Чи замерзне Україна? Як протидіяти «пророцтвам» Кремля

В умовах трьох років гібридної агресії, що здійснюється Росією проти України, пріоритетного значення набув вихід на мінімальний (близький до нульового) рівень енергетичної залежності від  російських джерел постачань енергоресурсів. Необхідна максимізація можливостей з диверсифікації, а з часом - перехід на забезпечення власними енергоресурсами, де це можливо та економічно виправдано. Також важливо не створювати нових залежностей, особливо там, де їх не було, й не покладатися на вугілля з окупованих територій та імпорт електроенергії з РФ, на що час від часу штовхають уряд різнокаліберні лобісти.

Газовий сектор продемонстрував, як можна досягати мінімізації залежності від постачань з території агресора. 2014 рік став першим роком в історії українсько-російських газових відносин, коли Україна, внаслідок газової блокади з боку «Газпрому» тривалістю в 6 місяців,  обходилась без російського газу, починаючи з 16 червня й до 11 грудня. Зимовий період 2015/2016 р.р. показав, що ми можемо витримати газову блокаду навіть в умовах зими. Від 25 листопада 2016 р., Україна взагалі не імпортує російський газ. Вже 9,5 місяців. «Пророцтва» Кремля про енергетичну катастрофу України без російського газу, а також зрив Україною транзиту газу до ЄС виявились лише тезами путінської пропаганди. Зимові періоди 2014/2015 та 2015/2016 років пройдено завдяки газу власного видобутку, реверсним постачанням з ЄС, запасам в ПСГ. Основні показники динаміки споживання та імпорту газу в поточному десятилітті свідчать про неухильне зменшення впливу газового чинника на економіку та політику України.

* без шельфового видобутку на Чорному морі

Не дивлячись на здобуту «газову стійкість» України, сценарій переривання газопостачання до ЄС протягом зимового періоду, «Газпром» усе ще лишає в силі. Підтвердженням подібних намірів є тривалі пульсації тиску на основних газопроводах, якими здійснюється транзит газу з РФ до ЄС.  

У своєму коментарі з цього приводу, НАК «Нафтогаз України» припустив, що «Газпром» не в змозі стабільно підтримувати тиск у системі на необхідному рівні через незадовільний стан частини російської газотранспортної інфраструктури. З 2011 року російська сторона припинила публікацію даних щодо кількості аварійних ситуацій на традиційних газопроводах та натомість приділяє багато уваги будівництву нових газопроводів.

З наведеною оцінкою можна погодитися, але цим не вичерпуються можливі пояснення пульсацій газового тиску. Інше пояснення - з російського боку намагаються знову показати ненадійність ГТС України. Очевидно, що розрахунок російської сторони полягав в тому, що «Укртрансгаз» буде з такими ж пульсаціями тиску передавати газ європейським споживачам на кордоні Україна – ЄС. Звісно, це викликало б невдоволення європейців й наполягання «Газпрому» на необхідності «Північного потоку – 2» внаслідок «зношеності та аварійності ГТС України».

Статистика ж свідчить про зворотне – кількість відмов на трубопроводах ГТС України має тенденцію до зниження.

«Газпром» не такий прозорий у наданні первинних даних. Його «Інформаторій» дає узагальнену цифру: «…в среднем на российских магистральных газопроводах интенсивность аварий составляет 0,2 аварии в год на 1000 км». Якщо взяти до уваги, що протяжність газопроводів «Газпрому» за його ж даними – 168 300 км, то нескладно отримати показник 33,7 аварії на рік. Якщо порівняти з усередненими даними «Укртрансгазу» за останні 5 років – в середньому 29 аварій на рік – то російський показник явно поступається українському.

Ще одне пояснення – «Газпром» потрапив «у ножиці». Європейські споживачі купують у «Газпрому» менше газу, ніж зазвичай», а у нього й за нормальних обсягів закупівель існує профіцит газотранспортних потужностей, тобто становище, коли труб більше, аніж газу для них. Тому він не в змозі технічно підтримувати стабільний тиск у своїй системі. Не виключено, що це використовується «Газпромом» для переходу до  реалізації «плану Міллера», що був оприлюднений ним на Петербурзькому міжнародному економічному форумі 16 червня 2016 року. За словами топ-менеджера газового монополіста, до 2020 року мають бути ліквідовані 4300 км трубопроводів та 62 компресорних цехи, що обслуговують подачу природного газу в напрямку України, а до 2030 року ще 10 700 км труб. Труби й компресори, мовляв, зношені, тому доведеться їх демонтувати, а натомість – бажає чи не бажає Європа – перейти на інші маршрути, зокрема, трансбалтійські та трансчорноморські, які  «Газпром» готує. Такий собі силовий односторонній спосіб натиснути на ЄС та Україну й поставити їх перед фактом, без будь-якого погодження таких дій.

