Родіон Тристан. Обличчя зі шрамом

Родіон Тристан вже не пригадає ім'я бійця, пацієнта відділення травматології Київського військового шпиталю, зустріч з яким змінила його життя. То був мовчазний хлопець з дитячим обличчям і відсутнім поглядом, ампутованою вище ліктя рукою. Його історію пам'ять зберегла в загальних рисах: воювати пішов добровільно, потрапив під обстріл, був тяжко поранений. Отримати статус учасника бойових дій для добровольця - надскладне завдання. Проте Родіон, юрист-волонтер, все ж намагався допомогти хлопцю. Закінчивши розмову він попрощався і попрямував до дверей палати. 18-річний боєць окликнув його.

- Спасибі, мужики, що не залишаєте нас, - тихо промовив він.

Родіон не знав, що сказати у відповідь, на очі наверталися сльози. 23-річному молодому чоловікові стало соромно. Він народився в Донецьку, хоча більшу частину життя прожив у Києві. Тепер його рідне місто захищають вчорашні школярі...

Минув рік. Життя зробило крутий поворот. Родіон Тристан залишив юридичну практику, рідних і друзів. Він вже сам - боєць п'ятого батальйону добровольчого корпусу Правого сектору. Тяжко поранений під Донецьком. Пережив клінічну смерть і майже втратив зір. Відділення офтальмології, в якому він тепер лежить, знаходиться поруч з відділенням травми, куди він часто приходив минулої осені.

-- Важке рішення

У парку Київського військового шпиталю сиджу ліворуч від нього і бачу лише половину обличчя, яка не постраждала від поранення. З цього ракурсу Родіон виглядає таким, яким був до АТО: симпатичний русявий молодий чоловік з сірими очима.

Він повертає голову у мій бік - ліве око пошкоджене, боковий зір відсутній. Обличчя чоловіка видно повністю. Замість правого ока - протез. Очні м'язи вціліли, тому штучне око рухається синхронно з лівим. Великий шрам пересікає перенісся, дрібніші вкривають сіткою праву частину лиця. Родіон одразу змирився з новим обличчям - поранення отримав у бою, тож нема чого соромитися.

- Якщо шрами прикрашають чоловіків, то я справжня ювелірна лавка, - жартує хлопець .

В березні Родіон вирушив в учбовий табір. Майбутніх бійців місяць готували до військових дій: вивчали тактику ведення бою, медицину, покращували фізичну форму і психологічну витривалість. Дехто з добровольців вже на цьому етапі зрозумів, що війна зламає. Такі поверталися додому відразу. Цих людей ніхто не засуджував і не кепкував - вони, принаймні, спробували.

Родіон згадує свого інструктора з тактики ведення бою і його голос оживає.

- Він казав нам: хлопці, всі ви апріорі трупи. Тому не метушіться, не бігайте, не бійтесь. Все може скінчитися будь-якої хвилини. Якщо підрозділ їде на позицію і його накриває градом, від нього може залишитись цілий нуль. Прийміть найгірший варіант і вам буде легше.

Навички, отримані під час навчання, не раз виручали хлопця у бою. Вони можуть стати в нагоді і у мирному житті, вважає боєць. Люди, які навчились поводитися зі зброєю і вибуховими речовинами, вміють себе контролювати, вони більш стійкі до непередбачуваних подій.

-- Найгірший день

Після учбового центру Родіона відправили у п'ятий батальйон добровольчого корпусу Правого сектору. Хлопця вразила згуртованість нових однополчан. В учбовому таборі, як в принципі, в будь-якому колективі, люди дробилися на групки. В батальйоні ж новачка одразу прийняли за свого: терпляче відповідали на чисельні запитання, подарували спальний мішок і наколінники. Родіон з теплом розповідає про товаришів по службі.

- Один психолог пояснював мені, що армія воює не за абстрактну Батьківщину, а, в першу чергу, один за одного. В екстремальній ситуації люди збиваються у зграю і захищають її. Згоден з цією точкою зору? - запитую.

Родіон таке твердження сприймає, але не повністю.

- Ми і за Батьківщину воювали, і одне за одного тримались. Якщо буде потрібно, я за братом по зброї в будь-яку діру полізу, щоб допомогти, підтримати. Коли хлопці їхали на завдання, а я лишався на позиції, я переживав за них більше, ніж за себе. – тут молодий чоловік на хвилину замовк, погляд став напруженим і зосередженим… - Найтяжчі спогади - коли хтось був поранений, або помирав. Люди взагалі крихкі, швидко ламаються.

Так одного разу біда трапилася з ним. Під час бою біля шахти Бутівка, що поблизу Донецького аеропорту, снайпер влучив у автомат, який Родіон тримав напоготові. Пуля зрикошетила, уламки від кулі і автомату полетіли йому в обличчя.

