Переговори про мир. Чи це можливо?

Напередодні надважливого для України Саміту миру все частіше лунають розмови про неминучі перемовини як шанс завершити наймасштабнішу війну в Європі після Другої світової. Попри гостре несприйняття цієї ідеї в Україні, днями секретар РНБО Олександр Литвиненко визнав, що Україна усвідомлює, що війна з Росією закінчиться переговорами. Про те, що «в атмосфері світу» є запит на перемовини щодо завершення війни, нещодавно згадував і президент Володимир Зеленський. 

Українська сторона розраховує, що основою для початку кінця війни стане якраз «Формула миру», яку вона просуває. Від кінцевих максималістських цілей – повернення до кордонів 1991 року – ніхто не відмовляється, але про нереалістичність цих вимог на цьому етапі кажуть навіть друзі України на кшталт президента Чехії Петра Павела. Тож розглядаються варіанти, аби Україна (тимчасово) пішла на певні неприємні для себе поступки. Це мало б стати передумовою, аби діалог між жертвою та агресором хоча б розпочався. Зеленський вже озвучив, що на саміті у Швейцарії будуть обговорюватися лише три напрямки з десяти, зафіксованих у «Формулі миру»: радіаційна та ядерна безпека, продовольча безпека, звільнення полонених та депортованих осіб. Більш «складні» теми (зокрема, виведення російських військ і припинення бойових дій, відновлення територіальної цілісності) вирішено відкласти на майбутнє.

Західна преса активно готує ґрунт до початку процесу перемовин. Так, відкрито вкидаються меседжі, що «втомлені від війни» лідери країн Заходу готуються здійснювати дипломатичний тиск на Зеленського, аби змусити того піти на переговори з Росією задля припинення кривавого жахіття у центрі Європи. Тло для цього малюється відповідне – об’єктивні проблеми ЗСУ на фронті, наростаючий тиск російських військ та загроза втрати Україною нових територій. Ця картина подій ледь не щотижня, іноді гіперболізовано, висвітлюється у багатьох західних ЗМІ.

Нещодавній візит до Києва держсекретаря США Ентоні Блінкена, справжні мотиви якого так і лишилися за лаштунками, також багато хто трактував як підготовку українських партнерів до компромісів заради заморожування війни. 

Але на шляху до перемовин з російським диктатором – чимало перепон.

І одна з них спричинена указом Володимира Зеленського ще від 2022 року.

Всі за перемовини, але…

Проміжною перемогою організаторів Саміту миру вже стала згода на участь у ньому Індії – країни, яку заведено зараховувати якщо не до «проросійського», то до пулу країн, яких не запідозриш в особливих сентиментах до України та її трагедії. Власне, на цьому етапі план України і базується на тому, аби схилити на свій бік більше країн, яких в Кремлі ще не встигли занести у чорний список «недружніх». Зеленський заявляє, що вважатиме дипломатичною перевагою, якщо у заході візьме участь серйозна кількість держав і за його результатами буде прийнято відповідне комюніке. 

За усіма трьома пунктами будуть розроблені технічні покрокові дорожні карти, з якими потім на різних майданчиках планується ознайомити  Росію, яка на мирний саміт не запрошена. Українська сторона, яка вірить в успіх такого формату, проводить прямі паралелі із «зерновою угодою»: тоді Україна погодила свій план з ООН і Туреччиною, а ті вже «погоджували» його з росіянами. Таким чином Києву та Москві вдалося прямих перемовин уникнути. Справедливості заради слід згадати, що «зернова угода», досягнута таким хитрим шляхом, була зірвана і наразі не працює. Але саме залучення до «мирного плану Зеленського» якомога більшої кількості гарантів і має підстрахувати його від долі «мертвонародженого».

Росія прогнозовано волає, що без її участі будь-які подібні заходи не мають сенсу, і робить все, аби мирний саміт зірвати. Власне, відсутність представників країни-агресора на заході і викликає найбільший скепсис щодо його ефективності. Позиція Кремля відома своєю цинічністю: офіційно він не відмовляється від мирних перемовин, про що Путін вкотре повторив під час свого візиту до одного зі своїх нечисленних партнерів – Китаю. Проте ця задекларована готовність обставляється низкою прапорців: Москва уперто вимагає враховувати «реалії на землі» (тобто як мінімум визнання за нею контролю над вже окупованими територіями) та надійні гарантії довгострокової безпеки для Росії, під якими російськими диктатор фактично бачить «справедливий» переділ світу на зони впливу за аналогією з радянськими часами. 

