Чи виживемо без допомоги США і що буде з гривнею? Інтерв'ю з Данилом Гетманцевим

На початок квітня 2024 року міжнародні резерви України сягнули нового історичного максимуму – $43,8 млрд. Як зауважує голова парламентського комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Данило Гетманцев, ці надходження із значним запасом компенсували відплив валюти за інтервенціями НБУ на міжбанку та виплатами за валютним державним боргом. Поточний прогноз Міжнародного валютного фонду міжнародних резервів на кінець року – дуже пристойні $42,1 млрд, але багато чинників можуть спричинити відхилення від базового сценарію. Частина з них пов’язані з невизначеністю через війну та бойові дії, частина – з поведінкою західних партнерів та інвесторів в українські єврооблігації.

Найбільша увага зараз прикута до політичних чвар у США, де ще з минулого року зависла військово-фінансова допомога на понад $60 млрд. Окрім фінансування критично необхідної оборонної підтримки для стримування агресора, $11,8 млрд має бути виділено саме на бюджетну підтримку. І хоча Конгрес виходить з чергових канікул з планами першочергове вирішувати українське питання, впевненості, що пакет буде проголосовано хоча б у якомусь вигляді (наприклад, у вигляді кредиту), досі немає. Враховуючи, що американська допомога вже закладена в український бюджет цього року, ненадання її стане ударом під дих для, м’яко кажучи, кризової економіки.

В інтерв’ю «Главкому» Данило Гетманцев розповідає, чи є у Києва на випадок продовження тяганини у Вашингтоні «план Б» та чи вистачить в бюджеті коштів на додаткову мобілізацію.

«БЕБ – це наскрізний «маяк». Від нього залежить перезавантаження митниці та податкової»

Наприкінці березня покращилася ситуація з наповненням казни за рахунок зовнішніх надходжень. Але все одно ключовим питанням лишається очікуване розблокування фінансової допомоги з США. Ніби з Вашингтону пішли позитивні сигнали, але у разі відсутності допомоги (або якщо буде надана тільки військова), на які непопулярні кроки доведеться йти?

Давайте спочатку розберемося взагалі з фінансовою допомогою, яку ми очікуємо чи яка вже є підтвердженою. Пряма потреба в грошах, яка зафіксована в бюджеті та підтверджена МВФ, складає близько $38 млрд на рік або трохи більше $3 млрд на місяць. Ще $4,5 млрд економії ми отримуємо за рахунок продовження реструктуризації погашення та обслуговування єврооблігацій, що має відбутись у першій половині року.

Власне основними джерелами фінансування є програма Ukraine Facility, США, Японія, Канада, Великобританія, Світовий банк та МВФ. Перший перегляд програми МВФ цього року ми вже пройшли та отримали $880 млн. Наступний перегляд запланований на другу половину червня-початок липня – сума траншу становитиме $2,2 млрд., і потім будуть ще два перегляди у вересні та грудні.

Загалом ми отримуємо від МВФ $5,4 млрд, і, попри те, що більша частина цієї суми піде на обслуговування боргу перед Фондом, ця програма напевно є одним з найважливіших наших зобов'язань. Її виконання є сигналом про нашу стійкість для будь-яких інших програм в межах тих $122 млрд допомоги, запланованих для нас до 2027 року «Великою сімкою» та іншими партнерами.

Загалом на цей рік ми маємо близько 230 умов та рекомендацій за всіма програмами про надання допомоги – з них 55% є унікальними, а інші дублюються. Від виконання 30% умов прямо залежить фінансування. Але всі ці умови – не щось нав’язане нам згори, а конкретні реформи, яких потребує країна.

За програмою з МВФ до кінця року ми маємо досягнути 14 структурних «маяків», серед яких найскладніші з врахуванням узгоджень – це прийняття законів про перезавантаження Бюро економічної безпеки (на червень) та про Вищий адміністративний суд (на липень). Щодо решти «маяків» не бачу взагалі суттєвих складнощів – робота ведеться.

