Герої, яких забрала війна у квітні 2019-го. Згадаймо всіх поіменно

Наталія Сокирчук

2 травня, 2019, 13:10 glavcom.ua

У квітні на Донбасі полягли 15 українських бійців

Наймолодшому із загиблих у квітні бійців було лише 20 років

У квітні під час бойових дій на Донбасі загинули 15 українських бійців.

Наймолодшому із загиблих було лише 20 років.

Яна Михайлівна Червона (позивний Відьма) народилася 16.04.1979 року у Харкові.

Була учасницею Харківського Автомайдану, Харківської самооборони. З літа 2014 року займалася волонтерською діяльністю, допомагала батальйону «Айдар». У вересні 2016 року підписала контракт з 54-ю ОМБр, служила стрільцем, а згодом - кулеметником 3-ї роти 1-го механізованого батальйону. Учасниця боїв на Світлодарській дузі взимку 2016-2017 років. Влітку 2017-го перейшла до батальйону «Донбас-Україна». Старший солдат, навідник-кулеметник кулеметного відділення взводу вогневої підтримки 2-ї штурмової роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинула 2 квітня о 13.30 в районі села Новозванівка Попаснянського району Луганської області від прямого влучання міни у бліндаж під час обстрілу нашого взводного опорного пункту з 82 та 120-мм мінометів. Похована 4 квітня на Алеї Слави міста Харків. У неї залишилися мати, брат, чоловік та двоє дітей.

Олександр Анатолійович Мілютін (позивний Дєда) народився 29.12.1968 року у селі Клишки Шосткинського району Сумської області. З дитинства мешкав у місті Бахмут Донецької області.

Призваний за контрактом Бахмутським РВК 18.01.2017 року. Молодший сержант, командир бойової машини-командир 3-го відділення 2-го взводу 2-ї штурмової роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» 54-ї окремої механізованої бригади. Загинув 2 квітня о 13.30 в районі села Новозванівка Попаснянського району Луганської області від прямого влучання міни у бліндаж під час обстрілу нашого взводного опорного пункту з 82 та 120-мм мінометів.

Похований 4 квітня у Бахмуті. У нього залишилися батьки, дружина, син і донька.

Юрій Миколайович Фармагей (позивний Миколаїч) народився 06.05.1972 року у селі Огіївка Гайсинського району Вінницької області. 2015 року його було призвано за мобілізацією, відслуживши 1,5 року, у жовтні 2016-го він підписав контракт, а у жовтні минулого року його продовжив.

Старший солдат, номер обслуги кулеметного відділення роти вогневої підтримки 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади. У колективі він був найстаршим, до нього завжди зверталися за порадою, дуже поважали, Миколаїч оберігав молодих побратимів, відганяв від небезпечних позицій, сам намагався чергувати на ділянках, що прострілювалися, щоб не дати хлопцям зазнати поранень або загинути. Загинув 5 квітня в районі селища Піски Ясинуватського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

У нього залишилися батьки, два брати, дружина, донька та син, який зараз теж проходить службу в одному з підрозділів ВМСУ.

Дмитро Володимирович Стрекнєв народився 09.07.1997 року у селищі міського типу Нижня Дуванка Сватівського району Луганської області.

Солдат, гранатометник 3-го відділення 3-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади. Загинув 6 квітня о 23.30 в районі хутора Вільний Попаснянського району Луганської області від смертельного кульового поранення, що зазнав під час обстрілу нашого спостережного пункту зі стрілецької зброї та великокаліберних кулеметів.

Похований 9 квітня у Нижній Дуванці. У нього залишилися мати, вітчим, двоє братів та сестра.

Іван Петрович Лисиця народився 03.04.1996 року у селі Карпівка Широківського району Дніпропетровської області. Мешкав у селі Вишневе. Тричі підписував контракт із Збройними Силами України. Солдат, навідник 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 6 квітня о 23.30 в районі хутора Вільний Попаснянського району Луганської області від смертельного кульового поранення, що зазнав під час обстрілу нашого спостережного пункту зі стрілецької зброї та великокаліберних кулеметів.

