однак, ЗСУ донедавна могли стримувати фронт і завдавати росіянам великих втрат. Пересічена індустріалізована місцевість по обидва боки лінії зіткнення сприяє обом сторонам, тому просування ворога за два тижні не перевищило й 10 кілометрів. Жодних «проривів» тут найближчим часом боятися не варто.

Окрім масованих м’ясних штурмів, успіху росіян на Торецькому напрямку могло сприяти, здогадно, таємне спорудження штурмового тунелю у тил першої лінії оборони ЗСУ. Триває, попередніми темпами, просування ворога й на інших ділянках Донбасу: сіверському (темп дуже повільний); часово-ярському; покровському (від Авдіївки-Очеретиного); мар’їнському. У Часовому Ярі триває жорстка повітряно-наземна війна, у якій сторони укриваються у міській забудові по берегах каналу і позбавлені змоги вести масштабний наступ.

Тактичні завдання ворога давно очевидні: вийти до великих логістичних центрів української оборони у Костянтинівці й Кураховому-Курахівці, перерізати широку автодорогу Покровськ-Костянтинівка. Стратегічна мета росіян ціною будь-яких жертв захопити якомога більше території Донеччини, щоби створити для Кремля fait accompli (подія, що вже здійснилася і яку неможливо змінити, ред.) у вимогах відчуження цього регіону від України.

Північніше по фронту, на сватівсько-куп’янському напрямку, назріває тактична проблема для Сил Оборони. Ворог за останні кілька тижнів просувається сільською місцевістю у районі Піщаного й Стельмахівки прагнучи вийти до водосховища на річці Оскіл. Прорив фронту тут так само наразі неможливий (зокрема через контроль України над високим західним берегом Осколу). Але перед ЗСУ стоїть проблема збереження піхоти, яка невдовзі може бути «притиснута» до водосховища, й постачається вузькими рознесеними коридорами через мости й греблі.

У районі Харкова-Вовчанська ворог досі не може відновити наступ. Але й відкинути росіян із міської забудови Вовчанська та панівних висот до держкордону ЗСУ поки не можуть. Прагнучи припинити ворожий наступ на цій та інших ділянках, українці розгорнули повітряну війну у російському тилу: неглибоку й малоінтенсивну, зате на всьому прикордонні ворога від Курщини до Білгородщини. Проти російських логістики, укріплень та систем зв’язку застосовуються малі дрони, артилерія, ракети Himars. А також, за непідтвердженими даними, і французькі КАБи AASM Hammer.

Аналізуючи причини цієї ситуації, експерти наголошують на такому:

• Обидвом сторонам не вистачає резервів, але Україна відчуває цю проблему гостріше через людиноцентричний характер своєї оборони. Адже ворог постійно використовує на різних ділянках великі маси ненавчених «мобіків» за стандартною примітивною тактикою (штурми малими групами пішки, на мотоциклах чи на «одноразовій» бронетехніці із «мангалами»). Водночас ЗСУ змушені подрібнювати й перекидати на велику відстань утомлені, але досвідчені бригади із західною технікою. Попри створення більше 10 нових сухопутних бригад у 2023-2024 рр., більшість із них поки все ж потребують допомоги «старих» з’єднань: 47-ї бригади «Магура», 3-ї Штурмової, 92-ї тощо.
• Головним чинником тактичного наземного успіху росіян залишається перевага у повітрі: через масове використання КАБів, FPV-дронів, тактичних електродронів «Ланцет». Нагадуємо, що утримувати можна лише ту територію, яку військо може захистити з повітря та ритмічно постачати по землі. ЗСУ вживає масованих симетричних контрзаходів (від РЕБ і контрекіпажної боротьби до маскування), але єдиною ефективною відповіддю буде асиметрична: дезорганізація цілого ворожого тилу на всю глибину до Уралу через повітряні контрудари. Для цього необхідні як дозвіл партнерів на необмежене використання ракет Atacms, Storm Shadow, так і масштабування вітчизняної програми далекобійних дронів.
• Майбутнє застосування Україною винищувачів F-16 безумовно полегшить утримання фронту, сповільнить чи й обнулить темпи просування ворога.
• Нестача підготовлених мотивованих піхотинців зумовлює тактичні проблеми ЗСУ максимум на 30%. Адже вищеописані проблеми із протяжним фронтом та захистом неба над ним зумовлюють і обмеженість потоку рекрутів до Сил Оборони, і складність їх безпечної тривалої підготовки.

Щодо безпеки Європи, дуже показова нервова реакція Кремля на рішення США почати у 2026 році розгортання далекобійних ракет на території Німеччини. Нагадаємо, під час останнього саміту НАТО у Вашингтоні американці заявили про намір посилити захист своїх європейських партнерів на тлі російської агресії в Україні. Зокрема, у Німеччині з 2026 року тимчасово розмістять крилаті ракети Tomahawk, зенітні ракети SM-6 і нові зразки гіперзвукової зброї, здатні досягти території РФ.

Пєсков у відповідь попередив, що «потенційними жертвами у такому разі будуть європейські столиці, як це вже було під час СРСР».

Насправді, на репліку кремлівського літописця Зарубіна про те, що «у минулому подібне протистояння завершилося розпадом СРСР», Пєсков заявив, що зараз все навпаки це, мовляв, «Європа тріщить по швах».

Щодо «минулого протистояння», то американська зброя дальньої дії дійсно перебувала у Німеччині під час «холодної війни» і була повністю виведена з ФРН на тлі розпаду Варшавського блоку. У листопаді 1990 року учасниками Наради з безпеки і співробітництва в Європі (у тому числі й СРСР) була прийнята «Паризька хартія для нової Європи», яка декларувала, що її країни «прихильні поступовому, еволюційному переходу до нового порядку в мирних умовах, а не через війни та конфлікти».

І нинішнє повернення американських «томагавків» замість тодішніх «першингів» (це ракетні установки перебували у Німеччині до 90-х років ХХ століття) зумовлене насамперед посиленням європейської системи стримування від Росії, до кордонів якої з лютого 2022 року посунулися 43 нові об’єкти НАТО. Бо саме Росія з того часу наполегливо роздмухувала «гарячу» війну в Європі, відкушуючи шматки у Грузії, Молдови та України. А тепер вже «холодно» і цинічно планує «ядерний удар по Познані» й не приховує плани подальшого розширення «периметра стабільності» навколо себе.

Угорщина Віктора Орбана вже кілька років, використовуючи механізми узгодження рішень євроатлантичного блоку, навчилася дискредитувати та послаблювати НАТО у її військово-політичній допомозі Україні у боротьбі з російською агресією. Справа дійшла до того, що Орбан у Вашингтоні, осмілілий (знахабнілий), на урочистому саміті НАТО з нагоди 75-річного ювілею відмовився підписувати заключний документ за результатами цієї зустрічі, бо там були «погані слова» про Росію та Китай. Такого в історії НАТО ще не було.

Як рядовий член Євросоюзу, виконуючи волю Кремля, Орбан не раз ставив палиці в колеса військово-політичної та економічної допомоги Україні. Зараз, коли Угорщина головує у Раді ЄС, прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, виконуючи настанови Кремля, намагається використати цю роль для потужних політичних інтриг на користь Росії. Мета та сама, що й у випадку з НАТО-відокремити Європу від США та від України і повернути ЄС у зону впливу путінської Росії.

Ось чому Євросоюз бойкотуватиме саміт міністрів закордонних справ Європи у Будапешті, який збирає особисто Орбан. Таким чином, ЄС принижує не Угорщину, а друга Путіна та його агента впливу в Європі прем'єр-міністра Орбана, показує безсилля Орбана змінити антиросійську політику ЄС.

Відповідно завдання дипломатії Євросоюзу показати, що Орбан це не європейська Угорщина, куди хотіли б приїхати європейські політики та дипломати. У свою чергу Брюссель, провідні політики Євросоюзу вже відкрито кажуть, що Орбан не представляє інтересів і політики ЄС.

Тому Євросоюзу доведеться, використовуючи засоби європейської демократії та дипломатії, виробити механізми ізоляції антиукраїнської та проросійської політики Орбана. Інакше Кремль, відчувши слабкість ЄС, перейде в наступ і в інших «розгублених» країнах Європи це називається «орбанізація Європи».

Радник угорського прем’єра Балаш Орбан в інтерв’ю Magyar Nemzet зазначив, що під час своїх поїздок до Києва та Москви Віктор Орбан зробив наступний висновок:

«Росія та Україна дуже рішуче налаштовані воювати, і без втручання зовнішніх посередників ми побачимо дуже жорстокі руйнування у найближчі місяці. Сьогодні ми єдині, хто може вести переговори з усіма сторонами».

Відповіддю «єдиному Орбану» з боку Європи вже стало скасування традиційного візиту делегації Єврокомісії до Угорщини (як головуючої країни), а також ще один можливий демарш з боку представників ЄС: бойкот саміту міністрів закордонних справ в Угорщині.

Три європейські дипломати, знайомі з планом бойкоту, розповіли виданню Politico, що у дати саміту в Угорщині глава європейської дипломатії Жозеп Боррель скличе глав МЗС ЄС на «офіційну» раду. Інший співрозмовник додав, що, бойкотуючи зустріч у Будапешті, європейські міністри хочуть «послати чіткий сигнал, що Угорщина не говорить від імені ЄС».

Це рішення глав МЗС країн ЄС пов’язується з тим, що раніше Орбан демонстративно перешкоджав допомозі Україні, а також вирушив із візитами у Росію і Китай.

Натомість у своєму інтерв’ю Welt, Орбан каже, що «зараз час політиків, а не інституцій». При цьому угорський політик всіляко уникає відповіді на прямі питання: що робити з Путіним, який наполягає на визнанні чотирьох областей України та Криму «територією РФ?».

Орбан «ллє воду» і про відповідальність Росії за злочини, які вона вчинила в Україні. Він також не може відповісти на питання: «Як можна вірити у нові «мирні договори» з РФ після того, як вона порушила всі попередні?».

Якщо у «головного європейського переговорника» (яким себе вважає Орбан) немає відповідей на ці, перші та найголовніші питання, нема про що говорити далі.

Насправді, своєрідною відповіддю «єдиному Орбану» з боку Європи вже стало скасування традиційного візиту делегації Єврокомісії до Угорщини (як головуючої країни), а також ще один можливий демарш з боку представників ЄС: бойкот саміту міністрів закордонних справ в Угорщині. Це рішення глав МЗС країн ЄС пов’язується з тим, що раніше Орбан демонстративно перешкоджав допомозі Україні, а також вирушив із візитами у Росію і Китай.

Огляд. Сьогодні буде коротко з різних операційних напрямків.

Очевидно, командування угрупування військ (УВ) противника «Північ» має «недвозначне» завдання «взяти місто Вовчанськ за будь-яких умов». У рамках його виконання, противник провів перегрупування своїх сил та засобів на Вовчанській ділянці (у бій введені окремі підрозділи та штурмові групи зі складу 2-ї омбр СпП та ДК («добровольчий корпус»), а також здійснив чергову серію спроб взяти повністю під свій контроль всю північну частину міста (провів декілька атак\штурмів у районі вул.Шевченка, міського парку ім.Горького та вул.Короленка та Хлібороба).

Окрім цього, частковий переніс ним зусиль східніше міста, у напрямку на село Тихе та село Вовчанські Хутори, а також вперті спроби «деблокади» своєї групи, застряглій на Агрегатному заводі, достатньо переконливо доводять, що противник у рамках ведення наступальних дій у районі міста Вовчанськ намагається вийти до річки Вовча на максимально широкій ділянці.

Ймовірно, з прицілом мати можливість обрати для її форсування найбільш зручний відтинок. На допоміжному напрямку (на Липці), противник намагається утримати свої позиції у східній та північній частинах села Глибоке та у лісі між селами Глибоке та Лук'янці. на західному березі річки Липець.

Як на мене, вважаю, що у рамках продовження ведення активних дій на Вовчанському напрямку противник цілком можливо може «сконцентруватися» замість виснажливих штурмових дій у самому місті на «флангових» ділянках:

• по дирекції Бугруватка Стариця Ізбицьке (або, як альтернатива вздовж Сіверського донця, по його західному берегу з півночі на південь);
• продовжити спроби, обійти місто Вовчанськ зі сходу (через села Тихе та Вовчанські Хутори).

Звісно, що зовсім необов'язково так буде у реальності, але, на мій суб'єктивний погляд це цілком можливо. Очевидно, поява у районі міста Вовчанськ підрозділів 128-ї «резервної» окремої мотострілецької бригади (омсбр) зі складу 44-го армійського корпусу (АК), у цьому сенсі, навряд чи є «випадковою».

Ну, власне, «пожежний» характер дій командування УВ «Центр» противника на цьому напрямку стає все більш очевидним. Особливо, у контексті поспішного вводу у бій на цьому напрямку основних сил 27-ї мотострілецької дивізії (мсд). Воно, явно поспішає.

Ще не до кінця виконавши завдання із виходом на бар'єрний рубіж по річці Вовча, Казенний Торець та Бичок, воно розпочало фронтальні наступальні дії, власне, на Торецький район оборони ЗСУ, задіявши більшу частину свого основного оперативного резерву. Хоча «гострої» необхідності у такому поспіху явно не було.