Друге джерело – Ukraine Facility – передбачає фінансування в розмірі 50 млрд євро на чотири роки, серед яких підтримка державного бюджету через позики (33 млрд), гранти (5,27 млрд), інвестиційний фонд (6,97 млрд) та технічна підтримка (4,76 млрд). З цих грошей ми вже отримали 4,5 млрд євро, в квітні очікуємо транш у 1,5 млрд і, скоріш за все, у травні – 1,9 млрд безумовного траншу після юридичного вступу програми в силу. Загалом в програмі 69 реформ, які оцінюватимуться за 151 квартальним індикатором. На 2024 рік передбачено 36 таких індикаторів.

Щодо третього важливого джерела – Світового банку – ми щойно виконали всі зобов'язання і отримали позику у $1,5 млрд. І очікуємо до кінця цього року, найбільш ймовірно восени, ще таку ж саму суму у другому транші. Тут серед умов є два великі напрями – структурні реформи і макрофінансова стабільність. Для отримання другого траншу необхідно продовжити реформи за 11 напрямами: зокрема йдеться про прийняття законів щодо підвищення засад конкуренції на залізничному транспорті, зокрема перетворення вертикально інтегрованої «Укрзалізниці» на чотири окремі оператори, можливість приватизації держбанків, які були капіталізовані державою, внесення змін до закону про банкрутство щодо кращої реструктуризації та відновлення проблемних підприємств, внесення змін до закону «Про публічні закупівлі» та прийняття закону про рейтингові агентства. Я тут теж не бачу перешкод і жодних проблем. Безперечно, сюди ж відноситься проведення прозорого конкурсу і перезавантаження митниці та БЕБ. Взагалі БЕБ – це такий наскрізний «маяк».

У чому головна проблема з законом про БЕБ, який навіть у першому читанні не можуть прийняти? Чому вже стільки часу не може ухвалити варіант, який би влаштував і українську владу, і міжнародних партнерів, та почати нарешті перевантаження цієї багатостраждальної структури?

Ми маємо певну дискусійну позицію від Кабінету міністрів, яка сьогодні обговорюється із залученням бізнесу і наших партнерів на майданчику комітету, і не у всьому ними розділяється. Зокрема, питання в тому, яким чином і в які строки перезавантажувати БЕБ. Наприклад, коли проводити переатестацію працівників. Перша пропозиція Кабміну полягала в тому, що це треба робити протягом року після завершення війни. Багато хто з цим не погоджувався, і на сьогодні ця позиція вже відкоригована – переатестація відбуватиметься протягом року після призначення керівника.

Є різні позиції щодо комісії з проведення конкурсу на голову БЕБ. Скажімо, певні антикорупційні організації і бізнес-асоціації наполягають, аби у міжнародних представників була більшість в комісії з призначення керівництва. Кабмін з цим не погоджується і небезпідставно вважає, що тут йдеться про суверенітет країни і про те, що рішення про призначення керівника має приймати той, хто буде нести подальшу відповідальність за діяльність органу.

«Подальшу відповідальність» багато хто трактує так, що влада хоче просто контролювати БЕБ. Тому так важко з компромісом.

Можливо, у когось з владної команди і є бажання контролювати той чи інший орган. Не буду цього заперечувати чи підтверджувати. Логіка Кабміну є зрозумілою: якщо мова йде про орган української держави, який перебуває в урядовому віданні, його не можна повністю усувати від прийняття рішення щодо керівника. З іншого боку, усім очевидно, що попередній конкурс, коли на голову БЕБ призначили колишнього податкового міліціонера (екскерівника ДФС Вадима Мельника – «Главком»), не був проведений успішно. Напевно, це була помилка, і тому необхідність участі міжнародників у конкурсі також визнають всі, водночас вона має бути збалансована з повноваженнями Кабміну. От якраз пошук цього балансу у ключових питаннях став наріжним каменем, який не дав прийняти закон про БЕБ в першому читанні одразу. Тому там зараз йдуть консультації, в які дуже глибоко залучене Міністерство юстиції. Думаю, нам вдасться домовитися до певного компромісного варіанту – не з переважною кількістю представників від міжнародників у комісії, але з їхнім реальним впливом на рішення щодо кандидатури керівника.

