За останні декілька тижнів усе гучнішою стала балачка про скасування змін, внесених 8 грудня 2004 року до Конституції.
За останні декілька тижнів усе гучнішою стала балачка про скасування змін, внесених 8 грудня 2004 року до Конституції. Ще кілька місяців тому такі припущення висували окремі впливові у чинній владній команді люди, а 13 липня відповідне конституційне подання за підписом 252 народних депутатів було спрямовано до Конституційного Суду. По тому лунало багато можливих версій щодо майбутнього рішення КС і юридичної ситуації, яка може настати внаслідок ухвалення ним того чи іншого вердикту.
Ознайомившись з точкою зору відомого вченого-конституціоналіста Миколи Козюбри щодо скасування отих змін, озвучену ним «Главкому» , я – як один із співтворців Конституції України 1996 року та автор схваленого 27 грудня 2005 року Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права Висновку щодо неконституційності змін від 8 грудня 2004 року – вирішив публічно висловити також і свою позицію.
-- Усвідомлений антиконституційний «хрестовий похід» проти Ющенка
Моє ставлення до того, що сталося в стінах парламенту у грудні 2004 року, вкрай негативне. Зміни до Конституції України, брутально протиснуті у Верховній Раді у 2004 році, я ніколи не визнавав і не визнаю за конституційну реформу. Адже поняття «реформа» вочевидь передбачає зміни на краще, а не навпаки. «Реформа» і «прогрес» - явища взаємопов’язані. Особливо у сфері суспільно-політичного життя. Будь-яка реформа не може означати «регресс», відступ, відкат назад… Тоді Олександр Мороз назвав своє дітище «політичною реформою». Але ж очевидним є те, що політичні інститути у 2004 році реформовані не були! Мова зайшла тільки про перерозподіл повноважень. Ми як були до кінця 2004 року в рамках змішаної форми державного правління (а не парламентської – властивої більшості європейських країн, і не президентської – з-поміж демократій властивої лише США), так там залишились і донині, дещо переділивши важелі впливу без врахування досвіду та здобутків європейського конституціоналізму. І як довела українська практика, у наслідку «реформи» такого штибу – ускладнення політичної ситуації, передовсім через двобій на найвищому щаблі виконавчої влади дуалістичного характеру.
Правду казавши, конституційні зміни грудня 2004 року – то геть чисто фальсифікація. З численними порушенням усіх найважливіших процедур ухвалення Закону № 2222. А організаційно забезпечив цю фальсифікацію тодішній (і, як не парадоксально, натепер теж!) спікер парламенту Володимир Литвин. Навдивожу нині навіть сам він визнає, що вдався до цих порушень. Визнає, але не кається. Як і всі інші актори того жахливого дійства, зокрема, комуністи – визнають, що тоді чинили всупереч конституційній та регламентній процедурі. Але замість каяття у них конституційне звернення на свої ж (?!) таки дії. Чи це не найяскравіший приклад політичної шизофренії? Кому не зрозуміло і тоді було, і зараз, що то був усвідомлений антиконституційний «хрестовий похід» не заради реформи, а заради суб’єктивного чинника – не залишити Віктор Ющенку повноваження Леоніда Кучми?
І ось зараз я читаю свіже інтерв’ю Володимира Литвина, де він спокійно веде мову проте, що, справді процедуру було порушено. За таких обставин хіба пан Литвин, який визнає, що сам чинив всупереч юридичним вимогам, але не визнає своєї відповідальності за це, має моральне право очолювати парламент? Але, як доводить практика його головування на новому витку української історії, для такого «академіка права» (В. Литвин – академік Академії правових наук України), закон не писано, право по суті – це щось одне, далеке від української дійсності, а рушієм до дії є просто політична кон’юнктура. Адже тоді саме за його головування у Верховній Раді не було ні регламентного розгляду законопроекту, ні регламентного голосування стосовно змін. Саме тоді проштовхнули багато чого у «пакеті», коли жодна на той час чинна норма українського права не передбачала (і ніколи не може передбачати!!!) «пакетного» голосування одночасно за конституційні зміни та за накинутий до цього набір «тухлих» продуктів у вигляді кон’юнктурних потреб окремих політичних сил на поточний політичний момент. Понад те – за його головування «під мегафон» у одному кутку сесійної зали було оголошено так званий «підрахунок голосування», бо регламентного голосування не було, а було «підняття рук». Тоді ніхто нічого не рахував, бо не було практичної можливості порахувати «ліс піднятих рук», коли один депутат піднімав обидві руки, щоб «ліс» був якомога густіший… Таке дійство можна назвати «реформою»? Та це ж відверта наруга над усім – над правом, над мораллю, над логікою, над совістю! Це вщерть національна ганьба!..