Похований 9 квітня у селі Широка Дача. У нього залишилися мати, двоє братів та сестра.

Микола Миколайович Неживий (позивний Механ) народився 16.09.1961 року у селі Перчунове Добровеличківського району Кіровоградської області. З 1983 року мешкав у Хмельницькому. Закінчивши 8 класів сільської школи, вступив до Миколаївського ПТУ, у якому отримав фах «слюсар-механік». По тому чоловіка було призвано до строкової служби, яку він проходив у Хмельницькому, де й залишився жити.

У квітні 2014 року Микола Миколайович продав свою автівку, щоб придбати собі військове спорядження, та добровольцем прийшов до батальйону «Айдар», у якому провоював до початку 2015 року, а 24.02.2015-го підписав із ЗСУ контракт та потрапив до лав 93-ї ОМБр. Брав участь у боях в районі селища Опитне та Донецького аеропорту, а навесні 2016-го, після виведення Холодноярців на ППД, перевівся до 54-ї ОМБр, у складі якої відважно воював на Світлодарській Дузі, за що отримав нагороду.

Механ був втіленням романтичного воїна: він захоплювався природою і водночас обожнював техніку, міг із закритими очима розібрати БТР до останнього гвинтика, а потім зібрати назад. Шалено Микола Миколайович любив своїх трьох онучок та казав, що їхній спів є для нього ковтком свіжого повітря. Його найбільшою мрією було видати усіх онучок заміж та подивитись, як вони співають на великій сцені.

Після виведення 54-ї ОМБр із зони бойових дій Механ перейшов до 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» та служив там до 06.01.2018 року, після чого повернувся до Хмельницького для проходження лікування та реабілітації, а 02.02.2019 він підписав із 93-ю ОМБр новий контракт та знову вирушив на війну. Його любов до свої онучок була всеосяжною. 4-річна дівчинка щоночі будила свого дідуся, і той прямував із нею на кухню, де стояв на колінах напівсонний та годував її з ложечки сметаною о 3-й годині ночі. Найстарша з онучок постійно була поруч із ним, він міг заїхати із нею на заправку і там раптово вирішити, що їм негайно треба рвонути до Карпат, або збиратись трішки прогулятись та передумати, щоб поїхати на море. Сержант, механік-водій 3-го відділення 2-го взводу 6-ї роти 2-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 8 квітня о 10.10 від смертельного осколкового поранення, що зазнав під час обстрілу нашого взводного опорного пункту. Похований 11 квітня у Хмельницькому. У нього залишилися дружина, донька та троє онучок.

Олег Леонідович Бойцов народився 28.11.1979 року у місті Слов’янськ Донецької області.

Старшина служби цивільного захисту, старший сапер відділення піротехнічних робіт групи піротехнічних робіт частини піротехнічних робіт та гуманітарного розмінування аварійно–рятувального загону спецпризначення ГУ ДСНС України у Донецькій області. Загинув 9 квітня о 10.30 в районі селища міського типу Зайцеве Донецької області в результаті вибуху невідомого вибухонебезпечного предмету під час проведення робіт з обстеження та очищення території від вибухонебезпечних предметів поблизу насосної станції каналу Сіверський Донецьк – Донбас.

Похований 11 квітня у Слов’янську. У нього залишилися дружина та двоє дітей.

Роман Вікторович Чибінєєв народився 04.06.1989 року у місті Бердянськ Запорізької області. У 2016-му підписав із ЗСУ контракт. Старший солдат, командир десантно-штурмового відділення 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув 11 квітня на Приазовському напрямку під час бою з найманцями РФ. Похований 16 квітня у Києві. У нього залишився брат (Валерій Чибінєєв, кіборг, Герой України).

Володимир Юрійович Лисаківський (позивний Юрист) народився 04.08.1991 року у селі Красненьке Кривоозерського району Миколаївської області.

