Український контрнаступ зсередини: як це відбувалось. Реконструкція The Washington Post

Після багатьох тижнів боїв за кожен клапоть української землі Олега, 21-річного українського командира роти (попросив вказати тільки ім’я, бо його родичі живуть на окупованій Росією території), у серпні раптово викликали, разом з тисячами інших солдатів, на «незрозуміле» місце зустрічі у Харківській області.

На останній позиції Олега вогонь російської артилерії переслідував його людей на кожному кроці. Але тут, серед сіл, сільськогосподарських угідь і струмків на північному сході України, тиша викликала глибоке занепокоєння.

«Здавалося, щось тут не так», – сказав Олег.

Ще більше тривоги викликали накази, які віддавало начальство: атакувати на високій швидкості підконтрольну противнику територію. Це мало відбуватися у рамках контрнаступу, плани щодо якого були надсекретними. Йшлося про територію безпосередньо між окупованим росіянами Ізюмом і Білгородською областю Росії, усіяною військовими базами РФ. Наказ видавався абсурдним.

Однак після великих втрат, яких росіяни зазнали влітку і відсутності підкріплення, війська Кремля були сильно виснажені. Переміщення підрозділів на південь, щоби захистити захоплений обласний центр Херсон на тлі розмов про великий український наступ, залишило Харківщину відкритою.

Українські розвідувальні групи та аеророзвідка підтверджували неймовірну вразливість російських військ. І Київ використає це, щоби змінити динаміку війни та перекроїти карту поля бою до зими.

Після того, як 24 лютого почалося вторгнення Путіна, українські війська змусили Росію відступити з Києва, і ця поразка РФ завершила перший етап конфлікту. Позбавлена можливості завоювати столицю, Росія зосередила свої сили на півдні та сході, завдаючи ударів українським військам, доки зі Сполучених Штатів та Європи не надійшла нова зброя більшої дальності, що допомогла зупинити просування Москви. Україна вижила, але після шести місяців війни чверть її території залишалась окупованою, а її військові не могли розпочати великий контрнаступ.

Це мало змінитися.

На початку вересня українські сили відкинули противника на сотні кілометрів, розгромивши ворожі війська, чим здивували світ та навіть самих себе. Наступальна операція на Харківщині показала неспроможність неукомплектованих і недостатньо оснащених російських військ утримати загарбану територію. Це шокувало Кремль і довело союзникам України, що мільярди, які вони виділили на зброю та економічну допомогу, не були змарновані.

Далі Путін був змушений мобілізувати сотні тисяч людей. Мобілізація спричинила заворушення серед населення, яке раніше намагалося ізолюватися від «спецоперації». Проте ця мобілізація відбулася надто пізно, щоби зупинити звільнення Херсона. Після важких боїв і значних втрат Україна у листопаді відбила цю регіональну столицю, окуповану росіянами у перші дні війни.

Ця реконструкція контрнаступів на Харківщині та Херсонщині ґрунтується на інтерв’ю з понад 35 людьми, у тому числі – з українськими командирами, офіційними особами у Києві, а також високопоставленими військовими та чиновниками США та Європи.

Поглиблення співпраці з державами НАТО, особливо Сполученими Штатами, дозволило українським силам, за підтримки у вигляді зброї, інформації розвідки та рекомендацій, перехопити ініціативу на полі бою, та зміцнити віру закордону у те, що Росію можна перемогти.

«Наші стосунки з усіма партнерами одразу змінилися, – розказав генерал-полковник Олександр Сирський, який командував наступом на Харківщині. – Тобто вони бачили, що ми можемо досягти перемоги, і що допомога, яку надавали, використовувалася раціонально та успішно».

В останні дні серпня Сирський зустрівся на великій оперативній нараді на сході України зі своїми ключовими командирами. Перед ними була величезна надрукована на 3D-принтері карта окупованої Росією частини Харківської області.

Кожен командир вивчив шлях свого підрозділу на карті, відтворюючи місію та обговорюючи координацію, можливі форсмажорні ситуації та найгірші сценарії.

З весни Сирський розглядав міста Балаклію та Ізюм на Харківщині як уразливі точки в обороні росіян. Він почав планувати наступ зі звільнення території, яку контролювала Росія, з несподіваного місця: району на північ від двох міст, аби відрізати російські сили від резервів на сусідньому кордоні та поставити Балаклію та Ізюм під загрозу оточення. Розташування російських військ та географія переконали Сирського, що це можна зробити одним швидким ударом – в ідеалі настільки швидким, щоби Росія не встигла перегрупуватися.

