Віталій Дейнега: Найстрашнішими є не відверті мудаки у Донецьку, а приховані, перефарбовані у Києві

    коли закінчиться війна
    • Дмитро Муравський
    • Розсилка
    <img src="/ftp_upload/images/deynega.jpg" alt="Віталій Дейнега" width="" height="" itemprop="image" /> - Віталій Дейнега: Найстрашнішими є не відверті мудаки у Донецьку, а приховані, перефарбовані у Києві
    Віталій Дейнега

    Під час наших відряджень на Схід ми повсякчас зустрічались із людьми, рукостискання з якими цінуватимеш все життя.

    До війни ці люди були звичайними пекарями, водіями, вчителями, айтішниками та офісними працівниками. Не війна зробила їх героями, вони такими були і до того. Але завтра, коли все закінчиться, ці люди повернуться у мирне життя зі своїми знаннями, досвідом, багажем. І завдання суспільства, держави зробити все для того, щоби потенціал цих героїв був використаний максимально повно.

    Пройшовши через війну, змінюється держава, суспільство, люди. Кожної миті, перебуваючи у розвалинах Промки чи теракотових окопах Світлодарської дуги, бійці думають про те, як вони повернуться до дому і чим будуть займатися у мирному житті. Для них, для країни «все тільки починається» не з моменту повернення бійців з передової і підняття українського прапору над Донецьком, а ще там і тоді, у бліндажах та казармах, під постійними обстрілами супротивника.

    Війна змінює людей не тільки на фронті, але й у благополучному Києві. Надійний тил – це те, що дозволяє хлопцям у бліндажах Донбасу вірити та мріяти. І цей тил забезпечують волонтери. Про волонтерство як явище і персональну війну розповідає засновник та керівник фонду «Повернись живим» Віталій Дейнега.



    Інформаційно-координаційний центр, соціальний волонтерський проект «Коли закінчиться війна», цикл «Нотатки волонтера»

    Цикл «Нотатки волонтера» - результат особистого спостереження команди волонтерського проекту «Коли закінчиться війна» за життям та роботою бійців ЗСУ, добровольців і волонтерів у зоні АТО. Волонтери, учасники проекту не є журналістами і не приховують своєї інтегрованості у процес. Сьогодні ця команда формалізується у рамках діяльності Інформаційно–координаційного центру.

    Головне завдання проекту загалом і даного циклу зокрема – донести всіма можливими методами атмосферу, в якій у щоденному режимі працюють наші захисники. Ми не намагаємося естетизувати війну, але хочемо щоб суспільство і держава усвідомлювали свою відповідальність перед хлопцями на передовій і в тилу. Саме там, на сході країни формується нове українське суспільство, захищаються демократія, незалежність та європейський вибір України.

    Щодо волонтерства

    Я не скажу, що волонтерство - це такий феномен. Люди почали роботи те, що вони мали робити завжди. Моя історія напевно розпочалася з того, що ми з друзями у свій час полагодили дах у дитячому будинку. Це десь 200 000 грн. коштувало. Збирали, хто як міг – по друзям, родичах, знайомих. Питання в тому, що це персональна відповідальність людей. Це нормально. Це є у всьому світі. Тут немає нічого  екстраординарного. Навіть в Росії є своє волонтерство. Але тут є відмінність у нас із Росією. Там люди більше звикли розраховувати на владу. Живуть за принципом – виберемо владу, і вона за нас все вирішить і зробить.

    В Україні, до речі, теж намагаються нав’язати такий алгоритм, особливо політики. І ось це насправді – ненормально. Нормально, це коли люди роблять самі. Після цього громадяни можуть відповідально запитати у політиків, а що ті роблять? У них з’являється на це право – питати і висувати вимоги. 

    Особиста історія Дейнеги

    Дуже просто. Почалося АТО. З самого початку не було зрозуміло, чи це надовго. Але коли у мене відбулися перші розмови з тими, хто там воював, коли якийсь військовий з 95-ї бригади сказав, що їх криють мінометами, я зрозумів, що це дуже серйозно. Я з бойовиків пам’ятаю, що таке міномет, уявляю як летить земля, осколки, ллється кров, падають люди… Це вже був не Майдан, і ніякі там не шахтарі чи трактористи з того боку. Ми вляпались в дуже серйозну історію.

    Давайте чесно, я не на стільки сміливий, щоб взяти автомат і піти на фронт. На момент 2014 року, травень місяць, мені реально страшно було взяти зброю і піти в ту м’ясорубку. Що я вмів? Заробляти гроші, організовувати людей. У мене був досвід з тим же дитбудинком.

    Спочатку я відніс власні 10 тис. грн. Написав про це у соцмережах: мовляв, так і так, мій внесок, вважаю, що це правильно, закликаю вчинити так само, долучитись. При цьому визначав цілком конкретні речі – кому, на що. Це були і ліхтарики, і бронежилети. Тепловізори пішли десь через пару тижнів. 

    Потім звернувся до друзів тих з ким робив бізнес раніше. У мене записна книжка була тоді на 1000-1500 номерів. Я вірив, що біля 200 номерів це ті, кого я можу попросити поділитися грошима на такі цілі. Хтось погодився, хтось ні. Реакція була дуже різна. Не буду приховувати – були випадки, коли люди, на яких я розраховував, відморозились. Але було багато випадків, коли допомогу отримував від тих, від кого навіть не очікував. При чому люди входили не тільки грошима, але й роботою. У нас є дівчинка Таня, вона включилась у повноцінному форматі. І без неї може цей проект не був би таким потужним. Хоча, я думав, що вона максимум пройдеться по друзям та сусідам збере пару сотень гривень. 