Хіба можна собі уявити таке, що злочинець, який відсидів за найтяжче кримінальне правопорушення десь до 15 років, вийшовши із в’язниці, очолив, приміром, міністерство юстиції? Я уявляю реакцію кожного, кому було б поставлено таке запитання. Але виявляється, що в Україні логічні юридичні і моральні наслідки супроводжують лише пересічного громадянина, але аж ніяк не політика вищого ешелону влади.
Тоді Голова Верховної Ради здійснив винятково значиме право відступництво, діючи всупереч нормам Конституції та регламенту. І зараз він продовжує діяти в такий же самий спосіб, приміром при ухваленні змін до закону про місцеві вибори на позачерговій сесії парламенту, чи змін до закону про столицю в день відкриття нової сесії. Отже, він визнає своє правовідступництво 5-річної давнини, але й надалі чинить так само, водночас «читаючи мораль» депутатам, як класний керівник недбалим учням.
Зрештою, на захід від українського кордону будь-який політик, що вдався в минулому до подібних дій, як наш спікер у грудні 2004 року, за жодних обставин не мав би шансів вкотре посісти місце парламентського спікера. Там, якщо б у нього забракло совісті знову не йти на посаду, то інші політичні сили дочиста цього б не допустили. На жаль, українське політичне життя лише засвідчує, до якої глибини в Україні є деморалізованим політичний клас загалом.
-- Порушення при ухваленні Закону №2222
Усі порушення, які були вчинені під час ухвалення Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV чітко виписані у Висновку Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, ухваленому за мого головування 27 грудня 2005 року. Насправді, той висновок я складав сам, це моя авторська праця. Не виключаю, що саме на нього посилався міністр юстиції Олександр Лавринович, коли нещодавно давав висновок Мін’юсту щодо ухвалення Закону №2222.
Порушення законодавства там розписане за трьома аспектами. Перший – було порушено процедуру внесення змін до Конституції, яка визначена 159 статтею Конституції. Законопроект № 2222 містив нову редакцію кільканадцяти положень, стосовно яких Конституційний Суд висновку не надавав. Цими положеннями документ відрізнявся від законопроекту № 4180, стосовно якого був відповідний висновок Конституційного Суду (усі переформатовані нововведення зазначено у параграфах 16-17 Висновку Нацкомісії). Другий аспект – під час ухвалення закону була допущена довга низка порушень парламентського регламенту (я нарахував таких одинадцять, і їх перераховано у параграфі 42 Висновку Нацкомісії). Третій аспект – внесені до Конституції зміни за своїм змістом, тобто – по суті, не відповідають європейським стандартам і, зокрема, принципу верховенства права, який належить до засад конституційного ладу в Україні, бо міститься в першому розділі Конституції. Насамперед, йдеться про положення стосовно формування так званої «коаліції депутатських фракцій» та стосовно «імперативного мандата» для народного депутата України. Ці положення зазнали гострої критики з боку Венеціанської комісії, яка наполегливо рекомендувала українським політикам відмовитися від цих ідей та не «засмічувати» ними український основоположний акт.
Найпоказовіша невідповідність європейським стандартам та вимогам верховенства права – відновлення у грудні 2004 року конституційно скасованого про прийнятті Конституції 1996 року функції загального нагляду прокуратури. Достеменно відомо, що у жодній європейській країні орган державного обвинувачення не має таких повноважень. У цьому аспекті нам було чим пишатися ще від 1996 року, бо тоді Україна запровадила європейський стандарт. Проте у грудні 2004 вона пристала до табору тих пострадянських держав, де утворено авторитарні чи напів-авторитарні режими із функцією загального нагляду прокуратури, запровадженого ще часів Сталіна й Вишинського. Серед них – передовсім Росія, Бєларусь, Казахстан..
