Чому я проти зовнішнього управління? Кілька слів до дискусії з Сергієм Лещенком

Для початку кілька слів про нинішнє світосприйняття. Я не знаю, як відчувати себе політиком. Відверто. Хоча брав участь у безлічі виборчих кампаній як медіа-консультант. За два десятиліття роботи у медіа (здебільшого – тих, які створював самостійно) для мене політики перестали бути сакральними особами. Тому зустріч з будь-ким із них (від президента до народного депутата, міністра чи генпрокурора) не спричиняє ідолопоклонства. Завжди вчу журналістів, з якими працюю, що головне у нашій професії – це здатність критично мислити. Все решта – вторинне.

Тому коли я ходжу на інтерв’ю, пишу пост чи йду на неформальні зустрічі «без диктофона», будьте певні – загравання там нема. Це можуть підтвердити десятки людей, які приходять чи організовують такі зустрічі. І для мене немає особливої різниці, який це політичний об’єкт – Ігор Кононенко (з яким я, до речі, досі не знайомий) чи Сергій Лещенко (якого я давно знаю і поважаю як журналіста). Я люблю ставити гострі запитання і люблю спостерігати за реакцією людей на них. І отримувати таким чином інформацію. Це, мабуть, єдине, що мені останнім часом все ще подобається в журналістській роботі. Інколи, правда, я дозволяю собі ще публічні коментарі через Facebook. Але фейсбучне середовище настільки специфічне, що орієнтуватися виключно на нього – це обманювати себе (доведено в тому числі виборчими кампаніями).

Останнім часом я зробив кілька досить гострих коментарів щодо позиції, яка була озвучена Сергієм Лещенком. Уже не журналістом, а політиком (причому політиком, який зайшов до парламенту разом з президентською силою «Блок Петра Порошенка», але який зараз перебуває у внутрішній опозиції з цією політичною силою). Але в даному випадку моя репліка про конкретні дії і заяви останніх днів.

Отже, все почалося з того, що Сергій разом з Мустафою Найємом та Світланою Заліщук були відсутні на позачерговому засіданні Ради, яке дійсно було скликане в останній момент, щоб позбавити нечестивих суддів можливості подальшого перебування на посадах. Відсутність пояснювалася давно запланованою поїздкою в США і зустрічами з представниками тамтешнього політичного бомонду, які цікавляться Україною. Після повернення Сергій, Мустафа та Світлана написали декілька повідомлень про це.

Зрештою, контакти з американцями – дійсно важлива річ. Це не піддається жодному сумніву. І якщо когось із візаві трійка українських політиків змогла надихнути на подальшу співпрацю з Україною – це неоціненна робота. За яку можна вибачити і прогул одного парламентського дня, хоч і надзвичайно важливого.

Але натомість Сергій фактично заявив, що без втручання США Україна не здатна проводити реформи (така собі Failed state), тому треба (цитую повідомлення Комітету ВР з закордонних справ) «накласти персональні санкції на українських топ-корупціонерів». Я двома руками за те, щоб українським корупціонерам дати по руках! Тут ми з Сергієм однодумці. Але я за те, щоб по руках їм давали вітчизняні правоохоронці та судова система. І якщо вони – НАБУ, Генпрокуратура, МВС, СБУ та суди всіх калібрів – не вправляються зі своєю роботою, то питання слід формувати: «Чи відповідають їхні очільники своїм функціям?» Тоді політику Лещенку треба запитати себе: а що я зробив, аби в Україні запрацювала система і закон? Чи дійсно розповісти у Вашингтоні, щоб ввели санкції проти двох (!!! а не тисяч) конкретних людей – це все, що я можу? Чи ефективно це? Скільки часу тоді піде на повноцінне очищення від корупції?

Маючи не тільки журналістські механізми (а також підтримку у суспільстві, серед громадянського суспільства), а й політичні, Сергій Лещенко чомусь воліє більше розмовляти з американськими друзями, а не з тими, хто готовий підтримувати антикорупційні розслідування в Україні. Не з тими, хто може тиснути на чиновників. Хто може дати їм по руках. Можливо, і легше бути, вибачте, «ябедою», змальовувати українську дійсність лише у чорних тонах, а не очолити процес в Україні і довести всьому світові, що українці дійсно щось можуть?

Подібну тактику і поведінку я уже відчував на собі, коли окремі члени комісії з відбору керівництва Національного Агентства з питань запобігання корупції замість того, щоб зібрати усіх представників від громадськості і випрацювати зрозумілі механізми відбору кандидатів, оббивали пороги чиновників Європейського Союзу і просили тиснути на членів комісії. А потім окремі активісти навіть закликали призупинити надання Україні безвізу, поки не будуть проголосовані конкретні кандидати.

Погоджуюсь, що тиск Заходу – це дуже дієвий механізм. Але чи треба ним так захоплюватися і в пориві ентузіазму використовувати лише чорні фарби? Чи не призводить це до поганої звички перекладати відповідальність на інших? І до залежності за отриману «послугу». А зі сторони влади – до несприйняття рекомендацій, які дуже схожі на прямі зовнішні вказівки. Це не раз мало зворотній ефект – коли українське керівництво шукало інших партнерів. Навіть попри фінансову підтримку.

Я – за стратегічне партнерство, а не за стосунки колонії і метрополії, де мало чого залишається від незалежності. І за те, щоб українські політики розуміли: політична конкуренція між ними не має призвести до зовнішнього управління, бо тоді ми перестанемо бути країною.

Українська приказка про двох українців і трьох гетьманів має рано чи пізно втратити актуальність, якщо є відповідальність за країну, яку ми будуємо. Коли українські політики консолідуються (приклад двох Майданів), вони можуть перевернути гори. Тільки чомусь після отримання влади люди, які є демократами, починають «мочити» один одного більше, ніж своїх вчорашніх ворогів. Це вже раз призвело до перемоги «недемократів», до цього йде і тепер. Цей процес свідчить в першу чергу про політичну незрілість, якщо хочете, інфантильність усього- без розподілу на «старих» і «нових» - українського політику. Бо вони можуть лише зруйнувати, не прораховуючи наслідки.

Я простягаю Сергію Лещенку та іншим політикам нової формації руку і готовий допомагати, в тому числі публікувати на «Главкомі» розслідування щодо всіх без винятку «топ-корупціонерів». Але й прошу замислитися над тим, що я описав вище. Бо я точно не хочу, щоб Україна стала Failed state.