Корупція як суспільний договір

Згідно з рейтингом міжнародної організації Transparency International, яка займається дослідженням та протидією корупції в усьому світі, минулого року Україна посіла 144 місце у світі за індексом сприйняття корупції. Сусідами України в цьому рейтингу є Республіка Конго, Камерун, охоплена війною Сирія та Бангладеш.

Інше дослідження, проведене компанією TNS, дає не менш шокуючи картину. Майже кожен п’ятий українець протягом останнього року давав хабар – про це заявили 18,9% респондентів. Водночас 77,6% опитаних в тій чи іншій мірі визнають хабар як необхідність.

Але і ці цифри є досить умовними – частина респондентів могла не бути до кінця відвертою в опитуванні, оскільки закон вважає корупцію злочином.

-- Майже 80% українців визнають хабар як необхідність

Корупція в Україні є всюди. Вона перетворилася на спосіб життя, засіб вирішення будь-яких проблем та майже офіційний інструмент державної політики. Практика розподілу державних закупівель в Україні породила такий специфічний вид хабарів, як відкат – сплата частини вартості державного замовлення за сприяння у отримані цього замовлення. Скажімо, у травні 2012 року Юлія Тимошенко звернулася до Міжнародної групи з протидії відмиванню брудних грошей (FATF) з листом, у якому йшлося про відкати розміром в десятки мільярдів гривень, або 30-40% від загального бюджету, під час підготовки до Євро-2012.

«За медичними термінами – це вже четверта стадія онкології, при якій потрібна хірургія», - описує ситуацію народний депутат, член комітету з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією Анатолій Гриценко.

Однак при будь-якому корупційному діянні завжди існує не лише той, хто бере хабар, але і той, хто дає. Повертаючись до опитування компанії TNS, можемо побачити, що переважна більшість українців ставиться до такого стану речей цілком нормально. Це такий собі своєрідний соціальний договір, кругова порука, в яку втягнене практично усе населення України: наділені владою особи беруть хабарі, бо дають, а дають тому, що беруть.

Система працює практично без збоїв. Корупційні скандали стаються найчастіше тільки тоді, коли хабарник втрачає пильність, забуває поділитися чи просто переходить дорогу конкурентам.

Показова історія судді Ігоря Зварича, у кабінеті якого при обшуку вилучили 2 млн. доларів. Ця цифра свідчить не лише про розміри хабарів чи добре налагоджений корупційний «конвеєр», але й про те, що хтось абсолютно свідомо «зливав» Зварича, знаючи, що саме лежить у того в сейфі.

Та ж сама доля спіткала і скандального екс-ректора Податкової академії Петра Мельника. Роками система протекційного і небезкоштовного вступу до вишу працювала, як по маслу, про що безліч разів писали і абітурієнти, і журналісти. Однак правоохоронні органи взялися за Мельника лише тоді, як той впав у немилість до перших осіб держави після поразки на виборах.

Але навіть у таких випадках, як викриття високопоставленого корупціонера, реакція суспільства практично ніколи не буває настільки ж емоційною, як, скажімо, на різнобіжності трактування історії чи мовне питання.

В умовах такого «суспільного договору» офіційна боротьба з корупцією перетворюється у виставу, де частина людей робить вигляд, що намагається протистояти хабарництву, а інша – що вірить у це.

Викривленість цієї системи полягає у тому, що суспільство чекає чергових виборів не для того, щоб вигнати хабарників і обрати чесних політиків, а для того, щоб продати свій голос за 100 грн. чи пару кіло гречки за принципом «з поганої вівці хоч шерсті клапоть». Під час виборів 2012 року автор був свідком того, як один з маловідомих кандидатів не проявляв жодної активності на окрузі впродовж усієї виборчої кампанії, однак за кілька останніх днів активно роздавав «продпакети» і гроші – і потрапив до першої п’ятірки за рівнем підтримки серед виборців.

Кожна політична сила, що отримує владу в Україні, має за святий обов’язок зробити свій внесок до антикорупційного законодавства, проте далі справа ще ніколи не доходила. Принаймні, у 2006 році у рейтингу Transparency International наша країна була 99-ю, але з того часу ситуація невпинно погіршувалася.

Тим часом діючий (іноді) президент Віктор Янукович регулярно організовує «хрестові походи» проти корупціонерів, але безрезультатно. Важко переконати бодай когось не брати хабарі, якщо ти орендуєш за державні кошти вертоліт у своєї ж фірми, або живеш у будинку, де вартість одних лише люстр співставна з річною президентською зарплатнею.

«Доки на Банковій сидітиме людина, яка живе у маєтку на території вартістю сотні мільйонів – я маю на увазі Межигір’я – боротьби з корупцією очікувати не варто», - вважає Анатолій Гриценко. На його думку, ситуацію можна вирішити зменшенням можливостей для власне хабарництва і подоланням вибірковості у діяльності правоохоронних органів.

«Боротьба з корупцією повинна йти за двома напрямами: стимули і покарання. Стимули – маю на увазі такі умови для громадян, для підприємців, коли вигідніше діяти згідно закону, аніж обходити закон і сплачувати хабарі. Крім того, стимули створюються обмеженням на так звані хабароємні функції, коли на кожному кроці вимагається довідка, дозвіл, ліцензія і т.д., за якими стоїть можливість вимагання і отримання хабара. Що стосується покарання, другого напрямку – система вже досить відпрацьована на законодавчому рівні, впроваджена, в тому числі досвід міжнародних партнерів – FATF, GRECO, Transparency International та інших. Єдине, що потрібно – щоби правоохоронна складова діяла не вибірково. Тому що ми бачимо, як час від часу затримують чи саджають за грати голову сільради, чиновника якогось територіального органу міністерства, але риба гниє з голови і чистити її з хвоста – це безперспективна справа», - вважає Анатолій Гриценко.

На початку вересня Кабінет Міністрів вирішив організувати в органах влади спеціальні підрозділи, які займатимуться «перевіркою декларацій про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру». Окрім того, що ці структури будуть дублювати функції правоохоронних органів, як додатковий бонус – це призведе до розширення апарату державної влади. А от наскільки ефективнішою стане боротьба з корупцією – це ще під великим питанням.

Не відстає від влади і опозиція. Ще в лютому лідери опозиційних фракцій подали до парламенту проект закону про створення окремого органу, що займатиметься виключно боротьбою з корупцією – Національного антикорупційного бюро. Однак у травні Верховна Рада зусиллями Партії регіонів і комуністів цілком очікувано «прокотила» цей проект.

Однак викликає сумнів навіть сама ідея такого антикорупційного бюро. Перевірка рівня життя і рівня доходів держслужбовців – це добре, але хто перевірить самих перевіряючих?

Історія знає подібні випадки. Скажімо, в османській імперії в різні роки абсолютно офіційно існував податок на хабарі, і навіть існував спеціальний орган, який слідкував, аби чиновники чесно сплачували цей податок. Проте Османську імперію згубила якраз корупція…