Хроніки енергоолігархії: 20 років залежності

Усі двадцять років енергія залишалася головним рушієм успіху будь-якого великого бізнесу. І немає значення чи це металургійні заводи, хімічна промисловість, машинобудівна галузь або ж агропромисловий комплекс – усі вони потребують енергії. Природний газ, нафта, вугілля, електроенергія, облгази, енергогенеруючі підприємства, обленерго, теплокомуненерго, теплоелектроцентралі, атомні електростанції, нафтопереробні заводи, нафтобази, АЗС – це неповний перелік енергетичних ресурсів і підприємств, за які з 1992 року розпочалася запекла війна, що триває і на двадцятому році незалежності.

Залишимо наразі без оцінки законність методів і шляхів, за допомогою яких більшість енергетичних підприємств перейшли під контроль приватного бізнесу. Результатом «приватизації» з присмаком державної корупції стала поява впродовж 1990-х рр. олігархічної енергетики України. Це і стало основою для подальшого формування решти економіки України згідно олігархічних «правил», а точніше відсутність будь-яких правил. Цікаво, що за останні 5-7 років непристойний термін «олігархія» поступово розчинився у медіа-просторі, а «олігархів» стали величати пристойними словами «власники», «бізнесмени», «фінансово-промислові групи». При цьому походження їхніх капіталів було і залишається ближчим до «олігархії». Та й прізвища «олігархів», що стали «бізнесменами» чомусь залишилися ті ж самі – Ахметов, Коломойський, Пінчук, Гайдук, Тарута, Жеваго, Ярославський, Суркіс та інші.

Формування енергоолігархії зруйнувало енергетичну незалежність України. Державі варто було би залишити реальний контроль хоча би над половиною відданих за безцінь об’єктів і сьогодні перед нашими очима була абсолютно інша – енергетично міцніша Україна. Тому спробуємо подивитися на етапи, які українська енергетична галузь долала протягом двадцяти непростих років.

1. Від страйків шахтарів і руйнування вугільної галузі у 1991-1996 рр. до прихованої приватизації.

Без перебільшення можна сказати, що на початку 90-х однією із найпопулярніших тем було вугілля, шахтарі і проблеми із копальнями. Газ був дешевий, а металургія, за вплив на яку боролися майбутні «ахметови-пінчуки-коломойські», потребувала вугілля.

Під тиском МВФ роздуту до неймовірних меж і збиткову вугільну галузь почали нещадно скорочувати і закривати шахти. Відсутність роботи і невиплата заробітної плати штовхала шахтарів на перманентні страйки протягом усіх 90-х рр.. Доки видобуток вугілля не зменшився із рівня у 1991 р. (135 млн. т) до рекордно мінімального обсягу у 1996 році (70 млн. т) доти спокою у вугільному господарстві не спостерігалося. Прибуткові шахти напівофіційно перейшли під вплив олігархів, а державні збиткові шахти отримували допомогу від держави і також вже контролювалися далеко не «червоними директорами».

Нині вугільна галузь перебуває у стагнації. Власники шахт особливо не переймаються інвестиціями у свої підприємства, як зрештою і держава. Головною ціллю для всіх учасників вугільного бізнесу в Україні залишається участь у розподілі багатомільярдних державних дотацій, які щороку виділяються на підтримку шахт. У 2010-2011 рр. продовжилася тіньова приватизація прибуткових шахт, яку продовжують маскувати під концесію чи оренду. При цьому приклад двадцяти років засвідчив, що «інвестори» пам’ятають лише про видобуток і продаж вугілля, а про взяті на себе зобов’язання різко забувають.

2. Від базової приватизації в енергетиці у 1993-2002 рр. до початку великого розпродажу у 2009-2011 рр.

Офіційно із 1993 р., а насправді із 1992 р. розпочалися процеси приватизації підприємств енергетичної галузі. Насамперед це стосувалося підприємств із газопостачання та газифікації (облгазів), обленерго, енергогенеруючих комплексів, нафтопереробних заводів і нафтобаз. Найпопулярнішим шляхом здобуття контролю над підприємством було доведення до стану банкрутства або формування боргів, які у час суцільного безгрошів’я виплатити підприємству було нереально. До 2001 року всі ці підприємства отримали нових власників або знаходилися під їх оперативним контролем. Ноу-хау вітчизняної олігархії полягало у тому, що отримавши у руки міноритарні пакети акцій (буквально від декількох відсотків до 50%), їх ставленики узурпували підприємства. Для легітимного «вимивання» коштів облгази, обленерго і НПЗ обсідали як мухи посередники.