Можна згадати ще один момент – від грудня 2004 року у Конституції з’явилася норма, що коли Президента в країні не стає, то його обов’язки (на час обрання нового) виконує Голова Верховної Ради. Це суперечить принципу розподілу влади. Якщо глава держави має дотичність до виконавчої влади (це наша діюча модель), то у таких випадках його обов’язки слід покладати на прем’єр-міністра, а не спікера. Але це дріб’язок у порівнянні із трьома вище викладеними проблемами.
Усі ці порушення дали мені підстави ще у 2005 році запропонувати Нацкомісії таку формулу висновку: Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV слід розглядати як actum nullum ab initio (акт, недійсний з моменту виникнення), і тому він не може вважатись складовою чинної Конституції України. Комісія сприйняла це і погодилась з іншими моїми пропозиціями: що з урахуванням цього є всі підстави для звернення до КС з клопотанням про визнання закону неконституційним та що право на відповідне звернення не обмежене в часі – можна звертатися і через 5 років, і через 10. Я про це говорив тоді Президентові Віктору Ющенку. Але тоді відповідного подання до КС направлено не було.
За даних обставин, на моє глибоке переконання, нині Конституційний Суд зобов’язаний визнати Закон № 2222 неконституційним. Юридична площина у цьому питанні Судові простору для маневру не залишає. Але виникає головне запитання – а що далі? Отже, це справа Конституційного Суду і головних політичних гравців добре подумати над тим, які будуть юридичні і політичні наслідки такого рішення.
Одним з найперших і найголовніших політичних наслідків у разі винесення саме такого рішення має бути (як мінімум !) безапеляційна і беззастережна відставка Голови Верховної Ради Володимира Литвина. Адже, висунувши гасла на кшталт «Наведемо порядок в країні!», «Будуємо нову країну!», слід «не словом, а ділом» показати суспільству і довести, у чому полягає такий «порядок», і у чому полягає така «новизна». Можливо, саме за цих обставин питання про конституційну відповідальність органів державної влади та їх посадових осіб за неконституційні дії перейдуть із площини теоретичних дискурсів у практичну реальність? Ну треба ж врешті-решт класти край антиконституційному безмежжю, цинічному ставленню до Конституції та до своїх посадових обов’язків з боку тих політиків, безпосередньо на кому лежить відповідальність за «неконституційне» життя держави, головних інститутів її влади та нав’язані громадянам України «правила життя», породжені такою державою упродовж майже десяти років!
Зрозуміло, що у разі визнання Закону № 2222 неконституційним норми Конституції, які ним були змінені, втрачають чинність. Перед Судом постає не одне питання. По-перше, з якого часу? По-друге, а що юридично тягне за собою визнання цього Закону неконституційним і втрата чинності певних положень Конституції? Сергій Ківалов, зазначаючи, що ці норми втрачають чинність з моменту оголошення рішення, запевняє, що одразу ж набувають чинності норми Конституції в редакції 1996 року. Фактично він пропонує надати конституційним нормам 1996 року ретроактивної дії: вважати, ніби іншого конституційного життя, ніж того, що було визначено у 1996 році, за останні п’ять років і не було. Але ж було б цілковитим абсурдом визнавати, що Конституція в редакції 1996 року діяла безперервно до моменту скасування Закону № 2222.
