З бізнесменів – під арешт: як Україна няньчить іноземних інвесторів

Американський інвестор Курт Гросанс хотів вирощувати в Україні сою, але у підсумку… його затримали і тепер над підприємцем нависла загроза тривалого ув’язнення. Випадок – унікальний. Проте символічний. Попри обіцянку влади забезпечити іноземний бізнес «інвестнянями» почувати себе впевнено в Україні він не може. Як наслідок – охочих інвестувати в українську економіку дедалі меншає.

Голова ради Нацбанку України Богдан Данилишин констатує: протягом 2021-го надходження іноземних інвестицій в Україну залишалося низьким. Якщо не враховувати реінвестування, прямі інвестори завели в Україну $744 млн. Цей показник Данилишин називає найнижчим з 2014 року.

Зовсім інша картина вимальовується, якщо послухати прем’єр-міністра України Дениса Шмигаля. Він заявляє, що у січні-вересні прямі іноземні інвестиції в Україну становили $4,8 млрд. Але тут же сам собі суперечить, уточнюючи, що «значна частина інвестицій, яка зараз надходить, — це реінвестиції», тобто вторинне використанням капіталу в результаті раніше здійснених проєктів. Тобто, це те, за що сьогоднішня економіка має бути вдячна попередникам.

Минулоріч Україна вперше зіткнулася з чистим відтоком прямих інвестицій – мінус $868 млн. Підсумки нинішнього року ще зарано відбивати, але, за даними НБУ, відтік інвестицій тривав протягом всього 2021-го.

Значною мірою негативну роль підіграла пандемія. Але це – загальний чинник для економік світу. Проте, в Україні є власний набір факторів, який робить інвестування в нашу економіку небажаним. У цих факторах розбирався «Главком».

Фатальна соя і не тільки

Пригоди Курта Гросанса «Главком» описував раніше. Якщо коротко, то у 2017-му американець познайомився з молодим агробізнесменом з Жашківщини Романом Лещенком – майбутнім міністром аграрної політики та продовольства. Інвестор найняв українця працювати у своїй аграрній компанії, яка вирощувала сою. От тільки замість сої Лещенко виростив чималий прибуток у власній кишені – така версія Гросанса. Останній звертався до українських судів, але ті стали на бік Лещенка. Тоді Гросанс нібито найняв кілера для вбивства Лещенка.

Зараз Гросанс під вартою. В Україні його можуть засудити до довічного ув’язнення, оскільки йдеться про замах на життя державного діяча.

На тлі того, як складається доля Гросанса, канадська компанія TIU може вважати, що їй дуже пощастило. Її історія менш відома, хоча назва компанії звучала з вуст самого президента Зеленського. Перебуваючи у Канаді влітку 2019 року, Зеленський сказав: «Зелена енергетика буде одним із ключових секторів для нашої економіки в найближчі роки. Я знаю, що канадська компанія TIU уже успішно працює в цій сфері. Дякуємо їм за це, і будь ласка, беріть з них приклад!»

У тому ж фатальному для інвесторів 2017 році, коли Курт Гросанс вирішив вирощувати в Україні сою, TIU також прийшла в Україну, збудувавши у Нікополі сонячну електростанцію. Станція мала давати місту чисту відновлювальну енергію. Це був перший проєкт із сонячної енергетики в Нікополі, а вкладені компанією $60 млн – найбільшою закордонною інвестицією для цього регіону.

Однак дещо пішло не так. «Наша станція була незаконно від’єднана від електромережі Нікопольським заводом феросплавів, який належить українським олігархам Ігорю Коломойському, Геннадію Боголюбову і Вікторові Пінчуку. Вони стверджували, що Нікопольський феросплавний має здійснити певний ремонт, заміну електроліній. Проте відколи наша електростанція була від’єднана в березні 2020 року, вони не проводили ніяких ремонтів», – розповідає директор TIU Влад Лізунов.

Канадці заявили, що на них чинять тиск і проводять рейдерську атаку. Коли певний час станція постояла без електрики, а її збитки стали обраховуватися мільйонами гривень, до TIU надійшла пропозиція: продати об’єкт. Але покупці пропонували за електростанцію не ринкову вартість, а зовсім копійчану ціну.

Компанія відмовилася і подала позов до суду. Як не складно здогадатися, суд першої інстанції інвестори програли, а відтак підготували апеляцію. Влад Лізунов каже, що TIU сповнена рішучості дійти й до Верховного Суду, хоча «в судах України важко знайти справедливість».

