Шпагат Лукашенка. Бацька між Москвою та Києвом

Сусіди
Шпагат Лукашенка. Бацька між Москвою та Києвом
Президенти України та Білорусі Петро Порошенко і Олександр Лукашенко

То ж хто він: високодостойна людина, як сказав Порошенко, чи «останнім диктатор Європи»?

Сьогодні президенти України та Білорусі Петро Порошенко і Олександр Лукашенко відзначили роковини трагедії на Чорнобильській АЕС. За інших часів у цих заходах брав участь і російський лідер, але тепер таке можна уявити хіба що уві сні. 

«Впевнений, що українсько-білоруський кордон завжди був, є і буде кордоном добросусідства, надійного партнерства, миру. І ніхто й ніколи нас не посварить, – заявив Петро Порошенко. – Я отримав підтвердження від президента Білорусі, що ніхто й ніколи не зможе втягнути Білорусь у свою загарбницьку війну проти України». Порошенко переконаний, що «народ Білорусі і його досвідчений і високодостойний президент цього не допустять».

Назвати «високодостойною» людину, яку вважають «останнім диктатором Європи», звісно, було показовим кроком з боку Порошенка. Наприклад, у 2011 році Мінськ та Київ обмінювались дипломатичними ляпасами через те, що українська сторона на прохання європейців відкликала запрошення Лукашенка на київський саміт з питань безпечного та інноваційного використання ядерної енергії. Олександр Григорович звинуватив тодішнього президента Віктора Януковича у «вшивості» за те, що той піддався тиску Єврокомісії. Єврочиновники були не в захваті від присутності такого одіозного персонажа в українській столиці.

Але подальші події багато що змінили, зокрема у ставленні до білоруського президента на Заході. Лукашенко – один з небагатьох, хто зміг використати конфлікт на сході України на свою користь, виставивши себе миротворцем і надавши Мінськ як переговорний майданчик, на який з’їхались такі лідери, як Ангела Меркель та Франсуа Олланд. Якби не війна на Донбасі, не факт, що така поважна компанія колись завітала б у гості до такого одіозного колеги.

Одночасно Лукашенко почав демонструвати норов своєму найголовнішому союзнику і спонсору – Кремлю. На відміну від таких країн, як Венесуела та Нікарагуа, Білорусь не визнала «возз’єднання» Криму з Росією, хоча й голосувала проти резолюції ООН на підтримку територіальної цілісності України. У 2016-му білоруси знову підтримали Росію і проголосували проти кримської резолюції. Таку половинчасту позицію у своїх відносинах між Україною та Росією Лукашенко займає і надалі.

Називаючи Росію найближчим союзником під час того, як російські телеканали лякали глядачів безчинствами «кривавого пастора», Лукашенко приїжджав до Києва і кілька годин тепло спілкувався з Олександром Турчиновим. І надав тому позитивну характеристику, назвавши патріотом України і націоналістом у доброму розумінні. Також білоруський президент заперечив можливість федералізації України, яку проштовхують з Кремля, та розвінчав тези російської пропаганди про фашистів: «Не вірте, що в Україні фашисти-западенці, нормальні там люди».

Ще в 2014 році він відверто визнав роль Росії у воєнних діях на Донбасі, але при цьому не засудив її: «Давайте не будемо темнити один перед одним: якби не Росія, то «ДНР» і «ЛНР» жили б недовго. Росія просто змушена (або не змушена, але я вважаю, що змушена) захищати і підтримувати ці території. З різних причин. Починаючи від особистого іміджу, рейтингу і закінчуючи найсвятішим – там живуть брати, і в біді Росія їх покинути не може». Пообіцявши захищати Росію на західному напрямку, Лукашенко виключив, що доведеться їхати в Україну на танках – тільки на тракторах.