Більше того – конструкція перезавантаження БЕБ повинна стати матрицею для перезавантаження митниці та податкової і призначення там постійних керівників, які б несли політичну відповідальність за те, що відбувається в цих органах і були б убезпечені від політичних впливів.

Що заважає призначити постійних керівників на митниці та податковій вже стільки часу без прийняття закону про БЕБ?

Я не вважаю призначення постійного керівника самоціллю. Більше того – вбачаю, що в статусі виконуючого обов’язки є певні переваги. Людина, яка в ньому перебуває, розуміє, що результати її роботи безпосередньо і миттєво впливають на перебування на посаді. Перебування в статусі «в.о.» не лише вищого керівництва ДПС, але й керівництва майже всіх регіональних податкових не тільки не заважає, а навіть сприяє реформуванню органу. І в поточному стані це є правильним рішенням, бо, як свідчить практика, за будь-яку умисну помилку людина досить швидко звільняється. Більше того – діє принцип відповідальності за дії підлеглих. Тільки минулого місяця були перезавантажені Чернівецька та Харківська податкові. Минулого року 30 вищих керівників з Податкової були звільнені і практично всі – за те, що їхні підлеглі були спіймані, як ми м’яко кажемо, на помилках.

Але системні та довготривалі реформи, безперечно, краще робити, коли ти не маєш приставки «в.о.». Власне у податковій реформи і перетворення вже відбуваються, а на митниці ситуація поки гірша. Але здійснити це перезавантаження ми можемо тільки за механізмом, який погоджений з міжнародниками і урядом. Зараз погодження цього механізму якраз і відбувається на прикладі БЕБ. Як тільки він буде затверджений, ми його просто швидко масштабуємо далі. Але відсутність цього перезавантаження керівництва жодним чином не перешкоджає робити реформи вже зараз.

«У нас унікальна інфляція для країни, яка перебуває у такому військовому конфлікті»

Повернімося до питання міжнародної допомоги. $1,5 млрд від Японії та Британії, стільки ж – від Канади, звісно, дозволили нам перебитися останніми місяцями, але бюджет все-таки зверстаний із розрахунком на допомогу США. Мабуть, українська влада, вже протягом довгого часу, спостерігаючи за неприємними течіями в американському політикумі, розглядала варіанти, що ці десятки мільярдів будуть заблоковані. Чи є для української економіки «план Б»?

Я не став би применшувати згадані мільярди від Японії та Канади. Будь-яка допомога для нас безцінна і важлива, а від таких важливих і впливових держав, які готові допомагати нам у дуже великих розмірах – тим більше.

$11 млрд допомоги зі США цього року з $38 млрд загальної – це дуже важливо і тут нема про що говорити. Я не буду запевняти, що ми впораємося легко і легко пройдемо рік без них. Водночас на перше півріччя ми точно забезпечені надходженнями в необхідному обсязі навіть з урахуванням відкладення цієї допомоги. І ми все-таки на неї впевнено розраховуємо, бо маємо відповідні заяви від представників обох партій Конгресу. Тож є обґрунтовані сподівання, що вона в тому чи іншому форматі врешті-решт буде проголосована, і, можливо, навіть у квітні. Тоді 2024 рік ми взагалі проходимо абсолютно впевнено.