- Болю не було, просто згасло світло. Перша думка - ну все. А потім - стоп. Я можу думати, значить таки живий, - Родіон витягує з минулого події 17 червня, найгіршого дня у його житті.

Він залишився при тямі, чув, але не міг говорити. Товариші під прицільним вогнем виносили бійця. Не вірили, що може вижити. Скептично були налаштовані і медики лікарні Мечникова, які збирали обличчя Родіона по частинах. Клінічна смерть, тиждень коми, глибока черепно-мозкова травма… Але хлопець таки вижив. В його голові так і залишаються уламки вибухової кулі.

- Я пам'ятаю себе в Мечникова, в реанімації. Мені здалося, що після поранення пройшло два дні, виявилося, що двадцять.

Постійний біль не заважав Родіону залишатись оптимістом. Він знаходив відповіді на свої складні запитання. Зір так довго не відновлюється? Це тому, що була сильна травма обличчя, заспокоював сам себе. Проте вирок медиків був жорстоким і безапеляційним.

- Не хочу тебе засмучувати, але в тебе немає правого ока, - одного разу промовив до нього лікар.

Спочатку не повірив своїм вухам. Потім була депресія. Потім - злість. Родіон зізнається, що він і досі прагне звести рахунки. З ким? З ворогом, який зараз хазяйнує у його рідному місті, і з конкретною людиною – снайпером, який його скалічив.

-- Оберіг

Затишна світла палата з великими вікнами, стіни прикрашають дитячі саморобки і малюнки. Родіон звертає увагу на один з них, що висить над узголів'ям. Невпевненою дитячою рукою намальована біла пташка, у дзьобі зелена гілка.

- Це малюнок доньки колеги, що служила разом зі мною, - розповідає хлопець. У посилці , яку волонтери передали на передову була також лялька-мотанка. Вона стала моїм оберегом, я носив її у нагрудній кишені під бронежилетом.

Лялька зараз у матері Родіона. У хлопця попереду довгий шлях одужання, тому оберіг ще знадобиться. Його підтримують друзі, одногрупники, волонтери. Щоб допомогти товаришу по зброї, бійці його батальйону продали "щасливу" машину - Мерседес, які вони лагідно називали Ємелькою. Автомобіль – легендарний! - вивозив своїх пасажирів неушкодженими з-під найстрашніших обстрілів. Тепер гроші, вилучені від його продажу, підуть на оплату лікарняних рахунків. Небайдужі люди не залишаються осторонь, проте на підтримку держави Родіон розраховувати не може. Статус не той. Хлопця спіткала така ж біда як і тих добровольців, яким він допомагав рік тому. А гроші на реабілітацію потрібні чималі.

Родіон вже пережив десять операцій, скільки їх попереду - невідомо. Його єдине ліве око бачить на 40%. Говорячи про неприємні речі, він, як завжди, ховається за почуття гумору: згадує випадок, який стався з ним у Дніпропетровську.

- Вдалині я побачив кав'ярню, попросив маму прочитати вивіску. Вона відволіклась на читання, а я влетів у стовп. Повернувся до нього і став вибачались, пояснювати, що погано бачу. Думав, що штовхнув перехожого. Праворуч від мене - мертва зона. Через відсутність бокового зору я мушу постійно повертати голову.

Чи шкодує хлопець про те, що з ним сталося? Так. Шкодує, що був поранений. Часто згадує товаришів по службі, що загинули. Однак не шкодує, що пішов воювати. Каже, що готовий повернутись назад, на передову. Думає постійно і про те, що він і його товариші лише пішаки у великій грі.

- Якби нам дали волю, ми б розчистили цю територію за два місяці. Але армію постійно стримують. Як можна відвоювати землю, постійно знаходячись у обороні? Не наступаючи? Якби нам дали команду "фас", ця війна б давно скінчилась. Але цього не відбувається.

Ми підходимо до лікарні, куди рік тому Родіон приходив як волонтер, коли ще допомагав бійцям у тилу.

- Звідси почалась ваша дорога на передову?
- Ні, вона почалась раніше, 30 листопада 2013-го, після розгону «Беркутом» студентів на Майдані. Серед протестувальників була моя одногрупниця, Мирослава Ничай. Вона не постраждала фізично, хлопці відволікли увагу беркутівців і вона встигла добігти до Михайлівського собору.

Саме тоді Родіон вирішив допомагати тим, кого переслідують за переконання. Працював в юридичній службі і в Координаційній раді Майдану. Коли палатки протестувальників зникли з головної площі міста, Родіон перейшов у Центр юридичної допомоги постраждалим активістам та родичам загиблих, який був створений пізніше. Набирало обертів АТО, консультацій юристів потребували добровольці. Так Родіон опинився у військовому шпиталі, спочатку як волонтер, а потім як пацієнт.

- Вважаєш себе героєм? - моє запитання викликає у співрозмовника іронічну посмішку.
- Я - не герой. Просто роблю свою роботу.