Перспективи українського неототалітаризму

    Нова влада швидкими темпами, без огляду не тільки на юридичні тонкощі, а і на букву численних положень Конституції, вибудовує свою систему управління.
    Нова влада швидкими темпами, без огляду не тільки на юридичні тонкощі, а і на букву численних положень Конституції, вибудовує свою систему управління. Причому управління не лише державними структурами (що цілком логічно), а й бізнесовим, громадсько-політичним, культурним й інформаційним життям країни.Суто популістські законопроекти, подані перед
    • Сергій Грабовський, для «Української правди»
    • 6 Квiтня, 2010, 13:07
    • Розсилка

    Нова влада швидкими темпами, без огляду не тільки на юридичні тонкощі, а і на букву численних положень Конституції, вибудовує свою систему управління.

    Нова влада швидкими темпами, без огляду не тільки на юридичні тонкощі, а і на букву численних положень Конституції, вибудовує свою систему управління.

    Причому управління не лише державними структурами (що цілком логічно), а й бізнесовим, громадсько-політичним, культурним й інформаційним життям країни.

    Суто популістські законопроекти, подані перед виборами фракцією Партії регіонів, провалюються при голосуванні нею ж. Податкова, як і належить за Азарова, загвинчує гайки. Політичні телепрограми стали відчутно менш гострими, ніж у минулі п'ять років...

    Одне слово, усталення нового політичного режиму йде повним ходом.

    Причому так цілеспрямовано і впевнено (чи то інстинкти втримання влади за будь-яку ціну женуть «донецьких» уперед, чи то реалізуються якісь програми, розроблені Луб'янкою для «братків по класу»), що ймовірним виглядає перетворення за кілька років нинішньої демократури на більш сталий політичний режим, який неможливо змінити інституційними методами.

    У минулій статті автор обіцяв читачеві повернутися до характеристик цього самого режиму, який у науковому середовищі отримав назву некласичного неототалітаризму.

    Бо ж варто замислитися над тим, що нас очікує, якщо події розвиватимуться у найгіршому напрямі.

    Найперше зауважмо, що у ХХІ столітті всі звуть себе демократами.

    Кім Чен Ір розповідає про переваги північнокорейської моделі демократії, а зімбабвійський президент Роберт Мугабе (той, який свого часу силою забрав землі у білих фермерів, довів народ до голоду і загнав країну у страшну гіперінфляцію) наразі звинувачує США та Велику Британію у відсутності демократії.

    В офіційному «курсі ідеології Білоруської держави», створеному на основі промов президента Лукашенка, також ідеться про незборимий демократизм у цій країні.

    Ну, а поза конкурсом тут – «суверенна демократія», у дівоцтві «керована» у сусідній Росії. Тут і коментувати не треба.

    Одними із найцікавіших дослідників сучасних «некласичних» неототалітарних систем є американець Хуан Лінц та білорус Андрій Санников.

    За Лінцем, у сучасному світі для тоталітаризму зовсім не обов‘язкова партійна форма влади (хоча й вона не виключена).

    Головне, що створюється моністична керівна структура влади, за якої правляча група не має відповідальності перед виборними органами і не може бути позбавлена влади інституційними засобами.

    При цьому всі інші класичні ознаки тоталітаризму (потужна державна пропаганда, висока роль силових структур, знищення чи знешкодження опозиції, одержавлення суспільства, цілковитий контроль владної групи за економікою тощо) залишаються в силі.

    Але все ж неототалітаризм початку ХХІ століття має риси, відмінні від класичного тоталітарного ладу середини ХХ століття. Ці риси стали предметом дослідження білоруського правозахисника і науковця Андрія Санникова.

    Тож до класичних ознак тоталітаризму, до яких, крім названих вище, належать повний контроль влади за ЗМІ, фактична відсутність поділу влад, ідеологічний тиск на свідомість і підсвідомість населення з метою маніпулювання ними, пошук ворогів, зовнішніх та внутрішніх і побудова розгалуженої системи терору, - дослідник додає й інші.

    Серед найважливіших - вибіркове ставлення до історії, яке влада нав‘язує суспільству (що в сучасному інформатизованому світі набуває особливої ваги), заперечення (словесне і практичне) самої можливості існування системної опозиції.