Довершили приватизацію – уже офіційну, із залученням міжнародних корпорацій, з проведенням презентації на світових ринках – у 2000-2001 рр. за часів прем’єрства Ющенка і віце-прем’єрства Тимошенко. Щоправда, це стосувалося лише обленерго, але на той час здавалося, що саме так у майбутньому (яке вже давно настало) буде відбуватися приватизації всіх інших об’єктів в Україні.

У 2009 році уряд Тимошенко запланував продаж решти державних пакетів акцій енергогенеруючих компаній та обленерго. Кабмін Азарова продовжив приватизаційні процеси в енергетиці. І це можна вважати лише розминкою перед майбутніми великими приватизаційними хвилями в енергетиці. На черзі ТЕЦ і ТЕС – проект розпорядження про їх приватизацію вже готовий. А за ними допродадуть державні частки облгазів і перейдуть на останній рівень – до приватизації АЕС і ГЕС. Тема газотранспортної системи взагалі не обговорюється, оскільки у нинішніх переговорах з Росією в України не залишається козирів, якими можна було би оперувати. Для Києва залишається лише шанс заручитися підтримкою Євросоюзу, який може отримати нарівні із Москвою частку в управлінні української ГТС.

3. Бартер в енергетиці і «віялові» відключення електроенергії у 1993-2000 рр.

Пліч-о-пліч із питанням приватизації об’єктів енергетики йшло питання бартеру. Про нього варто сказати окремим пунктом, оскільки саме бартерні схеми дозволили майбутнім власникам облгазів, обленерго, НПЗ увійти у змову із державними чиновниками та проштовхнути на державному рівні підтримку приватизації. Справді, з точки зору тодішніх керівників галузі і держави було цілком логічно передати управління підприємствами із «невмілих» державних рук у «шустрі» приватні. У той час бартерні схеми покривали 50% усіх розрахунків за енергоносії. Та що говорити, коли навіть атомні електростанції отримували паливо для реакторів по бартеру.

І Тимошенко, яка у 2000 році організовувала прозору приватизацію в енергетиці, фактично знищувала бартерні схеми, що були створені за її безпосередньою участю. Це відбувалося у той час коли вона очолювала енергетичного монстра середини 90-х – компанію ЄЕСУ.

Проблеми у вугільній галузі, газовій сфері, «приватизація» облгазів та обленерго спричинила загальну кризу в енергетичній системі України. До цього ще додавалася загальна кризова ситуація в економіці країни. Наслідком цього стали символічні для 90-х рр. постійні відключення електропостачання по території всієї України. Бартерні схеми і, відповідно, відсутність живих грошей були чи не головною причиною такого явища.

4. Від епоха газових трейдерів у 1993-2002 рр. до монополізації газового ринку.

Середина 90-х рр. – це час, коли місце незграбних чиновників газової галузі України впевнено зайняли авантюристи. Не усвідомлюючи важливість цієї сфери для енергетичної безпеки держави у майбутньому, газові трейдери почали нещадно експлуатувати її для отримання швидких і величезних прибутків. У тому числі буремні 90-і відзначилися тим, природний газ став чинником, який дозволяв доводити до банкрутства енергозалежні підприємства з наступним їх викупом за борги.

Найбільш відомими газовими трейдерами стали «Республіка» (Ігор Бакай), «Олгаз» (Олег Іщенко), «Інтергаз» (Ігор Бакай, Олексій Івченко, Ігор Шаров), «ЄЕСУ» (Павло Лазаренко, Юлія Тимошенко), «Славутич» (Григорій Суркіс, Віктор Медведчук), Eastern Distribution Limited (Віталій Гайдук, Сергій Тарута), «Интерпайп» (Віктор Пінчук), «Ітера», «Укрросгаз».