Ніхто не заперечуватиме, що українське конституційне життя у певному своєму сегменті від 2005 року базувалося на інших положеннях, ніж тих, що було встановлено у 1996 році. Такі інші положення чинні й понині. За цей час на підставі нових норм було сформовано усі органи влади трикутника «президент-парламент-уряд». Але я не погоджуюсь з точкою зору (висловленою, зокрема професором М. Козюброю) про те, що «народ на виборах легітимізував змінену Конституцію» чи «принаймні окремі положення зміненого Основного Закону». Аби вести мову про «легітимізацію» бодай би одного із змінених положень, слід було б запитати народ про це. Хто питав людей на виборах парламенту або президента, чи вони згодні з тими новими положеннями Конституції, які стосуються видозмінених повноважень цих органів? Та ніхто не питав і не збирався питати! Бо вибори представників народу (до парламенту) чи глави держави – це уповноваження народом певних осіб на здійснення влади (повноважень) упродовж чітко визначеного Конституцією терміну (часових рамок). Наголошую на понятті «чітко визначений термін повноважень». На виборах ніколи не йдеться про зміст повноважень. На виборах легітимізуються лише повноваження певного органу та часові рамки їхнього здійснення. Народ наділяє повноваженнями тільки певний орган влади та тільки на певний термін. І ніхто не має права переривати цей термін. Якщо мова йде про главу держави, це може зробити тільки Бог (якщо настає така година, коли людина іде у інший світ), або коли за власним бажанням президент подає у відставку, або за інших, визначених конституцією обставин (приміром, за процедурою імпічменту). Чітко передбачені й механізми дострокового припинення повноважень парламенту в конституційний спосіб. Іншого не існує.
-- Наслідки рішення Конституційного Суду
Відповідно до конституційної теорії, у разі визнання Закону № 2222 неконституційним та втратою чинності відповідних конституційних положень, сформовані за скасованими нормами органи влади мають продовжувати свої повноваження до закінчення строку, на який їх обирав народ. Верховна Рада має працювати з повноваженнями за нині чинною Конституцією до 2012 року. Президент має здійснювати свої повноваження за чинною Конституцією до 2015 року. Тобто, до 2012 року ті органи влади, які було сформовано шляхом уповноваження їх на владу безпосередньо народом, мають діяти в чіткій відповідності до норм Конституції України в редакції від 25 травня 2006 року, тобто в тій, що є наслідком змін і доповнень, внесених Законом № 2222 від 8 грудня 2004 року.
Наголошую: легітимність чинних повноважень Верховної Ради обмежена часовими рамками тільки до набуття повноважень парламенту нового скликання у 2012 році. Однак, від часу проголошення рішення КС про неконституційність Закону № 2222 конституційних норм, якими б визначалися нові повноваження новообраного у 2012 році парламенту, не буде. Вони не народяться автоматично, бо не можуть узятися нізвідки. Їх має бути визначено лише згодом у легітимний спосіб. Отже, може виникнути не лише гіпотетично, а цілком реально конституційна ситуація, коли старі норми втратять чинність, бо будуть визнані неконституційними, а нових ще не буде. За такого стану справ держава може втратити представницький орган влади народу, і фактично настане конституційний колапс. Якщо вчасно не вжити відповідних дій, гіпотетично через три роки по тому те ж саме може настати і з інститутом президента. Теоретично, ця ситуація може призвести до повного державного колапсу, – зникнуть ті інститути влади, які народ формує безпосередньо.
-- Що робити?
На мою думку, якраз обов’язком Конституційного Суду при вирішенні питання про неконституційність Закону № 2222 є опрацювання також і моделі на запобігання конституційного колапсу. Було би найкраще, аби у своєму рішенні КС дійшов висновку щодо необхідності за допомогою політичних процедур запобігти конституційному вакууму і забезпечити безперервність у діяльності кожного із обидвох уповноважених народом на здійснення влади органів – і парламенту, і президента. Це означає, що Верховна Рада заздалегідь, ще до закінчення терміну своїх повноважень у 2012 році, має ухвалити зміни до Конституції, якими слід заповнити конституційні прогалини, що виникнуть внаслідок рішення КС. Депутати будуть зобов’язані на конституційному рівні закріпити баланс влади, забезпечити її розподіл між різними гілками та вийти на європейську модель стосунків між президентом, парламентом і урядом. Обов’язком нинішнього Президента і нинішнього парламенту буде упродовж часу, що залишився для повноважень Верховної Ради цього скликання, внести зміни до Конституції, заздалегідь забезпечивши і наступну Верховну Раду, і, відповідно, главу держави та уряд новими (в часі) повноваженнями. Звісно, що вони будуть не тільки новими в часі, а й новими за змістом. Отже, відповідальність як за вчасність нових конституційних змін, так і за їхню повну легітимність цілковито покладається на діючі органи влади – нинішню ВР і нинішнього Президента. З одним вагомим застереженням: було б цілком і аморально, і політично безвідповідально, аби новий етап легітимізації конституційного процесу (відновлення легітимності конституційного правопорядку) очолювала та сама ж особа, діями якої величезною мірою було спричинено нелегітимність конституційного правопорядку упродовж останнього періоду. Мова йде про того ж самого спікера…