Електрозалежність

На відміну від газового сектора, становище в електроенергетичному становище лишається неоднозначним. З одного боку, досягнуто прогресу з точки зору зменшення вугільної залежності теплової енергетики з урахуванням того, що антрацитові шахти знаходяться на окупованій території. Досягнуто це за рахунок максимально можливого на даному етапі збільшення частки виробництва електроенергії на АЕС та скорочення обсягів виробництва вугільної генерації. У 2015 році частка АЕС у виробництві електроенергії склала 55,7% (для порівняння у 2014-му було 48,7%). З одного боку – це позитивний аспект, з іншого боку маємо скорочення маневрових потужностей теплової енергетики, що є серйозним викликом для стабільної роботи Об’єднаної енергосистеми (ОЕС), особливо, коли атомна генерація є базовою та обставин, коли існує висока ймовірність кібератак з боку ворога – достатньо згадати 23 грудня 2015 року.

Отже, частка атомної генерації наразі є надзвичайно важливою для забезпечення електроенергетичного балансу. Плани «Енергоатома» зі збільшення використання паливних збірок від альтернативного постачальника Westinghouse Electric Company, які поступово втілюються в життя після двохрічних зволікань, викликають пропагандистський потік з Москви щодо нібито різкого зростання аварійності на українських АЕС. Держатомрегулювання переконливо спростував російські інформаційні вкидання, представивши порівняльний аналіз статистики порушень на АЕС України та РФ:

Причому, у 2015 році всі 15 порушень на енергоблоках АЕС України за міжнародною шкалою INES були класифіковані нульовим рівнем (не суттєво для безпеки), в той час як 3 з 35 інцидентів на російських АЕС мали перший рівень (аномальна ситуація, що виходить за межі допустимого в експлуатації).

Отже, і щодо атомно-енергетичного комплексу, і щодо газотранспортного Росія поступається в показниках надійності Україні. Але пропагандистськи усе подається з точністю до навпаки. Більше того, усе це пояснює системність дій російської сторони із дискредитації критично важливої енергетичної інфраструктури України з метою продемонструвати незамінність Росії, російських технологій та маршрутів для Європи, її енергетичної безпеки.

Енергетична безпека України за обставин зниження значущості газу та вугілля як первинних енергоресурсів, зараз більшою мірою зосереджена в надійності та стабільності функціонування ОЕС. Ядро електрогенерації – АЕС. Безперебійність та ефективність атомної енергетики залежить від диверсифікації постачання палива, технологічної диверсифікації та надійного кібер-захисту.

Слід також подумати над захистом критичної енергетичної інфраструктури. Особливо, там де знаходиться «енергетичне серце» України – Енергодар, а також вразливі елементи центри диспетчерського управління та технологічного зв’язку «Укренерго»,  «Енергоатому», «Укртрансгазу». Особливо, над кіберзахистом. В умовах гібридної війни це набуває особливого значення. За оцінками Центру «Стратегія ХХІ», кібератаки 23 грудня 2015 року були своєрідною розвідкою боєм, репетицією кібер-удару по ОЕС України в певний час «Х», що за несприятливих обставин (пік зимового споживання в умовах низьких температур), створить ризики й для стабільної роботи АЕС. Події другої половини 2014–2015 років, пов’язані із знищенням об’єктів залізничної, вугільної та газотранспортної інфраструктури, ще раз продемонстрували практичну імплементацію тези начальника Генерального штабу ЗС РФ Герасимова щодо  нових форм та способів ведення війни через «снижение военно-экономического потенциала государства поражением критически важных объектов его военной и гражданской инфраструктуры в короткие сроки». За експертними оцінками ворога, «ахиллесова пята» генерации в ОЭС Украины имеется в Энергодаре Запорожской области» де сумарна потужність комплексу атомної та теплової генерації складає 9,6 ГВт. За їхнім задумом, дія, суміщена з кібератакою проти системи оперативного диспетчерського управління ОЕС України призведе до «системной аварии в масштабах всей объединенной энергосистемы». У сфері захисту критичної енергетичної інфраструктури, давно існує простір для співпраці з Центром передового досвіду НАТО з питань енергетичної безпеки. Поки що така співпраця обмежується лише експертним рівнем. Для цього Україні було б варто приєднатися до роботи Центру за прикладом Грузії, яка, як і Україна, в минулому на собі відчула дію «енергетичної зброї» Росії. Однак, в уряді зволікають, займаючись традиційним бюрократичним «футболом» відповідальності.

Ще одна негативна тенденція – енергетика фрагментується, точніше – її фрагментують й розтягують по олігархічних імперіях, кожна з яких дбає про свою енергосамодостатність і не мислить комплексно й стратегічно в масштабах країни. За таких обставин, поняття паливно-енергетичний комплекс незабаром перестане існувати. Натомість залишаться «запчастини».

Зимовий період 2016-2017 наближається. Тому головна увага має бути зосереджена на максимізації (в межах розумного) запасів газу, ядерного палива, нафтопродуктів, вугілля. Не менш важливо в період реформування компаній енергетичного сектору зберегти керованість ними та не дозволити приватним монополіям шантажувати уряд, нав’язуючи свою тарифну політику та паразитуючи на атомній генерації.

Михайло Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ», для «Главкому»