Дослідник Донбасу Костянтин Скоркін: Кремль чекає від Зеленського помилки Саакашвілі

Росія накопичує війська на кордоні з Україною. Група дослідників дослідників Conflict Intelligence Team (CIT) зафіксувала величезне скупчення важкої техніки під Воронежем, за 250 км від кордону України. Вони зазначають, що кількість військ безпрецедента. Такого ще не спостерігалось з 2015 року, коли відбувалися найбільші бої під час російсько-української війни.

Російські високопосадовці лякають гучними заявами. За словами прес-секретаря президента РФ Дмитра Пєскова, події на лінії розмежування на Донбасі «створюють небезпеку поновлення повномасштабних бойових дій». Він також вважає, що це загрожуватиме безпеці РФ.

Задля того, щоби усунути якусь міфічну небезпеку Росія готова знищити Україну. Принаймні, саме це випливає із заяви заступника голови адміністрації президента РФ Дмитра Козака, якого називають «куратором по Донбасу від Кремля». Напередодні він сказав, що початок повномасштабних бойових дій буде «початком кінця України».

Під дудку мілітаризованої риторики Кремля співають і проросійські бойовики на Донбасі. Очільник угрупування бойовиків «ДНР» Денис Пушилін заявив, що Збройні сили України готують масштабний наступ.

Зі свого боку головнокомандувач Збройних сил України Руслан Хомчак заявив, що наша армія готова до загострення ситуації на окупованих територіях та вздовж кордону з Росією. Сполучені Штати сповістили Туреччину про відправку двох військових кораблів у Чорне море на тлі нарощування військової сили РФ на кордоні з Україною.

Про те, чого хоче Путін, якими є сценарії розвитку загострення між Україною і Росією, «Главкому» розповів дослідник Донбасу і постійний автор аналітичних публікацій Центру Карнегі в Москві Костянтин Скоркін, який сам родом з Луганська.

Є два пояснення поведінки Росії, яка скупчила свої війська на кордоні з Україною. Перше: Москва грає м’язами перед Заходом, але повномасштабного вторгнення не буде через надзвичайно високу ціну такого вторгнення. Друге: вторгнення буде і його ціль – доступ до дніпровської води, яка так потрібна окупованому Криму. Така «маленькая победоносная война» дуже потрібна Путіну перед парламентськими виборами. Який зі сценаріїв найбільш ймовірний?

Обидві точку зору мають право на життя, оскільки Кремль буде виходити з тактичних міркувань. Простіше кажучи, що буде вигідніше, те й робитимуть. Стратегічна мета Москви – утримати Україну у своїй зоні впливу, чи, принаймні, загальмувати її зближення з Заходом. Поки що все це схоже на демонстрацію військової потуги, показові маневри як для України, так і для Заходу. Але подальша ескалація може створити ризики повноцінного конфлікту.

Хто в політичному плані виграє у нинішній ситуації?

Якщо буде справжня війна, програють усі, тому навіть не варто про це говорити. Якщо ж Росії вдасться перетягнути на свій бік європейців, аби вони натиснули на Україну, це буде перемогою Путіна, який прагне геополітичної реальності в дусі «холодної війни», коли світ поділений на ворогуючі блоки, а Східна Європа є зоною впливу Росії. Якщо Захід згуртується, продемонструє підтримку Україні, то перевага буде на його боці, принаймні, цього разу. Виграшних позицій для України у цих реаліях немає, доки сусідня Росія перебуває у нинішньому мілітаристичному стані. Мова може йти, на жаль, лише про виживання країни. На умовній внутрішній мапі Путіна Україна може існувати лише як частина його військово-політичного блоку разом з Білоруссю. Тож протистояння буде тривати.

«Не треба чекати від російського суспільства широкого антивоєнного руху»

Одна справа, коли гинуть «их там неты» і російська влада заплющує на це очі, інша справа, коли гинутимуть солдати через санкціонований Кремлем конфлікт. Як реагуватиме російське суспільство на вторгнення в сусідню державу?