Розмірковуючи про свій новий президентський термін, він дуже жорстко проходився по київському Майдану: «Мене треба замінити на наступних президентських виборах. Але не через майдан. Це ганьба для країни, це клеймо для України». Страх перед «майданом» добре проявився в історії місячної давнини, коли Лукашенко заявив про затримання кількох десятків бойовиків, яких начебто готували в таборах, у тому числі в Україні. Тоді ж з українського боку, за словами білоруських прикордонників, нібито намагалася пробитись автівка з вибухівкою та зброєю. Страшним прикладом України, образ якої в Білорусі активно формують, зокрема, російські канали, Лукашенко взагалі полюбляє маніпулювати: не хочете, щоб вийшло так, як в Україні, – сидіть тихо і підтримуйте мене.

Якщо відносини з Москвою після війни у Києва майже заморожені, то у Мінська вони погіршились – через невдоволення становищем Білорусі в ЄвразЕС, газову суперечку, зменшення обсягів поставок російської нафти, однобічне рішення Росії встановити прикордонну зону, регулярні заборони поставок білоруських продуктів та інші складнощі між країнами. Причому Лукашенко робив досить жорсткі заяви щодо російських можновладців, які ставляться до нього з недостатньою повагою. Паралельно була видимість потепління у його відносинах із Заходом – в Мінську навіть задумались, аби розглянути кредит МВФ як альтернативу традиційним російським траншам на підтримку стагнуючої економіки.

У цій ситуації Лукашенко не втрачає можливості зайвий раз потролити кремлівських бонз, яких він дуже добре вивчив за ці роки. Хвилю обговорення здійняло його висловлювання, що «братня Україна» воює зараз за власну незалежність. Із ким воює – Бацька не сказав, але тут усе ясно і без уточнень.

Але наприкінці березня цього року він знову розсипався в компліментах та запевненнях у відданості Путіну: «Заспокойтеся – у нас із Володимиром Володимировичем Путіним блискучі відносини. Блискучі. Якщо є якісь проблеми, ми їх вирішимо. Без посередників ми вирішимо удвох, і нам не треба ніяке посередництво. Ми – рідні брати, нам ділити нічого. Я йому якось публічно сказав: можливо, ще буде час, коли доведеться спиною до спини стати і відстрілюватися, ну, як військові люди говорять».

Поки що російське керівництво дивиться на такий «шпагат» чи не єдиного союзника крізь пальці. Хоча в тамтешній «патріотичній» пресі іноді з’являються критичні публікації стосовно флюгерства та зрадництва Лукашенка, але до такого мочилова на федеральних каналах, як свого часу фільм «Хрещений Батька», поки що не доходить. Лукашенко з його дикою для Заходу внутрішньою політикою все ж залишається надто залежним від Москви, аби відчувати межі своєї самостійності.

В Україні Лукашенко знову загальними фразами запевнив у дружелюбності Білорусі і закликав припинити «міжусобні бійки». І вибору, чи мати справу з країною, де слово «майдан» є ледь не лайливим, а опозиціонерів кидають за ґрати, в України насправді нема – конфлікт із Росією зробив Білорусь безальтернативним північним сусідом, з яким можна вести мову. А «флюгерство» обережного Лукашенка треба розуміти і використати собі на користь.

Як з’їздили у Чорнобиль?
Глави двох держав взяли участь у церемонії вшанування пам’яті загиблих ліквідаторів аварії та поклали квіти до пам'ятника Героям Чорнобиля. Президенти оглянули павільйон «Укриття», де їм представили весь хід будівельних робіт від початку будівництва старого саркофагу до зведення нового конфайнменту.
Петро Порошенко нагадав, що 30 листопада 2016 року було урочисто завершено перший етап – процес насування арки в штатне положення над четвертим енергоблоком ЧАЕС. А у листопаді 2017 року планується  введення цього конфайнменту в експлуатацію.
Олександр Лукашенко зазначив, що Україна планує створити радіаційно-екологічний біосферний заповідник в Чорнобильській зоні відчуження, і Білорусь готова поділитися своїм досвідом у цьому питанні – адже в Білорусі вже давно існує Поліський державний радіаційно-екологічний заповідник.
Лідери України та Білорусі також оглянули об’єкт «Укриття» та ознайомилися з ходом робіт на Новому безпечному конфайнменті, а також сховище відпрацьованого ядерного палива (СВЯП-2).

Павло Вуєць, «Главком»

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: