Високий замах

За кілька днів до виборів на вулицях Львова ви не побачите жодного плаката, а в теле- й радіоефірі – жодного рекламного ролика чинного міського голови Андрія Садового. Замість шукати підтримки в якоїсь із популярних у місті політичних сил, мер, навпаки, вийшов зі складу партії «Наша Україна», став позапартійним і балотувався від маловідомої Республіканської християнської партії. Соціологія, засвідчуючи переконливий відрив від головного конкурента, регіонала Петра Писарчука, давала Садовому підстави для такої впевненості. Однак із наближенням дня голосування ставало дедалі більш очевидним те, що перемога на виборах – не єдиний план конкурентів мера.

Народний депутат Писарчук багато років «висиджував» посаду голови Львівської обласної державної адміністрації, демонструючи гідну поваги вірність Партії регіонів навіть у найтяжчі для неї часи. Поступово він «з’їв» лідера місцевих регіоналів Олексія Радзієвського і посів його місце, а партнерство з футбольно-нафтовим олігархом Петром Димінським багатократно посилило вплив Писарчука в регіоні. Однак київська влада не оцінила відданості голови львівського осередку ПР, несподівано приславши губернатором Василя Горбаля, народженого у Львові, але чужого тутешнім діловим та політичним елітам.

Писарчук проковтнув образу й почав готувати вже другу свою мерську кампанію. На виборах 2006-го член ПР, якій львів’яни традиційно не симпатизують, посів третє місце після Садового та екс-мера Василя Куйбіди, заявивши таким чином серйозну претензію на крісло міського голови (2002-го Садовий також був третім, після Куйбіди й переможця виборів Любомира Буняка). Причина, з якої Писарчукові кортить обміняти мандат на чиновницький кабінет, кажуть, прозаїчна: сподівання нарешті легалізувати землю, на якій стоїть найбільший у західному регіоні ринок «Південний». Кільканадцять гектарів на околиці Львова були забудовані у 90-х, а орендну платню за значну частину цієї землі Писарчук перестав сплачувати на початку 2000-х, ведучи боротьбу за визнання права власності в судах. Заважала досягти мети лише хронічна відсутність порозуміння з міською владою.

Бізнес Писарчука родом із ранніх 90-х, з усіма обставинами, які з цього витікають. У 2001-му році бізнесмен став жертвою замаху, який наклав прикрий відбиток на його зовнішність і дикцію; за поширеною в народі версією, це були кримінальні розбірки. Цей «романтичний» шлейф власник «Південного» нейтралізує, активно займаючись доброчинністю. «Не знаю й не хочу чути про нього нічого поганого, бо знаю, як він дає на сиріт», - можна часто почути про нього у Львові. «Південний» позиціонується як найбільший платник податків і роботодавець у місті, хоча від підприємців, які працюють на ринку, можна чути нарікання на командно-адміністративні замашки «тата».

Окремо слід сказати про медійну активність Писарчука. На минулих виборах його медіаресурс обмежувався кустарною газетою; нині він має власну «газету журналістських розслідувань» «Інформатор» (достатньо буде сказати, що це видання весь час силується скомпрометувати Садового зв’язками з Партією регіонів, сиріч Горбалем), а також доступ до ресурсу Димінського – каналу ZIK, що виходить на супутнику та на частоті обласної телерадіокомпанії, інформагенції та сайту ЗІК. Усе це в останні місяці працювало на дискредитацію Садового, й увінчалась ця робота масштабною медійною спецоперацією: канал ZIK викликав двох головних кандидатів у мери на дебати, знаючи, що Садовий не прийме запрошення. «Дебати» з одним учасником все одно відбудуться, натомість в ефірі гримить кампанія «Садовий – боягуз». На противагу боягузливому мерові, Писарчук з’явився до студії програми «Хто тут живе?» і пройшов процедуру «розслідування», результати якого були цілком позитивні (так, між іншим: ведучим програми є головред та співвласник писарчукової газети). Садовий, утім, і сам не гребує промиванням мізків аудиторії – його канали ТРК «Люкс» і «24» вже не перший рік малюють ікони з мера та його команди. Але цього разу в інформаційній війні він обрав тактику «нам – своє робить» і, здається, не прогадав.

Особистий рейтинг Писарчука соціологи оцінюють у 15-20%. Рейтинг Партії регіонів десь утричі нижчий. Щоб стати мером, Писарчук мусив дещо дистанціюватись від ПР, а також робити речі, від яких у його однопартійців зі сходу та півдня очі лізуть на лоба: класти квіти до пам’ятника Степану Бандері, дарувати школам книжки про УПА, а також публічно вимагати відставки екс-колеги по фракції Дмитра Табачника. Інформаційну війну Писарчук веде на два фронти: «гарячу» проти Садового, «холодну» - проти Горбаля, який знайшов спільну мову з чинним мером і, видається, волів би радше зберегти status quo, ніж бачити в ратуші конкурента-однопартійця. Горбаль відмовився від наміру очолити список ПР до обласної ради, поступившись Писарчуку, однак залишив за собою керівництво виборчим штабом. Звісно, на жодну підтримку губернатора у своєму поході на Ратушу Писарчук розраховувати не міг.

Критичної маси, необхідної для зміни міського голови, у Львові явно немає. Перелік успіхів чинної влади доволі скромний, - до того ж, значною мірою він складається з досягнутого за рахунок західних та бюджетних ґрантів, - проте й враження імпотентної вона не справляє. Не будучи ідеальним мером чи улюбленцем публіки, Андрій Садовий усе ж не дозволив жодному з місцевих лідерів перерости себе, а скандальні історії, до яких був причетний, - головно навколо розтрати грошей, виділених на будівництво до «Євро-2012», - нейтралізував за допомогою дипломатії та грамотного піару. Далі порушення кількох «фактових» кримінальних справ щодо діяльності керівництва мерії, які Писарчук популяризував за допомогою депутатських запитів та заяв, поки що не зайшло – певно, використовувати «кам’янець-подільську» схему усунення конкурента в такому великому місті побоялися. У поєднанні з іншою ризикованою авантюрою, реалізованою Димінським і Писарчуком руками «тушки» Івана Деньковича, - клонуванням міської та обласної «Батьківщини», - такі фокуси могли не сподобатись уже центральній владі, втомленій від звинувачень у тиску та намірах фальсифікувати вибори.

Натомість, Писарчукові став у пригоді інший рецепт, запропонований колись генералісимусом Сталіним: байдуже, хто як голосує, важливо, хто рахуватиме. Коли міська територіальна виборча комісія затвердила склад дільничних комісій, виявилось, що через зменшення чисельності з 24 до 18 членів до їхнього складу майже не потрапили представники найбільш рейтингових партій регіону – ВО «Свобода», «Фронту змін», УНП, «Україна соборна», а також РХП й Садового. Зате не бракувало там комуністів, литвинівців і регіоналів. Голосували за всі ДВК «пакетом», - такою була пропозиція представниці ПР Світлани Александрової, - а інформація про їхній склад залишилась засекреченою.

Загроза фальсифікації вперше з 2004 року згуртувала львівських політиків: об’єднану скаргу до окружного адміністративного суду 18 жовтня подали шість партій і двоє кандидатів у мери, Садовий і «тягнибоківець» Юрій Михальчишин. «Свобода», якій соціологи обіцяють не менше 20% голосів виборців, так розхвилювалась, що скерувала кілька десятків своїх активістів на штурм приміщення ТВК, звідки незабаром швидка допомога забрала пані Александрову. Суд визнав протиправною бездіяльність ТВК, яка не опублікувала рішення про зменшення кількості членів дільничних комісій, але скасовувати нічого не став. Позивачі подали апеляцію, й 25 жовтня Апеляційний адміністративний суд таки скасував рішення ТВК. Тепер чисельність ДВК знову становитиме 24 особи, однак чи введуть до складу комісій представників партій і кандидатів, які виграли суд, поки що невідомо. До того ж, у ТВК залишається теоретична можливість звернення до касаційної інстанції.