28 квітня 2015 року Володимира Юрійовича було призвано за мобілізацією Кривоозерським РВК, потім ще двічі підписував контракт (спочатку на півроку, а наступного разу – на 3 роки). 2016 року Юрист брав участь у зборах резервістів 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, і там настільки гарно показав себе, що привернув увагу людей з морської піхоти, які негайно запропонували йому контракт з їхнім підрозділом, і Володимир Юрійович погодився.

Старший матрос, старший навідник 3-го відділення мінометної батареї 18-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти. 11 квітня поблизу населеного пункту Гранітне Донецької області він зазнав вкрай важкого поранення під час обстрілу наших позицій та помер наступної доби, 12 квітня, у лікарні міста Волноваха.

Похований 14 квітня у рідному селі. У нього залишилися батьки та сестра.

Ігор Павлович Ігнатенко (позивний Цум) народився 17.11.1963 року у місті Василівка Запорізької області. Брав активну та безпосередню участь у Революції Гідності, був сотником 20-ї Майданівської сотні, після Майдану неодноразово привозив та передавав Запорізькому обласному краєзнавчому музею експонати з Майдану, а згодом – з війни.

Ігор Павлович не був статистичним громадянином, навпаки, це була особистість з великої літери, яка не могла лишатися байдужою до того виру бурхливих та трагічних подій, у які занурилася Україна від кінця 2013 року. І коли після завершення Революції розпочалася справжня війна, він без жодних роздумів вирушив на захист.

Воював у складі батальйону спеціального призначення «Донбас» Національної Гвардії України, у 37-му окремому мотопіхотному батальйоні 56-ї окремої мотопіхотної бригади ,а з 18.06.2018-го боронив нашу землю у складі 93-ї ОМБр. Старший сержант, номер обслуги гранатометного взводу 2-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади. Через поважний вік та неабиякий розум його кликали Батею (це прізвисько він приніс із собою ще з Майдану). Та він ним і був, розсудливим та спокійним янголом-охоронцем для побратимів, зі стійкою та непохитною вірою у краще. На жаль, метал іноді вбиває навіть янголів.

Загинув Батя 12 квітня о 17.15 в районі шахти Бутівка Донецької області від смертельного осколкового поранення, що його зазнав під час обстрілу наших позицій з 82-мм мінометів. Похований 18 квітня у Василівці. У нього залишилися дружина та двоє синів.

Микола Миколайович Волков (позивний Смурфік) народився 25 лютого 1999 року у Маріуполі. Хлопець закінчив 9 класів школи №4, після чого вступив до Маріупольського електромеханічного технікуму на спеціальність «електрик». Коли Маріуполь був обстріляний найманцями РФ із Градів, Микола негайно відправився до військкомату, але там його визнали непридатним до військової служби через перенесену раніше важку черепно-мозкову травму.

Завзято любив футбол та команду рідного міста ФК «Маріуполь», відвідавши у сезоні 2017/18 років усі її матчі. Також Смурфік захоплювався подорожами, його приваблювало усе нове та цікаве, він побував у багатьох містах України, часто подорожував автостопом. Після закінчення футбольного сезону, не маючи відповідної медичної освіти, він вирішив допомагати нашим пораненим воїнам та прийшов до лав добровольців. Пройшовши навчання у навчальному центрі Медичного батальйону «Госпітальєри», він у липні 2018 року, у складі медичної групи Asap, вирушив до Пісків. З осені того ж року був закріплений за 8-м батальйоном УДА. Доброволець-парамедик 2-ї роти «Тіні» 8-го окремого батальйону «Аратта» Української Добровольчої Армії.

10 квітня увечері в районі рідного міста Маріуполь Смурфіка поцілив у голову снайпер найманців РФ. Поранення було надкритичним, куля розтрощила кістки черепа та завдала великої шкоди мозку. Микола у стані коми був доправлений до лікарні імені Мечникова у Дніпрі, кілька разів переживав клінічну смерть. Лікарі боролися до останнього, але й вони були безсилі, Микола Миколайович помер о 8 ранку 15 квітня.

Похований 17 квітня на Алеї Слави Маріуполя. У нього залишилися батько та зведена сестра.