Коли влітку з українського Генерального штабу надійшли накази командирам розробити диверсійні операції з метою відвести російські війська від оборони Херсона, Сирський вже знав, що він запропонує.

«Логіка ворога була такою: оскільки в Ізюмі було сконцентровано дуже багато сил, а ще більше їх було розміщено на російському кордоні у Бєлгородській області, «треба бути божевільним, щоби намагатися вдарити прямо посередині, – сказав Сирський. – Але така думка була».

На ранніх етапах війни Росія перетворила Ізюм на військову фортецю, розглядаючи місто як ключову базу для оточення українських військ на сході. У розпал підготовки, за словами Сирського, Росія накопичила в Ізюмі та навколишніх містах 24 батальйонно-тактичні групи, а це близько 18 тис. військовослужбовців із запасами зброї та боєприпасів.

У серпні Сирський побачив, що кількість батальйонів в Ізюмі скоротилася принаймні вдвічі, оскільки Росія передислокувала своїх найдосвідченіших бійців поближче до Херсона.

«В історії воєн було багато випадків, коли атака на диверсійний напрямок, тобто на другорядний, перетворювала його на головний напрямок, – сказав Сирський. – Ворог абсолютно не очікував, що ми будемо атакувати саме у тому місці, де ми завдали головного удару».

Україна не могла собі дозволити втрати, яких вона зазнала би під час лобової атаки. Натомість Сирський планував пронестися по всьому фронту, оточити населені пункти та змусити противника відступити.

Швидкість була ключовою складовою операції. Якби росіяни спрямували резерви з-за кордону, велика кількість українських військ могла би бути відрізаною у тилу ворога. «Все залежало від першого дня – наскільки ми зможемо прорватися, – сказав Сирський. – Чим далі ми заходили, тим менше вони могли зробити, тим більше їхні підрозділи були відрізані та ізольовані».

До серпня в українців майже закінчилися боєприпаси радянських часів, які використовувала більшість артилерії. Західні союзники поспішно постачали боєприпаси та системи за стандартами НАТО, але цього було недостатньо.

Здійснюючи ризиковану операцію, Україна перемістила деякі з найцінніших західних систем озброєння подалі від гарячих точок на східному фронті. Кожна атакуюча бригада мала щонайменше вісім гаубиць М777, повідомили командири. У деяких випадках M777 прибували до таборів за ніч до початку штурму. Також було залучено додаткові безпілотники, щоби бригади могли точно виявляти цілі та використовувати менше боєприпасів.

Генерал-майор Андрій Малиновський, начальник управління ракетних військ і артилерійської підготовки української армії, був стурбований тим, що може знадобитися понад 100 тис. боєприпасів. Тоді як в українців були лише десятки тисяч – замало для затяжного бою. Зрештою, за словами Малиновського, вони використали близько 32,5 тис. боєприпасів за п'ять днів.

Розвідка США допомогла розподілити боєприпаси завдяки точному націлюванню. За словами офіційних осіб США та України, вони спільно розробили механізм планування у режимі реального часу: українці окреслювали типи цілей на певній території, а Сполучені Штати використовували свої величезні геопросторові розвідувальні прилади.

Американці, однак, не були глибоко залучені у планування наступу на Харківщину і, за словами офіційних осіб США та України, дізналися про це відносно пізно. Попри спроби засекретити операцію, росіяни зрештою зрозуміли, що українці щось замишляють. Але, завдяки російській бюрократії, інформація, за словами Сирського, «ні до кого не дійшла або не була врахована».

У Пентагоні офіційні особи підозрювали, що російське керівництво не повністю усвідомлювало вразливі місця на Харківському фронті через брехню командирів. Інша гіпотеза, за словами високопоставленого чиновника з Міноборони США, полягала у тому, що Росія бачила наближення наступу, але не мала достатньо людей, щоби його зупинити.

Українці перенесли понтонні мости, сподіваючись обманом змусити росіян очікувати прямого нападу на Ізюм.

До середини серпня Сирський був упевнений, що план спрацює, але йому потрібно було переконати Зеленського. Він описав місію як шанс звільнити велику частину території з мінімальними ресурсами та втратами. Зеленський, який бажав перемоги, схвалив атаку.