Зрозуміло, що Президент має свої законні повноваження до 2015 року. Але, усвідомлюючи ситуацію, його посадовий обов’язок – піти на поступки і погодитись з тим, що з часу набуття чинності нових змін до Конституції ще до обрання нового парламенту в 2012 році, його повноваження також мають зазнати змін. Це, до речі, повторення ситуації, коли Віктор Ющенко погодився, що за його президентства він втратить частину повноважень. Але тоді це було штучно створено. А цього разу необхідність нового політичного компромісу постане як наслідок легітимного процесу – у разі відповідного рішення КС. Шлях до цього компромісу буде важким, але без нього вийти з ситуації конституційного колапсу 2012 року неможливо. Тільки за такого широкого суспільного компромісу можна отримати понад 300 голосів у парламенті для внесення відповідних конституційних змін.
Можливий варіант, що Президент також муситиме йти на дострокові вибори у 2012 році, аби разом з парламентом перезапустити конституційну модель. Але це не обов’язково. Тільки за власної волі самого Президента може з‘явитися заява про відставку у 2012 році, як наслідок досягнутого компромісу. А може також продовжувати перебувати на посаді вже з новими повноваженнями. Це все залежатиме від суті переговорів та обсягу того компромісу, на який він сам виявиться здатним. Очевидним для мене є те, що після винесення КС рішення про неконституційність Закону №2222 неодмінно постане потреба у такому компромісі. І перед Президентом, і перед Верховною Радою загалом , а не лише перед більшістю у ній, постане завдання – завчасно запобігти конституційному колапсу. У 1996 році, коли ухвалювали український основоположний акт від імені українського народу, так само не виходило довгий час здобути конституційну більшість. Було гостре політичне протистояння. Але все-таки через широкий політичний компроміс було подано красивий приклад того, як слід в конституційний спосіб здійснювати установчу владу народу. Годі гратися «в Конституцію» і з Конституцією. Вона не належить політикам. Це – суспільний договір усіх, хто живе і діє на українській землі. Тому «гравцям» із нею, чи тим, хто грає нею, слід бити по пальцях.
Я чудово розумію, що такий компроміс досягти буде нелегко. Багато хто може сказати, що краще взагалі не скасовувати Закон №2222, залишити все як є, і тоді не виникне гіпотетичної ситуації, за якої у 2012 році настане конституційний колапс. Юристи, зокрема і професор Микола Козюбра, відкрито закликають КС ухвалити «Соломонове рішення» - припинити провадження у справі. Але так чинити не можна. Треба остаточно поставити крапку в цій антиконституційній вакханалії. Обов’язок КС – скасувати закон №2222, а обов’язок Президента і Верховної Ради знайти вихід з юридично простої, але політично дуже складної ситуації.
-- Янукович не отримає повноважень Кучми зараз же
Я чудово усвідомлюю, що деякі юристи в команді Президента могли пообіцяти йому повноваження Леоніда Кучми вже з наступного дня після оголошення відповідного рішення КС. Насправді, для цього навіть тиснути на КС не треба. За своїм складом цей орган явно непрофесійний і може легко ухвалити той проект документу, який буде наданий (чи його вже надано) суддям. Усе залежить від того, що криється за ініціативою конституційного подання щодо неконституційності закону № 2222. Якщо намір узурпувати владу, або вести країну до диктатури – це одна справа. Тоді КС ухвалить таке рішення, яке напишуть в «інших коридорах». Професійний рівень нинішнього складу Суду наскільки низький та неякісний, що тільки декілька суддів є фахівцями з конституційного права і взагалі самостійно можуть виписати судове рішення. Просто жахливо, коли понад десяток суддів Конституційного суду «зеленого поняття» не мають, що таке конституційна теорія, доктрина ліберальної демократії та теорія походження державної влади в рамках доктрини природного права, на основі якої написано українську Конституцію 1996 року. Про те, що Конституційний Суд остаточно себе скомпрометував та вбив принцип верховенства права в Україні своїм рішенням щодо порядку формування коаліції я публічно заявив ще в інтерв’ю «Главкому» за 10 червня цього року.