Я б не хотів говорити про ситуацію, якщо ця допомога проголосована не буде, але у такому випадку наслідком цього будуть важкі непопулярні рішення. Насправді є лише два механізми вирішення проблем такого масштабу як нестача $11 млрд – це емісія, що потягне інфляцію і девальвацію, та/або секвестр бюджету. Ми не бачимо особливого потенціалу в економіці для істотного підвищення податків, але інфляція – це теж податок, податок на бідних. І це дуже поганий сценарій. Але на сьогодні ми навіть не розглядаємо ці варіанти і впевнені, що партнерами буде прийняте справедливе рішення.

Як ви оцінюєте ідею від республіканців, яку спікер Палати представників Майк Джонсон вже озвучив цілком серйозно, щоб надати допомогу Україні в кредит?

Безперечно, для нас кращою є грантова допомога, і ми дуже вдячні за таку допомогу від Сполучених Штатів в попередні роки. Але ми сприймемо будь-яке рішення, яке обере наш стратегічний партнер. Звісно, будемо переконувати і боротися за грантові гроші, але кредитні гроші також для нас є прийнятними. По-перше, у цих перемовинах ми – не сильна сторона, що може визначати умови. А по-друге, виділення коштів Україні має свій внутрішньо-політичний виборчий аспект у США, на який ми не можемо впливати.  

Затримка американської допомоги не надто похитнула стабільність гривні. Як ви оцінюєте перспективи поступового здешевлення національної валюти, яке може певною мірою стимулюватися Нацбанком?

Макрофінансова стабільність є нашою великою перемогою, і те, що ми втримали гривню в 2022-2023 роках, свідчить про високу професійність всієї команди, яка опікується публічними фінансами і, безперечно, про допомогу партнерів. Як голова фінансового комітету я не можу впливати на незалежного регулятора і його політику в сфері забезпечення макрофінансової стабільності. І також ніколи не даю прогнози курсу, а лише пояснюю підґрунтя для тих чи інших рішень та змін.

За шість місяців після відв’язки від фіксованого курсу гривня девальвувала за середнім курсом трохи більше ніж на 5%. При цьому перші два місяці гривня трохи посилювалась, потім так само помірно послаблювалась. Була своя специфіка у грудні-січні через сезонні фактори, погіршення очікувань і підвищення попиту на валюту, що обумовлювало більшу волатильність на валютному ринку, але в цілому ситуація залишалась контрольованою. Якщо робити проекцію останніх шести місяців на II-IV квартал цього року, то помірне контрольоване просідання гривні, як це відбувається зараз, суттєвих ризиків для економіки нести не буде. Навпаки це буде підтримка і державного бюджету, і наших експортерів. Чи є для цього підстави? Напевно, є.

Але не варто забувати і про зворотній бік медалі: подорожчання критичного імпорту, погіршення інфляційних очікувань. Це дуже крихкий баланс щодо вартості національних грошей, відповідальність за який за Конституцією несе Нацбанк. Можу тут тільки додати, що у 2024 році резерви Нацбанку є достатніми для згладжування коливань на валютному ринку, що дозволяє йому разом із діючими валютними обмеженнями контролювати ситуацію, тому різких змін із курсом не буде.

Макрофінансова стабільність є нашою великою перемогою

Минулого року багато хто очікував просідання гривні хоча б наприкінці року, але цього не сталося.

Так, не сталося. Я розумію логіку і Нацбанку, і уряду у цьому питанні, а отже, природу протиріч між ними. З позиції НБУ – у нас зараз транзитний період. Фіксованого курсу вже немає, тоді як інфляційного таргетування ще немає. І невідомо, скільки такий транзитний період триватиме. На цьому етапі, попри перехід до керованої гнучкості курсу, офіційний курс залишається основним інструментом, за рахунок якого Нацбанк продовжує утримувати макрофінансову стабільність, зокрема впливати на інфляційні очікування. Утім роль процентної політики НБУ (регулювання Нацбанком попиту та пропозиції на грошові кошти через зміну процентних ставок за своїми операціями – Ред.) на такому перехідному етапі поступово збільшуватиметься.