6 вересня, о 3:30 ранку, рота Олега чисельністю близько 100 бійців у складі 25-ї десантно-штурмової бригади, почала наступ невеликими колонами по три БМП у кожній. За кілька годин до початку руху українські артилеристи вдарили по російських позиціях з реактивних систем залпового вогню М270 американського виробництва.

Командні пункти. Склади боєприпасів. Приміщення для зберігання палива. Стрілянина була безжальною. Пізніше українські військові розповіли, що коли полетіли ракети, на лінії фронту російські солдати або їхні помічники-сепаратисти намагалися координувати дії з найближчими силами. Частина військ почала відступати.

«Ми прорвали лінію фронту і ворог запанікував, тому що ми атакували всі передові позиції одночасно – лінія фронту була величезною і всюди був прорив», – розказав Олег.

До кінця того першого дня контратаки рота Олега просунулася приблизно на 18 км, долаючи лише невеликий опір і досягла краю Волохового Яру. Захоплення цієї ключової розв’язки дозволило би українським силам заблокувати дві великі магістралі, що прямують на Ізюм та Балаклію.

Того ранку Євгеній Андрушенко прокинувся від звуку чотирьох російських танків, які стояли перед його будинком у Волоховому Яру. За його словами, в альтанці біля його огорожі сиділи солдати. «Вони пили пиво, – сказав Андрушенко. – І говорили про те, куди бігти».

Олег зі своїм підрозділом рушив у місто. Своєї першої мети вони досягли. І так само швидко вони рушили далі, швидко рухаючись на південний схід протягом кількох днів, долаючи відносно невеликий опір.

Згідно з початковим планом, рота до сьомого дня наступу мала зайняти позицію на хребті на північ від Ізюма, приблизно за 64 км від початкової точки наступу. Але напередодні Олега, разом з іншими командирами рот, викликали на нараду. «Половина підрозділів росіян в Ізюмі, може, навіть більшість, просто тікають, – сказав їхній командир батальйону. – Отже, в’їжджаємо в Ізюм».

Підрозділ Олега пішов першим і окопався на першому російському блокпості у місті. На зустріч бійцям дорогою мчали старенькі «Жигулі» з російськими прапорами та літерою «Z». Якщо вони намагалися втекти, то прямували не у тому напрямку.

«Іди сюди, моя мила», – коментував Олег. Його солдати підірвали машину ударом гранатомета.

Вдалині українські військові бачили іншу російську техніку, яка прямувала у правильному напрямку – з міста.

«Ми розраховували, що виконаємо всі завдання операції, – сказав Сирський. – Але я не очікував такого каскадного колапсу».

Коли рота Олега увійшла у центр Ізюма, діставшись туди без втрат, військові були приголомшені тим, що на них чекало: справні, готові до руху танки, покинуті артилерійські знаряддя, готові стріляти, паливні танкери, заправлені «під зав’язку», тонни боєприпасів і легкої зброї.

У російських військ було все необхідне для серйозної оборони, вважає Олег, крім волі до бою і, мабуть, достатньої кількості людей. Навіть елітні російські підрозділи, що залишилися у цьому районі, кинулися навтьоки, розуміючи, що Москва не має резервів, щоби відправити їм на підмогу.

«Коли ми зайшли в Ізюм, виникло якесь особливе відчуття – певно, це і є смак перемоги», – розповів 36-річний старшина роти Антон Чорний.

Олег запустив супутниковий інтернет Starlink і подзвонив. Приблизно за 121 км на схід від місця, де він стояв, його батьки жили під окупацією у місті Старобільськ Луганської області.

«Що ви там, хлопці, задумали?», – запитав батько. За його словами, російські війська зі Старобільська щойно втекли, а сепаратистів залишили на блокпостах.

Олег розповів йому, що вони взяли Ізюм і вигнали росіян із сотень квадратних кілометрів території за лічені дні.

«Молодці! молодці!», – сказав його батько.

«Не переживай, – сказав Олег. – Скоро ми будемо у Старобільську».

Розгром на Харківщині сколихнув Москву. Те, що Путін впродовж місяців не зважувався іти на політичний ризик і оголошувати мобілізацію, призвело до катастрофічних для нього наслідків.

