Левіафан не рухається. Деградація російського ВПК вилазить боком Україні

Володимир Путін останніми роками має ідею-фікс: розраховану на 15 років програму переозброєння російських Збройних сил. Але просувається вона вельми повільно – «передвиборні» обіцянки російського лідера наштовхнулися на сувору реальність: опозицію в уряді, сповзання країни у рецесію та невідповідність російських зброярень вимогам якості та інновацій.

Після відвідин Севастополя разом із Віктором Януковичем, Володимир Володимирович так розлютився (бо не побачив слідів переозброєння), що зібрав колегію Міноборони та звільнив цілу низку керівників. Але негаразди тривають – звалився «Протон-М», поховавши супутники і без того безпорадної «ГЛОНАСС» на 200 млн. доларів, вибухнув підводний човен індійських ВМС, що був не тільки побудований росіянами, але й тільки-но пройшов плановий ремонт у Сєвєродвінську. Також серйозно пошкоджено сусідній човен. Знову кудись полетіла горезвісна «Булава», у Примор’ї запалав атомний човен…

Усе це сумно, але хто винний – можливо, іноземні агенти чи вороги народу, специ-саботажники? Не слід дивуватися, якщо щось подібне сколихне російський медіа простір. Утім, не забуваймо – навряд чи слід зловтішатися, адже попри все частіші спроби Москви відокремити свої військові виробництва від українських партнерів, Росія залишається важливим гравцем у сфері військової промислової кооперації. То що ж нам робити, адже Україна все частіше стикається (як у випадку із аварією на «морському старті») із недобросовісним підходом російських сумісників у спільних проектах?

Гадаю – треба допомогти російському лідерові у пошуку шкідників, а саме створити в рамках РНБО комісію із перевірки стану військово-технічної кооперації із РФ. Адже всі ці деградативні процеси в збройному секторі Росії прямо впливають на ефективність українського відповідного сектору. Згадаємо, що вже не раз складалася ситуація, коли українські контракти опинялися на загрозливій межі виконання. Більш того – маємо невдалий чи не перший запуск з «Морського старту», пакет якого через фінансове нехлюйство часів президентства Ющенка тепер контролюють росіяни. Показово, що американсько-український «Антарес» нещодавно полетів без проблем…

Ми також спостерігали за досить недоброзичливою конкуренцією між українськими і російськими виробниками на зовнішніх ринках, а торпедування українських авіапромислових проектів Москвою вже стало банальністю. Може, саме тому наш Ан-70 прилетів на авіасалон «МАКС» у Жуковському… в кольорах, що нагадують символіку НАТО, та із помальованими у жовто-блакитне гвинтами? Але Києву не потрібна конфронтація.

Ми пам’ятаємо, що в двохтисячні роки українські транспортні авіагіганти органічно вписалися до діяльності НАТО в рамках Хартії Україна – НАТО і загалом, нинішня співпраця в багатьох сферах не викликає гучних нарікань.

Мабуть, слід обережно, поступово переналаштовувати даний сектор на інші стандарти та ринки?

Зокрема, орієнталіст Ігор Шевирьов, оглядач DipComment Kiev, стверджує:

«Перш, ніж думати про просування на світовому ринку озброєнь, потрібно, нарешті, навести лад у власному оборонному секторі. На чому грунтуються тези, що Україна - найбільший гравець на ринку? Поки що на величезних збройових запасах, які осіли в Україні на момент розпаду СРСР. Це старі види озброєнь, а світ давно пішов вперед. На ринку користуються нові види високоточних озброєнь. Поки що Україна більшою мірою, конкурує з Росією (у сенсі, спільно доживають загальну радянську базу, штовхаючись на одному місці). Між іншим, поки Україна стоїть на місці, вже і Китай істотно просунувся в своїх військових технологіях. Прийде час, Україна буде конкурувати з Китаєм. При всіх стартових умовах, які спочатку складалися на користь України.» - каже Шевирьов.

Проте, останніми роками українці почали здогадуватися, що здатні розвивати ВПК і без кооперації із росіянами.

