На дошці пошани, де раніше вивішували фото найкращих робітників НЗФ, тепер фото колег, полеглих на війні

Нікопольський завод феросплавів (НЗФ) – найбільше підприємство з виробництва феросплавів у Європі і друге у світі. Завод, що годував стотисячний районний центр і є ключовим підприємством для міста, зараз опинився критично близько до зони бойових дій. Відстань від НЗФ до російських позицій – близько 5 км – долається пострілом з міномета, не кажучи вже про середньо- та далекобійну артилерію. У сонячну погоду звідси чудово видно лівий берег Дніпра, звідки росіяни й гатять щоденно по Нікополю.

Ще одна загроза поряд – це Запорізька атомна електростанція. Район ЗАЕС росіяни щільно укріпили важкою технікою і саме з території позаду станції постійно гатять із «Градів» та «Ураганів». Будь-який хибний постріл чи бракований снаряд, випущений поблизу реакторів, може спричинити катастрофу світового масштабу. Як жартують на самому НФЗ – таблетки від радіації їм тоді вже не знадобляться.

Нинішня зима є знаковою для підприємства – вперше за свою історію, а завод було засновано у 1966 році, НЗФ повністю зупинив роботу на невизначений термін. Через повномасштабну війну. За словами генерального директора Руслана Пономаренка, завод досі не оговтався від наслідків минулої зими, адже вже тоді росіяни методично обстрілювали підприємство, а з особливим завзяттям – генеруючі підстанції, через що підприємство працювало в аварійному режимі: «Про те, наскільки ми потребуємо електроенергії, знають всі. До війни ми споживали близько 5% від загального виробництва України, а це потужність одного ядерного реактора. Крім проблем з енергетикою, влітку ми зіштовхнулися ще з однією критичною ситуацією, коли росіяни підірвали Каховську дамбу, через що доступ до води було значно ускладнено. А для заводу, який повністю залежить від електроенергії та води, це величезні ризики. У нинішніх умовах ми розуміємо, що входити у зиму досить небезпечно, а, враховуючи наміри росіян знову обстрілювати наші енергетичні потужності, ми вирішили повністю припинити роботу до весни. Наші цехи повністю зупинені, можна сказати, що ми «законсервували» виробництво, йдеться лише про відвантаження продукції, яка була виготовлена раніше. Але у порівнянні з минулими роками це мізерні обсяги. Якщо до повномасштабної війни завод щорічно виробляв до 1 млн тонн феросплавів, у минулому році – близько 400 тис тонн, то за цей рік – 140 тис тонн. Проте і такі цифри суттєві, враховуючи, що ми перебуваємо біля лінії фронту під постійними обстрілами», – каже Пономаренко.

На самому НЗФ не лишилось жодної неушкодженої будівлі, більшість вікон розбиті і закриті фанерою та листами металу, а дірки у даху великих цехів пропускають сонячне світло. Найбільш «пам’ятними» стали прильоти кількох пакетів «Градів» (по 40 снарядів кожний!) на територію заводу. Також тут кажуть, що саме по НФЗ росіяни вперше у регіоні і вдруге, якщо говорити про всю Україну, застосували «Шахеди». За півтора року було знищено більше 9 тис. кв м конструкцій.

«Ми розуміємо, наскільки небезпечно працювати у таких умовах. Є спеціальні закриті канали, де ми відслідковуємо «тривоги». Є спеціальні сигнали і внутрішні повідомлення, які ми ігнорувати не можемо, тому доводиться зупиняти виробництво і всім іти в укриття. Доходило до того, що за добу перебували в укриттях до 12 годин. Авжеж від цього страждає виробничий процес. Можете уявити ефективність такої роботи, коли постійно спускаєшся у бомбосховище. Я нагадаю, що наш завод працював нон-стоп, без перерви, цілодобово», – додає Руслан Пономаренко.

Після того, як росіяни підірвали Каховську дамбу, цілий регіон на південь від Запоріжжя по течії Дніпра залишився без централізованого водопостачання. Влітку та восени влада це питання вирішувала водовозами із Запоріжжя, завозячи тонни питної та технічної води у регіон. Адже труби та насоси, які качали воду з Дніпра, після підриву ГЕС, «виринули на поверхню» і росіяни почали їх прицільно обстрілювати. Ремонтні бригади просто не встигали їх латати.

З літа будується водогін із Запоріжжя, який має забезпечити район водою. Саме ця труба може стати рятівною і для НЗФ. Але щоби підключитися до нового водогону, треба вирити траншеї, прокласти комунікації, саму трубу, і це все під постійним ризиком обстрілів.

«До кінця лютого ми плануємо завершити ці роботи. Це забезпечить нас водою, без якої неможлива робота всього підприємства. Небезпека? Звичайно, але ми готові до всього, за цей час дещо звикли, – розповідає Олег Камбаров, директор з капітального будівництва.

Камбаров живе на Лапинках – район Нікополя з приватним сектором вздовж Дніпра. З його вікон чудово видно інший берег річки та Запорізьку АЕС. Щодня він чує з тієї сторони рух важкої техніки, а всі його сусіди давно виїхали.

«Дочка наша переїхала у Дніпро, ми з дружиною і собакою лишились одні на районі. Так би мовити, охороняємо сусідні будинки. Спати ми за цей час звикли у підвалі. Вікна наглухо забили, але світло вмикати все одно не наважуємося – росіяни як тільки бачать освітлення у будинку, одразу накривають артилерією цей район», – бідкається він. 

До повномасштабного вторгнення основними українськими споживачами феросплавів були металургійні гіганти Маріуполя – завод «Азовсталь», комбінат імені Ілліча та криворізький «Арселор Міттал», але більшість продукції йшла на експорт, у понад 50 країн. За останні два роки виробництво впало у рази: потреби внутрішнього ринку скоротились, а з серпня зупинився експорт. Причиною цьому було закриття чорноморських портів, а транспортувати через Дунайські порти або сухопутним шляхом для НЗФ економічно не вигідно.

«Ми розуміємо, які зараз умови, тому на мінімальному рівні, з попередніх запасів, поставляємо на внутрішній ринок нашу продукцію. Проте війна рано чи пізно скінчиться і у першу чергу потрібно буде відбудовувати міста, нашу інфраструктуру, тому продукція металургів буде на 100% у попиті. Наше завданням на даний момент – зберегти потужності підприємства», – підсумував Володимир Ганоцький, начальник цеху виробництва феросплавів.

Нині більше шести сотень працівників заводу з 5 тисячного колективу наразі боронять Україну на фронті. На дошці пошани, де раніше вивішували фото найкращих робітників, тепер фото колег, полеглих на війні. Таких світлин вже більше 30…

Олексій Мужчина, «Главком»