Поряд з ними не менш успішно функціонували десятки дрібніших трейдерів, які в основному обслуговували або конкретні регіони, або групи компаній, які вже тоді формувалися. Це був насправді золотий час для торгівлі газом, оскільки левову його частину оплачували не грішми, а товаром. Першим цю ідею у газовому бізнесі апробував Бакай, а всі інші лише наслідували його стиль.

Проте, у 2002 році закінчився «золотий» час для трейдерів. Поява на українському ринку зареєстрованої в Угорщині EuralTransGas поставила хрест на останньому сильному газовому трейдері, яким була «Ітера». Проте, звинувачення у причетності до EuralTransGas Семена Могілевича, якого розшукувало американське ФБР, породило на світ нову структуру – швейцарську RosUkrEnergo. І до появи EuralTransGas, і до появи RosUkrEnergo мав безпосереднє відношення Юрій Бойко, який у різні часи очолював «Нафтогаз України» і Міністерство палива та енергетики. Пізніше вже стало відомо, що в тіні залишався інший не менш важливий учасник монополізації газового ринку України Дмитро Фірташ.

Але у 2009 р. підійшло до кінця і панування RosUkrEnergo. Вже другий рік Україна має прямий газовий договір із Росією і суперечливі контракти, які викликають багато запитань і створюють ще більше проблем для економіки України. Використовуючи ці фактори співвласник RosUkrEnergo Дмитро Фірташ не втрачає надію повернутися на газовий ринок нашої держави. У будь-якому випадку RosUkrEnergo залишається майже монополістом на ринку облгазів, які постачають газ споживачам України.

5. Приватизація нафтопереробної галузі та переділ ринку нафтопродуктів у 1993-2010 рр.

Боротьба, яка розпочалась на початку 90-х рр., за українські НПЗ триває і донині. Тому говорити про існування періоду стабільності у цій сфері було би самовпевнено. Перша хвиля приватизації НПЗ і нафтобаз, які були представлені у кожній області, завершилася до 1998 р. На той час із шести діючих заводів лише один частково належав Росії – «Укртатнафта» (Кременчуцький НПЗ). Наступний етап приватизації НПЗ розпочався в 1998 і тривав до 2003 р. За цей час із шести НПЗ уже чотири належали росіянам – Кременчуцький НПЗ, Одеський НПЗ, Лисичанський НПЗ і Херсонський НПЗ. Два заводи у Дрогобичі і Надвірній залишалися під контролем України. Проблема полягала у тому, що вже навіть на середину 2000-х рр. ці два заводи морально і фізично застаріли без можливості їх успішної модернізації. Нарешті, третій етап поділу ринку нафтопереробки України тривав від 2004 до 2010 року. За цей час група «Приват» сконцентрувала у власності Дрогобицький, Надвірнянський і Кременчуцький НПЗ. Особливо показовим стала де-факто рейдерська «купівля» заводу у Кременчуці і остаточне витіснення звідти росіян-татар. Протягом цього етапу остаточно «вмер» завод у Херсоні, припинив роботу Одеський НПЗ, звели до мінімум свою діяльність Дрогобицький і Надвірнянський НПЗ, практично переорієнтувався на російський ринок Лисичанський НПЗ. Єдиним заводом, який залишається здатним до повноцінної роботи на українському ринку став Кременчуцький НПЗ. Таким є наслідок впливу групи «Приват» на ринок НПЗ і нафтопродуктів.

6. Газові війни з «Газпромом» і Росією – від 1991 до 2011 р.

У середині 90-х ще не існувало терміну «газова війна», але вони уже тривали. Росія завжди не рівно дихала щодо української газотранспортної системи, а особливо підземних газосховищ. У 1995 році Україна була буквально у двох кроках від того, щоб створити діюче спільне підприємство із «Газпромом» і внести в СП підземні газосховища. Американська аудиторська компанія Arthur D. Little навіть провела оцінку двох найбільших сховищ газу України і оцінила їх вартість у 10 млрд. дол. Тоді як росіяни оцінили ці ж газосховища у 400 млн. дол.