Гарне питання. У 2014 році у Москві пройшов багатотисячний Марш миру проти війни з Україною, у 2021 році такий масштабний захід вже важко уявити. Треба розуміти, що після подій 2014-го влада невпинно закручувала гайки та чинила тиск на громадянське суспільство в Росії, прийнято багато репресивних законів, організатора Маршу миру Бориса Нємцова було вбито. Тож охочих протистояти стає все менше, незгодні покидають Росію або йдуть до «внутрішньої еміграції», а більшість вважає за краще та безпечніше підтримувати владу у будь-яких її діях. Звісно, якщо виникне повномасштабний конфлікт, все може змінитись, але я не чекав би від російського суспільства широкого антивоєнного руху.

Ви висловлювали точку зору про те, що Путін розчарувався у Зеленському, зокрема через його дії щодо ОПЗЖ і Медведчука. Які наслідки цього розчарування і що це означає на практиці?

Наслідки цього розчарування ми бачимо біля кордонів України. У 2019 році у Москві були надії на те, що Зеленський виявиться слабким чи недосвідченим лідером, який буде йти на поступки, до того ж, він обіцяв мир, коли йшов до влади. Тому Росія була згодна на певне пом’якшення у відносинах, détente (розрядку), завдяки цьому відбулись обміни полоненими, укладено перемир’я тощо. Але зараз Москва вважає себе обманутою Зеленським, який демонструє відверто антиросійські кроки, перш за все, мова про тиск на Медведчука, якого Путін вважає своєю довіреною особою в Україні. Тому в хід пішов збройний шантаж, щоб «привести Зеленського до тями».

Телефонна розмова Байдена і Зеленського. Візит Зеленського на Донбас. Як ці дії сприймають у Кремлі?

Розмову з Байденом, звісно, негативно, як спробу залучити США та НАТО до протидії Росії. Візит Зеленського на Донбас – як крок до підготовки агресії проти «республік Донбасу». Ось типовий заголовок з провладного ЗМІ – «Після візиту Зеленського на українських позиціях підняли прапор зі свастикою».

«Система влади в РФ – це «телевізійний авторитаризм»

На російському ТБ розкручується тема вбивства дитини на Донбасі, яке нібито скоїли українські військові за допомогою дрона. Наскільки росіяни вірять цій фейковій інформації? Яка ціль інформаційної кампанії?

Це частина інформаційного нагнітання навколо конфлікту на Донбасі, яке добре вписується в уявлення значної частини росіян про Україну, державу з «русофобським режимом», який за завданням Заходу чинить всілякі злочини. Цей образ формувався протягом багатьох років, Україна не сходить з ефірів телебачення, тому це спрацює знову, як і в 2014 – 2015 роках. Федеральні телеканали – потужна інформаційна машина, у якої є інформаційна монополія та яка має величезний вплив на свідомість росіян. Медійна складова грає дуже велике значення для системи влади в РФ. Власне, це «телевізійний авторитаризм». Не дивно, якщо згадати, що першими кроками при владі Путіна було знищення опозиційного телебачення.

Перший заступник голови міжнародного комітету Ради Федерації Володимир Джабаров заявив, що Росія проти загострення конфлікту. В той же час заступник глави адміністрації президента РФ Дмитро Козак каже, що якщо на Донбасі буде своя Сребрениця, «ми будемо змушені стати на захист». Як розібратись у цих заявах?

Усі ці спікери з різних гілок влади працюють на створення єдиної картини – миролюбна Росія рятує народ Донбасу від загрози збройного вторгнення та етнічних чисток з боку України. Власне, цей медійний продукт може знайти багато прихильників на Заході, особливо у колах «путінферштееров» (тих, хто розуміє Путіна), де є великі упередження щодо України, як залежної від США країни, де ультраправі політики грають велику роль. Можна згадати фільми Олівера Стоуна про Україну, де проводиться така схема, що Майдан – це аналог ультраправого заколоту за підтримки ЦРУ, що відбувались за часів «холодної війни» у латиноамериканських країнах, а Росія лише обороняється.

Що може бути підставою для появи «своєї Сребрениці» для Кремля?

