Перевал Порошенка. Чого чекати від перевиборів?

Розпад правлячої парламентської коаліції та заява прем’єр-міністра Арсенія Яценюка про відставку – ці події неможливо назвати «подіями минулого тижня». Це кроки, які поруч із неоголошеною війною на Сході та порожнім бюджетом визначатимуть політичний процес в Україні принаймні до кінця року.

Про які фактичні зміни у розстановці політичних сил вони свідчать?

-- Гра «білими»

Перш за все, про той факт, що «гру» веде Петро Порошенко. Ті два місяці, упродовж яких в інформаційному просторі кочує дата позачергових виборів – 26 жовтня, були витрачені на розрахунки та переговори, наслідком чого стала згода йти на перевибори уже цієї осені й оголосити про це, як заплановано, саме за місяць до Дня Незалежності, коли заява про розпуск парламенту матиме символічне значення.

У питанні перевиборів парламенту президентському оточенню у партнерстві з УДАРом вдалося схилити на свою сторону партію «Свобода», одну із тих частин розшарованої фракції «Батьківщина», що ще до президентських виборів відкрито переорієнтувалася на Петра Порошенка, півтора десятка позафракційних депутатів і дві групи, які утворилися на уламках спадщини команди Януковича, «Економічний розвиток» Кінаха й «Суверенна європейська Україна» Єремеєва-Литвина.

Паростки стрімкого «усвідомлення» депутатами гострої потреби у перевиборах виросли на ґрунті домовленостей про майбутню участь у системі політичного впливу, яку вибудовує команда Порошенка і в якій має знайтися місце всім, хто визнає її право зараз лідирувати.

У ціну цієї згоди входить, крім усього іншого, змішана виборча система. Політики проігнорували очікування й вимоги суспільства демократизувати виборчу модель, сподіваючись перемогти в одномандатних округах, що несуть корупційні можливості. Можна не сумніватися, що багато хто із учасників коаліції знову обдарує виборців своїх округів за рахунок державного бюджету з тією лише різницею, що одні вже зараз, а інші – через відшкодування своїх витрат на кампанію. До того ж, одномандатні округи дозволять вберегтися у парламенті найбільш лояльним до теперішньої влади представникам Партії регіонів, доля яких у разі пропорційної системи була б інакшою.

За цього неясно, яким чином буде вирішуватися проблема 12 одномандатних кримських округів. Якщо заплющити очі на те, що повноцінні вибори там відбутися не можуть, 12 депутатів бракуватиме до повного складу парламенту (утім, і зараз склад ВР не дораховує 5 депутатів). Якщо ж змінювати межі округів, намагаючись вписати всі 225 округів у «материк», це додасть нестабільності організаційній канві виборів та паралельно означатиме, що Рада визнала де-юре, що Крим не є частиною України.

Скоріше за все, ця Рада вже не використає можливість для того, щоб узгодити іншу виборчу модель. І не тільки за відкритими списками. Депутатів не вдовольнив навіть поставлений у порядок денний 22 липня проект, який передбачав повернення до пропорційної системи з закритими списками і дозволяв передвиборче блокування партій. Водночас не виключено, що до питання внесення якихось змін до чинного закону про вибори народних депутатів, що дозволять краще зумовити потрібний результат виборів, ще повернуться.

Іронія сучасної політичної боротьби, більше того, її цинізм, полягає у тому, що «нова країна» спиратиметься на технологічно вивірені заготовки Януковича.

-- Уряд – заручник недієздатності Ради

По-друге, маємо факт, що нинішня Рада дійсно недієздатна, бо не зможе створити нову проурядову коаліцію і сформувати уряд. Будь-які спроби погодити на політичній базі решток «регіоналів» якийсь новий уряд настільки історично й морально неприйнятні, що завершаться просто-напросто поваленням Ради. Тому нинішній уряд приречений працювати навіть у статусі виконувача обов’язків і нести політичну відповідальність, допоки не буде сформовано новий склад уряду, що скоріше за все, станеться вже після виборів.