Наскільки я розумію, противника дуже «окрилили» його початкові успіхи у тактичній зоні оборони ЗСУ на Торецькому напрямку передових підрозділів 506-го та 589-го мотострілецьких полків (мсп), коли, скориставшись ефектом тактичної раптовості, їм вдалося прорватися до східних околиць Північного, у Південне та до східних околиць Залізного. Ще більше, росіяни «закусили вудила», коли їм вдалося прорватися через Юр'ївку до Нью-Йорка у смузі дії 132-ї окремої мотострілецької бригади (омсбр). Але з того моменту, пройшов майже тиждень й противник спромігся за цей час лише трохи розширити «кишку» свого тактичного прориву у бік Нью-Йорка та нарешті «вклинився» у південно-східну околицю Залізного з боку Південного.

Однак, інші спроби наступати продовжити атакувати «у лоб» з боку Майорська на Північне та Дружбу закінчились для противника, скажімо так, не зовсім вдало. А, майже титанічні зусилля, щодо подальшого просування у селі Південне у бік вул.Юності мало того, що коштували росіянам, м'яко кажучи «дуже дорого», але й ще закінчились безрезультатно.

Очевидно, на Торецькому напрямку, скажімо так, «темпи просування трохи впали». Як я, власне, й передбачав рішення «наступать на Торецьк» швидко й «у лоб» було, м'яко кажучи, не найкращим. Тому, нічого дивного у тому, що все це поступово перетворюється на кровопролитне фронтальне «ближнє рубилово» у міській забудові, не має. Так само, як й поступово, разом з цим, зникають перспективи «швидкого та глибокого» просування противника на Торецькому напрямку. Ефект «раптовості» себе вичерпав.

Так, це, на даний момент, напрямок докладання головних зусиль командування УВ «Центр». Протягом, кількох крайніх діб противник продовжив свої спроби досягнути виконання головного завдання у цій смузі:

• вийти на бар'єрний рубіж по річці Вовча, Казенний Торець та Бичок;
• а також, по можливості прорватися між Вовчою та Казенний Торець, по дирекції Прогрес Іванівка, за нього.

У рамках цього противник:

• зав'язав бої у селі Новоселівка Перша (у центральній та північній частині села);
• розширив ділянку свого виходу на річці Вовча, північніше;
• нарешті, просунувся у південну частину села Яснобродівка, але так й не зміг зайняти село повністю;
• просунувся у напрямку на Прогрес та Воздвиженку «на сотні, а то й десятки» метрів.

Як бачимо, тенденція, щодо російського наступу на Покровському напрямку, майже аналогічна їхньому наступу на Торецькому різке падіння його темпів та розмаху. Бригади 2-ї та 41-ї загальновійськових армій (ЗВА) противника, явно або втрачають свої «пробивні» спроможності, або знаходяться вже на шляху до цього.

Противника, поки що, «рятує» перевага у кількості та обсягах артилерійської та авіаційної підтримки, так само, як й на Торецькому напрямку, за рахунок чого, вони продовжують «повзти». Але вже повзуть все повільніше та повільніше. Наприклад, 30-а та 35-а окремі мотострілецькі бригади (омсбр) противника у напрямку на Воздвиженку та північніше залізниці, за, майже, два тижні просунулись на таку відстань, яку вони, місяць назад, долали за півдня.

Як на мене, найближчим часом, командуванню УВ «Центр» таки доведеться сконцентруватися на чомусь одному або на Покровському напрямку, або на Торецькому «вести дві теми» одночасно, очевидно, воно не зможе. Причому, відбудеться це не так, щоб сильно у майбутньому. Звісно, якщо «не під'їдуть» до цього часу ті самі страшні «стратегічні резерви» РФ які, поки що, ніхто в очі не бачив.

Хоча, цілком можливо й бачили, але не так щоб «сильно відчули». Бо якщо вважати за них те, що поперлося у «харківську офензиву», знову спробувало «прорватись до Осколу» чи намагалося штурмувати «Часік», або «здуру» побігло у лобову на Торецьк, то тоді перспективи у російського командування виглядають на кінець літа-осінь не так щоб дуже «радісно».

Джей Ді Венс. Напарник Трампа на цих виборах, і, цілком можливо, наступний віцепрезидент США. Сенатор з Огайо, який за 1,5 року у Конгресі став зіркою республіканців й відзначився критикою підтримки України. Можна багато про це говорити, але краще погляньмо на його власні слова.

«Буду з вами чесним, мені все одно, що так чи інакше буде з Україною. … Мені набридло, що Джо Байден зосереджується на кордоні країни, на яку мені байдуже, поки він дозволяє кордону своєї країни стати тотальною зоною війни». (2022 рік).

«Владімір Путін злий чоловік, але залиште подалі від мене награну прихильність до України корумпованої країни, якою керують олігархи, і яка настільки ж близька до функціональної демократії у 2022 році, як Афганістан у 2021, коли Байден віддав його Талібану». (2022 рік).

«У найкращих інтересах Америки прийняти те, що Україні доведеться поступитися росіянам деякими територіями, нам потрібно закінчити цю війну. … Сотні тисяч невинних східноєвропейців загинули у цьому конфлікті. У наших і в їхніх інтересах, це зупинити вбивства». (2023 рік).

«Я голосував проти пакета фінансування для України і залишаюся проти фактично будь-якої пропозиції щодо продовження фінансування США цієї війни. Байден не зміг сформулювати навіть елементарних фактів про те, що потрібно Україні, та як ця допомога змінить стан речей». (2024 рік).

«Я понад рік стверджую, що уряд України корумпований, і йому не можна довіряти належне відстеження нашої зброї. … Ми просто не маємо уявлення, куди поділася велика частина наших грошей для України. Корупція вийшла з-під контролю. Це ще одна причина відмовитися від подальшої допомоги». (2024 рік).

«Обмежувальні чинники американської підтримки України це не гроші, а боєприпаси. Ми не виробляємо достатньо боєприпасів, щоб підтримувати війну у Східній Європі, війну на Близькому Сході та, можливо, непередбачену ситуацію у Східній Азії». (2024 рік).

«Законопроєкт про вилучення російських активів створює потенційно жахливі наслідки для західної фінансової системи та може зашкодити здатності майбутнього президента домовитися про припинення російсько-українського конфлікту». (2024 рік).

«Це абсолютно безвідповідально. Україна не повинна вступати у НАТО, а запрошувати їх протягом війни це запросити наш народ на війну. Ви хочете американських військ в Україні? Якщо ні, то ми повинні виступити проти вступу України до НАТО». (2024 рік).

«Білий дім неодноразово заявляв, що не може вести переговори з Путіним. Це абсурд. Адміністрація Байдена не має життєздатного плану перемоги України у цій війні. Чим швидше американці приймуть цю правду, тим швидше ми зможемо виправити цей безлад і стати посередником у мирі». (2024 рік).

Щось в інформаційному полі побільшало розмов про мир, ви не помітили?

Масово розпаковуються «консерви» (приспані агенти впливу), які в один голос повторюють: досить, треба приймати будь-які умови, бо буде лише гірше! Народні депутати (в тому числі з владної фракції), блогери-мільйонники, маргінальні «аналітики» й «експерти», а передусім навала сотень і тисяч ботів у коментарях і в постах, які підсуває в стрічку платна реклама.

Що б це могло означати?

На перший погляд, це означає, що ми справді в скрутній ситуації: електрики немає, долар росте, люди виїжджають, вороги безперешкодно убивають дітей у столичній лікарні, натякають на підрив дамб і подальші катастрофи.

Здавалось би апокаліпсис стукає у двері. І час приймати будь-які умови миру чи бодай тимчасового перемир’я, бо лише капітуляція дозволить фізично вижити.

Але давайте проаналізуємо все головою, а не емоціями. Якщо ситуація в Україні справді така безвихідна, то для чого Росії мир, з якою метою вона розворушила й таким чином викрила рештки своєї агентурної мережі впливу, з якого дива вкладає сотні мільйонів в інтернет-бомбардування на всіх можливих платформах?

Логіка підказує, що в настільки поганій для України ситуації Росія має не підштовхувати нас до мирних переговорів і здачі всього 4 областей у їх повних адміністративних межах, а наступати далі, брати Київ, встановлювати повністю окупаційну владу, перебазовувати свою бронетехніку в Ужгород, щоб звідси погрожувати Центральній Європі.

Та чомусь попри те, що Україна, зі слів ботів у коментарях і проплачених експертів, вже практично конає Росія не бере владу і не просувається ні на сході, ні на півночі. Хм, цікавий парадокс, правда?

Майже тиждень минуло відтоді, як наш «старший братик» розбомбив Охматдит у «матері городів руських». Добре, що пам'ятають ще сей злочин. А про інші злочини «старшого братика» в нас забули. Чи майже забули. Бо хто згадує винищення в Києві українців солдафонами Муравйова. Навіть Голодомор не дуже то згадують - часто без прив'язки до «старшого братика».

Але я не тільки про нашу коротку пам'ять щодо останнього. Я й про інше. Щоб жити в комфорті й взагалі жити, у т. ч. й лікуватися, то треба вміти себе захищати. Тобто мати і зброю, і армію. А тоді вже дбати про «велике будівництво» й відбудову Охматдиту. У нас це не можуть засвоїти. Вже тисячу років. Прикладів тут можество нечислене. Але наведу один приклад з давньоруських часів. Діялося це в 1075 р. Літописець пише

«…прийшли посли із Німців до Святослава (тоді цей князь не зовсім законно узурпував київський престол - П. К.), і Святослав, величаючись, показав їм багатство своє. Вони ж, побачивши незчисленне множество злота, і срібла, і паволок, сказали: «Воно за ніщо ж є, бо се лежить мертве. Військо є лучче за се, бо мужі добудуть і більше од сього» .

Цей уривок поданий у моралізаторському ключі. Мовляв, нема чого хвалитися багатством. Воно є «мертвим». Краще на гроші найняти добре військо, так повчають німецькі посли. Хороші воїни при потребі добудуть багатство. Справді руські князі, сидячи в Києві, мали чималі скарби (торгівля київська давала великі доходи!), але при цьому не приділяли достатньо уваги військовій справі. Це стосувалося не лише Святослава, але і його попередника Ізяслава.

Літописець, розповідаючи про німецьке посольство, звертається до біблійного прикладу. Пише: «Так похвалився (мається на увазі похвалявся багатствами П. К.) Єзекія, цар іудейський, перед послами царя вавілонського [Меродахбаладана], а все його було забрано у Вавілон. Так і по смерті сього [Святослава] всі маєтності [його] розсипались нарізно!»

Але хто слухав літописця...

European Union Institute for Security Studies (EUISS) опублікувало дуже цікаву та важливу доповідь про динаміку російсько-китайського військового співробітництва, базуючись на дослідженні 66-ти спільних військових навчань.

Висновки говорять про те, що Росія та Китай не просто відпрацьовують маневри та танкові біатлони, але готуються до (увага!!!) спільних великомасштабних воєнних дій, «пліч-о-пліч», на різних театрах, що може включати (знову увага!!!) Європейський.

1. Після приходу до влади Сі Цзіньпіна та анексії Криму російсько-китайське військове співробітництво значно активізувалося, за кількістю (див. на графік) та складності маневрів, питаннях, які відпрацьовуються, комбінованості вправ (наприклад із перекиданням на далекі відстані, використання морської авіації, проведення протичовнових навчань тощо).

Таким чином, Китай дипломатично говорячи, що він виступає з«а мир та за територіальну цілісність», насправді досить успішно провів стратегічну дезінформацію, та значно активізував військові приготування з агресором.

2. Фактично під прикриттям «мирних місій» відбувся перехід від антитерористичних навчань під егідою ШОС до імітації спільних військових операцій у регіональних війнах.

3. Залучення російського сухопутного компонента до повномасштабної війни проти України обмежила спільні навчання наземних сил, проте суттєво збільшилась кількість морських та повітряних навчань.

4. Окрема увага морським навчанням наразі вони складають 35%, а географія охоплює Середземне, Чорне моря, Оманську затоку, Східно-Китайське море, Південно-Китайське море, Балтійське море, Японське море, Південну Атлантику і Тихий океан. По географії наразі спостерігаються два тренди: а) більше навчань на Сході, поблизу Китаю; б) деякі навчання трансформуються у тристоронні або багатосторонні, наприклад з ПАР або Іраном.

5. Крім цього, відбувся перехід від навчань у нейтральних зонах до навчань поблизу спірних вод, у ключових регіонах з точки зору морських комунікацій та світової торгівлі, поблизу узбереж геополітичних противників біля Японії, Аляски, Індії.

6. На даний час Китай та Росія ще не мають взаємосумісності на рівні НАТО, але вони інтенсивно працюють над цим.

7. Навчання, проведені у спірних районах, можуть дати уявлення про потенційні майбутні конфлікти, до яких готуються Росія та Китай. На найближче майбутнє прогнозується подальше збільшення масштабів, складності, розширення географії у тому числі біля Європи.

Жителі Москви постійно почувають себе так, ніби війна Путіна в Україні їх зовсім не стосується. Атак дронів на Москву зараз не спостерігається, а московити вже звикли, що за черговий напад на Київ до них не долітає жодної відповіді. Проте атакування Москви не може бути марним, оскільки збитки обчислюються не тільки величиною заподіяної ворогу шкоди, а й тим, що ніде у Російській Федерації російські окупанти не мусять відчувати себе захищеними.