    Санников приймає і розвиває твердження Лінца про можливість неототалітаризму за відсутності партійної форми правління.

    Справді: яка різниця, чи є «керівна і спрямовуюча» партія чи її немає, якщо вся влада і без неї зосереджена в руках певної групи, відповідальність котрої перед вільно обраними органами відсутня (разом, власне, із такими органами)?

    Якщо ця група не може бути позбавлена влади інституційними засобами?

    А те, що на перехідний час чи взагалі у державі може залишитися багатопартійна система - так вона існувала п‘ять років в Італії за Муссоліні. Була наявна така квазібагатопартійність у комуністичних Чехословаччині, Польщі, НДР.

    Ба більше: позірна багатопартійність існувала в Китайській Народній Республіці у найбільший розпал «культурної революції» імені Мао Цзедуна.

    Утім, це політичний вимір нового ладу.

    А економічний?

    Будь-який класичний тоталітаризм ґрунтується або ж на корпоративній (Італія), або ж на державно-соціалістичній (СРСР, КНР до кінця 1970-тих), або ж на ринково-соціалістичній (Німеччина за Гітлера) економіці.

    Що це означає? Передусім вирішальний вплив державної верхівки на всі економічні об'єкти (незалежно від форми їхньої власності), підпорядкування економіки політичним цілям і гарантоване владою задоволення елементарних потреб населення в обмін на політичні та світоглядні свободи.

    За класичного і некласичного тоталітаризму (за взірець останнього нерідко беруть нинішню Білорусь) шалений розрив у статках між різними групами населення аж ніяк не заохочується.

    Іншими словами, великий бізнес, навіть солідарний із владою, грає підсобну роль, а про існування можновладних олігархів не може бути й мови. Це навіть тоді, коли не домінує суто державна власність.

    І за всіх обставин «народні вожді» демонструють свою особисту скромність і невибагливість (навіть тоді, коли живуть де-факто більш розкішно, ніж американські мільярдери).

    Новітній некласичний неототалітаризм - це не чиясь зловмисна вигадка, а певна (хоча й неадекватна) відповідь на виклики доби.

    Скажімо, соціалістична ринкова економіка і різні (хоча і схожі) типи відповідних політичних надбудов над нею теж були такими відповідями, не стільки елітарними, скільки народними на певні виклики розвитку.

    Тут і німецький націонал-соціалізм, і «гуляшевий соціалізм» в Угорщині, і самоврядний соціалізм Югославії, і режими Уго Чавеса у Венесуелі та Еве Моралеса у Болівії.

    При цьому бачимо, що соціальна ринкова економіка західноєвропейського зразку є значно більш ефективною, хоча також має свої проблеми.

    Але розв‘язуються вони інакше - через політичну демократію, через громадянське суспільство і розвинений парламентаризм.

    Тоді як за певних історичних обставин зосередження в одному центрі головних фінансових, організаційних та речових ресурсів дозволяє владі досить оперативно реагувати на наявні виклики і вибудовувати певну більш-менш ефективну стратегію розвитку, незважаючи на критику ззовні.

    Ясна річ, що розвинений парламентаризм та реальний розподіл влад лише перешкоджають ефективній реалізації цієї моделі - так само, як і загальна конкуренція політичних сил.

    Та виграш тут можливий лише тактичний; у стратегічному плані обмін свободи на елементарний добробут завжди обертався лихом.

    У всіх тоталітарних державах «непорушна єдність партії і народу» - це не тільки пропагандистське гасло, а і констатація реального стану настроїв значної частини населення.

    На щастя, у нас цього досягти складно - лише повністю в життя втіливши настанову «всьо будет Донбасс».

    Адже, як би не хотілося очільникам нового режиму та їхнім радникам ствердити в Україні некласичний тоталітарний лад, їм об'єктивно заважають безцеремонні вітчизняні олігархи плюс власні прагнення приватизувати нові й нові "межигір'я" та взувати мешти із страусової шкіри.

    Отож, оскільки розкуркулення олігархів і перехід можновладців на костюми фабрики Трембіта - це щось надто неймовірне, їм залишаються силові методи впливу на маси.

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