Також Путін регулярно згадує так звані мирні Стамбульські домовленості між Україною та Росією. За його версією, вони буцімто були готові до підписання ще на самому початку війни, але були зірвані з провини української сторони та її «західних покровителів». Якби вдалося домовитися ще у 2022-му, то Київ нібито зміг би обійтися «дрібними» поступками на кшталт часткової «демілітаризації», законодавчої заборони «фашизму та націоналізму», відмови від членства України в НАТО, статусом для російської мови тощо і вдалося б уникнути нинішнього кровопролиття. Але все це, зрозуміло, казки, за які Путін ніколи не відповідав.

Згадуючи Стамбульські домовленості, Путін не втомлюється повторювати, як його надурили та надули, що стало мемом навіть серед Z-спільноти. Диктатор і досі наполягає, що саме ці папірці можуть бути покладені в основу майбутнього мирного плану.

Звісно, з урахуванням тих самих «реалій на землі». І нинішні спроби намагання Кремля у будь-яку ціну розширити контроль над українськими територіями, на думку багатьох спостерігачів, свідчать якраз про створення ширшої основи для майбутніх торгів. 

«Декрет», що дратує

Ще одна  причина невдоволення Путіна і привід звинуватити саме Україну у зайвій «войовничості» та неготовності до переговорів – указ Володимира Зеленського від 30 вересня 2022 року. Ним український президент запровадив у дію рішення Радбезу «Щодо дій України у відповідь на спробу Російської Федерації анексувати території нашої держави, з метою гарантування безпеки євроатлантичного простору, України та відновлення її територіальної цілісності». Перший пункт цього рішення звучить так: «Констатувати неможливість проведення переговорів з Президентом Російської Федерації В. Путіним».

Потрібно розуміти контекст появи такого документа: він був невипадково прийнятий саме 30 вересня 2022 року. У цей день відбулася «офіційна» анексія Росією чотирьох українських областей – Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської після проведення там нашвидкуруч квазіреферендумів. У той же день крадіжку українських територій засудили Євросоюз, ООН, НАТО, а Україна подала заявку на пришвидшений вступ до Північноатлантичного альянсу.

З того часу Зеленський цей указ не скасував, а Путін регулярно нагадує про нього, називаючи «декретом», та розводить руками. Мовляв, ми ж не проти, але Зеленський сам заборонив проводити з Росією будь-які переговори. Російський диктатор, як завжди, лукавить: якщо чіплятися за формулювання, то в рішенні РНБО, на основі якого видано президентський указ, не йдеться про неможливість ведення переговорів з Росією. Згадується лише про конкретну особу – президента РФ Путіна. Принаймні, тоді ще Україна Путіна таким визнавала.

То чи завадить певною мірою емоційний указ Зеленського від 2022 року діалогу з Кремлем, якщо до того таки дійде? Вже згадана «зернова угода» продемонструвала, що для досягнення домовленостей, якщо на те є воля, можна обійтися не тільки без участі перших осіб держав, а й без прямого контакту між державами взагалі.

Ще одним прикладом такої нестандартної угоди є сумнозвісні Мінські домовленості – вони були народжені після безсонної ночі Путіним, на той момент президентом України Петром Порошенком, ексканцлером Німеччини Ангелою Меркель та президентом Франції Франсуа Олландом. Але підписів жодного з них під підсумковим документом нема. Натомість надважливу дорожню карту, яка мала регулювати мирний процес і навколо якої було зламано стільки списів, підписали клерки другого ешелону (посол Росії в Україні Михайло Зурабов, спецпредставник ОБСЄ з України Хайді Тальявіні), ноунейми (представники сепаратистів Олександр Захарченко та Ігор Плотницький без згадки їхнього статусу) та експрезидент України Леонід Кучма. Тож кейс «Мінська» демонструє, що так само можна буде обійтися без формального підпису Путіна і під іншими ключовими документами.

Ставка на «човники»

Звісно, подальша доля і Мінських домовленостей (які той же Зеленський нещадно критикував), і «зернової угоди» свідчать про те, що такі формати в результаті виявляються недовговічними. Ексміністр закордонних справ Володимир Огризко розглядає «Мінськ» якраз як приклад того, як не можна знецінювати подібні договори. І застерігає від повторення подібних помилок.

«Угода між державами – це документ, який має обов'язково пройти ратифікацію, – впевнений Огризко. – Тоді можна буде говорити про те, що це є справді міжнародно-правовий документ, який відповідає всім стандартам міжнародного права. Такий документ зазвичай після ратифікації обома сторонами передається в депозитарій, де реєструється. А якщо це написано на колінах і передано через 25-го посередника, то такою є і ціна цих договорів. Хоча у випадку з Росією ми так само повинні розуміти, що будь-який договір з нею – ратифікований чи ні – не вартий того паперу, на якому написаний».