Майже два з половиною роки триває Велика російсько-українська війна. У перший її день, 24 лютого 2022 року, російський диктатор Путін заявив, що він закриває повітряний простір над Україною для цивільної авіації. Майже два з половиною роки всі українські цивільні аеродроми, включно з київськими Борисполем і Жулянами, не функціонують. А українці, щоб здійснити польоти до інших країн, вимушені спочатку добиратися до Варшави, Бухареста, Братислави, Праги, чи Будапешта.

Водночас всі московські аеропорти Внуково, Шереметьєво, Домодєдово працюють у штатному режимі. Немов ніякої війни для Російської Федерації немає. Весь час до Москви приїздять президенти та делегації з африканських держав, країн третього світу, а іноді, щоб отримати чергові інструкції від свого політичного патрона Путіна, і прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан. Часто з цих же аеропортів сам Путін вирушає до тих країн, де його ще можуть приймати.

Подібна ситуація є аномальною. Путінські друзі, представники умовної країни Тумбо-Юмбо, спокійно долітають до Москви, не відчуваючи при цьому жодних перешкод. А лідери дружніх до України держав, змушені потягами годинами добиратися до Києва.

Очевидно, що якби зараз в Україні вирішили змінити цю ситуацію і відкрити для польотів аеропорти, скажімо, в Ужгороді або Мукачево, то Путін відразу ж порушив свою обіцянку, дану угорському прем’єру Віктору Орбану, не чіпати Закарпаття, яке він гарантував йому в якості призу за підтримку Росії.

За ситуації, котра об’єктивно складається, потрібно діяти симетрично, і закрити повітряний простір над Москвою. Про що диктатора Путіна потрібно повідомити. Що з такого то числа липня місяця 2024 року всі рейси будь-яких літаків в московських аеропортах Внуково, Шереметьєво і Домодєдово починають перебувати в зоні потенційних ризиків. І тому ні жителям Російської Федерації, ні громадянам держав третього світу й Африки не рекомендується користуватися московськими аеропортами.

Хоча Україна, на відміну від Росії, не є терористичною державою, але під час війни вона має повне право знищувати інфраструктуру у всіх аеропортах ворога. Щоб нарешті й самі жителі столиці ворожої держави Москви на собі змогли відчути, що незаконна війна Росії в Україні стосується і їх самих.

А тим московцям, яким так хочеться відпочити у Туреччині, Єгипті, на Кіпрі, чи ще деінде, потрібно буде потягами добиратися до Саратова, Самари або Мурманська. Щоб потім уже звідти вилетіти кудись у теплі краї на відпочинок.

Такий підхід абсолютно відповідний ситуації, яка складається під час російсько-української війни. І він би змінив стан речей, коли мільйони росіян, у той час, як російські ракети та дрони вбивають українців, мають змогу комфортно відпочивати на пляжах тих держав, які ще надають їм доступ до своїх територій.

Зрозуміло, що найкраще у Росії ППО прикриває Москву і Московську область. І тому українські дрони не здатні повністю зупинити діяльність московських аеропортів. Але дезорганізувати їхню роботу та призвести до критичної затримки рейсів і зриву вчасних відльотів з московських льоновищ, є цілком реальним завданням.

Один єдиний безпілотник у небі над Москвою здатен призвести до істотного обмеження прильотів і вильотів з московських аеропортів Внуково, Шереметьєво і Домодєдово. Московити змушені будуть вживати додаткових заходів безпеки польотів, і цим виходити з зони комфорту, в якій вони перебували від початку війни.

Відсутність присутності українських безпілотних літальних апаратів у Москві розслабляє вороже керівництво, і воно думає, що столиця новітньої Російської імперії стала назавжди недоторканою. Атаки безпілотників на московські аеропорти мають щодня тривожити Кремль. А російсько-українська війна мусить взагалі суттєво скоротити все авіасполучення всередині Російської Федерації.

Варто пригадати, що у 2023 році дрони змогли 18, 20, 21, 22 серпня призвести до переривання щонайменше 90 комерційних рейсів. І у кожному випадку путінська влада змушена була закривати свій повітряний простір на декілька годин.

А ті рейси, котрі постраждали від вимушеного закриття повітряного простору, перенаправили в альтернативні пункти призначення, серед яких були Нижній Новгород, Санкт-Петербург і Мінськ у Білорусі.

Україна мусить закрити повітряний простір над Москвою. У Росії не має бути жодного місця, де відплата за скоєні в Україні злочини не досягне московитів. Це питання принципове, і його необхідно враховувати приймаючи стратегічні рішення під час російсько-української війни.

Чи дійсно, як пише частина пабліків (переважно російських), замах на Трампа моментально вирішив долю виборів президента США у цілому? Я так не думаю.

Це не перший в історії замах на кандидата чи президента. Не перша політична криза в Америці. І практично абсолютна, 50:50, поляризація суспільства теж трапляється не вперше у США. І жодного разу подібне не призвело до якихось катастрофічних наслідків чи некерованого хаосу.

Власне, у цьому основна цінність демократичної традиції: налагоджена система за будь-яких потрясінь змушує втримуватись від хаосу і лишатись у певному раціональному руслі. Без раптових смикань до котрогось полюса.

Але ми вже певний час живемо у світі хайпів. Який активно поширює стереотипи «Трамп практично божевільний фашист», «Байден старий маразматик». А американці мусять робити вибір саме між ними.

Насправді Трамп і Байден просто представляють певні системи цінностей, причому суворо у рамках абсолютного пріоритету американських інтересів і стійкості держави. Тому виборці не надто переймаються особистими спроможностями кандидата, коли роблять вибір (у чому і зізнаються чесно у кожному опитуванні).

Так, замах дещо збільшив шанси Трампа. Передусім, бо мобілізував республіканський електорат там же у критичній для демократів Пенсільванії. Однак до листопада ще купа часу і ніхто не гарантує, що не станеться ще чогось настільки ж масштабного за впливом на кампанію. І що маховик не хитнеться в інший бік.

Плюс ще не можна сказати, що все остаточно вирішено у Демократичній партії у сенсі, що в останній момент не відбудеться заміни кандидата чи команди (а американські виборці серйозно орієнтовані на характеристики команди майбутнього президента це також одна з ознак розвиненої політичної культури).

Ну і зрештою, «Трамп це проросійська катастрофа» по факту суто російський наратив. Котрим інфікували нас власне «хороші русскіє». Бо це Росія живе у власному задзеркаллі де ухвалила, що «за Трампа все буде набагато краще, він за Росію». Їм просто зручніше позиціонуватись з таким міфом.

До речі, як історик, мушу сказати, що теперішня Росія взагалі не відійшла від способу існування на міжнародній арені СССР (точніше, способу створення приємних для себе міфів і потрактування подій). Нагадаю, коли вибори у Франції виграв призначений у СССР «прорадянським» Міттеран, то у Союзі заради повідомлення про перемогу навіть перервали футбольну трансляцію абсолютно фантастичний прецедент, бо мовленнєва сітка державного ТБ і футбол були абсолютами недоторканності і стабільності.

Причина бо Міттеран мусив так чи інакше ввести до свого кабінету комуністів. Ну що кількох дійсно ввів. Ті недовго там побули, після чого їх турнули з посад і на цьому інтерес радянської пропаганди закінчився. Але створений Кремлем міф «друга СССР» в Союзі зберігся. Бо не було потреби чимось реальним його підтверджувати, всі й так вірили державній пропаганді.

Зараз відбувається абсолютно те саме: Росія вірить кремлівській пропаганді, що Трамп «цілковито проросійський, от він прийде і на Росію посиплються плюшки. Санкції знімуть, ринки повернуть, гроші розморозять, Україну віддадуть, НАТО скоротять, зброю від східних кордонів відведуть...

Значна частина українців, на жаль, повірила у те саме. Через активну роботу «хороших русскіх» на нашому ТБ. Що варто Трампу перемогти настане негайний кінець не тільки Україні і НАТО, але й Америці, бо він не просто фашист, а цілковитий негідник.

Українські фахівці (і я також) від початку кампанії переконуємо українців у зворотному: що американську систему не переламає жодна особистість, що неправильно сприймати ситуацію «Байден нам друг, а Трамп ворог», бо і те, і те не відповідає дійсності... Таке. На жаль, у нас аудиторія на порядок вужча, ніж у тих, хто транслює «хороших русскіх».

***

До речі, доволі дошкульний для Росії аспект: як бачимо, російська зовнішня політика абсолютно не суб’єктна. Бо така велика імперія а будує всі свої сподівання і розрахунки на тому, хто переможе на виборах в Америці...

Минулорічний саміт НАТО у Вільнюсі не приніс очікуваних результатів для України. Україна так і не отримала запрошення на вступ до НАТО. Ювілейний саміт у Вашингтоні, що відбувся днями, мав би стати продовженням політики стратегічної невизначеності та утримання від підвищення градуса ескалації щодо Росії. Українське питання мало відійти на другий план, а Україна як компенсацію мала отримати черговий пакет військової допомоги та обіцянку «мосту до НАТО».

Однак у просуванні стратегії ізоляції України, Путін схоже переграв сам себе. Саміт НАТО став для російського диктатора холодним душем. Не лише тому, що на полях саміту Байденові означення Путіна «кровожерним безумцем» було одним із найм’якіших визначень кремлівського воєнного злочинця.

Розуміючи, що Росія з одного боку тисне на Захід із вимогою за жодних обставин не брати Україну у НАТО, а з іншого веде величезну інформаційно-психологічну операцію серед українського населення «мовляв, навіщо всі ці жертви, Захід ніколи вас не візьме до себе», противники прийняття України в НАТО (за словами президента Франції Макрона це США та Німеччини) мусили змінити думку.

Відтак саміт НАТО у Вашингтоні став більше українським, ніж очікувалося. Можливо наслідком цього стало продовження агресивного руйнування світопорядку Путіним. Спробами прорвати міжнародну ізоляцію дружніми зустрічами з країнами глобального Півдня, передусім Індією та В’єтнамом, країнами, які відіграють важливу роль у протистоянні китайській гегемонії в Азії. Вплинуло і викриття напередодні величезної мережі кремлівських ботів у США та розкриття замаху на вбивство директора найбільшого потужного німецького виробника зброї Rheinmetall Арміна Паппергера.

Сам саміт відбувався на фоні нещадного ракетного бомбардування Києва та зумисного влучання у найбільшу дитячу лікарню. Схоже Захід зрозумів, що Путін розглядає його раціональну політику не підвищення ескалації та не розширення війни як слабкість. Ба більше, Путін надактивно почав втручатися у внутрішню політику країн-членів НАТО, намагаючись підірвати позиції прихильників України та максимально сприяючи деструктивним силам.

Зрештою, президентські вибори США, і ювілейний саміт НАТО як стартовий майданчик Байдена, теж без сумніву були важливим елементом.

Врешті-решт, замість ефемерного «мосту» у підсумковій декларації з’явився чіткий та імперативний месседж «майбутнє України у НАТО» та його роз’яснення «Ми будемо і далі підтримувати Україну на її незворотному шляху до повної євроатлантичної інтеграції, що включає членство в НАТО».

На саміті у Вашингтоні Україна продовжила укладати двосторонні безпекові угоди, що стають фундаментом міжнародної безпекової архітектури на час до вступу НАТО. Уже на полях Саміту відповідні документи було укладено з Румунією.

Ще однією дипломатичною перемогою України стала консолідація учасників двосторонніх договорів фактично в оборонний союз та підписання США, 21 країною членом НАТО, ЄС та Японією «Українського компакту», який передбачає «прискорення колективних зусиль із задоволення всеосяжних потреб України у сфері безпеки». Держави підписанти зобов’язалися: підтримувати нагальні потреби України у сфері оборони та безпеки; прискорити розбудову ЗСУ. У разі майбутнього нападу Росії на Україну після завершення нинішніх бойових дій, швидко і колективно зібратися на найвищому рівні для визначення кроків на підтримку України.

Також члени Альянсу взяли на себе зобов’язання надати Україні на 2025 рік мінімальне базове фінансування в розмірі не менше 40 мільярдів євро протягом наступного року. Поряд із цим Україна отримала і оперативні воєнні допомогові пакети від окремих країн. Найбільший пакет допомоги у розмірі 250 мільйонів доларів надала Австралія. Зі складів США на воєнні потреби України оперативно нададуть ще одну батарею «Петріот», зенітні ракети та боєприпаси. У небі України от-от з’являться очікувані F-16.

Загалом тактика залякування, підкупу, стимулювання фальшивих миротворців дала зворотний результат. Максимально виснажений у безперервних лобових м’ясних атаках Путін замість обіцяної передишки і капітуляції України на його умовах, отримав консолідацію Заходу і рішучість підтримки України з гарантованим фінансуванням і розгортанням та масштабуванням воєнного виробництва.

У цій гонці озброєнь у війні на виснаження протистояти потужності Заходу Росія навіть з допомогою Північної Кореї та Ірану і при тихому сприянні Китаю перемогти не зможе. Хоча з Піднебесною схоже пробігла чорна кішка. Китаю не дуже подобається багатовекторна самодіяльність свого як мінімум економічного васала, відтак різке скорочення товарообігу та проблеми з банківськими переводами перший натяк на те, хто в хаті господар. Ситуативні антиамериканські союзники насправді мають більше протиріч, а постійне розмахування ядерною палицею неабияк дратує Пекін.