Не маючи вибору, він був змушений оголосити «часткову мобілізацію» з метою призову до 300 тис. військових. Сотні тисяч російських чоловіків у паніці втекли з країни.

У своїй промові Путін охарактеризував мобілізацію як необхідний крок, щоб дати бій західним країнам, які начебто прагнуть знищити Росію. Він також припустив, що може застосувати ядерну зброю.

«Це не блеф», – додав Путін.

Путін прискорив свої плани анексії, оголосивши Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області України частиною Росії, навіть попри відсутність повного контролю над ними.

«Я хочу, щоби мене почула київська влада і її справжні господарі на Заході, щоб вони пам’ятали про це, – сказав Путін у своїй промові. – Люди, які живуть у Луганську та Донецьку, Херсоні та Запоріжжі, стають нашими громадянами. Назавжди».

8 жовтня Путін також призначив генерала Сергія Суровікіна першим одноосібним командувачем, який очолить війну в Україні.

Завдяки прямому зв’язку з Суровікіним Путін почав отримувати більш реалістичну, неприкрашену картину з поля бою. За словами двох обізнаних людей, раніше вище військове керівництво давало Путіну надто райдужні оцінки ситуації.

Після цієї перемоги бійці з роти Олега близько тижня провели в Ізюмі, насолоджуючись думкою, що скоро війна скінчиться. Потім вони попрямували на південний схід – з наказом відбити місто Лиман.

Дорогою їх спіткала жорстока реальність.

У смузі біля села Коровій Яр рота потрапила під вогонь трьох російських танків. За словами старшого сержанта, з роти Олега загинули п’ятеро осіб, а 12 отримали поранення. Зрештою, українці зайняли село, сказав Олег, але продовжувати просування було би дуже важко…

Ціна повернення Лимана була би зависокою.

У 2014-му Олегу було 13 років, коли на його рідну Луганщину прийшла війна. Але навіть в оточенні проросійськи налаштованих людей, Олег завжди був упевнений у своїй проукраїнській позиції. «Я не стадо і у мене немає пастуха, – сказав він. – Я народився і виріс у незалежній країні. У мене є своя думка, яка в Україні має право на існування».

Після дев’ятого класу Олег пішов до місцевого військового училища, потім вступив до Одеської військової академії на факультет десантно-штурмових військ. Через три з половиною роки після того, як він закінчив навчання, почалася повномасштабна війна. Олег знову опинився на сході України, де спочатку став командиром взводу, а потім і роти – він керував солдатами, часто набагато старшими за нього.

За Коровіїм Яром рота рушила далі на південь, зайнявши позицію за Лиманом. Росіяни у місті фактично потрапили в оточення, але, на відміну від своїх в Ізюмі, воювали.

«Був такий сильний вогонь ворожої артилерії – все, що було, стріляло просто у нас», – сказав Олег. Єдиним шляхом виходу з Лимана для росіян була невелика дорога. Нарешті однієї ночі українська рота почула гуркіт великої колони машин і накрила дорогу артилерійським вогнем.

Лиман вони теж взяли.

За кілька днів рота Олега просунулася на близько 27 км на схід і опинилась прямо за межею Луганської області, у 58 км від рідного міста Олега.

Але якщо на Харківщині на українців чекали привідкриті двері, то на Херсонщині  – глуха стіна.

За кілька місяців окупації росіяни вирили траншеї та збудували великі оборонні споруди. Сільськогосподарські угіддя стали не дуже зручним природним прикриттям для атакуючої сили, але далі поставав перешкодою лабіринт зрошувальних каналів. До того ж, Москва залишила обороняти Херсон свої найкращі війська.

«Вони там поставили мінні поля – вони й самі не знали, скільки їх там. Кожен, хто туди приходив, міняв їх і додавав додаткові мінні поля, – розповів генерал-майор Андрій Ковальчук, якому було доручено керувати Херсонським контрнаступом. – Ми не мали можливості швидко просуватися».

Щоби вирішити, як проводити операцію, українські командири прибули до Німеччини у липні, для проведення бойових навчань зі своїми американськими та британськими колегами.

У той час українці розглядали широкий контрнаступ на всьому південному фронті, (включаючи узбережжя у Запорізькій області), який мав би розірвати такий бажаний Москвою «сухопутний міст», що з’єднує материкову Росію з окупованим Кримом.