Незважаючи на це, КС зобов’язаний визнати Закон №2222 неконституційним. І вже на Президента та Верховну Раду ляже відповідальність за подальшу долю держави і функціонування її політичних інститутів. Але я переконаний, що повноваження Президента часів Кучми Віктор Янукович вже завтра отримати не зможе за жодних обставин. Немає конституційного механізму повернути йому їх одразу після рішення КС. Народ його уповноважив на п’ять років конкретними конституційними важелями, і змінити їх ніхто не може, окрім як через визначену положеннями XIII розділу Конституції процедуру внесення змін до Основоположного Закону України.
Гадаю, що й Віктор Янукович на це не піде, адже тоді він отримає різку негативну реакцію з боку європейських інститутів. У такому випадку ПАРЄ обов’язково дасть негативну політичну оцінку такому розвитку подій в Україні. Вона звернеться до Венеціанської комісії, яка дасть фахову оцінку рішенню КС. А іншого висновку, ніж заперечення автоматичного повернення повноважень за Конституцією 1996 року, ця інституція дати не може. Чи потрібно це самому Президентові? Не впевнений…
Керівники України усі разом мають це розуміти і усвідомлювати свою відповідальність. Невже вони готові повторити «досвід 2004 року»? Невже і цього разу виявиться, що український політичний лідер і поняття совісті – явища, що не перетинаються? Дійсно, у нинішній владі є певний субстрат людей, які не розуміють і не хочуть розуміти своєї особистої відповідальності за цю державу, якій лишень 19 років від народження. Вони прийшли у владу «решать вопрос» і «косить бабло». Але ж навіть і ці люди входять до певних систем, на чолі яких стоять відповідальні люди, хоч і поодиноко. Ми не можемо навіть припустити, що на посаді Президента є людина, яка не розуміє та неусвідомлює, що робить. Такого не може бути. Ба більше – такого не повинно бути!!! Тому все залежить передовсім від усіх політичних лідерів. Не на всіх лідерів парламентських фракцій можна сподіватися у цьому аспекті. Але не мають стояти осторонь лідери впливових політичних партій, не представлених депутатськими фракціями. При тому, що усі вони також є політичними фігурами, на яких лежить тягар усвідомлення їхньої особистої відповідальності за все, що діється натепер і діятиметься у майбутньому, особиста відповідальність лідера – це питання совісті.
-- «… человек без совести – не человек, это – ничтожество…»
Україна, насправді, вже змінилася. Так само не можна у 2010 році повернути президентові Януковичу повноваження президента Кучми 1996 року, як не можна українське суспільство повернути у початок 90-х років.
Україна за 20 років набула нової якості, і повного повернення назад вже ніколи не буде. Тимчасове щось ще може статися. Як показує практика, на високій посаді може опинитися ксенофоб, який запровадив політику боротьби з етнічними українцями і з усім українським в Україні. Причому мотивує це сам та й з допомогою своїх соратників, що, бачите, у нього такий особистий погляд на українське. Але, якщо «особистий», то дотримуйся його у приватному житті, але не на державній посаді та не за суспільні кошти того народу, який віками боровся за свою – українську – державу, за свою – українську – культуру, за свою – українську – мову. І усе це цьому – українському – народові, дано Природою, Богом, так само як і іншим народам. Тож і не цинікам та ксенофобам забирати природне, що належить людині від її народження. Бо у народу і кожного українця є природне право боронити себе в будь-який спосіб за збереження своїх природних прав. Право на таку боротьбу також надано кожному українцеві Природою, себто – Богом. Але й таке явище як ксенофобія у владі – це тимчасово, бо це помилка. І помилка не Природи, а людини. Тобто тих, хто пропонував і ухвалював таке політичне рішення (про призначення ксенофоба). Усім відомо: будь-який тиск за законами фізики викликає протидію. І цьому також буде протидія! Таке українофобське явище, як Табачник, має засудити кожен українець етнічного походження, кожна людина, яка народжена і живе на своїй рідній землі. У нас ніхто не може забрати права на нашу історію, мову, культуру і національний світогляд. Це наше природне право. Зараз приходять люди, і намагаються це відібрати, діяти, як століттями тут діяла інша політична культура – євразійська, якою б вона не була - чи царським абсолютизмом, чи комуністичним тоталітаризмом. Але навіть за кілька років перебування на посаді одного українофоба навряд чи вдасться знищити в українцеві почуття українця, який усвідомлює себе частиною не євразійської культури, а суть європейської цивілізації. А таких - мільйони, мільйони й мільйони…
P.S. Якось одна 9-річна російська дівчинка-вундеркінд геніально сказала: «Людина без совісті – це особа без душі, а особа без душі – це нікчема…».