Відтак у війні ресурсів Україна рухається по висхідній, а Росія навпаки. Проте є один ресурс, який Україна може постачати лише сама вояки. Путін, що запросто міняє тисячі життів на приростання територіями, навіть якщо це знищена посадка чи стерте з лиця землі село, готовий кидати в лобові атаки всіх, хто є під рукою, надіючись задавити Україну масою. Україна, яка може розраховувати на постійне збільшення воєнної міці має зберегти людський потенціал, щоб отримавши технологічну перевагу банально мати ким розвинути успіх.

У цій шахівниці, яку Путін постійно намагається перетворити у гру у Чапаєва, щоб досягти результату потрібно зберегти не лише короля, але й ще фігури. Наразі на Росії все більше говорять про нову мобілізацію, єдиний можливий інструмент врятувати ситуацію.

Однак цей інструмент несе багато загроз. Ця нову орду треба одягнути, нагодувати та озброїти. З масовими фактами банзай атак на мопедах та велосипедах з ресурсами на Росії все дуже погано. Та й іти у бій на фоні неповернення всіх, хто був перед тобою, не те саме, що їхати на Київ за три дні. Розуміючи суть ситуації, Путін традиційно підійматиме ставки. Так що літо 2024 року буде особливо жарким…

9-11 липня у Вашингтоні відбувся ювілейний саміт НАТО. Північноатлантичному альянсу виповнилось 75 років. Вік поважний. Хоча, з певною іронією можна зазначити, що НАТО молодше Президента США Джо Байдена, і Дональда Трампа, колишнього Президента Сполучених Штатів. З іншого боку, нинішні лідери Росії і Китаю народилися тоді, коли НАТО вже існувало, і їх політична свідомість формувалася під впливом ідеологічного стереотипу про ворожий і агресивний блок НАТО. І це впливає на їхнє нинішнє ставлення до НАТО, хоча головним джерелом агресії і війни в сучасному світі є саме путінська Росія.

Саміт у Вашингтоні був ювілейним, але навряд його можна назвати святковим. І це перший, але далеко не останній парадокс цього саміту. НАТО зараз стикається з дуже серйозними і складними викликами для себе. І, на жаль, ювілейна зустріч керівників країн НАТО у Вашингтоні не дала чітких і послідовних відповідей на ці виклики.

Головним викликом для НАТО є війна Росії проти України яка триває вже майже два з половиною роки. Країни НАТО активно допомагають Україні вистояти проти російської навали, і в НАТО чітко розуміють загрози з боку Росії. У підсумковій декларації саміту НАТО у Вашингтоні прямо зазначено: «Повномасштабне вторгнення Росії в Україну зруйнувало мир та стабільність у євроатлантичному регіоні та серйозно підірвало глобальну безпеку. Росія залишається найбільшою і прямою загрозою безпеці союзників. … Загроза, яку Росія представляє для НАТО в усіх сферах, зберігатиметься у довгостроковій перспективі.». НАТО вже ухвалило ще минулого року нову оборонну доктрину, посилює свій східний фланг у зв’язку з потенційними ризиками та загрозами з боку Росії. Окремий пункт підсумкової декларації присвяченій протидії гібридним діям Росії проти країн НАТО. І одночасно в тій самій декларації є і трохи інша позиція: «НАТО не прагне конфронтації і не становить загрози для Росії. Ми, як і раніше, готові підтримувати канали зв'язку з Москвою для зниження ризиків та запобігання ескалації». Також підкреслюється, що допомога Україні «не зробить НАТО стороною конфлікту». З формальної точки зору такий класичний баланс політичних інтересів є зрозумілим. І для мирних умов він був би цілком правильним і доречним. Але відверта конфронтація з боку Росії вже є. І якщо зараз публічно декларувати «миролюбіє» по відношенню до Росії, то путінський режим це буде сприймати як прояв слабкості НАТО. Тому нинішня подвійність позиції НАТО по відношенню до Росії є не зовсім адекватною сучасним політичним реаліям.

Неоднозначним є ставлення Альянсу до питання умов завершення війни між Росією і Україною. В рішеннях вашингтонського саміту НАТО задекларована конкретна підтримка України в різних формах. Також був підписаний «Український компакт» (Ukraine Compact) багатосторонній документ, що містить довгострокові зобов’язання щодо підтримки України. По суті політико-юридично оформлюється міжнародна безпекова коаліція на підтримку України. І це дуже добре і важливо для нашої країни. Це допомагає нам вистояти проти російської навали. Але очевидно і інше нинішні масштаби воєнної підтримки України є недостатніми для того, щоб переломити хід війни на нашу користь. В цьому сенсі найбільшим розчаруванням для нас на цьому саміті стала відсутність рішення про дозвіл використовувати західну далекобійну зброю для ударів по території РФ. Особливо гірко це було відчувати на фоні трагедії, яка відбулася в Києві 8 липня внаслідок масованого ракетного удару Росії по столиці України, коли загинуло більше 30 мирних людей (а по Україні близько 40), в тому числі і діти.

Специфічним викликом для НАТО є передвиборна ситуація в США. З одного боку явне занепокоєння викликає фізичний стан Президента Байдена, і політична ситуація навколо його подальшої участі в президентських перегонах. Саміт НАТО у Вашингтоні багато хто розглядав як значущий тест на фізичну і політичну спроможність Байдена. І нібито виглядав він достатньо бадьоро. Однак дві прикрі і політично відчутні обмовки Байдена в останні й день саміту фактично зруйнували цей ефект.

Інший проблемний бік передвиборної ситуації в США зростання шансів Трампа на перемогу в президентських виборах в США. Тінь Трампа вітала над самітом у Вашингтоні. У європейських партнерів США по НАТО все сильніше зростає занепокоєння щодо наслідків ймовірної перемоги Трампа на президентських виборах в США для подальшої долі Північноатлантичного Альянсу та безпекових зобов’язань США і НАТО в Європі. Є великий ризик, що Трамп в разі свого повернення до влади в США може суттєво зменшити роль Сполучених Штатів і в НАТО і в забезпеченні безпеки в Європі. І в НАТО починають готуватися до такого проблемного сценарію, формуючи певні запобіжники. Деякі з них стосуються і підтримки України, зокрема рішення про забезпечення базового фінансування воєнних потреб України на наступний рік на рівні не менш 40 млрд., а також переведення контролю над логістикою постачання зброї і боєприпасів для України від США до НАТО. Однак однозначної і ефективної відповіді на проблему Трампа в НАТО не має, тому доведеться пристосовуватися до політичних реалій, які виникнуть в листопаді 2024 року.

В НАТО звернули увагу і на виклики з боку Китаю, хоча це Північноатлантичний Альянс, а Китай знаходиться у Східній Азії. Ось вам ще один парадокс. Правда, реакція НАТО на виклики Китаю була специфічною. В підсумковій декларації саміту йшлося про відповідальність Китаю (разом з Беларуссю, Північною Кореєю, Іраном) за підтримку війни проти України. При цьому офіційно і публічно КНР війну Росії проти України не підтримує, хоча і не засуджує, і навіть війною не називає. Однак таких країн чимало і крім Китаю. В декларації вашингтонського саміту НАТО КНР засуджено за «так зване партнерство «без обмежень» та великомасштабну підтримку оборонно-промислової бази Росії», за «передачу матеріалів подвійного призначення, таких як компоненти зброї, обладнання та сировину, які слугують вкладом в оборонний сектор Росії». Але проблема Китаю для НАТО не тільки в непрямій допомозі Росії. Окремим пунктом в декларації заявлено, що «КНР продовжує створювати системні виклики для євроатлантичної безпеки». От саме це важливе. Мені здається, що таким чином США просунили своє занепокоєння щодо Китаю, і своє сприйняття Китаю як стратегічного виклику вже не тільки для себе, а й для НАТО. Таким чином легітимізуються стратегічні виклики Китаю вже і для НАТО. В цьому контексті зверну увагу, що в саміті НАТО у Вашингтоні взяли участь (в якості запрошених гостей) і різні країни з різних континентів, зокрема і з Азії, в тому числі і з Східної Азії. В підсумковій декларації саміту НАТО у Вашингтоні підкреслено, що «Індо-Тихоокеанський регіон важливий для НАТО з огляду на те, що події в цьому регіоні безпосередньо впливають на євроатлантичну безпеку». Що це натяк на можливість розширення НАТО в Азії і Тихоокеанському регіоні, а можливо і в інших регіонах світу? Поки я дуже в цьому сумніваюсь. Зокрема і тому, що до Китаю в цій декларації є заклик до «обговорень щодо зниження стратегічних ризиків та сприяння стабільності через прозорість». Одночасно заявлено, що НАТО «залишається відкритим для конструктивної взаємодії з КНР». В Китаї на звинувачення НАТО щодо підтримки Росії відреагували нервово і ображено. Але, хто знає, може в Пекіні звернуть увагу і на заклики до конструктивної взаємодії. Якщо ні, то в перспективі нас чекає системне геополітичне протистояння між Західним світом і коаліцією авторитарних режимів на чолі з Китаєм і Росією.

На завершення окремо проаналізую парадокси в стосунках між НАТО і Україною. Цього року в нашій країні не було завищених очікувань щодо можливості офіційного запрошення України до членства в НАТО. Навпаки, і для державного керівництва, і для більшості експертної і політичної спільноти України було зрозумілим, що поки йде нинішня війна, запрошення на членство в НАТО не буде. І в Вашингтоні, і в Києві, і в Брюсселі (в штаб-квартирі Альянсу) напередодні ювілейного саміту акцент зробили на конкретних питаннях фактичної інтеграції України в НАТО і воєнної допомоги нашій країні. З цієї точки зору, саміт НАТО в Вашингтоні став для нас набагато більш результативним і успішним, ніж минулорічний саміт у Вільнюсі. Ось лише перелік конкретних рішень, ухвалених самітом НАТО по Україні: рішення по постачанню систем ППО для України; формування фонду воєнної допомоги для України розміром мінімум в 40 млрд доларів США на наступний рік, але цей фонд буде працювати і надалі; створення спеціальної Програми НАТО з надання допомоги у безпеці та підготовці України (NSATU) для координації надання військового обладнання та навчання Україні союзниками та партнерами, забезпечення безпеки України на довгостроковій основі; рішення щодо підвищення оперативної сумісності України із НАТО; створення Спільного центру аналізу, навчання та освіти НАТО-Україна (JATEC); підтвердження рішення Генерального секретаря НАТО щодо призначення Високого представника НАТО в Україні. Масштаби взаємодії НАТО з Україною зараз є набагато ширшими, ніж співпраця з абсолютною більшістю окремих країн-членів Альянсу.

Парадокс нинішньої ситуації в тому, що де-факто ми майже в НАТО. Але оформлення відносин де-юре стане можливим лише після завершення війни з Росією, і, звісно, за згоди всіх країн НАТО. І поки що абсолютного консенсусу серед членів Альянсу щодо нашого членства в НАТО на даний момент не має.

В підсумковій декларації НАТО щодо перспектив членства України в Альянсі заявлено наступне: «Майбутнє України у НАТО. … Ми будемо і далі підтримувати її на незворотному шляху до повної євроатлантичної інтеграції, що включає членство в НАТО». Хтось каже, що це лише слова, які можна змінити на будь якому наступному саміті. Абсолютних гарантій в політиці дійсно не буває, і ми це знаємо на власному досвіді. З іншого боку, конкретні визначення в дипломатії мають велику вагу. І на даний момент така оцінка перспектив членства України в НАТО в підсумковому документі саміту НАТО є найбільш сильним формулюванням за весь час євроатлантичної інтеграції України. Я також бачу ще одне значення цього формулювання це сигнал Путіну про те, що Україна і НАТО не збираються торгуватися з Росією перспективою членства України в Альянсі заради завершення нинішньої війни.

Для подальших взаємин між НАТО і Україною дуже важливим є і те, що лідери України, США, ще 21 держави НАТО, а також ЄС та Японії за підсумками зустрічі у Вашингтоні підписали «Український компакт» (Ukraine Compact) багатосторонній документ, що містить зобов’язання щодо підтримки України. Це документ, який узагальнює і пов’язує безпекові угоди, які Україна підписала з цілою групою країн НАТО, а також з ЄС і Японією. Метафорично, хоча і дуже умовно, підписання цього документу можна оцінити як символічні заручини України з НАТО. Заручини, звичайно, не гарантують шлюбу, але визначають дуже особливі взаємні зобов’язання. В будь якому випадку перспектива членства України в НАТО буде визначатись умовами завершення війни між Росією і Україною, післявоєнною міжнародною ситуацією і подальшою долею самого Альянсу.

У 2022-му сотні тисяч вільних громадян нашої країни, які були на 100% цивільними, які мали свою роботу, або ж бізнес, прийшли у військо. Туди ж побігли ті, що колись були військовими, але з тих чи інших причин кинули це або колись просто були викинуті з війська.

У війську вже служили прекрасні воїни, а також ті, хто просто прилаштувався там сидіти на дупі рівно.

Перший час всі працювали разом.

Але з часом колишні цивільні чомусь почали (і продовжують) сповідувати мантру «ну, ми ж цивільні, ми ж не кадрові військові».

Кадрові військові навпаки «Якого не покрашено? Де бірки?»