Олександр Олегович Цапенко (позивний Студент) народився 16.10.1998 року у селищі міського типу Широке Дніпропетровської області. Мешкав у Кривому Розі. Солдат, навідник-оператор відділення управління 5-ї роти управління 2-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 21 квітня о 23.30 від смертельного осколкового поранення, якого зазнав під час обстрілу нашого взводного опорного пункту з 82-мм мінометів. Похований 23 квітня на Алеї Слави села Широка Дача. У нього залишилися дві сестри.

Юрій Миколайович Коновод (позивний Вчитель) народився 09.08.1964 року у Сєверодонецьку. З дитинства мешкав у селі Ланна Карлівського району Полтавської області. Отримавши вищу освіту, переїхав до села Зачепилівка Харківської області.

1981 року він закінчив 10 класів Ланнівської середньої школи, після чого його було призвано на строкову, навчання Юрій Миколайович проходив у Десні, де й почув , що формується група військовослужбовців для несення служби в Афганістані. Він негайно подав добровільний рапорт, у якому виявив бажання долучитися до контингенту радянських військ.

15 січня 1983 року він вилетів до Афганістану, де служив до 1984 року, дислокуючись у селищі Катиборг. Неодноразово брав участь у жорстоких боях, зазнав поранення у ногу. Демобілізувавшись, Вчитель вступив на історичний факультет Полтавського національного педадогічного університету, який закінчив 1989 року.

29 серпня 2016 року Юрій Миколайович розпочав службу за контрактом у 53-й окремій механізованій бригаді, у якій служив молодшим сержантом, водієм-електриком розвідувального взводу 1-го батальйону. У жовтні 2018-го контракт сплив, але Вчитель знову повернувся до улюбленої бригади, вже у складі «Айдару», до якого прийшов 15 березня 2019 року. Молодший сержант, військовослужбовець 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 23 квітня вдень в районі селища міського типу Південне Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. Похований 26 квітня у Ланній. У нього залишилися дружина та двоє синів.

Сергій Володимирович Гвоздієвський народився 14.04.1966 року. Мешкав у місті Могилів-Подільський Вінницької області.

Сержант, військовослужбовець 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. 29 квітня на Маріупольському напрямку він зазнав важких поранень, після надання невідкладної медичної допомоги був евакуйований до Дніпра, але, незважаючи на всі зусилля лікарів, від травм помер 30 квітня.

Володимир Анатолійович Куцик (позивний Дід) народився 22 квітня 1968 року. Мешкав у селі Стоянів Радехівського району Львівської області.

Солдат, водій-електрик відділення управління взводу зв’язку механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

«Відповідальний, доброзичливий, щирий, завжди готовий прийти на допомогу і навчити. З повагою ставився до своїх командирів, не зважаючи на те, що був набагато старшим за них. Користувався повагою у колективі – таким Володимир Анатолійович залишиться у нашій пам`яті. Вічна пам'ять друже», - йдеться у дописі 24-ї ОМБр на Facebook.

Загинув Володимир Анатолійович 30 квітня в районі міста Мар’їнка Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Читайте також матеріали «Главкома»:

Герої, яких у нас забрала війна у 2016-му. Згадаймо всіх поіменно

Герої, яких забрала війна у 2017-му. Згадаймо всіх поіменно

Герої, яких забрала війна у січні 2018-го. Згадаймо всіх поіменно

Герої, яких забрала війна у лютому 2018-го. Згадаймо всіх поіменно

Герої, яких забрала війна у березні 2018-го. Згадаймо всіх поіменно

Герої, яких забрала війна у квітні 2018-го. Згадаймо всіх поіменно

Герої, яких забрала війна у травні 2018-го. Згадаймо всіх поіменно

Герої, яких забрала війна у червні 2018-го. Згадаймо всіх поіменно

Герої, яких забрала війна у липні 2018-го. Згадаймо всіх поіменно

Герої, яких забрала війна у серпні 2018-го. Згадаймо всіх поіменно

Герої, яких забрала війна у вересні 2018-го. Згадаймо всіх поіменно