Тому немає чого дивуватися, що минуло 15 років, а віз і нині там – тобто «Газпром» і далі намагається вхопити українську трубу і ПСГ. Більш-менш спокійним можна назвати період другого терміну Леоніда Кучми з 1999 по 2004 рр., коли «Газпром» не показував свої пазурі.

Не новина також і бажання Росії використати фактор тиску газом для отримання у власність підприємств України. У 90-х «Газпром» перманентно озвучував бажання взяти участь у тогочасній приватизації підприємств (особливо хімічної галузі), але до діла так і не дійшло. В кінці 2000-х російський газовий монополіст зробив все простіше – скупив хімічні заводи і облгази руками RosUkrEnergo і Дмитра Фірташа.

А показові газові кризи у 2006 і 2009 рр. – це лише був засіб для отримання вигідних для Росії умов. Тим паче, що у 90-х при наявності заборгованості «Газпром» неодноразово погрожував Україні відключити газ, але вміння Леоніда Кучми знаходити спільну мову за склянкою чаю із президентом Росії Борисом Єльциним завжди ставали у пригоді і вирішували проблеми.

7. Дешевий газ протягом 1999-2006 рр.

Постійні проблеми с «Газпромом» породжені залежністю України від одного постачальника газу і значною енергоємністю економіки України. Не в останню чергу це було спричинено так званою політикою «стабільності», яку проводив президент Леонід Кучма. Від 1999 до 2004 р. – і ще два роки президентства Віктора Ющенка до 2006 року, – ціни на газ для населення не зростали і штучно утримувалися на рівні 175 грн. за 1000 куб. м. (з лічильником) і 190 грн. (без лічильника). Замість того, щоб реалізовувати поступове підвищення ціни на газ для внутрішнього споживача кожен наступний президент робив вибір на користь політичної доцільності. Тобто, не підвищували ціни на газ для населення турбуючись про свій політичний рейтинг. Віктор Янукович, на жаль, продовжує ганебну і водночас згубну для економіки України практику утримування низької ціни на газ. Навіть попри тиск МВФ влада уникає зробити такий непопулярний крок.

8. Виживання атомної енергетика у 1992-2000 рр.

Атомну енергетику також не оминули економічні проблеми 90-х. Головними труднощами з якими зіткнулися АЕС були різноманітні трейдери, що поставляли паливо для АЕС, заборгованості за електроенергію, а також занижені ціни на вартість атомної енергії. Відключення електроенергії у 90-х додатково загострювали питання добудови двох блоків на Хмельницькій і Рівненській АЕС. Не менш актуальним залишалося питання поставок палива і фактична боротьба, яка тривала між російськими і американськими виробниками. Водночас гостро стояло питання закриття Чорнобильської АЕС. Світова спільнота підганяла Україну. Наша держава постійно шукала і збирала кошти на проект укриття Чорнобиля. І у 2000 році Леонід Кучма «урочисто», здавалося, поставив крапку на цій проблемі.

Проте, 2011 рік засвідчив, що із болючих питань діяльності українських АЕС у 90х- рр. вирішили тільки одну – неплатежі за енергію. Решта проблем тишком-нишком переповзли у XXI століття. Проект укриття Чорнобиля вийшов недоробленим і тепер потребує ще більше коштів, більшу частину з яких Україна у цьому році змогла зібрати. Не втратила свою актуальність ідея добудови блоків Хмельницької і Рівненської АЕС, але тепер замість коштів європейських фінансових інституцій Київ орієнтується на кредити Москви. Нарешті, триває перетягування канату між російським «Твелом» і американським «Вестінгаусом» щодо постачання палива для наших АЕС.

9. Створення «Нафтогазу України» у 1998 році.

У 1998 році колишній газовий трейдер Ігор Бакай втілив ідею концентрації у державних руках залишків нафтогазового майна України (облгазів, підприємств видобування і транспортування газу і нафти, підприємств із переробки газу і нафти). Попри суперечливе ставлення до персони Бакая слід визнати, що він був одним із перших хто відчув кінець епохи газових трейдерів. Власне, у рамках «Нафтогазу України» було створено великого газового трейдера «Торговий дім «Газ України», але який був покликаний працювати на благо держави. Тринадцятирічне функціонування «Нафтогазу України» засвідчило, що ця компанія виконала лише одну свою місію – це зберегла на певний час від подальшого розкрадання (під прапором приватизації) решту майна нафтогазового комплексу. Проте, відсутність політичної волі у Леоніда Кучми і Віктора Ющенка протягом 2000-х рр. виробила ставлення до «Нафтогазу» як до «дійної корови» з наступною експлуатацією цієї компанії лише для викачування грошей. Такою вона і залишається у 2011 р.