Цивільні, щоб не виділятися, стали більше і більше мімікрувати під кадрових. Почали робити бірки, замість більше і більше росіян «робити хорошими».

Колишні цивільні піддалися цьому тиску.

З кадрових все більше і більше дурнів почало розправляти плечі та вимагати більше і більше «бірок, журналів», інших зовнішніх ознак підпорядкування системі.

Але...

Прикол в тому, що наша сила в обʼєднанні сильних якостей, у гнучкості в прийнятті рішень, яка була в перші місяці широкомасштабної агресії, випарувалася. Проте бірок в армії стало більше, а журнали стали товщі.

Виявилося, що:

1. Наявність військової освіти не означає наявність знань.
2. Наявність військової освіти не означає наявність спроможності до управління.
3. Спроможність до керування людьми в армії не повʼязана з часом проведеним в армії.
4. Військове звання не пропорційне спроможності людини належно виконувати визначену посадою функцію. Більше того інколи обернено пропорційне. (Я це спеціально написав так, щоб вони просто не зрозуміли фразу «обернено пропорційно» сарказм)

Деякі кинулися отримквати військову освіту і на перших зборах в навчальному закладі одразу почули «як ви розумієте, ми вас навчити новому не зможемо. Але у вас тут є прекрасна можливість отримати звʼязки та контакти».

Виявилося, що отримати військову освіту ти можеш виключно з дозволу свого командира. Навіть якщо ти хочеш вчитися за напрямком відповідно до своєї посади.

А без дозволу командира ти не маєш права навіть вступати на навчання, бо твій начальник вирішує, чи потрібно йому, щоб ти конкретно ти вчився/підвищував свою кваліфікацію. (Саме командир підписує твій рапорт про навчання, а далі його підписує вищий командир, ще вищий, ще вищий…)

Кожного дня я бачу у порядних людей у війську відсутність бажання робити військову карʼєру. Причина одна небажання стикатися з совком, радянщиною, небажання воювати стрілочками на карті, небажання бути дотичним до війни, яка вимірюється «втраченими позиціями».

Чим вище за посадою людина в армії, тим більше вона має виділити персонального ресурсу на боротьбу з совком, радянщиною.

Нормальна людина прекрасно усвідомлює, що цей ресурс на боротьбу з радянським спадком вона виділяє за рахунок ресурсу, направленого на боротьбу з московитами.

Багато хто просто не годен з цим жити, знаючи ціну такої «служби».

Виявилося, що «цивільні» в багатьох випадках ефективніші. Кращі. Цивільні самі прагнуть отримати відповідні знання, щоби бути такими, якими вони є в цивільному житті максимально ефективними. Це і є справжнє лідерство. Лідерству вчаться. Проте «кадровий військовий», коли чує слово «лідерство», сміється і позіхає. А коли бачить книжку про лідерство глумить того, хто ставиться до цього як до необхідної складової професійності армії.

Цивільні звикли в капіталістичному середовищі існувати. А там перемагає не той, хто вміло прої***ся, а той, хто ефективний і виконує функцію краще такого самого у конкурентів.

Тому цивільні в армії прагнуть вчитися, натомість від них вимагають імітації.

В армії головне нічого не робити. Скинути на когось. Якщо щось робити, то не нести жодної відповідальності.

І це щиро культивується.

Люди стрибають по посадах, що блохи: начреч, секретчик, начперсонал, знш, зкб, старший офіцер відділу старшого штаба і далі, далі, далі… як результат: універсальний майстер танкіст-артист, пілот-водолаз, медик-механізатор, а реально відірваний від знань і реальності космонавт.

Негативна селекція як основа розбудови війська особисто мені видається небезпечною. Це один з різновидів агресивного невігластва, коли особи, що по факту бажають виключно займати посади з більшою платнею і гарантією персональної «безпеки», роблять все, щоб здобувати необхідні для цього звання, і саме вони роблять «карколомні» кар'єри.

Проте в цьому рівнянні відсутній такий елемент як користь користь армії, суспільству і державі.

А саме користь є орієнтиром і цінністю для колишнього цивільного.

Колишні цивільні мають приносити в армію, а наразі їх просто перемелюють жорна радянської системи.

30 років тому Україна посеред літа обрала собі колоритного керманича. Пам'ятаю, як зараз, спекотний липневий день, диктор Олександр Сафонов у новинах о 15 чи 16-й на УТ-1 оголошує фінальний рахунок від ЦВК...

Кучма єдиний український президент, якому довелося відпрацювати два терміни. І це вже багато про що говорить. Говорить не про Кучму, а про нас, українців. Цей вибір демонструє нашу суперечливу сутність, пояснює природу наших проблем, і деяких наших успіхів також.

Дуже добре закарбувалося, як його палко ненавиділи, і як його знову обирали...

Що ж до самого Кучми. У серпні експрезиденту виповниться 86 років.

Від радянського червоного директора та прем’єр-міністра, який у 1993-му розгублено промовив «Скажіть мені, яку країну треба будувати, і я буду будувати» він пройшов шлях до політика, проти якого Росія влаштовувала спецоперації.

Він такий, який він був: породив олігархів, але закрив найбільше російських шкіл, садив опонентів, але не повівся на розводку Медведчука із «третім строком». Саме Кучма у 2004 році обрубав наміри Януковича: «Поки я президент, танків на вулицях Києва не буде» і не дозволив силовий розгін «помаранчевого» Майдану.

Тому ніяких однозначних оцінок історія йому не дасть.

Перші написи на парканах «Данілич, прості» з'явились ще років 20 тому. Проте й досі Кучму, якого ми самі двічі обирали, ми ж можемо назвати призвідником наших бід.

Наталія Лебідь спілкувалася з тими, хто працював, знав і спілкувався з Кучмою у різні періоди.

Як на мене, вийшло несподівано позитивно.

Під Вашингтонський саміт НАТО Кремль свідомо активізував повітряні удари по Україні (зокрема, удар по лікарні «Охматдит»). Є зміни в стратегії і тактиці ворога.

Експерти Київського безпекового форуму виокремили головні виклики, які стоять перед Україною в повітряній війні, і оцінили в цьому контексті обіцянки щодо зброї, зроблені на саміті Альянсу.

Найпомітнішою новацією ворога є масовані комбіновані удари вдень, яких довго не було. 2023 року експерти дійшли висновку, що ракети Х-101 (наймасовіша ударна ракета ворога) запускаються переважно з «прибуттям» на світанку, оскільки їхня геоінформаційна система наведення (TERCOM) погано працює як у темряві, так і при сонячному освітленні. Водночас дублюючу систему наведення (за GPS) українці навчилися «глушити».

Те, що Х-101 знову використовуються вдень, погана новина. Вочевидь, росіяни або знову модернізували Х-101 (це вже траплялося за повномасштабну війну), або вирішили вільніше витрачати їх, ризикуючи ще меншими точністю та виживанням ракет.

Частіше використовуються й далекобійні балістичні ракети (насамперед «Іскандер-М»). Це нещодавно зауважив Командувач Повітряних Сил Микола Олещук. Спостерігаємо черговий сплеск їх застосування, хоча «балістику» досі запускають в рази менше за крилаті ракети й «Шахеди». Знову застосовано дефіцитні аеробалістичні ракети «Кинджал» (безуспішно) та гіперзвукову «Циркон».

Почастішали й запуски крилатих ракет морського базування «Калібр» (3М14), нині переважно з Азова, узбережжя Кавказу та Каспію. Підступність 3М14 в раптовості запуску; натомість літаки-носії Х-101 злітають (і демаскують себе) за пару годин до запуску.

Важливі тактичні зміни:

• Ворог системніше полює за українськими батареями ППО та літаками на аеродромах із використанням далекобійних дронів-розвідників типу «Орлан». Масовані удари (які України відбиває на 70-90%) є, зокрема, «розвідкою боєм» для відстеження ППО та винищувачів.
• За даними Повітряних Сил, БПЛА «Шахед» тепер літають значно вище (на 500-1000м замість 100м), що загалом погано для їх збиття.

Єдина ефективна відповідь на ширше використання російських ракет асиметрична: дозвіл партнерів уражати їх носії та іншу військову інфраструктуру на землі в Росії. А також надання для цього далекобійної зброї: ракет із дальністю 250-2000 км.

На жаль, покращень у цьому питанні на саміті НАТО не відбулося. Британія зрештою дезавуювала заяву про нібито дозвіл використовувати ракети Storm Shadow по Росії; неясно, яка позиція Парижу щодо аналогічної ракети SCALP французького виробництва. Відзначимо розпливчасту обіцянку радника з національної безпеки США Саллівана про «спільну роботу над тим, щоби дати силову відповідь» на удар по Охматдиту.

Неефективна, але необхідна симетрична відповідь на ракетну загрозу збільшення кількості батарей ППО в Україні та боєзапасу для них. Разом цього року партнери пообіцяли п’ять додаткових батарей ЗРК Patriot (одна з яких, від Німеччини, уже прибула).

Таким чином, до кінця року ЗСУ можуть мати, разом із раніше наданими, до 10 батарей Patriot. Станом на початок року, Україна потребувала від 7 до 25 додаткових батарей Patriot.

Партнери також збільшили постачання зенітних ракет до цієї системи: як з арсеналів країн, так і від виробників (з доставкою впродовж місяців і років), попри різке зростання закупівельної вартості ракет.

Очікуються також ЗРК NASAMS, IRIS-T та SAMP-T середньої дальності (3-4 додаткових батареї разом).

Збиття балістичних ракет (власне «протиракетна оборона») можливе лише силами комплексів NASAMS та SAMP-T, а також новіших модифікацій ЗРК Patriot. Досі ЗСУ демонстрували таку спроможність лише над Києвом.

Інша гостронеобхідна симетрична відповідь на ракетну загрозу надання Україні додаткових літаків-винищувачів. На саміті заявлено, що «доставка» винищувачів F-16 із арсеналів Данії та Нідерландів «уже почалася», і що «цього року» будуть передані F-16 з Норвегії.

Наголосимо, що, з одного боку, Україна гостро потребує будь якої кількості винищувачів: для ППО та підтримки наземних військ. З іншого, поки не видно перспектив отримання «128 бортів F-16». Це оптимальна потреба ЗСУ, озвучена Президентом України (мінімальна, нагадаємо, 12), яка збігається з оцінками експертів щодо кількості винищувачів, яка матиме стратегічний вплив.

Необхідні відповіді на нову тактику застосування «Шахедів» отримання додаткових систем ППО малої дальності (в т.ч. гарматних типу Gepard) та додаткових винищувачів. З обох цих питань на Вашингтонському саміті намітився невеликий проґрес.

Замах на Трампа тільки підтвердив тенденцію, яка зчитувалась останні півтора-два роки: США рухаються до тотальної внутрішньої ескалації.

Поляризація суспільства одна з найбільших за останні десятиліття. Чому й мають таке важливе значення не тільки президентські перегони, але й ситуація після них. Коли одна частина розділеного суспільства не сприйматиме вибір іншої.

Це йтиме в розріз з тією традицією, яку Штати вибудовували століттями.

Я вже якось говорив в ефірах, що привид громадянського протистояння уже не перший місяць бродить Штатами його можна як умертвити, так і підживлювати. Недаремно режисери встигли зняти кілька фільмів про «громадянську війну».

Про вигодонабувачів такої ситуації говорити навіть не треба вони відомі. І вони будуть і далі намагатися розхитувати цю ненависть в США з кожним наступним днем до виборів.

Рецептів змінити ситуацію є декілька. І головний ключ в руках діючого очільника Білого Дому. Вистачило б мудрості, розрахунку і світлої голови.

Люде які кажуть про постанову ото ви смішні.

Трампа як кандидата в Президенти США охороняє Секретна Служба. Це федеральне агенство підпорядковано адміністрації Байдена. Тобто в цій постанові повинні бути задіяні люди, яким Байден довіряє охорону вже власного життя.

Трамп на відео активно маше макитрою. Ніякий снайпер в такий ситуації не зможе прогарантувати попадання у вухо, а не у скроню. Пару міліметров правіше, чи на десять градусів більший поворот голови, чи на півсекунди затримка з пострілом, якщо согласовували таймінги і всьо вічна памʼять.

Ви не уявляєте як змінюється моторика, якщо стоїш під зарядженою зброєю. Коли ти розумієш що людина готова стріляти. Прям фізично важко рухатися і щось робити, важко поводити себе як звичайно. Виступати в таких умовах це треба бути надлюдиною. Не намагайтесь цього перевірити, якщо що.

Окей ви можете сказати, що постанову організували без Трампа і він нічого не знав. Це ідіотизм, у випадку якщо Трамп навіть не гине, а поранений так, що не може виконувати обовʼязки заміни йому у трампістів нема. Просто нема і всьо. І у республіканців нема, насправді. Тобто перевага декілька відсотків голосів у випадку успішної постанови, але у випадку будь-якої помилки повний програш.

Тому це ніяка не постанова. Це звичайна Америка, там регулярно стріляють у президентів під час публічних виступів.

Зустрів твердження, що обіцяна країнами НАТО допомога втричі менша, ніж витрачає Росія.

Тупо арифметично це майже так «оборонний» бюджет РФ у 2024 році становить 10.4 трлн. рублів або приблизно 115 млрд доларів. На 2025 рік у них попередньо заплановано зменшення витрат до 8.5 трлн, але це ліхтар, на який ми не звертатимемо уваги, потім все одно збільшать.

