Запали свічку пам’яті жертв Голодомору!

В останню суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 32-33 років. Українська інтелігенція закликає не політизувати питання страшної трагедії, а цього дня провести служби у церквах та о 16.00 запалити свічку.

Низка країн світу визнали Голодомор 1932-1933 років в Україні геноцидом, проте нинішня українська влада не поділяє цього переконання, маючи своє окреме ставлення. Церква ж досі чекає на «вказівку», аби щосуботи проводити панахиду за душами померлих. А політичні баталії не вщухають навколо того, визнавати Голодомор геноцидом чи ні, навіть попри те, що це довели іноземні дослідники.

Напередодні вшанування в прес-центрі «Главкому» виступили члени Громадського оргкомітету із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років доктор філософії, письменник Євген Сверстюк та народна артистка України Ніна Матвієнко.

Євген Сверстюк: «Рафаель Лемке сформулював поняття геноциду на основі матеріалу України, а не єврейських матеріалів»

Нині відзначаємо дні пам’яті, спокійно, як це робилося сотні і тисячі років тому. Це українська традиція: людина, яка відходить, отримує останню шану. Ми можемо говорити про багато революцій, але найжахливіша – це обезбоження світу і знецінення людини. Ще на початку 90-х років я говорив про осквернення священного дару життя. Колись ми виступали з Джеймсом Мейсом (історик, завдяки його дослідженням світ дізнався про Голодомор в Україні – Ред.). Це були два шокуючі виступи у 90-му році. Тоді ще не було прийнято говорити про злочин, але я мав більше інтуїтивне знання, а Джеймс Мейс мав достатньо матеріалу, фактів людських свідчень.

Геноцид має типові ознаки злочину. Злочинець убиває жертву та знищує свідків. Злочинець забороняє свідкам говорити про те, що вони бачили та чули. Злочинець послідовно приховує сліди злочину і ізолюється від усякої можливості допомогти жертві. Це все ми бачили, і нині свідки залишилися, бо не можна до такої міри знищити цілу націю. Але зважте, свідками цього злочину були ті люди, яким вдалося виїхати за кордон на хвилі війни - інтелігенція, деякі селяни. Коли той весь людський потік став перед очима молодого дослідника Джеймса Мейса, він був шокований. Спершу він думав, що це просто окремі люди, з якими таке трапилося, бо держава велика і може статися що завгодно. Потім він побачив, що кожне наступне свідчення підтверджує попереднє і немає ніяких суперечностей. Ви можете запитати, чому свідчили іноземці і першими про нас заговорили? Справді, країна була до такої міри стероризована, що не могла свідчити на себе, крім тих, хто виїхав за кордон, та науковців, які мали інформацію з різних західних джерел.

Фактично і досі на заході інформації про нас більше, аніж в Україні. До речі, вона більш об’єктивна. Тоді саме там була інформація, яку давали посольства, журналісти в іноземній пресі. Може виникнути питання, а чому ж світ не вірив? Нам з великими труднощами доводиться говорити про цю трагедію і зараз та проривати стіну якоїсь глухоти. Я назвав би дві причини. Коли Роберт Конквест писав свою книжку («Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор» - Ред.), йому важко було повертатися до написаних сторінок, тому що це означало знову занурюватись в цю душогубку, повертатися у пекло йому було дуже важко. Люди не схильні повертатися і занурюватись в пекло заради істини, особливо в нашому конформістському світі.

Друге, чому світ не вірив, бо це було поза межами уяви. Ті речі, які дозволяв собі Сталін, ніхто в людській історії досі не дозволяв собі. Люди не могли уявити, що це взагалі можливо – з цілої нації зробити концтабір, оточити звідусіль загонами і позбавити людей всього їстівного. Навіть з Москви дати розпорядження заборонити в зимові ночі в українських заметених селах користуватися сірниками та продавати їх. Отже, ми маємо зовсім не випадок голодування через неврожай, хоча ці причини теж були, бо сільське господарство у 30-му році знищили розкуркуленням. Але ми маємо зовсім інший характер – це знищення інтелігенції, духовенства та знищення народу, що дало підставу Роберту Конквесту робити висновок про геноцид. До речі, автор цього визначення, який його запропонував ООН – Рафаель Лемке, сформулював поняття геноциду на основі матеріалу України, а не єврейських матеріалів. Лише згодом виявилося, що є інша форма – це єврейський геноцид. Але там не було такої великої проблеми, бо учасники геноциду були оголошені злочинцями на Нюрнберзькому процесі, ніхто нічого не говорив проти і не було ніякої суперечки. У нас же учасники геноциду та їхні нащадки досі говорять те, що й говорили.