У нас зараз інфляція у річному вимірі становить 4,3% – це унікально помірна інфляція для країни, яка перебуває в такому військовому конфлікті. Але при цьому нинішня облікова ставка – 14,5%. Чи є підстави для її більш динамічного зниження? Напевно, є. І це, до речі, засвідчує дискусія в самому Нацбанку, на рівні його монетарного комітету. При цьому варто пам’ятати, що монетарні рішення мають лаг, тобто відкладений вплив, тому завжди приймаються не статично, а з урахуванням певної перспективи і ризиків. Війна продовжується, тому у перспективі як мінімум найближчого року ризики для макрофінансової стабільності, пов’язані із війною, як би ми до неї не адаптувались, залишаються вагомими. І тому я знов повертаю нас до крихкого балансу між ціновою, фінансовою і економічною стабільністю, за який у порядку пріоритетності відповідає Нацбанк.

Водночас, є позиція уряду і зокрема Мінфіну, які мають насамперед виконувати бюджет, стимулювати експорт та економічне відновлення, в тому числі, виходячи зі своїх міркувань динаміки обмінного курсу і вартості внутрішніх запозичень. Єдиним виходом для подолання можливих спірних питань, з оглядом на наслідки і для макрофінансової стійкості, і для бюджету, і для вітчизняної економіки, є координація дій між урядом і НБУ. Це, власне, і відбувається на постійній основі, але, як кажуть, завжди є місце для покращення.

За попередніми оцінками, як зростання мінімалки з 1 квітня до 8 тис. грн загалом вплине на економіку?

У цілому за 2024 рік мінімальна зарплата збільшиться на 19,4%. З урахуванням низької інфляції, це частково компенсує втрати у реальній мінімалці у 2022-2023 роках. Очікування у цілому позитивні. Адже підвищення мінімальної зарплати – це ж не тільки про зарплату, це і про багато різноманітних виплат, які тим чи іншим чином прив’язані або базуються на відсотках від мінімальної зарплати – від допомоги безробітним до доплат і компенсацій роботодавцям, які працевлаштовують різні категорії українців. У цілому це додатково підтримає приватне споживання, а отже, відновлення економіки. 

В умовах війни уряд змушений проводити зважену політику підвищення мінімалки. Вона спрямована на те, щоб будь-які такі підвищення не були болючими для бюджету і бізнесу, що могло трапитись, якби, приміром, її підвищили одразу у півтора чи два рази.

Водночас, попри війну, ми повинні думати й про перспективу. Показник мінімальної зарплати є похідним від соціальної політики держави і рівня розвитку економіки. Держава має прагнути встановлювати такий рівень мінімалки, який убезпечує людину праці від трудової бідності. В умовах України це означає, що якщо людина працює і отримує «білу» мінімальну зарплату, то вона не потрапить за цю межу.

Утім подолання бідності серед працюючих – це тільки одна частина історії, інша – аби мінімальна зарплата була більш-менш конкурентоспроможною серед країн в регіоні, демонструвала тенденцію до зближення із середніми значеннями по регіону. Інакше країна продовжить буде постійним донором трудових ресурсів для сусідніх країн. Тут не повинно бути зайвих ілюзій. Диспаритет у показниках мінімальної зарплати в Україні (190 євро), Румунії (660 євро) і Польщі (990 євро) відповідає розриву у рівні подушкового ВВП між нашими країнами, принаймні до війни. 

Зменшити цей диспаритет означає забезпечити стійке зростання, масштабне відновлення після війни, постійне підвищення реальних соціальних стандартів, повернення частини зовнішніх мігрантів... Це справа не одного року, бо надто великою є наразі прірва. Утім євроінтеграція, яка побудована на політиці поступового вирівнювання доходів, і проактивна позиція держави у підвищенні мінімальної зарплати, детінізації зарплат сприятимуть вирішенню цього питання.