10. Нафтопровід «Одеса-Броди» як приклад спроби диверсифікації енергопостачання (1996-2011 рр.)

З 1996 по 2002 рік керівник магістральних нафтопроводів «Дружба» Любомир Буняк вперто будував нафтопровід «Одеса-Броди» для створення альтернативного шляху постачання нафти на українські нафтопереробні заводи. Шалене протистояння цьому як всередині країни, так і з боку Росії призвело до того, що ще два роки з 2002 до 2004 добудований нафтопровід стояв «сухий». Та й ініціатора будівництва нафтопроводу Буняка вже давно випровадили із нафтогазової галузі. У 2004 р. перемогли лобісти російських інтересів, яких тоді уособлював нинішній міністр енергетики Юрій Бойко, і нафта потекла не в сторону Європи, а навпаки з Бродів до Одеси. Прокачка нафти не складала обіцяних 9 млн. т/рік, а лише зменшувалася. Росія досягла своєї цілі і фактично закрила можливість качати нафту у бік Європи. Полегшено зітхнули і поляки, які з кінця 90-х завжди лише говорили про готовність добудувати трубу від Бродів до польського Плоцька і транспортувати нафту в ЄС. А самі не зробили жодного конкретного кроку у цьому напрямку.

До 2008 р. росіяни фактично припинили постачати нафту по «Одеса-Броди». І лише у 2011 році Україна спробувала качати нафту у напрямку з Одеси до Бродів. Щоправда, не у європейському напрямку, а в білоруському. На жаль, експеримент протривав лише два місяці і білоруси, виторгувавши у Росії дешевшу нафту, відмовилися від експлуатації маршруту. Так і стоїть нафтопровід фактично «сухим». «Одеса-Броди» став яскравим прикладом як ідею диверсифікації енергоносіїв в Україні знищують під корінь свої ж рідні чиновники.

11. Переділ власності облгазів у 2006-2011 рр. на користь «Газпрому».

Стабільність та мирний час для підприємств із постачання газу та газифікації (облгази) закінчилася у 2006 році. Близька до російського «Газпрому» компанія Дмитра Фірташа RosUkrEnergo активно втрутилася у боротьбу за облгази. У 2006-2007 рр. використовуючи адміністративний ресурс близькі до RosUkrEnergo офшори взяли під контроль половину із всіх облгазів України, які постачають споживачам приблизно 2/3 усього обсягу газу. Адмінресурс для Фірташа і «Газпрому» забезпечив тодішній міністр палива та енергетики Юрій Бойко. Тиск та кримінальні справи «допомогли» Олегу Бахматюку та Ігорю Єремєєву розпрощатися із групою облгазів у Західній Україні – Волынь-, Закарпат-, Івано-Франківськ-, Львів- та Чернівцігаз плюс Чернігівгаз.

Тоді ж таки іще одна впливова газова група Карпенка-Якубенка отримала «пропозицію» від якої було дуже тяжко відмовитися і продали Хмельницьк-, Житомир-, Дніпропетровськ-, Миколаїв-, Рівне-, Запоріж- і Тисменицягаз. В результаті Бахматюк переключився на яйця і сільське господарство, а Якубенко – на готельний і туристичний бізнес.

У 2006 р. нарівні із RosUkrEnergo у боротьбу за роздрібний український ринок газу вступила російська «Ренова» Віктора Вексельберга. «Ренова» скупила п’ять облгазів на Східній Україні – Харків-, Харківміськ-, Дніпро-, Криворіж- і Донецькмісьгаз. А вже у 2011 р. стало відомо, що Вексельберг домовився із «Газпромом» про те, що українські облгази перейдуть у власність дочірньої компанії «Газпрома». При цьому слід зважати, що з 2008 року в Україні вже працює «Газпром збут України». Таким чином найближчим часом слід очікувати посилення офіційної присутності і формалізації присутності «Газпрому» на українському ринку облгазів.

