Росії вистачить для всіх

У східнослов’янському світі продовжуються суперечки про спадкоємців Київської Русі. Українці й надалі намагаються навести лад зі своїм минулим, а поляки мусять прийняти їхній вибір – бо не можемо замість нього нав’язувати їм власне бачення їхньої ж історії.

Найперші згадки про Київську Русь – першу державу східних слов’ян - родом з ІХ – го віку. В наступному столітті до Русі входили землі сучасної західної та центральної України ( Київ, Чернігів, Володимир – Волинський, Галич), Білорусії (Полоцьк) і частина земель північної і західної Росії (Рязань, Владімір, Новгород) з виходом до Балтійського моря. У 988 – му році великий київський князь Володимир прийняв християнство від Візантії – відтак Русь опинилась у сфері культурного і частково політичного впливу Константинополя, згодом ставши частиною православного світу. Наступник святого Володимира - Ярослав Мудрий - внутрішньо зміцнив державу, але потім поділив її серед своїх синів, що призвело до її розпаду на князівства.

У 1240 – му році Київ був захоплений монголо – татарами, а решта руських земель почала розвиватися незалежно одна від одної. Найважливішу роль на півночі відігравало Новгородське князівство, на заході – Галицько – Володимирське ( яке також називали Галицько – Волинське) , а на сході - Володимирсько – Суздальске ( відоме також як Суздальско – Ростовське князівство). Допоки Новгород не намагався відігравати більшої ролі на території східних слов’ян, а Галицько – Волинське князівство з часом підпорядкувалося Польщі та Литві, щораз сильнішу роль почало відігравати Московське князівство ( насамперед у період монголо – татарського іга, а потім і після його повалення). Москва розпочала прісновідомий процес «збирання земель руських» - а у 1667 – му році після Андрусівського перемир’я цей процес захопив і Київ.

-- Вкрасти Київ

У XIX віці в російській історіографії з’явилась теорія про спільне походження східних слов’ян: їхньою першою прадержавою була Київська Русь, наступницею якою стала російська імперія. Київ представлявся – зі слів

російського історика Миколи Карамзіна – як «давня територія Росії» і «мати усіх російських міст». Тезу про спадкоємність Київської Русі і російської держави мала підтвердити концепія сформульована Михайлом Погодіним, згідно з якою перші мешканці московського князівства прибули туди з берегів Дніпра (рятуючись від татаро-монгольської навали ), а пізніше спорожнілі українські землі заселили мешканці Польщі та Литви.

Цю ідею підхопила і радянська історіографія. Після 1917 – го СРСР пристав до історичної спадщини Київської Русі, яка мала б стати фундаментом братерства східнослов’янських народів. Формально декларувалось, що росіяни, українці та білоруси – рівноправні нащадки Київської Русі, однак на практиці домінувала позиція, що Русь – це, власне, Росія. Ця концепція у вульгарній формі знайшла відображення у західній історіографії, що видно навіть на семантичному рівні – Русь часто утотожнююється з Росією (фр. Russie de Kiev).

Спільне минуле часів Київської Русі, а відтак роль Києва в історії Росії, істинно окреслює політику Російської Федерації стосовно України – як на емоційному рівні «росіяни пов’язані з Києвом»), так і з «корисливим умислом» ( росіяни вважають, що зможуть грати на аналогічних почуттях українців). Росія звертається до традицій Київської Русі – на сучасних рубльових банкнотах, поміж іншого, можна побачити пам’ятник тисячоліття Росії і Собор Сявтої Софії на тлі пам’ятника Ярослава Мудрого. Президент Борис Єльцин свого часу визнав Русь «колискою російської національної ідентичності, російської національної історії». Схожі голоси можна чути з боку частини російського суспільства – колишній радянський дисидент Солженіцин закликав до історичного «відчуття єдиного трислов’янського народу».

Ця концепція має також прихильників і в самій Україні, зокрема, у колах, так званої, Київської історичної школи, послідовником якої є скандально відомий міністр освіти Дмитро Табачник. Він виступає на підтримку концепції спільного походження східнослов’янських народів, які походять з території Київської Русі. Існування історичних і культурних зв'язків з Росією, на його думку, говорить на користь співпраці з цією країною сьогодні.

Черговим носієм згаданої концепції стала Російська Православна Церква і Українська Православна Церква (Московського Патріархату), що є її частиною. Вони промують концепцію «руського міра», який виношується російськиими та українськими церковними ієрархами в Росії, Україні та Білорусії. Братні народи, які є нащадками великого князя Володимира - заявив у 2010 – му році в ході свого візиту до Києва патріарх Кирило – це «свята Русь». Російська Православна Церква намагається монополізувати душеспасительну діяльність серед народів «які вважають духовну і культурну російську традицію фундаментом своєї національної ідентичності або, принаймні, її істотну частину».