У кімнаті, повній карт і таблиць, українські командири проводили власні «настільні навчання», описуючи порядок бою – які формування вони використовуватимуть, куди рухатимуться підрозділи та в якій послідовності, і ймовірну відповідь Росії.

Американські та британські військові спеціалісти провели власні симуляції, використовуючи ті самі дані, але інші підходи та методи аналізу. Вони не побачили, що операція має успішно спрацювати.

Враховуючи чисельність українських військ і наявні запаси боєприпасів, планувальники дійшли висновку, що українці вичерпають свою бойову міць до досягнення цілей наступу.

«Вони просили нашої поради, – сказав високопоставлений чиновник оборони США, який погодився на коментар на умовах анонімності. – І ми сказали: Гей, хлопці, ви збираєтеся відкусити більше, ніж зможете розжувати. Вийде погано».

Крім ризику вичерпання сил, наступ на Запоріжжі міг штовхнути українських військових у пастку: вони могли потрапити у «кишеню», яку росіяни могли би оточити підкріпленнями, надісланими з Криму та Росії.

«Наші командири вважали, що українці були рішуче налаштовані на те, що вони все одно зможуть все зробити», – сказав представник Міноборони США.

Білий дім оголосив результати аналізу американських військових на переговорах з офісом Зеленського. Радник з питань національної безпеки Джейк Салліван обговорював з главою Офісу президента України Андрієм Єрмаком плани широкого південного контрнаступу, повідомляють джерела, знайомі з цими дискусіями.

Українці прийняли пораду та розпочали вужчу операцію, зосереджену на місті Херсон.

Андрій Ковальчук мав намір розділити окуповану Росією територію на західному березі Дніпра та захопити російські війська у пастку. «Моїм завданням було не тільки звільнити територію, – сказав він. – Моє завдання з самого початку полягало у тому, щоби блокувати та знищувати ворожу силу. Тобто не дати їм піти чи вижити».

Якщо це не вдасться, метою було принаймні змусити їх втекти. 25 тис. російських військ у Херсоні опинилися на дуже відкритій позиції. Росії довелося озброювати і годувати свої війська через три переходи: Антонівський міст, Антонівський залізничний міст і Новокаховську дамбу, а також через частину гідроелектростанції з дорогою, що нею проходить.

Ще раніше два мости були обстріляні наданими США високомобільними артилерійськими ракетними системами M142 або Himars, які мають радіус дії близько 80 км.

 «Були моменти, коли ми повністю перекривали їм лінії постачання, а вони все одно встигали побудувати переходи, – сказав Ковальчук. – Їм вдавалося поповнити боєприпаси. … Це було дуже важко».

Ковальчук розглядав навіть варіант підйому рівня води у річці. За його словами, українці навіть провели пробний удар із пускової установки Himars по одному зі шлюзів, зробивши три отвори у металі, аби перевірити, чи можна підняти воду у Дніпрі настільки, щоби перекрити російські переходи, але не затопити села поблизу.

Випробування пройшло успішно, сказав Ковальчук, але цей крок залишився крайнім засобом. І від цього кроку утрималися.

На початку Херсонської операції українські війська прорвали першу лінію оборони Росії. Тоді вони зустріли шалений опір.

32-річний командир роти на ім’я Юрій із 35-ї бригади морської піхоти України перевів свої взводи на початку вересня через невелику річку під вогнем і зіткнувся з окопаною другою лінією оборони біля села Брускинське, приблизно за 80 км на північний схід від Херсона. Росіяни перебували у цьому районі місяцями, укріплюючи окопи бетоном і ховаючи танки у глибоких земляних ровах.

Там люди Юрія відчули на собі всю силу російської авіації. Та скинула фугасні бомби ФАБ на його підрозділ, який спочатку не мав жодної зброї проти літаків

«Це боєприпас, який по собі нічого не залишає, – сказав Юрій. – Коли у нас були прямі удари по позиціях з ФАБ, від людей нічого не залишалося».

Українські сили у цьому районі намагалися просунутися на південь, щоби розділити окуповану Росією територію на захід від Дніпра. Та вони потрапили у зону дії російської артилерії.

Втрати українців швидко зростали. Через збільшення кількості знищених або виведених з експлуатації машин бронетехніки медикам доводилося використовувати пікапи, щоби перевозити поранених, часто просто під вогнем росіян.

