Лист до Герман

Вирішив написати, бо вважаю, що Ваша збірка «Червона Антлантида» є предтечею підйому сучасної української літератури.

…бо критика, може, більш потрібна для

читаючих людей, ніж для самих писателів.

Леся Українка

Не є секретом для читаючих українців наявність дефіциту якісної художньої прози на сучасному етапі розвитку літератури. Та, з іншого боку – на кожний твір є свій читач. Але ж, мені, як людині, яка любить читати (досі виписую «Літературну Україну»!) і вихованому на українських класиках, став до вподоби зміст і форма живої та допитливої поетичної прози.

Так, до «Червоної Атлантиди» увійшли різні за жанром твори, які свідчать, втім, про хист письменника-майстра малої форми. Я б назвав «Піраміди невидимі» все ж таки, романом у новелах. Для читаючої публіки, сподіваюсь, не треба нагадувати, що подібний жанр в українській літературі започаткував Юрій Яновський. Кожна розповідь є одночасно закінченим витвором та частиною цілого. Разом з тим, читач сам може вибирати, який має бути кінець. Тобто, елементи нелінійної прози чітко прослідковуються на фундаменті доброї української класики. Авторські філософсько-епічні відступи органічно поєднуються з давньослов’янською міфологією, українськими звичаями та правдивим поетичним чуттям. Особливого наголосу набувають образи-ідеї (Ріка, Мати, тощо), через які концептуально поєднано все живе та неживе. Щось трапилось в хаті над Рікою, а що – то могли знати лише бузьки в гнізді, бо їм зверху більше видно, та стара грушка, що пхалася гіллям просто до переселенців у вікно.

Зберігаючи доброту і душевність, образи стають нам милі серцю, оскільки відсутнє протистояння добрий/злий герой. Тому, ми і любимо героїв такими, якими вони є: простими, справжніми та щирими! Церква стояла б замкненою і дочекалася б кращих часів нерозграбованого, якби одного дня не приїхали якісь пани з області, здається, з музею атеїзму, і якби їм тоді Кровзалляє не довірив ключі. Але Кровзалляє відімкнув церкву гостям, а сам пішов пити горілку, та так більше й не показався… Він ходив тепер задоволений, переконаний, що навів новий лад. А Касунька вночі крала ключі з його незмінних сірих ногавиць і відчиняла потайки каплицю… У кожному селі була своя Касунька, і знаходився спосіб на кожного Кровзалляє.

Мова багата на ідіоми та порівняння (чоловіки липли до неї, як до меду; кому війна, а кому – комерція, тощо), лексеми із зменшено-емоційними суфіксами (Скрипонька, звичайнісінький, жидівочка, Ладонько), побутові лексеми галичан (кабата, вельон, онуч, конкубант, обцаси), що цілісно передають колорит мовлення та увиразнюють стиль твору.

Що ж до повісті «Червона Антлантида», то вона ще не закінчена, тому, - і думка моя про неї ще не закінчена. Але мушу зняти капелюха перед Вами у тому, що подібних творів у руслі екзестенційної психотерапії сучасна українська література ще не мала (за виключенням спроб Вікторії Муун).

Окремо хочу зупинитись на фресках («Щастя Юлії С.», «Версія нецензурована», «Kaiserin Elizabet»), у яких найбільш виразно прослідковується особлива композиційна структура мистця: монтажна форма подієвої композиції з послідовним нанизуванням основних характеристик образів спонукає до неочікуваної глибокої кульмінації. Світ, який собі збудували троє нещасних людей, завалився і тянув у прірву їх самих. Досі і та обставина, що вони, не домовляючись, прийняли все як є, що вони, не підписуючи протоколу про невтручання, закрили свої серця на замок, що вони дали шанс одне одному вдавати, ніби нічого не трапилось, що можна існувати так, як до того дня, коли розстались на літні канікули, - досі це давало їм можливість жити, дарувало їм шанс погодитися із самим собою, умертвити сумління, а значить – біль… Але сьогодні впали мури у замку їхнього спокою… («Версія нецензурована» ) У фресках, особливо, рубані речення переплітаються зі складними синтаксичними конструкціями, що надають стилю цікавий неповторний аромат художнього сприйняття.

Можливо, я трохи видаюсь старомодним… Але, мені здається, що література все ж таки, має бути посібником життя: добро, красота та істина – головні критерії в оцінці творів, за умови відсутності менторства (де правда перетворюється на пропаганду). Цим і цінна Ваша збірка на сучасному етапі розвитку української літератури. Використовуючи уривки Вашого твору для вправ на уроках з української мови, сподіваюсь, спонукаю своїх учнів до взаємоповаги та любові до мови, аби у перспективі «зіткнутися з отим правдивим дивом природи», що Невидимі Піраміди бачить»!

Як людина, яка трохи знається на філології, мушу визнати, що подібна збірка вимагає потужного інтелекту, душевної глибини якостей від автора та, просто, - чималої фізичної витривалості.

Отож, міцно та щиро стискаючи Вашу руку, прошу Вас, пані Ганно, пишіть! Для таких як ми, але – ПИШІТЬ!

З шаною,

учитель української словесності Марко ГРАДОВСЬКИЙ ([email protected])

Лист надруковано в продовження дискусії про літературні творчість радинка Президента Ганни Герман. Більше читайте тут