12. Занепад видобутку газу і нафти в Україні.

Із неймовірною впертістю вітчизняні енергочиновники пророкували у 90-х і 2000-х роках ріст видобутку українського газу із 18-20 млрд. куб. м. до 30-35 млрд. куб. м, а нафти – із 3-4 млн. тонн до 7-9 млн. т. Такі цифри фігурували у постійно оновлюваних глобальних енергетичних планах і стратегіях. В останній Енергетичній стратегії України на період до 2030 р. також вписали нереальні для нинішньої економіки цифри, яких нафтогазова галузь має досягнути у 2030 р. – 28 млрд. куб. м газу в Україні (плюс видобуток 10 млрд. куб. м газу за кордоном) і 8 млн. тонн нафти. При цьому у державі відсутня програма розробки глибоководного шельфу, а вже поспіхом укладають меморандуми та угоди із зарубіжними компаніями про освоєння конкретних ділянок Чорноморського шельфу.

Поряд із такими фантастичними сценаріями у державних газо- і нафтовидобувних компаній залишалося все менше і менше коштів для проведення геологорозвідувальних робіт і розробки нових родовищ енергоносіїв. Особливо шкодило і продовжує шкодити штучне утримання ціни на газ для населення і ТКЕ на необґрунтовано низькому рівні. Така ситуація заморозила рівень видобутку газу на рівні 20 млрд. куб. м. щороку з тенденцією зниження до 18 млрд. куб. м протягом наступних 5 років. Це ж спостерігається із видобутком нафти, який катастрофічно зменшується за останні два роки. Виснажлива експлуатація родовищ «Укрнафтою», яка контролюється групою «Приват», скинула Україну на найнижчий рівень видобутку за увесь період незалежності України.

13. Від розчарування до захоплення альтернативною енергетикою.

На початку 90-х тема розвитку альтернативної відновлювальної енергії отримала популярність в Україні. Перед очима були приклади реалізації ще за часів СРСР перших сонячних і вітрових станцій в Україні. Наша держава навіть започаткувала велику програму розвитку вітрової енергії на 1996-2010 рр., але за увесь час надала фінансову підтримку на суму 500 млн. грн. Результатом мало стати досягнення енергетичної потужності обсягом у 2 ГВт. Замість цього програма була втілена лише на 5% і було збудовано вітряків лише на 90 МВт.

Проте, розчарування відверто слабенькими успіхами у вітровій енергетиці змінилося захопленням після того як у світі із середини 2000-х різко почала дорожчати нафта і природний газ. Альтернативна енергія стала вигідною. Також Україна встановила привабливі високі «зелені тарифи» для тих підприємств, що інвестують у енергію вітру, сонця, малих ГЕС, біомаси. І вже за підсумками 2010 року в Україні запрацювали перша сонячна електростанція ActivSolar на 7,5 мегават, а у 2011 р. вони ж продовжили будувати й інші станції. Поблизу старих вітроелектростанцій у Донецькій області з’явилися нові вітрові електростанції – «Вітровий парк Новоазовський» і «Вітровий парк Очаківський». І навіть найбагатший українець Ринат Ахметов започаткував власний бізнес в альтернативній енергетиці також з прицілом на вітрові станції.

Усі двадцять років незалежності три президенти України – Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко – потихеньку розбазарювали енергетичний потенціал України. Хтось з них це робив у більшій мірі, а хтось – у меншій. І Віктор Янукович не став винятком. Він продовжує політику експлуатації з наступним виснаженням і поглибленням енергетичної залежності України у світі, де енергоресурси є кровоносною системою будь-якої економіки.

Аби задовольнити зростаючі апетити як українських олігархів, так і транснаціональних корпорацій, – які вже приглядаються до енергетичних підприємств та ресурсів України, – скоро доведеться ділитися не лише облгазами, обленерго, вугільними шахтами, теплокомуненерго, ТЕЦ. Не варто сумніватися, що у близькому майбутньому на нас чекатиме приватизація газотранспортної системи, атомних електростанцій, гідроелектростанцій.