За бажання привід можна знайти у будь-яких випадкових цивільних жертвах війни. Головне, щоб Україна власними руками не створила такого приводу, витримка та обережність – те, що зараз потрібно український стороні.

Наскільки Кремль сьогодні контролює «ДНР» і «ЛНР»? Чи можуть ці організації шантажувати Путіна?

Я не думаю, що у влади «ДНР» та «ЛНР» достатньо сили, аби якось впливати на рішення Москви. Минулий досвід вказує, що ті ватажки сепаратистів, які намагалися гнути якусь свою лінію, бути надто самостійними або намагатися втягнути Росію у якісь авантюри, вже покинули цей світ або повністю відсторонені від політики «ДНР» і «ЛНР». Політична еліта непідконтрольного Києву Донбасу пройшла селекцію на лояльність, якщо так можна сказати. Звісно, є і ті, хто не вдоволений нерішучістю Москви, прагне швидкого приєднання до Росії чи відновлення «історичних кордонів» «ЛНР»/«ДНР», але без дозволу Москву вони навряд чи наважаться щось робити. Звісно можна пофантазувати про якихось фанатиків, які провокують війну, щоб Росія була вимушена втрутитись. Власне, нинішня напружена ситуація й небезпечна тим, що незапланований інцидент приведе до невиправних наслідків.

«Між обіцянками США допомогти та військовим втручанням – прірва»

Як вплинути на Путіна, аби зменшити нинішню напругу?

Путін може відступити, якщо Захід запропонує йому велику угоду в дусі вищеописаного розподілу зон впливу. Зараз Захід скоріш налаштований на стримування Росії, але у цього стримування теж є межі. Важливо розуміти, що ніхто не буде воювати за Україну. Багато хто бажає обмежитися черговим «занепокоєнням». Й Путін це теж розуміє.

Ви кажете, що ніхто воювати за Україну не буде. Але ж, наприклад, президент Байден заявив, що США не залишать Україну на самоті.

Це важливий сигнал для України, але особливо заспокоюватись не треба. Між обіцянкам допомоги та військовим втручанням – прірва, тут кожен дбає про свій інтерес, нікому не потрібна світова війна. Власне, найгірший сценарій, який я бачив у експертів – це «грузинський», за яким Україна спробує спровокувати Росію, покладаючись на підтримку Заходу. Сподіваюсь, що у президента Зеленського та його команди вистачить витримки та зваженості не повторити помилку Саакашвілі. Це те, чого чекає Кремль від України.

Чи може таким тиском на Путіна стати зупинка будівництва «Північного потоку-2»?

«Північний потік-2» – так, є важливим маркером. Поки є надії на його добудуву, Москва навряд чи наважиться на військові кроки, а ось якщо він буде остаточно похований, можна чекати нових загострень.

Яким є життя у вашому рідному Луганську тепер, чи цікавитеся? З яких джерел берете інформацію? Які настрої у мешканців міста?

Я не був у Луганську з 2014 року, але можу уявити тамтешнє життя. На жаль, Донбас опинився у центрі геополітичного розламу, наслідки якого трагічно позначились на житті його мешканців. Гірка іронія – колись я працював у громадському секторі в Луганську, було дуже важко «пробивати» якісь сюжети про події у місті до всеукраїнських видань, нікому не було цікаво. А тепер про Луганськ чи Донецьк пишуть провідні світові ЗМІ. Звісно, це не та «слава», про яку ми мріяли. Намагаюсь слідкувати за подіями у Донбасі, завдяки ЗМІ, в тому числі «республіканським», соцмережам, особистим контактам. Тамтешні жителі перебувають під впливом мілітаристичної пропаганди, яка зараз залякує їх можливим нападом України. Але, мені здається, що зараз більшість луганців (я маю на увазі звичайних людей) переймається тим, як вижити у «сірій зоні», у який вони опинились. Вони у всьому розчаровані, та заради нормалізації життя згодні на владу, що Росії, що України, аби їм гарантували людське існування.

Михайло Глуховський, «Главком»