«Детінізація за рахунок мобілізації матиме надто дорогу ціну»

Чому не отримала підтримки та не пішла далі історія з бронею за певний рівень податків чи внесків, яку одноголосно завернули під час розгляду законопроєкту про мобілізацію? Справа тільки в її суспільному несприйнятті? Адже ідеологи цих норм якраз звертали увагу на конкретні цифри, які можна завдяки цьому залучити до бюджету на фінансування тієї ж армії.

Неправда, що ця історія не пішла – вона пішла, мені здається, в правильному руслі. Я не погоджуюся з оцінками пана Наталухи (Дмитро Наталуха – голова економічного комітету Верховної Ради – Ред.), який казав, що так вдасться залучити додаткові 200 млрд грн. Нема там такого резерву. Так, детінізація заробітних плат є одним з резервів наповнення державного бюджету. Але якщо ми говоримо дуже спрощено – мовляв, заплати 35 тис. грн «білої» зарплати чи 6 тис. грн податків на місяць і не служи – то така детінізація нам матиме надто дорогу ціну. Бо таке рішення тягне за собою певну дискримінацію за професією, місцем проживання, бо в селах та на прифронтових територіях нема таких зарплат, і навіть за віком, бо спеціалісти старшого віку отримують більше, ніж молодші. Тобто випливає цілий ряд дискримінацій, які підривають основний принцип в суспільстві, що воює, – це принцип справедливості пожертви. Особливо коли йдеться про життя і здоров’я. І ми не маємо права його підірвати, бо тоді взагалі зникає сенс всього, чим ми займаємося.

З іншого боку, Уряд прийняв правильне рішення, коли отримання зарплати в певному обсязі є додатковим критерієм – тобто є твоя професія, твоя галузь, що підпадають під бронь, але водночас ти маєш ще заробляти заробітну плату вищу, ніж середня по галузі. Це є абсолютно обґрунтованим, і я це абсолютно підтримую. Це відповідає принципу президента, який проголосив, що українці поділяються на тих, хто воює, і тих, хто працює, тобто платить податки.

Але лунали оцінки, що бюджет за нинішніх умов просто не потягне кількість мобілізованих, яку вимагає Генштаб, тому й треба шукати такі нестандартні підходи…

Питання додаткових видатків з бюджету на безпеку і оборону наразі дискутується в уряді. Мінфін навіть (до речі, відповідно до Меморандуму з МВФ) вже розробив пропозицію щодо акумулювання додаткових ресурсів до держбюджету в сумі 44 млрд грн. І деякі з цих пропозицій вже формалізовані в законопроєктах про підвищення акцизів на тютюн і на паливо, внесених Кабміном до Верховної Ради.

Щодо більших сум видатків – ми маємо, по-перше, почути остаточну потребу в мобілізації від військового керівництва. Приміром, нещодавно новий головнокомандувач ЗСУ казав, що про «пів мільйона» додатково мобілізованих – цифра, яка певний час «гуляла» у публічному просторі, вже не йдеться: після перегляду наших внутрішніх ресурсів та уточнення бойового складу Збройних сил її було суттєво зменшено. Отже, коли військові з фінансистами з уряду зроблять відповідні розрахунки – тоді спільно будемо шукати джерела їх забезпечення. У питанні фінансування армії ми точно не будемо ані економити, ані зволікати.

15 млн грн за загиблого на війні їхнім сім’ям отримати на практиці дуже важко. Чому виникають такі складнощі і чи достатньо грошей на це в бюджеті, навіть якщо брати кількість загиблих, офіційно озвучену президентом? Можливо, цей механізм буде переглядатися?

Виплати за загиблих здійснюються планово. Це не одномоментна виплата, так було закладено з самого початку. Ми розуміємо свій неоплатний борг перед загиблими, але виплатити такі гроші в один день або місяць не маємо фізичної можливості. Тому виплати здійснюються і будуть здійснюватись планово, але частинами.