115 млрд доларів більше, ніж «натовські» 40 млрд євро, приблизно в 2.6 рази, але та бог із ним.

Питання в іншому а якого хріну потрібно порівнювати російський бюджет із розміром допомоги країн НАТО?

Бюджет РФ слід порівнювати з бюджетом України. А потім до другого додавати допомогу різних країн та організацій.

Давайте візьмемо українську бюджетну декларацію на 2025 рік. Там у нас витрати на безпеку та оборону значаться у розмірі 2.2 трлн гривень. З передбачуваним курсом 45 грн. це приблизно 49 млрд доларів.

Додаємо до них 40 млрд євро від країн НАТО, 50 млрд доларів за проектом G7 та 5 млрд євро від ЄС. Є й інші проекти військової допомоги, але обмежимося головними сумами, щоб не поринути у бухгалтерію.

Склавши чотири головні суми, отримаємо майже 150 млрд. доларів. Якщо врахувати, що у програмі G7 не вся допомога військова, і ще кілька нюансів, вийдемо на суму, яку можна порівняти з російською.

Ой, дива, куди ж поділася триразова перевага Росії?

І ще питання навіщо лякати українців та нав'язувати їм комплекс жертви? Щоб у черговий раз засунути нісенітницю, що «Захід нас штовхає до переговорів»?

Може я когось засмучу, але цифри говорять про протилежне.

Новина дня загроза РФ підірвати «Київську ГЕС та греблю Канівського водосховища». Це показник, у якій непростій ситуації Москва раз змушена так поспішати.

Спікер російського МЗС Захарова за традицією подала наїзд у вигляді імітації підступних планів Києва нібито для покладання провини на Росію.

Це очевидна нісенітниця, в яку ніхто не повірить.

Києву точно немає необхідності щось «покладати» на РФ, тим більше такою ціною. Кремль сам усе на себе «поклав» підірвав Каховську ГЕС, обстріляв найбільшу дитячу лікарню та вчинив ще безліч злочинів, після яких немає потреби доводити людоїдську сутність путінського режиму.

Навіщо цей сигнал?

Росія останніми днями просто розсипалася в погрозах. Крім традиційного ядерного шантажу, Москва загрожує застосуванням хімічної зброї, лякає інцидентом внаслідок «обстрілу ЗАЕС», а тепер ще дамби.

Цільова аудиторія залякування наші партнери. Вони змушені оцінювати гуманітарні наслідки путінських загроз.

Залякування на тлі провисання активності заходу через вибори в США (просто немає суб'єкта прийняття сильних рішень) це спроба уповільнити допомогу та сформувати переговорну позицію. Натиснути на розгляд путінського ультиматуму по Україні.

У ядерні погрози ніхто особливо не повірив, тому нагнітають за допомогою катаклізмів, які можна порівняти за збитками.

Схоже, Путін почув щось неприємне від Сі та Моді, коли змушений форсувати. Відмова Трампа розглядати його бажання також пригнічила бункерного діда. Саміт НАТО хоч і не дав жодних проривів, але підтвердив, що на цьому рівні підтримка Україні буде і наступного року. Це мало для нас, але боляче для РФ.

Як я зазначив раніше, до середини вересня Путін не може оголосити мобілізацію. А без неї не вдається чимось вразити. Доведено Харковом. Залишається тільки лякати та завдавати ударів по цивільних.

Фахівці кажуть, що без прямого доступу (як у Каховці) із дамбами Росія нічого вдіяти не зможе чисто технічно. Можливо, спробує розміняти відмову від цих погроз на збереження заборон бити західною зброєю вглиб РФ.

Нагадую, що незабаром закінчиться футбол, потім олімпіада та мертвий сезон у США/Європі. Путін дуже хотів би до олімпіади штовхнути на прийняття ультиматуму, щоб восени його продати.

А ось і ні.

Поговорю трошки на комунікаційному і політтехнологічному. Вчора Байден обмовився на полях саміту НАТО, представивши Зеленського як Путіна. І в той саме вечір назвав Камалу Гарріс Дональдом Трампом. Що спровокувало хвилю чергових обурень і у демократичній партії, і у незалежних спостерігачів, а також надало додатковий матеріал для мемів і підколів з-боку прихильників Трампа.

Відразу скажу. Всі роблять обмовки і політики теж мають право на них. Мемними в цьому плані давно стали Джордж Буш-молодший у них і Віталій Кличко у нас. А окремі випадки трапляються у всіх. Геть у всіх.

Але у випадку з Байденом проти нього працюють вік, старання опонентів і мислення виборців як людей. Бо застарим для цієї роботи його вважають навіть значна частина прихильників.

Кожна його наступна обмовка чи незграбна дія буде капати на confirmation bias. Тобто на когнітивне викривлення, коли людина шукає і інтерпретує інформацію, яка б доводила її точку зору. Точку зору, якої вона вже притримується або до якої схильна.

Чим сильніше вкорінена думка у людини і чим більше емоційне значення питання для людини має, тим більше вона схильна шукати підтвердження власної позиції. Це когнітивне викривлення одне з базових, з яким працює політична пропаганда. Коли хоче продати позитивну чи негативну програму, підкреслити позитивну чи негативну рису кандидата. У випадку зі старістю Байдена штаб Трампа легко буде працювати і на власну, і на чужу аудиторію. Просто кожним найменшим факапом підкреслюючи свою позицію.

І тому зараз Байден і його штаб потрапили у пастку, з якої немає виходу. Якщо президент продовжить виступати публічно, таких кейсів буде все більше. Підкріплюючи і скепсис політиків демократів, і радість опонентів, і зневіру його потенційних виборців. Якщо він щезне з публічного простору це буде взагалі вирок, бо вкорінить думку, що президент остаточно втратив дієздатність.

Найкращою відповіддю на такі вкорінені переконання публіки і на схильність підтверджувати їх є стара-добра робота з запереченнями.

Але Байден, скоріше за все, не може системно робити нічого з того, що б підтвердило його дієздатність та вітальність. (Вітальність загальний рівень внутрішньої життєвої енергії людини, який сприяє збереженню здатності до активної дії, самореалізації, стресостійкості). Вітальність, загалом, дуже важливий фактор для американського виборця як гарантія дієздатності лідера. Наприклад, одним з факторів, який 2016 схильнув перевагу на бік Трампа, вважається випадок, коли Хіларі Клінтон знепритомніла на одному з заходів. І взагалі під час кампанії виглядала кволо.

Тобто, якщо Байден все ж лишиться у гонці, доступним інструментом лишається лише мінімізація наступник факапів. Але це пасивна і слабка позиція. Також є робота з тим, що Трамп теж не дуже адекватний і не сильно випереджає Байдена в питанні молодості. Це правда, неадекватних заяв в нього вистачає. Але Трамп при цьому виглядає набагато живішим.

Чи краще буде, якщо Байден зніметься? Можливо. Але це все ще має бути виключно його рішенням. Якщо так, то чим раніше це станеться, тим більше у демократів шансів просунути нового кандидата.

Але зараз Байден і його оточення, на мою думку, банально крадуть час у власної партії і США як країни в цілому. І будуть чіплятися за власну номінацію до останнього. Чому? Це вже треба робити окремий аналіз психології і внутрішньої кухні його кампанії, для нього у мене недостатньо даних.

Про кондиціонери вже, здається, знають і говорять усі. Це дійсно, 1/3 домашньої потреби в електроенергії. Якщо ми всі разом увімкнемо кондиціонери, система не витримає, і всі надовго залишимося без світла. Так, режим охолодження на 18 градусів це ведмежа послуга енергосистемі й усім довкола. Спеку в місті дуже важко витримати, і це привіт місцевій владі, яка багато років поспіль методично й наполегливо знищує зелені насадження, які дають тінь і прохолоду.

Якщо зовсім важко, вентилятор це хороший компроміс, він споживає значно менше й може бути бездротовим.

Але мета цього поста не побути капітанкою Очевидність і подратувати всіх навколо в цю шалену спеку. Я хочу ще раз проговорити, як кожен і кожна можуть зменшити обсяг споживання в масштабах своєї квартири чи офісу, не докладаючи надзусиль. Адже зменшення споживання хоча б на 10-20% дуже допоможе усій країні. Поїхали.

1. Вимкнути з розетки все, чим ви не користуєтеся прямо зараз: пралки, телевізори, мікрохвильовки, комп'ютери, зарядки, подовжувачі. У Каліфорнії виміряли, що пасивне споживання електрики побутовими приладами це 23% споживання електроенергії вдома. Тобто майже чверть електрики йде в порожнечу. Якщо вимкнути непотрібне можна зменшити платіжку на чверть та допомогти мати електрику тим, хто її потребує.
2. Замінити старі лампи розжарювання, лампочки Ілліча (це ж навіть звучить огидно), на економні LED і це зекономить 8-9% на платіжці. Такі результати дослідження, що проводилося в Японії. LED лампи дорожчі, але мають у 25 разів довший термін експлуатації та споживають в 10 разів менше електрики за старі лампи розжарювання. Ми вже мали класну ініціативу із обміну старих ламп Ілліча на LED, завдяки чому обміняли понад 20 млн лампочок.
3. Виставити нижчу температуру прання. Пральна машина може споживати до 12% від загального споживання електрики побутовими приладами. Якщо виставляти температуру прання 30-60°C замість 90°C, вона споживатиме електроенергії у 2-3 рази менше. Тобто загальне споживання світла вдома скоротиться на 3-4%. До того ж прання можна виставляти на ніч якщо ви маєте нормальну звукоізоляцію і двозонний лічильник, це ще й зекономить вам гроші.
4. Нижча температура нагрівання бойлера. Україна дуже бойлеризована країна, і зараз це сильно тисне на енергосистему. Ставте нижчі температури нагрівання. Якщо маєте смарт-розетку, або сам бойлер має розумну систему контролю, ставте його грітися вночі або опівдні.
5. Тимчасова відмова від духовки в електричних плитах. Електроплита взагалі споживає чимало електрики, але саме духовка найбільш витратна. Обмеження користування нею на найближчі тижні зменшить споживання світла в побуті ще на кілька відсотків.
6. Якщо ви можете скип’ятити воду на газовій плитці, а не вмикати електрочайник вранці чи ввечері це буде послуга усій енергосистемі.

Звісно, мені б хотілося, щоб Мінцифри разом з «Укренерго» запустили у Дії пуш-повідомлення «Зменшіть споживання прямо зараз, будь ласка», або «Перемкніть бойлер/ пралку/ посудомийку на ХХ годину». Як сповіщення про повітряну тривогу нам потрібне сповіщення про енергетичну небезпеку. Але поки доводиться обходитися власними силами й власним розумінням. Не існує маленького зниження споживання, як не існує маленьких донатів.

Співчувати це так природно, адже ця частина психічного процесу людини допомагає нам переживати важкі й травматичні події. Проте чи можливо «втомитися від співчуття»? Так, звісно.

Ми часто чуємо наратив, що відчувати втому від війни соромно, а від співчуття й поготів. Проте варто пам’ятати, що взаємодіючи з великою кількістю людей, які пережили травматичний досвід, або просто читаючи новини й співпереживаючи своїм громадянам, людина може відчувати завелике напруження, яке важко відрегулювати.

Найпоширенішими симптомами «втоми від співчуття» є прояви хронічного стресу та вторинна травматизація від чужого горя. Якщо його не лікувати, втома від співчуття може спричинити вигорання та, зрештою, навіть депресію. Часом також втома від співчуття призводить до того, що людина намагається відгородитися від чужих проблем, починає «не вивозити» й стає цинічною. Це один із проявів захисної реакції й не варто засуджувати це, адже дієвіше, якщо кожен знатиме, як собі допомогти.

Оскільки моя спеціалізація психологічна співпраця з ветеранами, їхніми родинами, а також тими, хто надає послуги цим категоріям, тож розповім, які є методи самодопомоги та екологічного спілкування, щоб і чужій проблемі допомогти, і собі не зашкодити.

Якщо відбувається особисте спілкування й людина, яка ділиться своїм травматичним досвідом робить це занадто емоційно, не дозволяйте «вивести вас із себе». Спокійно та врівноважено відповідайте, не перебиваючи та не проявляючи негативні емоції. Активно слухайте та думайте про те, як ви можете задовольнити потреби цієї людини, тримайте зоровий контакт й проявляйте щирі емоції.

Якщо є час і ви знаєте, що зараз буде складна розмова постарайтеся відповідно налаштуватися, усвідомте власні емоції та обмеження. Встановіть простір для розмови.

Уникайте висловів: я не знаю, це не мої проблеми, заспокойтеся, тримайте себе в руках тощо. Не використовувати висловів, що принижують особистість людини. Не вживайте складних термінів, говоріть короткими реченнями, не поводьтеся зверхньо.

Натомість використовуйте фрази: я спробую дізнатися, давайте разом розберемось в цій ситуації, я зроблю все залежне від мене, щоб вам допомогти тощо. Валідизуємо почуття: застосовуємо прийняття, неосудливе ставлення. Уникаємо стигми та дискримінації: надаємо підтримку.