Конституційна модель тримається на колективній відповідальності уряду й виключає ситуацію, коли можна змінити лише фігуру на чолі уряду за її бажанням. У будь-якому разі – чи прем’єр помирає, чи приймається його відставка, у відставку іде весь уряд.

Єдине, що хочеться побачити, то це – як уряд піде у відставку двічі у разі, якщо Рада (от, скажімо, 31 липня) прийме відставку прем’єр і, відповідно, у відставку піде уряд. Тоді уряд у статусі виконувача обов’язків буде зобов’язаний у жовтні ще раз скласти повноваження перед новообраною Верховною Радою і ще раз, уже повторно, набути статус виконуючого обов’язки. Аби хоча б із цих міркувань не допустити такого небувалого конституційно-політичного парадоксу, Рада мала би заяву Яценюка про відставку не прийняти.

Країна не втратить керованості. Ні Конституція, ні закон про Кабінет міністрів не передбачають якогось звуження повноважень керівництва і членів уряду у статусі виконувачів обов’язків на відміну від того, коли йдеться, наприклад, про виконання обов’язків глави держави головою Верховної Ради.

Політична недієздатність парламенту не означає його бездіяльності як законодавчого органу. Над законопроектами парламент працюватиме до того моменту, поки не стане повноважним новий його склад.

Депутати проголосують за деякі із законопроектів, демонстративно провалені 25 липня, і будуть ухвалювати (принаймні у першому читанні) проект державного бюджету на наступний рік, який має бути внесений урядом до 15 вересня. Рада неодмінно буде голосувати за всі ініціативи, які будуть виходити як від уряду, так і від Президента як Верховного Головнокомандувача на забезпечення боєздатності і підтримки родин Збройних Сил і Нацгвардії, бо будь-яка інша діяльність пришвидшить політичне небуття багатьох із нинішніх депутатів. Жоден із тих, хто так чи інакше планує йти на вибори, не захоче давати поживу для «тролінгу» через свою позицію саме у цих питаннях.

-- Специфіка виборів

Отже, станом на зараз політичний консенсус виражається у необхідності закріпити переділ сфер впливу, що почався на хвилі Майдану і етапом яких стали президентські вибори. Роль цих виборів, як вони складаються, не в тому, щоб привести нових, а в тому, щоб гарантувати тяглість інтересів і відсторонити найбільш одіозних. Навряд чи у парламенті наступного, 8-го, скликання ми побачимо «яструбів» доби Януковича, які ходять під санкціями Заходу і яких неможливо інтегрувати у владну чи навколовладну команду.

Водночас політичні гравці прагнуть зробити це максимально без тих, хто забезпечив зміни. Олігархічна політика зберігає свою основу і залишається загрозою для демократизації України.

Але олігархія з виборами краще, ніж олігархія без них. Занепад демократії в Росії почався саме зі згортання виборчих процесів. Цим шляхом йшов і Янукович, в арсенал засобів зміцнення влади якого входили не тільки маніпуляції із законодавством, але й банально ‒ відмова від проведення виборів (Київ, Чернівці та ін.) й насаджування своїх ставлеників.

З цієї точки зору, досягнення рішення про перевибори парламенту є значущим самим по собі. Ще на зимовому Майдані одна думка про те, що Янукович залишатиметься до грудневих виборів, а склад парламенту – до 2017 року, багатьох приводила у відчай.

Зараз нове політичне покоління зростає незалежно від виборів. Уперше за 20 років українське суспільство почало усвідомлювати себе як єдиний суб’єкт, здатний вийти з плину своєї історичної відсутності. Дієва консолідація суспільства, що виникає у відповідь на інформаційну та воєнну агресію, буде постійним подразником, який буде виводити парламент зі звичного для нього стану сервільності, обмінюваної на персональні бонуси.

Автор – Світлана Конончук, керівник Програми демократизації політичних інститутів УНЦПД