Референдум по ОРДЛО: ризики та наслідки

Референдум з-поміж усіх рівних між собою регіонів робить шматок Донеччини та Луганщини рівнішим за решту

Відома і обговорювана публікація на сторінках «Дзеркала тижня» містила не лише імена можливих «намісників» окупованої частини Донеччини та Луганщини, а й згадування про референдум щодо статусу цих земель, на проведення котрого буцімто готовий пристати Петро Порошенко. Навіть якщо такий референдум не буде проведений ані цього року, ані наступного, його ідея вже сформульована і озвучена. З часом їй доберуть необхідне обґрунтування і принаймні спробують втілити її у життя. Рано чи пізно це має статися.

Стаття 72-га Конституції України говорить про те, що всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою або президентом, але ініціює його народ. Не менше 3 мільйонів громадян України, чиї підписи зібрано не менш як у двох третинах областей. Складно сказати, що саме кулуарно обговорюють на Банковій, однак, очевидно, що мова йде саме про всенародний плебісцит, позаяк місцеві референдуми покликані розв’язувати проблеми місцевого самоврядування, до яких не належить проголошення автономії. Оскільки останнє мусить бути відображеним у Конституції, а це вже – прерогатива всеукраїнського референдуму.

Відтак перша складність, з якою стикнеться Порошенко, полягатиме у тому, що Одещина чи Львівщина, можливо, не настільки близько братиме до серця подальшу долю інфікованих заблукалими бурятами ОРДЛО, щоб проводити ініціативний збір підписів. Хіба що Порошенко піде шляхом Кучми, котрий у 2000 році не надто переймався фактичним існуванням людей, котрі начебто розписалися за проведення референдуму.

Однак, це, звісно, не головне. Стаття 73-тя Конституції говорить, що «виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України». Про те, чи належить питання щодо автономії ОРДЛО до кола територіальних, нехай сперечаються конституціоналісти. Формально територія держави не змінюється, змінюється лише статус окремих її частин. Як людина, що брала участь у голосуванні за першу Конституцію незалежної України, можу сказати: сценарій, подібний до нинішнього, 20 років тому навіть не спадав на думку.

Можливо, підсвідомо нас надихали заяви керівництва самопроголошеної Придністровської республіки, котре час від часу обіцяло підняти питання щодо приєднання до України. Звісно, такий варіант був виключений. Хочу зазначити лише те, що уява батьків Конституції у 1996-му радше малювала нам додавання нових територій до нашої держави, аніж вилучення старих з її складу. Інакше постулат статті 2-гої, який говорить зокрема й про те, що Україна є унітарною державою, був би сформульований інакше.

Так, наша унітарна держава має одне автономне утворення – республіку Крим, проте існує перелік підстав, котрий дає право на отримання такого статусу – етнотериторіальні, історичні, релігійні на інші нюанси, що певною мірою «інкапсулюють» той чи інший регіон. Водночас різні світоглядні цінності тих, хто закликав Путіна «ввести війська», і тих, хто будує зараз європейську Україну, не є для перших достатнім резоном, щоб наполягати на автономії.

Автономія того чи іншого регіону, звісно, не є винагородою, котра видається йому за «гарну поведінку» та лояльне ставлення до центральної влади. Але як не крути, а питання, чим заслужили автономію саме ті області, котрі привели в наш спільний дім війну та кровопролиття, обов’язково буде актуалізовано. Припустимо, що автономії палко прагне Полтавщина чи Франківщина, то чи означає це, що в ім’я досягнення мети ці області мусять озброїтися як сепаратистськими настроями, так і танками, придбаними на розпродажу в найближчим супермаркеті? Уявімо також, що Закарпаття почне дрейфувати вбік Угорщини (а відповідні настрої там роздмухують перманентно) – невже і йому буде надана автономія на зразок донбаської?

Якщо референдум з-поміж усіх рівних між собою регіонів робить шматок Донеччини та Луганщини рівнішим за решту, то це вельми поганий референдум. Всі розуміють, що Порошенкові хочеться покласти край війні за будь-яку ціну. Але спокою не здобудеш, засовуючи собі під ліжко бомбу уповільненої дії. Згладжуючи (як йому здається) один конфлікт, президент України ризикує спровокувати інші. Незадоволення такою політикою дасться взнаки, і перекласти відповідальність з себе на народ, котрий вирішив надати Донбасу автономію, не вдасться.

Хоча чому, власне, всеукраїнський референдум має сказати автономії «так»? А якщо учасники плебісциту скажуть «ні»? Адже це не питання нейтрального забарвлення на кшталт тих, що пропонував обговорити Кучма – двопалатний парламент, скорочення складу ВР, позбавлення депутатів недоторканності тощо. В країні третій рік йде війна, котра обернулася для багатьох родин трагедією. Пристрасті й без того киплять, а їх намагаються загасити олією.

Та окрім створення небезпечного для цілісності країни прецеденту й тієї образи, яку ризикує викликати влада у решти своїх співгромадян, є й інші моменти, на які слід звернути увагу. Припустимо, що більшість учасників референдуму таки відповіла ствердно на питання, чи згодна вона зі статусом автономних утворень на сході країни у складі єдиної держави. Що робитиме Київ, коли сепаратистські регіони будуть підконтрольні йому де-юре, але не де-факто? Чи, може, хтось серйозно розраховує на те, що наступного дня після референдуму російські війська назавжди покинуть Донбас, а той в свою чергу повністю перейде під юрисдикцію України?

В разі позитивного вирішення проблеми автономії для ОРДЛО Київ набуде значно більше проблем, аніж мав їх досі. Жителі окупованих територій, юридично повернувшись до рідних пенат, отримають право голосувати на загальноукраїнських виборах, зазначає «Дзеркало тижня». Так і є, однак це ще не найбільша проблема. Навіть складно уявити, який, грубо кажучи, вигляд матиме Україна в очах світової спільноти, якщо візьметься за проведення такого референдуму.

Одним з тих, хто від імені демократичного світу нещодавно нагадав Україні про необхідність проведення виборів на Сході (причому якомога скоріше!) був міністр закордонних справ ФРН Франк-Вальтер Штайнмаєр. Нескладно уявити реакцію герра Штайнмаєра (а також інших єврочиновників та євродипломатів), коли вони дізнаються сенсаційну новину: жодних виборів не буде, буде референдум.

В Україні надто полюбляють різного роду конспірологію, на кшталт того, що Європа обміняє «українські» санкції щодо Росії на вивід її військ з Сирії абощо. Між тим ми самі робимо все можливе й неможливе для того, аби санкції було знято. Бо й насправді: якщо Київ власноруч консервує ситуацію на Сході, погоджується на повільно тліючий у себе під боком конфлікт, чому Париж чи Берлін має боротися за кордони і державний устрій України в тому форматі, в якому вони були до 2014 року? Про які санкції, репарації та гаазькі трибунали може йти мова в цьому випадку?

Перефразовуючи Кравчука, ми матимемо те, що матимемо. Нерозуміння наших дій за кордоном, неприйняття такої політики в середині країни. Проблеми з ОРДЛО, фактичну капітуляцію, тріумф Росії. Розписування у власній слабкості. З усіх поганих варіантів обирається найгірший сценарій, тож якщо ця п’єса буде розіграна саме за ним, фінал на нас чекає плачевний.