«Свобода» - інструмент збереження влади Януковича?

Повсякчас у нашому інформаційному просторі присутні ремствування стосовно гіркої долі національної свідомості. Але із кожним новим роком справді серйозну дискусію щодо подальшого втілення національної долі та її форми, змісту, перспективи віддаляє відверта клоунада політиків та плебейські суперечки у коментарях, соцмережах та форумах.

Хоча націоналізм заслуговує на більш професійне ставлення.

Можливо, слід нарешті з’їхати з траси, по боках якої мітингують «австрійський генштаб» та «ординські манкурти» і поговорити «про це» у цивілізованому форматі.

Визнаємо, що український національний рух досяг своєї мети 24 серпня 1991 року. Після цього все більш заплутаною виглядала ідея та позиція тих, хто називав себе націоналістами або націонал-демократами.

Врешті-решт, тепер маємо якийсь «бандерівський лубок» у вигляді «Свободи», яка посіла передостаннє місце у Верховній Раді за кількістю мандатів та грає роль архізручного, як сказав би Ілліч, цапа-відбувайла для недоброзичливців України та досить практичного знаряддя збереження при владі великої буржуазії, яка злилася із державним апаратом на період до 2020 року, а може й на довший.

Насправді, для політичних істориків та істориків економіки у цьому феномені немає чогось надприродного.

Нинішній період української історії є, насправді, останнім моментом пострадянського буття нашої держави і народу. Це цілковита перемога номенклатурних капіталістів, що їх генерувала ще не дуже помітна в свій час, але жвава криміналізація партійної та виконавчої бюрократії УРСР доби застою. За чверть століття – не багато, і не мало, а якраз достатньо – конгломерат зрадників комуністичної ідеї перетворився на правлячий клас здоровезної промислово-аграрної території на сході Європи, загорнувшись у жовто-блакитний прапор і забивши конкурентів золотим тризубом.

Свідки цієї доби у пенсійному віці і будуть писати мемуари, де історію буде змальовано так само, як, наприклад, розбудову франкського королівства у римській Галлії чи етап первинного накопичення капіталу в Чикаго, штат Іллінойс.

Можна, звісно, втішатися думкою про те, що півтора століття опісля подій, що їх викладено у відомій трилогії Теодором Драйзером – з Чикаго вийшов на президентську пряму Барак Обама. Або що півтори тисячі років після звитяг Хлодвіга Франція представляє собою взірець демократії та захисту прав людини.

Але ми живемо зараз.

Життя, крім того, пришвидшилося завдяки глобалізації, комунікаційним технологіям постмодерну, тощо.

Відтак, постає питання, чи не перетворився український націоналізм остаточно на реакційну ідеологію великої буржуазії, яка хіба що повикидала – і то частково – звідти «галліцизми», чи зберігає націоналізм демократичний потенціал, або ж він, так чи інакше, призведе нашу громадсько-політичну ситуацію до сумних наслідків стабілізаційної операції НАТО?

Можливо, комусь такий сценарій сьогодні вважається неймовірним. Але, на жаль, саме до цього веде логіка розвитку нового світового порядку, що міцно вкорінений у ліберально-демократичні, із певними регіональними варіаціями, цінності.

Мине трохи часу, і цинічні маніпуляції політичних технологів поставлять на герць «режим кримінальної плутократії» (Грін Міллер), що ототожнюється із «креольським» капіталом і націонал-соціалістів із вуличним потенціалом. Між цими скелями буде розтрощено ліберальних та соціальних демократів, анархістів та громадських активістів, навіть троцькістів та сталіністів.

Звісно, надія помирає останньою – а раптом (а чому раптом, якщо єдиною вагомою причиною може бути «батіг ЄС»?) креольський капітал навернеться до лібералізму, а раптом націонал-соціалізм чи-то збанкрутує, чи-то його викорінить нинішня влада (сумнівно, він аж надто корисний!), чи-то його розчинить об’єднання умовних лібералів та умовних націонал-демократів (підстав так вважати поки що немає).

Сусідній Росії також дуже вигідний конфлікт в Україні саме такого типу – олігархії та націонал-екстремістів (принаймні, позірних). Хіба ж Європа чи США протестуватимуть проти суттєвої допомоги Москви у спільній міжнародній операції, яка розгортатиметься цілком законно, за одностайного голосування Радбезу ООН, із відновлення правопорядку та стабільності на території, де знаходяться ядерні об’єкти, газотранспортна система та чималі арсенали? Звісно, ні.

Як відвернути подібний – цілковито реальний – сценарій, шиття якого вже можна помацати у методичних розробках стосовно контрмітингів, що їх оприлюднив Андрій Юсов? Висловлю лише свою особисту думку.

Слід давно вже припинити дратувати «східняків» - вочевидь, етнічна група українців, їхня мова, культура та яка-не-яка самоврядність збереглися лише і виключно завдяки перемозі СРСР (і союзників, звісно) у Другій світовій війні. Збереження українців – як цю формулу люблять «свободівці» – стало можливим не завдяки партизанській війні, в якій не було ані однієї тисячної шансу на перемогу (а відтак це було цинічне винищення тих самих національних кадрів), а завдяки стратегії інтеграції у радянські органи влади, інші радянські системи і вертикалі, вичікування слушного часу.

Логічно, що тривають історіополітичні ігри, про які вичерпно дослідили Олексій Міллєр та Микола Рябчук: і врешті-решт, ми і наші російські сучасники не можемо бути винними у тому, що південно-західні руські князівства централізувала Литва, а північно-східні – Орда. Агов, це було сім століть тому! Хто може виграти у конкурсі меншовартості? Найпотужніший примітив?

Реформа українського націоналізму має отримати не єгипетський часів Мубарака і не китайський часів Чан Кай Ши, а «євроатлантичний» формат – принаймні «праволібертаріанського руху «Пиття чаю», грузинського «Національного руху», румунських ліберал-демократів, ізраїльського «Лікуду», французького республіканізму, тощо.

Можливо, у цьому переліку прослідковується концептуальний відчай – але допоки українська «традиційна правиця» (бо сучасна українська правиця, поза сумнівом з точки зору будь-якого дослідника ідеології – це Партія Регіонів!) не зміниться якимось подібним чином – її доля програвати, служити боксерською грушею і зручним пугалом.

Українське суспільство ще чекає на конструктивну, здійсненну політичну програму тих, хто захист національного інтересу, культурної традиції, декларацію «самості» – не протиставляє цінностям європейської цивілізації та мільйонам власних співгромадян. Ще чекає, але вже готується стрибнути у вир самовбивчої боротьби агресивного популізму із добре озброєним гангстерським капіталізмом…