Звісно, непідготовлена людина не може бути психологом, проте загальне розуміння того, що переживає людина при втраті близьких, може допомогти зрозуміти свого співбесідника. Людина, котра зазнала втрати, проходить горювання. Завдання горювання: прийняття реальності втрати біль горювання духовне пристосування та пристосування до життя без близької людини (змінюються соціальні ролі: «хто я тепер»; змінюються цінності, переконання, оточення) збереження зв'язку з загиблим, встановлення значущої пам'яті і формування світлих спогадів.

При переживанні втрати люди задаються питанням і висловлюють їх в голос: Чому я?

Чому моя сім’я? Який сенс тепер у всьому? Для чого жити? Як мені далі жити? Як тепер діти?

Як у такій ситуації спілкуватися? Прийняти почуття (власні і людини, з якою спілкуєтесь). Надаємо сенсів визнаємо внесок загиблих героїв і сім’ї у нашу перемогу. Завжди пам’ятаємо, що коли один із членів родини йде служити з ним морально служить вся родина. Тому нормально переносити подвиг загиблого героя чи героїні й дякувати за нього. Важливо також виявляти повагу, висловлювати вдячність за життя.

Загалом підтримка в громаді та соціальному оточенні дає можливість краще справлятися в періоді переживання горя. Тому нормально не сторонитися від родин, які втратили близьких, а всіляко їм співпереживати й підтримувати.

Проте важливо пам’ятати й про деякі нюанси при спілкуванні з членами сімей загиблих. Що родини (сімейні системи) не завжди підтримуючі, іноді можуть мати конфлікти різного характеру всередині групи. Загиблий захисник чи захисниця можуть мати декілька родин. Частина сімейних зв'язків захисників може бути неофіційною. У такому випадку ми не висловлюємо свого ставлення чи думки, не стаємо на бік жодної зі сторін.

Невизначена втрата є найбільш стресовим видом втрати, адже не піддається вирішенню та створює довгострокову плутанину щодо того, хто входить до певної сім’ї та виходить з неї.

Зі смертю відбувається офіційне засвідчення втрати, а траурні ритуали дозволяють попрощатися. При невизначеній втраті жоден із цих маркерів не існує. Постійна двозначність блокує пізнання, пристосування та формування сенсу та заморожує процес горя.

Доктор Полін Босс, США (започаткувала і обгрунтувала термін «невизначена втрата»)

Коли втрата пов’язана з двозначністю, емоційний біль набагато сильніший, а його вплив на благополуччя людини посилюється.

Невизначена втрата: триває без закриття, її важко розділити, відсутність можливості попрощатися та провести ритуали прощання, відкриті правові питання (статус тощо).

Підтримуючи людей, які живуть у процесі з невизначеними втратами пам’ятаємо, що важливо підтримувати їхню стійкість (підвищення терпимості до невизначеності та змін). Вони мають свої, індивідуальні способи реакцій, як переживати цю невизначеність. Тому ми не наполягаємо, що вона має бути пережита, поважаємо вибір способу.

Найперше визнаємо свої власні емоції та почуття. Визнаємо, що можемо бути: сумними, втомленими, безпорадними, дратуватися, злитися, хотіли би не мати справи з такими питаннями, проте розуміємо, що зараз реальність саме така.

Ставимося до співбесідників емпатійно. Не засуджуємо й не даємо оцінки їхньому досвіду та вчинкам. Не ділимося власним травмуючим досвідом. Вдячні за зусилля, які людина докладає, аби пережити свої втрати чи період невизначеності.

Ізраїльський психолог Мулі Лахад запропонував багатовимірну модель «зустрічі зі світом» модель подолання стресу та пошуку внутрішньої стабільності для людини. Модель «BASIC Ph» це «міст над прірвою», що дозволяє відновлювати життя.

B Belief & values віра, переконання, цінності, філософія життя.

A Affect вираження емоцій та почуттів.

S Socialization соціальні зв’язки, соціальна підтримка, соціальна приналежність, спілкування.

I Imagination уява, мрії, спогади, творчість.

C Cognition, thought розум, пізнання, когнітивні стратегії.

Ph Physical фізична активність, тілесні ресурси.

Іноді й найдосвідченіші та витривалі також потрапляють у пастку втоми від співчуття. Адже підтримка й турбота про людей, які зазнають сильного емоційного болю та фізичного переживання виснажлива робота, але дуже важлива. Пам’ятайте про вчасне відновлення власних ресурсів.

Якщо потребуєте підтримки, фахівці Гарячої лінії Українського ветеранського фонду безплатно надають підтримку щодня та цілодобово: 0800332029.

Саміт НАТО приніс абсолютно неочікувану річ. І це не перспектива нашого членства, не підтримка ППО чи інші «цукерки», замість практичних рішень. Повним шоком стало засудження дій Китаю за підтримку РФ.

Справа в тому, що «наїзд» на Китай саме військовою організацією це щось абсолютно нове. Звісно, що питання підтримки китайцями путіна не вперше піднімається. Тертя між Заходом і Китаєм вже набирають практичних вимірів. Наприклад, жорстке оподаткування китайських електрокарів в ЄС, до 40%.

Але таких прямих звинувачень на військовому рівні ще не було. І це принципово міняє багато що.

По-перше, Захід нарешті серйозно почав сприймати ці антизахідні блоки і риторики. Раніше на них дивились як на спробу щось виторгувати. Але тепер «коаліція ображених» стала для Заходу реальною загрозою.

По-друге, публічне засудження Китаю є відвертою конфронтацією. Істерика китайців з цього приводу тільки доводить всю серйозність ситуації.

По-третє, щоб піти на такий крок Захід мав осточно визначитись з китайським питанням. Так, на Заході довго запрягають, але коли запряжуть то їдуть. Тож вони поїхали. І конфронтація набиратиме обертів. І скоріше за все набиратиме форми Холодної війни.

Ми з вами стоїмо на порозі опускання нової Залізної завіси. Це дуже і дуже хороші новини для нас. Нарешті союз Китаю та РФ зазнає практичного випробування на живучість. Зараз настане період визначеності для багатьох держав, які вирішили грати на два фронти.

Це не буде швидко, але буде незворотньо. Доречі, для НАТО це теж чудовий сценарій, адже цей блок і є породженням Холодної війни. Нова надає блоку додаткового смислу для існування.

А в чому вигоди для нас? Опускання Залізної завіси змусить вибрати хто з ким. Завіса може серйозно придавити пальці, якимось Індіям, Бразиліям та навіть Угорщинам. Більше того, опускання завіси робить нас Західною Німеччиною, яку доречі прийняли в НАТО в 1955 не зважаючи на поділ і загрозу.

Здається на третій рік війни Захід почав визнавати нову реальність, і не можливість відновити статус-кво без рішучих дій. Опускання завіси прискорить холодний мир, на зміну гарячої війни.

Ще один з бонусів цього сценарію він дуже відповідає логіці Трампа. Тож його прихід тільки посилить політику нової залізної завіси.

«Ядро» надводних сил Каспійської флотилії ВМФ РФ складають три ракетні корвети проекту 21631 «Буян-М», кожен з яких може брати на борт до 8 КР, сумарний залп до 24 крилатих ракет.

Ще також треба врахувати факт наявності у цьому операційному районі двох ракетних корветів проекту 22800 «Каракурт», переведених із Чорного моря.

Але так як це кораблі, які формально навіть не прийняті до складу ВМФ РФ, є відкритим питання, чи можуть ці «Каракурти» проводити пуски «Калібрів», сумарний залп (за проектними характеристиками) ще +16 крилатих ракет.

Середній темп виробництва КР «Калибр» продовжує триматись на рівні 25-30 ракет на місяць, тобто місячного виробництва вистачить якраз лише на повну зарядку однієї Каспійської флотилії.

І тут питання цікаве, як зараз росіяни розподіляють наявні ракети між усіма 4 флотами та 1 флотилією, і наскільки часто вони зможуть бити «Калібрами» безпосередньо з Каспію.

Росіяни залучали кораблі Каспійської флотилії для ракетних ударів по України протягом лютого травня 2022 року, чому припинили достеменна причина неясна.

Можна лише припускати, що реальною причиною могло виступити накопичення технічних поломок на ракетних корветах Каспійської флотилії.

Формат пуску «Калібрів» з Каспію для росіян виглядає більш вигідним, аніж відстрілювати у тому ж районі Х-101 із Ту-95МС.

Хоча б тому, що в тому районі пуск ракети з корвета відслідкувати явно складніше, відповідно менше часу на реакцію ППО, більше ймовірність нових руйнувань на нашій території.

***

Хай ця коротенька записочка тут просто побуде. Бо уже є підстави вважати, що росіяни під час ракетного удару 8 липня могли пускати «Калібри» в тому числі з акваторії Каспійського моря.

І вчора було трохи незрозуміле джерело припущень в моніторингових пабліках, що учора на Старокостянтинів летіли саме КР «Калибр» з Каспію, хоча потім Повітряні Сили офіційно заявили, що то були Х-101 із Ту-95МС.

По ходу, в ці 7-8 днів спеки ми, особливо в Києві та Дніпрі, проходимо міні-репетицію зими в плані електрики.

Вже зараз світла нема по 6,5-7 годин поспіль, є максимум по 2-3 години.

І це ще не треба витрачати енергію на опалення.

Я це кажу не для того, щоб паніку розводити.

Просто ось так буде точніше, гірше. Не буде і по 7-8 (всі світло-сірі зони), і може й по 9-10, в разі сильних морозів.

Я вже не кажу про позаштатні ситуації обстрілів. Коли можливі блекаути на кілька днів, по типу листопада-грудня 2022 р.

Про тижні без енергії думати не хочеться. Але варіанти варто мати і на такий випадок.

Думайте, як виживати. Прямо зараз.

Не слухайте заспокійливу маячню від влади.

Метикуйте самі.

І в плані альтернативних джерел енергії, й як і що їсти, як митися (надто ж, якщо ви живете в «людяшнику» вище 5 поверху). І чим грітися в мороз, коли батареї якщо й будуть, то дуже номінально.

Winter is coming.

Як і очікувалося, Вашингтонський саміт НАТО не схвалив рішення про запрошення України до НАТО, хоча його активно лобіювали як офіційні представники, так і ключові експерти України та багатьох держав-членів. Особливого розчарування це не викликало, оскільки ілюзій з цього приводу напередодні заходу ні в кого вже не було. Негативна позиція деяких ключових союзників з цього питання, в першу чергу США, була широко відомою.

Однак друзям України все ж таки вдалося відстояти включення до Декларації Вашингтонського саміту посилання на «незворотність» курсу на членство України в НАТО. Як зазначається в документі, «майбутнє України в НАТО», і союзники «продовжують підтримувати її на її незворотному шляху до повної євроатлантичної інтеграції, включно з членством в НАТО». При цьому підтверджується, що НАТО зможе надати запрошення Україні тоді, коли «союзники погодять таке рішення і умови будуть виконані».

Чіткої конкретизації часових рамок та умов не наводиться. Серед них, як можна здогадатися, є як завершення війни, так і боротьба з корупцією, на необхідність якої нам доволі часто вказують. Однак на папері акцент ставиться на проведенні абстрактних «додаткових демократичних реформ» і «реформуванні сектору безпеки», а також на посиленні взаємосумісності ЗС України з НАТО як запоруці швидкого приєднання держави до Альянсу.

Безумовно, жодних аргументів проти такої постановки питання немає. Проте прийняття політичного рішення про запрошення України дало б змогу не лише чітко визначити всі передумови приєднання держави до Альянсу, але й надало б вагомі стимули для їх виконання. Отже, все ж таки справа тут не в «інших демократичних реформах», а в неготовності НАТО до повноцінного захисту України у протистоянні з Росією.

Водночас, саміт схвалив низку важливих рішень з надання військової підтримки Україні, які свідчать про певну позитивну динаміку підходу НАТО до цього питання. Перш за все варто згадати про створення нового штабу з координації військової допомоги Україні під назвою «Безпекова допомога НАТО та тренування для України» NATO Security Assistance and Training for Ukraine (NSATU). Попередні детальні витоки в іноземних ЗМІ з дискусій союзників з цього приводу забезпечили правильне сприйняття цього пункту Декларації, роз’яснивши статус нової структури та причини відсутності у її назві слів «штаб» чи «операція» щоб зазначену ініціативу не можна було інтерпретувати як втягування Альянсу у війну проти Росії. Цей момент для союзників є настільки важливим, що у відповідному параграфі Декларації прямо вказується, що «згідно з міжнародним правом, NSATU не буде робити НАТО стороною конфлікту». Натомість зазначена структура «підтримуватиме трансформацію сил оборони та безпеки України, сприяючи її подальшій інтеграції з НАТО».

Незважаючи на ці обережності у формулюваннях, створення NSATU є серйозним кроком вперед для Альянсу. Адже на попередніх етапах НАТО, як організація, на відміну від держав-членів, офіційно надавала Україні лише гуманітарну і нелетальну військову допомогу, блокуючи, завдяки Угорщині, навіть можливість використання для поставок зброї в Україну Агенцію НАТО з підтримки і постачання.

Ще одним важливим рішення саміту стало визначення мінімального рівня фінансування союзниками військової підтримки Україні на 2025 рік на рівні 40 млрд євро. На жаль, це стосується лише одного року. Обсяги військової допомоги на наступні роки схвалюватимуться наступними самітами Альянсу.

Варто відзначити також створення Спільного центру Україна-НАТО з аналізу, тренування і навчання. Він дасть змогу здійснювати спільний аналіз уроків російської війни та підвищувати взаємосумісність України з НАТО.