З цим могли би погодитися й інші постраждалі. Навесні поточного року ще одна іноземна компанія (чию назву правоохоронці чомусь не розголошують) втратила 96 млн грн, які вона вирішила вкласти у будівництво житлового комплексу у Подільському районі Києва. «Будівництво не розпочалося, а гроші привласнили декілька осіб, які обіцяли здійснити зведення комплексу», – повідомили у Нацполіції. Що ж, в даному випадку була принаймні порушена кримінальна справа, проте невідомо, чи повернули гроші вкладникам.

Істина не у вині

Історія з умовним хепіендом – це інвестиції у виноробство Крістофа Лакарена. Француз орендує землі біля знаменитого Шабо на Одещині і забезпечує повний цикл виноробства: від вирощування 14 сортів винограду до розливання готового продукту по пляшках. Доля Лакарена – цікава і нетривіальна, чого не скажеш про українську дозвільну систему.

Надто пізно інвестор з’ясував для себе, що для легітимної діяльності в Україні йому потрібно зібрати мінімум 14 дозвільних документів. У 2016 році податківці звинуватили його у незаконній торгівлі алкологем, вилучили обладнання та опечатали склад готової продукції. Згодом француз отримав ліцензію і акцизну марку на виготовлення вина ручним способом, а згодом і ліцензію на експорт.

На цьому, однак, випробування не завершилися. Невідомі намагалися знищити його виноградники, а поліція поставилася до скарг Лакарена так, як і завжди – індиферентно. Зараз Лакарена залишили в спокої, але злочинців не покарали і не знайшли, а сам орендар сказав виданню Ukraїner таке: «В Україні не люблять конкурентів. Це монополістична система. Окрім того, корупція… На жаль, я маю сказати, що корупція — це генетична складова не лише України, а взагалі регіону. Історично так склалося, коли у 30-х роках минулого століття були розкулачення, колективізація. Люди не мали на що жити, харчуватися. Щоби вижити, можна було тільки красти».

Інколи схильність красти набуває такий масштабів, що вимагає втручання на найвищому рівні. Ще одного іноземного інвестора згадує президент Зеленський, але цього разу згадує кулуарно. Як зазначає директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства Віталій Кулик, про долю капіталовкладень інвестора з Естонії Arricano Real Estate Plc Зеленський у 2019-му мав розмову з тодішньою президенткою цієї країни Керсті Кальюлайд. І пообіцяв повне відшкодування збитків.

Річ у тім, що естонці вклали значні кошти у зведення в Києві торговельно-розважального центру Sky Mall. Але згодом вони не побачили ані грошей, ані ТРЦ. Sky Mall побудували і відкрили, але контрольного пакету акцій компанія Arricano не має. Довга історія з політичним шлейфом зводиться до простої суті: мало місце рейдерство та обмануті іноземні інвестори, які нині вимагають повернути їм $750 млн.

Здавалося, що у 2016 році у справі була поставлена крапка рішенням Лондонського суду. Однак з того часу українські бізнесмени так і не виплатили компенсацію естонській стороні. А остання продовжує сподіватися на виконання рішення суду, час від часу інформує про погрози з боку СБУ та звертається по справедливість до президента України.

Нині, як побоюється Віталій Кулик, конфлікт може бути розв’язаний таким чином, що естонським інвесторам заплатять громадяни України зі своїх податків. Адже позовні вимоги позивачів адресовані не рейдерам, а державі Україна. «Рейдерське захоплення ТРЦ Sky Mall є показовим кейсом – ілюстрацією «інвестиційної привабливості» України останнього десятиліття», – зауважує експерт.

Ще один гучний скандал міжнародного масштабу пов'язаний із ПАТ «Мотор Січ». Там ставки (і суми) позовів – ще вищі. Нині китайська компанія Skyrizon та інші інвестори з КНР заявили, що через суд Гааги планують стягнути з України щонайменше $4,5 млрд за збитки, яких зазнали через українського виробника авіадвигунів.

Нагадаємо, що у липні 2017 року «Мотор Січ» та компанія Skyrizon у китайському Чунціні мали побудувати завод з виробництва двигунів та газотурбінних установок. Але вже у вересні з’ясувалося: домовленості були значно ширшими. Китайська компанія через низку фірм стала великим акціонером «Мотор Січі». СБУ провела низку обшуків, після чого за клопотанням відомства суд наклав арешт на 56% акцій. Справу відкрили за статтями «диверсія» та «підготовка до злочину» – йшлося про можливе виведення технологій та послаблення обороноздатності України.