P.P.S. Шкодую, що лишень сьогодні (понеділок, 13 вересня) прочитав матеріал Сергія Рахманіна про «повзучу неминучість» у суботньому числі (№ 33 від 11 вересня) «Дзеркала тижня». Але його надто песимістичне бачення «варіанту можливих дій», викладене як «припущення», що вже «завтра набудуть реальних обрисів», негайно висуває низку запитань, які я адресую до тих, хто намагатиметься просуватися саме цим шляхом. Запитання політичного і юридичного характеру. Для мене (сподіваюсь, що й для багатьох моїх однодумців) вони є суть риторичними. Політичне: якщо й справді переслідується єдина мета «конституційного повернення», тобто про відновлення навіть руками Верховної Ради у легітимний спосіб (за стандартною процедурою, визначеною у Розділі XIII Конституції – через дві почергових сесії), лише до норм в редакції 1996 року, то чи зможуть тоді усі пропагандисти гасла «Будуємо нову країну!», дивлячись у вічі людям, довести, що Україна 2011 року – це Україна з конституційним правопорядком зразка 1996 року, себто це якраз і є та «нова країна», яку клятвено обіцяно? «Нова країна» у недолугих, старих і «зношених» одежах? Про те, у чому полягає «недолугість» та «зношеність» цих одеж можна ознайомитися з Висновку Венеціанської комісії щодо Конституції 1996 року, де чітко зазначено: «… кілька положень Конституції залишаються незадовільними з юридичної точки зору», і тому «Україні слід враховувати Висновок Комісії, а також відповідні стандарти Ради Європи». Юридичне: якщо переслідується мета досягти «конституційного повернення» у 1996 рік ціною «пролонгування повноважень чинної Ради до 2015 року», то чи це знову ж не ті самі граблі? Той самий неконституційний спосіб, що й зміни зразка 2004 року? Бо Верховна Рада сама собі (як і Президент сам собі) не може пролонгувати повноваження!!! Їх легітимізовано на чіткий термін всенародно: Верховній Раді – до 2012 року, Президентові – до 2015 року. Немає в Конституції положень, які б наділяли Верховну Раду як орган, що безпосередньо від народу отримує уповноваження на здійснення влади, пролонгувати термін свого владного функціонування. Цей термін не може бути довшим у часі, ніж той, що визначено чинною на день виборів Конституцією. Інакше – це узурпація влади! Та, що заборонена статтею 5 Конституції. Якщо було б можна, то чому лише на 3 роки, а не 5, 10, 15??? А що тоді робити з такою «пролонгацією», коли в країні буде уже інша влада? Знову згодом іти до Конституційного Суду про «неконституційність пролонгації», як пішли про «неконституційність змін 2004 року»? Ми претендуємо на винахід під назвою «український антиконституційний перпетуум мобіле»???...
{1-}
Сергій Головатий,
народний депутат України у всіх скликаннях Верховної Ради,
віце-президент ПАРЄ в 2005 та 2008 роках,
член Венеціанської Комісії,
двічі Міністр юстиції України (1995-1997 та 2005-2007 роки).
Коментарі — 0