Ніна Матвієнко: «Не тільки 27 листопада, а кожну суботу треба, щоб у церквах була панахида за померлими під час Голодомору»

Під час колективізації люди не хотіли іти в колгоспи, тож і було вирішено, що нехай голодують і нічого взамін не отримають. Моя мама в 10 років (це було у 1931-му) ходила у колгосп працювати замість дідуся та бабусі та приносила додому бурячок, його відважували. Вона на роботі рахувала центнери, пуди, а додому могла взяти лише один бурячок. Так вони і рятувалися ним, робили пиріжки, змішуючи з відходами із жита, та додавали груші- кислички, бо всі дерева були вирізані. Сталін видав такий закон, що все мало оподатковуватися, треба було платити за кожну яблуню та кожну грушу, а кисличку могли ще знайти десь у лісі. Мама розповідала, що була така жінка в селі, яка сиділа під деревом та чекала, доки звалиться з того дерева дитина, щоб її з’їсти. Я тоді цього ще не розуміла, хоча мені було вже п’ять років (я 1947 року народження), і також тоді шукала хліба, бо їсти хотілося.

Я сама перечитала масу літератури, слухала розповіді свідків, в мене є записи, та я намагаюся їх стерти, бо хіба можна все це спокійно сприймати? Навіть ті, хто писав відповідні книги, їх переслідували ці душі. Їх не поминали, а просто звозили, і ще не померлих скидали до купи, не накривали. Хтось ще вилазив звідти, їв якусь травичку і міг вижити. Священики також голодували, помирали, віддаючи останнє людям.

Найстрашніше, що з районів у села засилали своїх же людей. Вони викопували кожну крихту, бачили ці голодні очі та перестрілювали всіх, хто збирав на полі колосочки. Якраз 1933 року був врожай, зокрема, в селі Гнідин на Київщині (ми записували про це інформацію), але селяни не мали права нічого взяти. Дітей, які нищечком залазили на склади, вистрілювали комісари.

Ми ж усі православні і знаємо, що за стільки років усі ці душі не пом’януті. Якось я почула таку фразу, що вони нам жити не дають. Ми не можемо сьогодні мати ні власної держави, ні незалежності, ні спокою тільки тому, що ці душі не дають. Про усі політичні баталії, коли всім відомі люди стверджували, що про це не треба говорити, хочеться сказати одне: ситі коти, облизавшись, ніколи не будуть говорити про голод..

Якщо ми сьогодні нелюдами залишатимемося до кінця, нам ні небо не простить, ні наші покоління, ні діти, яким сьогодні не кажуть про це, а в школі треба розказати. Знаєте, треба, щоб у людей все ж таки була якась совість, бо тільки тоді зберігається все святе на цій землі. І вода тоді не буде забруднюватися, і не будуть травитися поля, як он в радянський час німці на Черкащині знищили цілі плантації буряків, так засіяли, що земля досі не родить. У нас повинна бути пам’ять. І не тільки 27 листопада, а кожну суботу треба, щоб у церквах була панахида за померлими під час Голодомору. Це дійсно геноцид, це треба визнати, і ці всі душі пом’янути за всіма православними правилами. Вони не повинні залишитися поза нашим життям. Коли я слухала ці розповіді, ці душі ходили за мною, волали, я не могла спати. Пішла в церкву за допомогою і отець, який мене сповідував, сказав, що повинні люди та всі церкви поминати їх. Я запитала: чому ж ви не робите цього? Він відповів, що має бути на це вказівка. Ми не повинні жити за вказівками, а за совістю, ми ж люди, а не звірі.

Я не зустрічала аналогів подібного у світі. Та під час війни на Київщині за Ржищевом, коли відступали наші війська, все село змусили вийти - старих та малих проти німецьких військ. Вони всі полягли… Це теж геноцид та про це ніхто не казав. Значить це продовжувалося і в військовий час, бо у Вітчизняну війну на розстріл ці люди ішли без зброї. А це ж не одне таке село було. Ми не повинні мовчати. Навіть у садочку треба розказати діям, що в такий день треба пам’ятати, що багатьох людей немає з нами. З’їсти цю крихту хліба, якої тоді не мали наші дідусі та бабусі. Тоді не буде байдужості на цій землі, не буде убогих духом. Піднімати сьогодні цю тему геноциду воістину справедливо перед нацією!

Українській владі постійно дорікають: Ющенку – що занадто багато уваги приділяв цій темі, іноді нав’язливо, Януковичу – навпаки замало. Чи має політика аж так втручатися в цю загальноукраїнську трагедію?

Євген Сверстюк: Геноцид – це національна політика. Ви пройдіться біля Свічки на схилах Дніпра, там є на плитах дуже цікаві відгуки іноземців, які говорять про вирішення національних проблем. Це є політика, і коли Президент Ющенко так багато уваги приділив цьому, ми могли йому закинути хіба що те, що це мали б робити журналісти, а Президент - лише підтримувати. Але у нас так організоване суспільство, що доводиться Президенту це робити і він зробив дуже багато. Думаю, що без таких надривних зусиль не можна було прорвати таку стіну мовчання.

Але якщо говорити про нинішнє ставлення, я думаю, що це просто малокультурність. Окрім пристосування до кремлівської політики, де, звичайно, була ініціатива такої політики та зберігаються досі нерозкриті архіви. Але ми не потребуємо архівів, якщо буде ще особистий підпис Сталіна, можна буде лише сказати: «Я так і знав»! Так само, як немає потреби знаходити особистий підпис Гітлера про Голокост.

Ніна Матвієнко: Лишається тільки запитати: а судді – хто? Хто зараз при владі?.. Повернулися ті ж самі.