Експерти зауважували, що в переході «Мотор Січі» під китайське керівництво найбільшою мірою зацікавлена Росія. Про це детально писав «Главком». Але навіть відстоявши своє підприємство і маючи підстави для розривання контракту, держава виглядає скомпрометованою в очах партнерів.

На тлі подібного роду операцій решта афер виглядає геть дрібною. Але, звісно, не для тих, хто стає їхньою жертвою. Про шахрайство іншого роду повідомила Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Комісія виявила групу осіб, котрі діяли в різних містах України та запевняли потенційних жертв, що вони – відомі та успішні міжнародні форекс-брокери з торгівлі цінними паперами. Іноземці довіряли «брокерам» свої кошти, і більше їх (і грошей, і брокерів) не бачили.

А ось повідомлення від Служби безпеки України: вона викрила у Львові «розгалужену мережу нелегальних call-центрів. Зловмисники використовували їх для привласнення грошей іноземних громадян під приводом «інвестицій» у криптовалютні ринки», – інформує СБУ.

Безперечно, шахрайство різного роду не є винятково українським винаходом. Проте не часто буває, коли у скандалі замішаний діючий міністр (як у справі Гросанса) або відомі в країні представники монополій (як у випадку з TIU). До того ж, вкрай важливим є те, як правоохоронні органи та судова система реагує на ошуканство іноземних вкладників.

А як же інвестняні?

Адвокат Сергій Ярошенко говорить «Главкому», що випадків, коли іноземні інвестори залишають наші терена розчарованими і без грошей, дуже багато. «Обманюють як іноземних приватних осіб, так і цілі фірми та корпорації. Схеми обману організовують та втілюють не лише громадяни України, приватні фірми, але іноді й державні органи та службовці, правоохоронці», – каже він.

А голова інвестиційної компанії Horizon Capital Олена Кошарна нагадує, що Україна посідає 105-те місце серед 141 країни за незалежністю судової системи. З такої сходинки важкувато залучати капіталовкладення, адже є чіткий перелік того, що робить країну інвестиційно привабливою. І в цьому переліку – не тільки розвинена інфраструктура, надійний ринок збуту, кваліфікована робоча сила, але й наявність дієвої правоохоронної та судової системи.

Головною перешкодою для ведення бізнесу в Україні в Американській торгівельній палаті називають відсутність верховенства права. Голова палати Андрій Гундер заявив про це під час недавньої онлайн-презентації результатів дослідження бізнес-клімату в Україні в період карантинних обмежень.

«66% членів Американської торговельної палати в Україні кажуть, що хочуть верховенства права для ведення бізнесу. Другою перешкодою члени палати назвали корупцію (54%), третьою – брак рішучої програми реформ (45%)», – проінформував Гундер. За його словами, 60% учасників дослідження незадоволені тим, як держава підтримує бізнес, 1% – дуже задоволені, і 10% – певною мірою задоволені.

Звернемо увагу на цифру в 1%, яка характеризує тих, хто повністю задоволений зусиллями держави Україна в роботі з іноземними інвесторами. Здавалось би, ситуація має бути в рази кращою, адже Україна нарешті запустила свій проєкт із провадження інвестнянь. Суть його полягає у тому, що особам, чиї інвестиції стартують від $100 млн, уряд надає персонального провідника, котрий працюватиме на свого підопічного в режимі нон-стоп.

Але, приміром, Влад Лізунов гірко іронізує над тим, що, здавалось би, кращої інвестняні, ніж сам президент, годі й шукати. Але його похвала компанії TIU ані на йоту не полегшила життя. Навіть навпаки.

Ідею «нянь» українські урядовці скопіювали з моделі, що діяла у 1960-70-ті роки в азійських країнах, куди заходили європейські інвестори і відчували розгубленість у незвичних для себе реаліях, говорить «Главкому» економіст та фінансовий аналітик Олексій Кущ. Але такого роду послуги іноземним інвесторам в Україні не потрібні. Їм потрібне інше: «Та ж інфраструктура, тобто щоб були під’їзні шляхи до заводу чи фабрики, щоб було підключення до всіх комунікацій, цифрова інфраструктура, людські ресурси абощо. А для цього держава має спочатку вкласти в своїх людей», – говорить Кущ.