«На сьогодні український ВПК переживає не найкращі часи» – каже директор Центру військово-політичних досліджень Дмитро Тимчук. «Хоча керівництво ДК «Укроборонпром» вже другий рік поспіль рапортує щодо нечуваних досягнень у сфері продаж української зброї у світі. Адже здебільшого йдеться про виконання контрактів (або їх розширенні), підписаних ще при «помаранчовій» владі. Перш за все, це найбільші на сьогодні за обсягом контракти з Іраком (бронетехніка та літаки), Таїландом (бронетехніка), Китаєм (військово-морська техніка). Серед «нових» контрактів найбільший – це «ракетний» контракт з Індією, але і він йде як продовження співпраці Києва та Нью-Делі щодо модернізації літаків індійських ВПС. Щоби говорити про справжні успіхи нинішнього керівництва ВПК, потрібно бачити вихід на нові ринки з серйозними замовленнями. Але цього як раз й бракує.

Щодо співпраці з Росією, то на сьогодні український ВПК за своїми головними напрямами (ракето- та літакобудівництво, бронетанкобудівництво та судпром) може самостійно, без кооперації з росіянами, повністю виробляти лише бронетехніку (також частково – кораблі, але без озброєння для техніки «дорослих» класів на кшталт протикорабельних ракетних комплексів або засобів ППО).

Але і тут свого часу «допомогла» торгівельна війна з РФ – як пам’ятаємо, свого часу Москва відмовилася постачати танкові гармати для виконання Україною танкового контракту з Пакистаном, що змусило українців налагодити власне виробництво бронетанкового озброєння. Вочевидь, при наявності політичної волі та колосальних витратах на нове виробництво Україна могла б відмовитися від кооперації з РФ і у інших галузях виробництва зброї, але де брати на це кошти – незрозуміло. Але головна проблема полягає в тому, що РФ є головним замовником для продукції цілих галузей українського ВПК – наприклад, для літакобудування. То ж якщо відмовитися від співпраці, то виникає запитання, куди просувати цю техніку. І тут знову виникає проблема виходу на нові ринки, яка, як ми зауважили, наразі вирішується не дуже успішно.

Що стосується просування української зброї на ринки Близького Сходу та Індостану, то тут на сьогодні дві проблеми. По-перше, український ВПК самий підмочує собі репутацію – так, у іракському контракті постійно виникають проблеми з виконанням термінів поставок та якістю продукції. Але низка факторів свідчить про те, що це певним чином пов’язано з іншою проблемою – створенням конкуренції з боку Росії, яка також просуває свою продукцію на ці ринки (наприклад, у Москви є потужне лоббі в іракському уряді, що дозволяє росіянам зараз розгортати потужну свіпрацю з цієїю державою). Що стосується Індії, то остання після відмови Росії від політики «дружніх цін» зараз активно переходить на інших постачальників зброї, і українців тут є серйозні шанси. Ну а Китай є Китай – посилюючи з ним «дружбу», завжди варто пам’ятати, що головною метою цієї держави є «викачування» технологій та їх освоєння (а останнім часом – створення на їх основі своїх, що все одно в результаті дозволяє економити мільйярдні кошти на НДДКР, тобто наукових розробках). -- підсумовує експерт.

Шкода, але поки що атмосфера стосунків по лінії Київ – Москва залишає бажати кращого і в найближчі роки нема підстав сподіватися на краще.

Україна не є сьогодні багатою країною, вона не може дозволити собі таке марнотратство як вибухання і пошкодження підводних човнів, знищення ледарями ракет та супутників, а також зупинку збирання танків та літаків. На відміну від Росії, яка вкидає у ВПК залишки коштів від заробітків та над експлуатації надр, українська зброя, літаки та ракети «складаються» с трудової гривні селянина, малого підприємця, металурга, шахтаря.

Крім того, сумнівні макроекономічні перспективи північно-східної сусідки, з огляду на фронтальне фіаско модернізації, розраховані на роки тяганини заплутаним у контрактні непорозуміння «Газпрома» проблеми, пов’язані із успішною демонополізацією європейського та північноамериканського енергетичного ринку – підвищує ризики українсько-російської співпраці. На цьому сумному тлі все більш багатообіцяючою є кооперація та ринки Китайської народної республіки, Близького Сходу, традиційних Пакистану та Індії. А також слід приглядатися до Латинської Америки, де у найближчий час триватимуть перегони озброєнь між Колумбією та Венесуелою.

У підсумку, російська програма переозброєння могла би перетворитися на багаторічний ринок для українських виробників, а це спростило би росіянам виконання завдань, що їх поставив перед військовими та зброярами Володимир Путін. Але, вже не перший рік ми на півдні бачимо лише параліч північного Левіафана і мусимо вдихати нове життя у свій військово-промисловий комплекс, шукаючи нові ринки і надійніших партнерів.