Схоже, заміри Писарчука виявилися занадто сміливими, а обрані ним методи досягнення цілі – занадто грубими, щоб Львів, навіть деморалізований і зневірений у колишніх політичних кумирах, їх стерпів. До того ж, спроби махінацій навколо формування комісій мобілізують виборців на підтримку Садового та шкодять і без того невисокому рейтингу ПР. Останнім, звісно, незадоволений Горбаль, відповідальний перед Києвом за результати партії на виборах, тож не виключено, що сигнал апеляційному судові послали з облдержадміністрації. «Майдан» у Львові, якщо до нього дійде, коштуватиме Горбалеві залишків політичної кар’єри.

Отже, поки що все йде до того, що Садовий здобуде передбачувану перемогу, а Писарчук програє, хоч і збільшить свій вплив завдяки фракціям у міській та обласній раді (за давньою традицією, крім списочників, до табору регіоналів неодмінно пристане низка мажоритарників). Що ж до решти претендентів на мерське крісло, - а загалом у виборах бере участь 21 кандидат, - то для них участь у боротьбі є радше способом задекларувати свої амбіції. Молодий депутат міськради Володимир Гірняк (партія «Україна соборна») практично повторює шлях, яким до влади прийшов Садовий: послідовно критикуючи мера, водночас просуває громадську організацію «Спільнота», що нагадує піар-проект Садового «Самопоміч». Критикує владу й банкір Степан Кубів, що очолює тутешній «Фронт змін», однак його в місті ще не знають як публічного політика. Хоча самій партії Арсенія Яценюка соцдослідження обіцяють друге місце після «Свободи» на виборах до міськради. Серед інших варто назвати Олексія Луціва, ще не досить розкрученого лідера львівської «Нашої України», який відомий тим, що викликав на двобій Дмитра Табачника, та Василя Шпіцера – першого мера Львова часів незалежності.

28-річний Юрій Михальчишин, який виявився саме тим обіцяним Іриною Фаріон «сюрпризом» від ВО «Свобода», на відміну від своєї політичної сили, не сприймається всерйоз. Багато хто сподівався побачити кандидатом від «Свободи» самого Олега Тягнибока, але той обрав обласну раду. До речі, гіпотетичне висунення Тягнибока могло б стати шансом для Писарчука, адже електорат, який нізащо не голосуватиме за регіонала, поділився б між двома «титанами», а номер третій – як Леонід Черновецький у Києві 2006-го – міг би прорватись уперед. Та «Свобода» ухвалила слушне з політтехнологічного погляду рішення: лідерові партії, яка претендує на гегемонію в Галичині, не можна програвати.

Хоч після виборів Львів, імовірно, й матиме «нового старого» голову, обличчя влади в місті та області суттєво зміниться. Зважаючи на представницький рівень деяких списків до обласної ради, цей орган, попри порівняно невеликі повноваження, обіцяє бути своєрідним західноукраїнським парламентом (у найпершому значенні цього слова, від parler – говорити), де стинатимуться «Свобода» і Партія регіонів. Місце старих лідерських політсил займають нові («Фронт змін» і «Сильна Україна»), а також непомітні на всеукраїнському рівні партії, які добре зарекомендували себе на місцевій арені. Вчорашні титани, «Наша Україна» й БЮТ, відходять у минуле. Справжні соратники Тимошенко борються в судах за анулювання списків клону «Батьківщини», внаслідок чого партія не буде представлена в радах узагалі, а Юлія Володимирівна нібито має приїхати до Львова, щоб закликати голосувати за… Народний Рух України. «Дожилися», - сміються львів’яни…