«Дурістю» називає інвестнянь і економічний експерт Борис Кушнірук. «Влада повинна створювати умови, які були б привабливими у всіх вимірах», – каже він. І головне при цьому – провести реформу судової системи.

Експерти, з якими поспілкувався «Главком», кажуть, що історії на кшталт тієї, котра сталася з Гросансом, з компанією TIU або з тим «безіменним» інвестором, в якого вкрали 96 млн грн, не погіршать інвестиційний клімат в Україні. Цей клімат і так – гірше нікуди. І причина такої ситуації криється не лише у корупції та непрацюючих судах.

Інвесторів завжди цікавлять дві речі, говорить Олексій Кущ: це – якісний людський капітал, тобто добре освідченні кадри, та якісна цифрова і фізична інфраструктура. Є й інші вимоги до країни-реципієнта, але з цих двох пріоритетів починається будь-яка співпраця. Тобто це і є перше завдання для держави, яка хоче, аби в її економіку вкладали кошти.

Крім того, продовжує він, «закордонні інвестиції залучають на базі національної промислової політики, а це свого роду дорожня карта або матриця, на яку дивиться інвестор і оцінює те, які пріоритети має держава і які галузі вона планує розвивати – електроніку, машинобудування тощо».

Розвиваючи промислову політику, держава, як правило, обирає один із трьох шляхів. Або нарощує індустріальний потенціал, що характерно, приміром, для Китаю. Або ставить за мету максимально скоротити відставання від найбільш розвинених країн – за цією моделлю йдуть Польща та Туреччина. Або активно займається адаптацією національної промисловості під новітні технологічні вимоги, тобто дає нові поштовхи для цифрової економіки, працює над штучним інтелектом – цим займається, для прикладу, Південна Корея.

«В Україні не реалізується жоден з типів промислової політики, у нас навіть міністерства такого нема. Є міністерства економіки та сільського господарства, і завдяки цьому чітко видно, як держава розставляє пріоритети. І всі прекрасно розуміють, що тут, крім аграрного бізнесу, нічого розвиватися не буде. А аграрний бізнес вже контролюють місцеві гравці. Іноземний капітал сюди не зайде, – резюмує експерт.

Курт Гросанс якраз спробував «зайти» на аграрний ринок, але що з того вийшло – відомо усім.

Директор економічних і соціальних програм Центру Разумкова Василь Юрчишин називає три інші чинники, які роблять Україну непривабливою для іноземних інвесторів. Перший фактор – споживчий характер нашого ВВП, коли весь вироблений продукт соціум проїдає, а це означає, що інвестиційний ресурс просто не встигає відтворитися.

Другий чинник – відсутність цікавих кредитних програм; а третій – той, що обіцяні урядом пільги у вигляді інвестнянь, скоріше відлякають інвестора, аніж заохотять його. Тому що для капіталовкладника такі пропозиції відгонять певного роду лобізмом з боку уряду.

Аналітик агентства MPP Consulting Павло Мельник звертає увагу «Главкома» і на те, що для інвестора важливий розмір ринку та купівельна спроможність населення. «Starbucks, наприклад, до нас так і не зайде, бо навіщо їм це? У Китаї є міста, де населення наближається до 30 млн, а у нас вся країна – 40. З цих сорока мільйонів половина точно ніколи не купуватиме каву в Starbucks, тобто умови вкрай ризиковані», – говорить він.

«Вигідні інвестиції – це захищені інвестиції. Плюс вигідні податки – на дивіденди і на виведений капітал. Треба, щоб вони були чіткі, зрозумілі і менші, ніж в більшості країн Європи. В іншому випадку інвестиції не прийдуть. Ще якби у нас населення було десь із півтора мільярда – тоді так, великий ринок дозволяє заробляти, але з нашим ринком ми менш цікаві, ніж, скажімо, сусідня Польща», – додає Мельник.

Одним словом, для того, аби бути привабливою для інвесторів державою, Україні треба чимало попрацювати. На тлі некомфортного середовища для бізнесу скандальні історії з ошуканими інвесторами й справді губляться. З іншого боку, такі історії формують образ країни як об’єкта для інвестування. В нашому випадку цей образ здатен радше відштовхнути, аніж привабити. Принаймні, зараз.

Наталія Лебідь, для «Главкома»