Наразі я не чув про плани перегляду нині діючого механізму. І тут питання не тільки у коштах чи строках, але й у тому, що було б у вищій мірі несправедливо з моральної точки зору. Бо якщо ми будемо щось змінювати, то розподілимо тих, хто віддав життя за Батьківщину залежно від того, коли це сталося.

«Українцям треба буде більше розраховувати на себе»

Вочевидь безлімітна західна допомога, яка йшла в перші роки війни, надалі буде усихати, і українцям треба буде затягувати паски. Ви можете їх зорієнтувати – що і наскільки зміниться в їхньому житті на гірше в найближчій перспективі? А можливо раптом на краще.

Це залежить від того, як і коли закінчиться війна. Відповіді ніхто не знає, бо на неї впливає сотні факторів. Поки що у всіх економічних прогнозах передбачається, що активні бойові дії триватимуть до кінця року, але ризики їх подовження зростають.

У консервативному сценарії, на державному або побутовому рівні, варто готуватись до гіршого, маючи більш песимістичні очікування, які у кращому випадку не справляться, а у гіршому – ви до них будете готові. Якщо виходити з таких міркувань, то напевно буде важче, ніж зараз, але з іншого боку у нас є чітка політична і інституційна рамка, що визначає напрямок розвитку і наш план дій на етапі війни і після неї. В економіці вона базується на трьох великих складових – євроінтеграція, детінізація і макрофінансова стабільність. Це все те, що ми можемо зробити своїми руками і робимо, не чекаючи завершення війни.

Незабаром ми отримаємо переговорну рамку, політичне рішення про яку вже ухвалено, і розпочнемо самі переговори про вступ до ЄС. Важливо тримати високий темп євроінтеграції на всіх рівнях такої роботи – у безпосередніх переговорах, у розробці і імплементації законодавства, розширенні економічних «безвізів», вбудовуванні у європейські ланцюги добавленої вартості тощо. Із відкриттям і закриттям перших переговорних глав впевненість, що Україна зможе пройти шлях приєднання до ЄС у цьому десятилітті зростатиме, і це сам по собі не аби який економічний стимул.

Важливість збереження макрофінансової стійкості не піддається обговоренню. Вона пом’якшує наслідки війни і економічної кризи для бізнесу і громадян, захищаючи реальні доходи, заощадження і активи від знецінення. Всі це розуміють, а тому і влада і наші партнери сповнені рішучості і надалі прикладати максимум зусиль, аби не дати розгорнутись системній фінансовій кризі. 

У консервативному сценарії, на державному або побутовому рівні, варто готуватись до гіршого

Наша жорстка позиція у детінізації продиктована передусім розумінням скорочення фінансової допомоги. Це не питання вибору – це питання виживання. Міжнародна допомога в 2025 році для нас не завершиться, але за поточним планом вона справді буде меншою. Безперечно, ми й далі будемо розраховувати на своїх партнерів, але більше треба буде розраховувати на себе. Завдяки детінізації, ми цілком можемо вийти на додаткові 100-150 млрд грн щороку.

Переконаний, що за рахунок підтримки економіки в тій формі, яку ми запровадимо, ми матимемо зростання мінімум в 3,5-4% на рік, які зараз закладені в прогнози. Ми маємо вирішувати проблеми інфраструктури і логістики: це стосується не тільки польського кордону, а передусім Дунайського шляху і морських коридорів. Маємо посилювати власний ВПК: збільшувати обсяги виробництва зброї та боєприпасів, створювати спільні підприємства, переносити ремонти та обслуговування техніки в Україну тощо.

Якщо все це підсумувати, то усім прогнозам під час війни притаманна висока міра невизначеності. У таких умовах маємо міцно тримати курс за нашими маяками (євроінтеграція, макрофінансова стійкість) та водночас посилювати власні спроможності і самодостатність за усіма напрямами.

Павло Вуєць, «Главком»