-- Ярослав Мудрий з Тризубом

З кінця ХІХ – го століття Україна намагалися протистояти російському баченню історії Київської Русі. Важливу роль в цій справі відіграв український історик Микола Костомаров. Він говорив про існування двох народів: південно – російського і північно – російського (великоросійського). Концепція Костомарова вплинула на погляди Михайла Грушевського, першого керівника кафедри історії українського народу у Львівському університеті. Водночас він доводив існування двох східнослов’янських народів: українсько – руського і білорусько – великоросійського. Грушевський створив систему національної історіографії Ураїни ( України – Руси, якщо вживати його термінологію), розділяючи її історію на три етапи: давню Київську Русь, часи підпорядкування Речі Посполитій, а також часи боротьби за незалежність. Концепція Грушевського відіграла важливу роль в розвитку української національної тожсамості, підтверджуючи, що українці визнали Київську Русь частиною своєї і спадщини. Прикладів не бракує. Гербом сучасної України (відповідно до Конституції так званим малим гербом) є Тризуб – герб великого київського князя Володимира. На українських одно – і двогривенних банкнотах представлено Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Тези Грушевського промують Львівська історична школа, а також, певним чином, відомі українські історики, які ділять професійну діяльність поміж Україною та західними державами, такі як Наталія Яковенко чи Ярослав Грицак. Слід зазначити, що спадщина Київської Русі в історичній політиці відіграє меншу роль, аніж пізніші періоди національної історії – не сягнув її глибин навіть її головний натхненник Віктор Ющенко, який зосередився на Козаччині, Голодоморі та УПА.

-- Пани панішають…

Розігрування Росією карти спільної спадщини Київської Русі заслуговує з польської точки зору бачення перспективи критичної оцінки насамперед з двох причин: по – перше, бо це один з інструментів російської імперської політики стосовно спільного сусіда ( політики, яка в кінцевому результаті переслідує позбавлення України незалежності і реінтеграції з Росією чи якогось іншої пострадянської сфери), а також , по – друге, ця політика має на меті зближення України з Росією, а відтак віддалення Києва від Польщі та Європейського Союзу ( в результаті чого ми самі наблизимо наші кордони до сфери впливу Російської Федереації).

Концепція Грушевського теж трохи постраждала від мишей. Київ насправді був столицею держави Володимира, а нині залишається столицею України, однак Україна з територіальної точки зору не Росія ( опускаючи хоча б факт відсутності тривкої державності і т.п.). І так як Італія є головною спадкоємицею Рима, так само Україна є найважливішим спадкоємцем Київської Русі, однак розмови про концепцію України – Руси нагадуює – toute proportion gardée – бачення нової Римської імперії Беніто Муссоліні. Поза тим, спадщина Русі об’єктивно зближує Україну з «російським світом»…

Однак не можна диктувати іншим державам їхню історію. Кожна спільнота, кожен народ мають право на власну мову, власну релігію, власну історичну пам'ять. Давно вже визнали і записали в міжнародних конвенціях, що переслідування, дискримінація за мовними ознаками чи релігійний конфлікт суперечать правам людини; ця концепція повинна поширюватись на історію чи, принаймні, історичну пам'ять та право на її культивування. Одні вірять в триєдиного Бога, інші вважають що походять від скіфів – в обох випадках потрібно це поважати.

У випадку сусідніх народів, яких історія довго розділяла ( й буде розділяти надалі) – необхідними є обережність і делікатність – особливо у випадку Польщі та України. Бо потрібно пам’ятати, що з точки зору національної української історіографії Польща була одним з історичних ворогів, а також гнобителем українського народу (див. Грушевського) і тому ми не можемо намагатись нав’язувати українцям наше бачення історії. Не можна так як редактор Анджей Талага висміювати українську історіографію і заохочувати українців – яка щедрість – аби обійняли нас і почали писати свою історію з часів Речі Посполитої, бо як відомо, саме вона сформувала Україну.

Не можна так само як євродепутат Павел Залєвський пропонувати українцям, мовляв, якщо вони не ревізують свого ставлення до ОУН-УПА то не стануть правдивими європейцями. Така рефлексія повинна визріти усередині душі (про значення впливу польського чинника на формування розколу України писали українські історики з-за океану, зокрема, Ігор Шевченко).

Поляки не повинні нав’язувати сусідам свого бачення історії –особливо, якщо вважають, що таку політику не повинна здійснювати Росія.

Переклад за матеріалом «Nowa Europa Wschodnia» Володимира Олійника.