«Під час чергової евакуації осколки потрапили через вікно просто у машину, – розповів Юрій. – За ці два тижні у машині не залишилося жодного вцілілого вікна. Усе потрощено осколками. Але все одно евакуація відбувалася».

Восени Юрія відправили у сусіднє село Давидів Брід. Там він, зі сльозами щастя, виліз на червону металеву конструкцію, щоби зафіксувати на камеру: село звільнено. Подув сильний вітер. «Ми урочисто вивішуємо синьо-жовтий прапор над Давидовим Бродом, – крикнув він у бурю. – «Слава Україні!»

У Києві нетерпіння наростало.

Ковальчук наполягав, що відступ росіян був лише питанням часу – листя з дерев ось-ось опаде, річка замерзне взимку, а у російських військових вичерпуються запаси.

Керівництву у Києві здавалося, що Ковальчук рухався недостатньо швидко. Його замінив генерал Олександр Тарнавський, заступник Сирського під час Харківської операції.

Високопоставлений український урядовець, який говорив на умовах анонімності (оскільки не були уповноважений публічно обговорювати це питання), сказав, що Ковальчук «не справлявся зі своєю роботою». Але ця зміна не була публічно оголошена, сказав чиновник, аби не дати привід російським пропагандистам оголошувати якусь перемогу.

Тарнавський застосував деякі прийоми, якими вони із Сирським користувалися у Харкові, атакуючи там, де росіяни цього найменше очікували.

За його словами, місцем для головного наступу він визначив територію між Миколаєвом і Херсоном: рівнинну сільськогосподарську ділянку з невисокими деревами та бетонними зрошувальними каналами. «Розрахунок був таким, що ворог не подумає, що ми зробимо це саме там», – сказав Тарнавський.

Відповідальність за складну ділянку фронту на північний захід від Херсона, лягла на полковника Вадима Сухаревського, командира 59-ї мотопіхотної бригади.

Протидіючи елітним російським десантно-штурмовим частинам, менш досвідчені війська Сухаревського були змушені брати участь у тому, що він називав «народним мистецтвом» на полі бою. Вони модифікували батареї у готових дронах DJI Mavic, аби вчетверо подовжити дальність польоту – до 21 км. Вони отримали речовину, яка використовується для надання запаху природному газу і запустили цей запах у ворожі окопи. Вони брали дрони і перетворювали їх на камікадзе.

«Наша армія звикла воювати підручними засобами», – сказав Сухаревський.

Один із його командирів взводів, старший сержант, власник великого херсонського зерноперевізника та регіональний політик Євген Ігнатенко пояснив, як краще знищити його власні баржі, які Росія реквізувала для переправлення сил і засобів через Дніпро.

Щоби з’ясувати, як просуватися через складний рельєф, Ігнатенко ретельно вивчав усі проїзди, канали, насосні станції. Він також збирав інформацію про діяльність росіян від джерел у тилу ворога.

У ніч на 9 листопада, за словами Сухаревського, бригада підступила до Зеленого Гаю – села, через яке Херсон був доступний артилерії. Українці почали з удару по річці. Втім, росіяни почали відступ ще кілька днів тому.

Сухаревський сказав, що перемогою Україна частково завдячує артилерійським системам, керованим боєприпасам та ракетним установкам дальнього радіусу дії, надісланими Заходом, що врешті-решт виснажили російські війська.

Натиск українських військ змусив росіян відступити, але знищити тих, хто втікав, українцям не вдалося. Міни, інколи встановлені на відстані метра одна від одної або тонкими смужками на дорогах, заважали українцям наздогнати втікачів.

Коли Зеленський відвідав Ізюм у середині вересня, офіційні особи, які його супроводжували, були напружені, адже він перебував приблизно за 19 км від лінії фронту. Набагато більший ризик становив візит президента до Херсона, де через річку сиділи російські снайпери.

Проте Зеленського це не налякало. Він підняв прапор над звільненим містом і назвав цей момент «початком кінця війни».

Ігнатенко, регіональний політик і херсонський судноплавний магнат, який служив у 59-й бригаді, відправив безпілотник над річкою і знайшов одну зі своїх барж напівзатопленою біля Антонівського мосту. Інші ж були відсутні.

«Ми їх знайдемо, – сказав Ігнатенко. – А якщо ми їх не знайдемо, то побудуємо нові. Все добре. Принаймні ми будемо вільною країною».

Джерело: The Washington Post

Переклад: Наталія Сокирчук