Дипломат зауважує, що наразі немає навіть предмету для контактів і переговорів між Україною та Росією: «Поки що визначено напрямки, за якими, можливо, будуть сформульовані якісь загальні підходи, а після цього на основі цих загальних підходів розпочнуться спроби намалювати якісь плани реалізації цих підходів. І лише тоді буде зрозуміло, чи це взагалі злетить, і, якщо так, то можна буде говорити про якісь форми передачі цієї інформації іншій стороні».

Утім, в оточенні Зеленського, який завжди цурався зайвого формалізму, дотримуються менш консервативної думки щодо дипломатичних канонів. Колишній заступник голови делегації в Контактній групі в Мінську, а нині голова парламентського комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва юрист-міжнародник Олександр Мережко вважає, що з точки зору дипломатії головне – це повноваження на представництво і ведення переговорів від імені держави. А кому ці повноваження будуть делеговані – це виключно внутрішні питання. «Іноді навіть нема потреби підписувати юридично обов’язковий міжнародний договір, достатньо укласти політичну домовленість, – вважає нардеп. – Бо ті ж Мінські угоди та Будапештський меморандум не були міжнародними договорами. Важливо те, з ким вони укладаються, чи це надійний контрагент, чи ні. І така політична угода може бути навіть надійнішою, ніж договір. Наприклад, у 1997 році ми уклали з Росією договір про дружбу, але це не спрацювало. А зараз ми укладаємо міжнародні угоди політичного характеру з різними країнами про безпекові аспекти, і вони є більш надійними».

За великим рахунком, якщо на кону стоятиме довготривалий мир (або, скажімо, капітуляція Росії) ніщо не заважатиме Зеленському скасувати власний указ про неможливість ведення перемовин з Путіним. Але Мережко вважає, що до скасування указу навряд чи дійде.

«Міжнародна дипломатична практика напрацювала дуже багато форм, зокрема, і для перемовин з терористами. Є такий спосіб ведення переговорів як shuttle diplomacy («човникова дипломатія»), коли є людина, яка приїжджає до однієї сторони, яка не хоче вести прямі переговори, потім – до іншої, – каже Мережко. – І навіть теоретично потреби в тому, щоб скасовувати указ Зеленського, коли справа дійде до переговорів, у нашого президента немає. По-перше, зараз питання про переговори з Путіним не стоїть. По-друге, теоретично їх не обов’язково вести з Путіним. Я просто згадую переговори у Мінській контактній групі: ми ж там спілкувалися не з Путіним, а з його представниками – тим же Дмитром Козаком, на місці якого міг бути хто завгодно. Головне – не форма, а політична воля».

За великим рахунком, не варто себе обманювати: перемовини з будь-яким офіційним російським представником за живого Путіна все одно будуть перемовинами з Путіним. Але є деякі ритуальні моменти: так, Україна після нещодавніх «виборів» у Росії не визнала нового-старого російського очільника легітимним. Враховуючи, що зараз Росією розгорнута інформкампанія щодо нелегітимності Зеленського після 20 травня, якісь прямі домовленості лідерів двох країн на такому тлі мають сюрреалістичний вигляд.

Варто згадати, що ті ж Стамбульські домовленості, якими зараз стрясає повітря Путін, готувала екстрена команда, яка була зібрана за доволі вільним принципом: українську делегацію очолював голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія, а російську – колишній міністр культури Володимир Мединський. І хоча «біг боси» у Києві та Москві постійно були на зв’язку, навряд чи саме вони підписували б домовленості, якби ті були досягнуті. З того часу у війну втягнулася ціла міжнародна коаліція і такі діалоги сам на сам уявити вже важко.

Із січня 2024 року працює українська делегація для участі у переговорах з напрацювання та підготовки дво- і багатосторонніх міжнародних домовленостей між Україною та іншими державами про гарантії безпеки для України. Днями президент здійснив в ній точкові кадрові перестановки. Наразі основним функціоналом делегації є підготовка до підписання безпекових угод, які Україна намагається укласти з якомога більшою кількістю держав. Але подібний склад (голова та співробітники Офісу президента, численні урядовці тощо) цілком може бути задіяний і у контексті більш широких домовленостей, коли для них прийде час. І по той бік столу необов’язково сидітиме головний винуватець цієї війни.

Павло Вуєць, «Главком»