Крім того, схвалено рішення про призначення Старшого представника НАТО в Україні.

Не можна не згадати й анонси про передачу нашій державі нових засобів ППО, у т.ч. систем PATRIOT, які добре себе зарекомендували у відбитті ракетних атак Росії. Безперечно, прямо ці рішення з самітом не пов’язані. Однак не виключено, що прагнення союзників «підсолодити» гіркоту від відсутності запрошення України до НАТО сприяли швидкому їх прийняттю окремими державами-членами.

В черговий раз було згадано і про появу «вже влітку» в небі України літаків F-16. Однак враховуючи те, що їх поставка почала анонсуватися ще з початку року і термін весь час відтягувався, зазначена інформація викликає не лише оптимістичні очікування, а й певну гіркоту.

Як зазначається в Декларації, рішення саміту НАТО та Ради Україна-НАТО, разом з роботою окремих держав-членів, у сукупності створюють «міст до членства України в НАТО».

Штучне створення Альянсом все нових і нових проміжних етапів на шляху України до членства, очевидною метою яких є відтягування прийняття державами-членами остаточного політичного рішення, в багатьох експертів вже давно викликає ідіосинкразію. Однак у такому вигляді легкого алегоричного порівняння цей «міст», тобто спільну практичну роботу України і союзників задля перемоги над ворогом, можна напевно сприйняти. Головне, щоб він став об’єднуючою ланкою між Україною і НАТО, а не черговою перешкодою на її шляху до членства.

У мережі піднімається хвиля коментарів на тему результатів саміту НАТО. За традицією діапазон між зрадою та перемогою ширший.

Давайте просто почитаємо підсумкову декларацію та інші документи.

Саміт точно не історичний. У тому плані, що революційних планети ідей немає. Є спроби реагувати на кон'юнктуру ІІ, квантові та біотехнологічні дослідження, спецпредставник НАТО з Півдня тощо. Позначений вектор для підтримки інновацій та всмоктування досвіду війни проти України.

Причина зрозуміла справжній курс НАТО хоча б на середньострокову перспективу позначиться не раніше ніж у листопаді. Через те текст підсумкової декларації віддає легкою порожнечою та біполярочкою.

Наголошено, що НАТО захищає 1 млрд громадян, свободу та демократію. Оскільки начебто як ювілей вирішили себе похвалити. Наголосили на силі, місії, досягненнях та ін. А далі понеслося.

НАТО декларує найжорстокішу готовність захистити кожен дюйм на території членів Альянсу. А потім слідує довгий список зазіхань, з якими Альянс нічого не зробив. Засуджуємо, мовляв. На тлі новин про підготовку замаху на главу Рейнметалу ще контрастніше.

У п.17 декларації НАТО затято засуджує агресію РФ проти України, зокрема обстріл «Охматдиту» 8 липня. У п.23 НАТО суворо засуджує тих, хто сприяє продовженню агресії. При цьому доведено, що ракети Х101/555, однією з яких було обстріляно «Охматдит», виготовлено з критичною часткою компонентів із країн НАТО. Що точно сприяє продовженню агресії. У цьому пункті явно не вистачає фрази: «ми повісили на ліхтарях Пенсільванія Авеню двадцять лиходіїв, які заплющили очі на обхід санкцій, і відібрали всю їхню власність».

НАТО чорним по білому повторює (бо вже було неодноразово): Росія це пряма та довгострокова загроза. 10 років війни, третій рік повномасштабного вторгнення, завдяки якому НАТО прийняло двох членів. У результаті НАТО декларує рішення, яке випередило свій час… до наступного саміту підготувати стратегічний підхід до Росії! А до чого такий поспіх? Це один із проявів стратегічної невизначеності до листопада.

НАТО декларує прихильність рул оф ло і рул-бейсд інтернешнл одер. Тут же констатує, що Росія та Китай організували необмежене партнерство, щоб зламати нашу красу. І ламають! З приводу чого виявляється глибоке занепокоєння.

НАТО на словах потужно підтримує ООН, і відразу не помічає «котлету по-київськи» на урочистому ланчі з нагоди головування РФ у РБ ООН відразу після обстрілу «Охматдиту».

Зазначається масштабний позитив у тому, що лише 1/3 третина членів Альянсу не виконує рекомендації щодо 2% ВВП на оборону. Звучать оплески, що європейські члени та Канада підвищили свої військові витрати аж на 18%. Кремль і Пекін ламають світовий порядок, а ми їм 18% відсотками зростання по нахабних мордах!

Найбільш шокуюче. НАТО хвалить себе за багатомудрий підхід до ядерного стримування, роззброєння та нерозповсюдження. При цьому м'яко спускаючи, що саме роззброєння України під джентльменські обіцянки ядерних лідерів НАТО стало прологом до війни.

І одразу НАТО жалкує з приводу ядерного шантажу РФ, ядерної озброєння Білорусі, стрімкого розвитку ядерного потенціалу Китаю. За кадром залишається, що тепер усі хочуть ядерну зброю. Найпотужніший успіх, чи не так?

Нуль публічних висновків.

Можна й надалі продовжувати топтання Альянсом, мільярд приводів. Питання у тому яка альтернатива? Ми за тих умов, які є.

Багато хто заглибився у коментарі щодо «незворотної» повної інтеграції, «включно із вступом». Мені здається це непридатний об'єкт. Незворотно вступати можна ще 50 років. Після Бухареста (2008) ми вже 16 років незворотно стоїмо у «відчинених дверях». На протягу. Чверть країни окуповано або під прямою загрозою, втрачено третину населення та третину економіки. Треба щось предметніше, ніж пошук красивих формул виправдання відсутності принципових рішень.

Тож дивимося на головне. Крім 15-16 пунктів декларації, нас цікавить окремий документ із 6 пунктів: обіцянки довгострокової допомоги Україні у сфері безпеки. Його треба читати у контексті.

Контекст такий.

Члени НАТО щорічно витрачали близько 40 млрд євро на військову допомогу Україні (включаючи нелетальну, навчання тощо). Тому пропонується і на 2025 рік закріпити загальний внесок від членів НАТО щонайменше 40 млрд євро, а далі щороку переглядати.

Тут два моменти.

Перший. Це не на зброю (!!!) це на все. П.3 «обіцянок» містить перелік того, що НАТО розуміє під військовою допомогою (бо окремо членів Альянсу закликають надавати політичну, гуманітарну тощо). Купівля зброї для України, донати зброї України, логістика, ремонт, навчання, нелетальна (паливо, медицина, зв'язок…) та ін.

Другий. У тисячах попередніх заяв лідери країн НАТО визнавали, що треба робити «більше та швидше». Заклики робити для України більше та швидше обов'язковий пункт програми у пристойному суспільстві. При цьому на папері НАТО пише, що виділить приблизно стільки ж, скільки раніше…

Є якась логічна суперечність і невідповідність мети «стримати РФ», яка за оцінкою самого НАТО все нарощує (плюс КНДР, Іран і Китай). Якщо виділити стільки ж, то складно очікувати принципово іншого результату. Застереження, що це мінімальний поріг не дуже допомагає.

Ще одна важлива подробиця. Міститься дуже м'яка рекомендація поділити 40 млрд євро між країнами відповідно до ВВП (і цього формулювання не хотіли). Якщо брутально виходить половина від США, половина від інших. Тобто, близько $23 ярдів від США наступного року.

Окремо наголошено, що у суму допомоги зараховується все! Передане через НАТО, через двосторонні, багатосторонні та інші формати. Звітуватимуть про допомогу Україні двічі на рік.

Нагадаю, що низка важливих партнерів України Німеччина, Данія, Нідерланди та ін. вже затвердили параметри допомоги на кілька років уперед. Причому та сама Німеччина допомагає порівняно більше Франції. А Італія явно менша у перерахунку на ВВП. У результаті може вийти, що основні європейські партнери вже де-факто передбачили свою частку, а все, що бракує, лягає на плечі тих, хто ухиляється під тим чи іншим приводом. І Марку Рютті доведеться їх якось упорядковувати.

Немає сумнівів, що США стежитимуть, як інші партнери виконують свою частину. Може бути дзеркальна затримка американської допомоги.

40 ярдів євро це щонайменше втричі менше, ніж витрачає Росія. Але для нас це величезні гроші та величезна допомога. Дякую за неї!

Саміт НАТО, власне, не додав нічого нового. Лише підстрахував декларацією наміри, які у тій чи іншій формі здебільшого звучали.

Потрібно все це досить тверезо оцінювати. Особливо з огляду на потенційне отримання авіації. Авіація (як і наземне ППО) це дуже дороге задоволення. Вона «з'їсть» більшу частину грошей на зброю.

Повторю дві тези.

Перший. НАТО буде в стані роздвоєння свідомості доти, доки не виголосить вголос страшну річ: потрібна ремілітаризація Німеччини. Як і ремілітаризація Японії, якщо постає завдання опонувати Китаю. Якщо вже лідери вільного світу догралися до радикального перегляду світоустрою після ВМВ, доведеться переглядати і це. Решта самообман, який закінчиться погано.

Другий. Нас врятує формат «НАТО де-факто», а не пошук словесних конструкцій, що маскують. Ключовий момент цього формату не отримання залізяків, навіть дуже цінних, а двосторонній обмін. Коли ми інтегровані до всіх протоколів. А не просто виступаємо в ролі зовнішнього донора знань та досвіду.

Якщо ми залишаємося за парканом 1 млрд на невизначений час, потрібно вкрай прагматично ставитись до заяв та зобов'язань. Саміт нас не ощасливив, але й РФ не зрадіє. Нас підводять до важких компромісів.

Все частіше у розмовах спливає це дурнувате «ЦЕ».

Коли вже ЦЕ закінчиться?

Ви про війну?

Ну…

Люди ховаються хтось свідомо, більшість ні табуюючи слово «війна». Так наши пращури не називали ведмедя його справжнім імʼям (яке вірогідно мало корінь «ар» або «арк»), замість цього називаючи люту тварину ведмедем, медоїдом або вуйком. Назвеш справжнє імʼя накличеш.

Війна стає Тою-Кого-Не-Можна-Називати.

Але окрім цього табу, є ще друга, головна причина. Ми з дитинства знаємо, що у війні можна або програти, або перемогти. Знаємо, що у війні є агресор і жертва агресії. Війна у нашій свідомості має доволі чітко виражену дуальність. Чорне-біле, переможець-переможений, нападник-жертва.

Натомість розмите «ЦЕ» такого образу не має. І коли людина не називає війну війною, він свідомо чи ні знищує цю дуальність і створює замість неї ілюзію.

Війна не може закінчитися сама, а розмите «ЦЕ» наче може. «ЦЕ» може закінчитися саме, без моєї участі. «ЦЕ» може бути чиєюсь примхою, заколотом політиків, змовою, бізнесом, та чим завгодно, і точно може бути не моєю справою. Магічне «ЦЕ» не вимагає залучення і реакції на відміну від війни, геноциду, ворога.

Це ілюзія і самообман. Розвіюйте його у себе та близьких.

Життя триває, точиться війна.

Ось ця ситуація із «заморозкою» передачі Gripen від Швеції саме з нашої сторони потребує окремого переосмислення.

Міністр оборони Швеції Тобіас Біллстрьом в інтерв’ю «Голос Америки» заявив, що рішення поки поставити на паузу передачу «Гріпенів» походило саме від нашої сторони, бо, мовляв, головніше зосередитись на передачі та освоєнні F-16.

Ця заява важлива, бо вона пояснювала ось цей сформований парадокс як так виходило у Швеції, що вона вперто не виконувала свою обіцянку перейти до передачі JAS 39 Gripen для ЗСУ після вступу до НАТО.

І це все при тому, що виробник цих літаків компанія Saab нарікала на хронічну відсутність експортних замовлень саме на «Гріпени» (окрім довгограючої угоди із Бразилією в тому числі на спільне виробництво).

Ну а сама Швеція інші види озброєнь, для боїв на суходолі, передавала та виділяла для ЗСУ в режимі «вони (тобто росіяни) нам за Полтаву відповідатимуть!».

Концепція відсутності «зоопарку» озброєнь вона звісно занадто живуча. І її прихильники, наприклад, вперто ігнорують той факт, що усі більш-менш помітні у воєнному плані країни цей самий «зоопарк» мають, надто в авіатехніці (виключенням із правил тут є сама Швеція, ударна складова ВПС котрої має лише «Гріпени»).

Але ж проблема в тому, що ще станом на 2023 рік було відомо, що нашим пілотам «Гріпени» в освоєнні виявились доволі простими.

І що нам такі літаки були б потрібні ще «на учора», хоча б для виконання завдань протиповітряної оборони над віддаленими районами України із тим, щоб ті самі МіГ-29 вивільнити для роботи по окупантах керованими авіабомбами.

Якщо хто не в курсі, то «Гріпен» озброюється тими ж AIM-120, що і F-16 (у Швеції ці ракети виготовляються за ліцензією під індексом RBS 99, і шведи нам їх навіть передавали в якомусь із пакетів допомоги).

Зважаючи на ось це все, уже і не доводиться виключати, що ці самі F-16 «затримуються» не стільки по волі країн-донорів, але й тому, що наша сторона себе в негласній площині десь повела себе занадто своєрідно.