    Для мене, і таких як я нестерпно було сидіти дивитесь новини і розуміти, що ти нічого не робиш. Коли були розстріли на Майдані, я цей момент пропустив. Потім дуже мучила совість. Думав, що міг там комусь врятувати життя, а мене не було…

    Як змінюватиметься волонтерський рух

    Як такого волонтерського руху не існує. Не має якогось одного руху. Це подібно до чогось стихійного, броунівського. Люди ж всі різні: з різною ментальністю, життєвим  досвідом, різного рівня мислення, масштабу особистості. Абсолютно різного рівня порядності, врешті-решт. Це ж стосується і волонтерства. Ті волонтери, які скажімо адекватні, налаштовані на зміни, готові вкладати свій час, гроші, ресурси, з тим, щоби забезпечити реальні зміни, вони однозначно не зупиняться. Думаю, що вони можуть перетворитися на повноцінний недержавний сектор, якого в Україні сьогодні немає.

    Приведу простий приклад. Грантодавці стають в чергу, бо їм реально немає кому дати гроші, з тим, щоби проекти були реалізовані якісно та в повній мірі, щоби мета була досягнута. Це стосується всіх сфер діяльності – від захисту тварин і довкілля, до боротьби із корупцією та за свободу слова.

    Єдине, що відрізняє волонтерів від інших людей це — ініціативність. Потім дуже важливим є перевірка грошима. І багато хто цю перевірку не проходить.

    Я буду розповідати про тих, які пройшли, з моєї точки зору. Ці люди не є професійними політиками. Їм нема чого робити в Верховній Раді, вони не є професіональними військовими чи чиновниками. Але вони реально можуть займатися антикорупційною діяльністю бо: а) їх не можна корупційним чином заохотити, б) вони дорожать своїм ім'ям, яке здобуте потом, кров'ю та ризиком для життя, і в) вони ініціативні і їм це в задоволення.

    Про те, що мотивує

    Первинний мотив – патріотичний. Це може якось пафосно звучить, але це правда. Ми віддавали свій борг державі. На фронті були військові, добровольці. Ми мали віддавати свій борг інакше. Згодом я зрозумів, що маємо нашу роботу не тільки продовжувати, але й ще думати про команду. У нас були дівчата, які через своє волонтерство втратили роботу. Згодом і я пройшов через цей шлях. Тому було зрозуміло, що потрібно цю роботу переводити у професійне русло, в хорошому розумінні. Ми вибудували логістику, і зробили волонтерство своєю роботою. У нас у кожного є у Фонді своя зарплата. Невелика, порівняно з комерційною по Києву, але така, яка дозволяє нам жити і професійно виконувати те, що ми навчились робити. За цей час, наш фонд так чи інакше  перевів більше 110 мільйонів гривень. Правильно відбудована логістика і модель управління дозволила зробити це ефективно.

    Щодо консолідації суспільства

    Рівень волонтерства в Італії, Швейцарії, Америці вищий, ніж в Україні, навіть під час війни. Це нам всім так здається, що вся держава перетворилась на волонтерів. У нас просто коло спілкування таке. А спробуйте поїхати десь за Київ, або увечері пройтись столицею – клуби, нічне життя… Байдужих людей багато. Не знаю, як там у відсотках – 80 чи 90%, але багато. Коли влада чи президент говорить, що у нас 30 чи 50% населення задіяні у волонтерстві, то я би не погодився. Кинути пластикову кришку в коробку біля консьєржки типу на допомогу пораненим, я би це не назвав волонтерством. Це все одно, що один раз у житті перевести бабцю через дорогу. Ну, це смішно.

    Тих, хто реально займається цими проблемами, на серйозному рівні, на жаль, дуже мало. Це моя думка.

    У нас більшість живуть в очікуванні месії. І така модель культивується нашими політиками – мовляв голосуйте, а ми за вас все вирішимо. Ніколи такого не буде. Треба вміти самим робити, брати відповідальність за дії чи бездіяльність.

    Тому моя думка - рівень консолідації малий. До того ж, люди у нас завжди хочуть швидких результатів. Як у спортзалі, вони сьогодні купують абонемент, а завтра хочуть вийти на 10 кг. легшими. Так не буває.

    Як має завершитись війна

    Всі війни закінчуються за столом переговорів. Всі. Але для того, щоб за столом переговорів вона закінчилась на нашу користь, ми маємо бути сильними у військовому плані, в першу чергу. Це - найсильніший  аргумент у переговорах. Якщо у вас немає сильної армії, ви не готові фізично знищити свого ворога, з вами ніхто не буде домовлятись.

    В Донецьк поїду на наступний день після звільнення

    Я і в Краматорськ і Слов'янськ поїхав потягом кількох днів, після їх звільнення. А Донецьк я люблю, він завжди був одним з моїх улюблених міст. А що стосується людей, то «мудаки» є кругом – і у Львові, Одесі, Києві. Я вам скажу, що найстрашнішими є не відверті мудаки у Донецьку, а приховані, перефарбовані у Києві.

    Так само всюди є порядні люди, патріоти. Вони є і Донецьку, Луганську, навіть в Криму. Просто їх там менше. От ми бачимо похорони когось із сепаратистів. Бачимо  бюджетників,  яких туди нагнали. Але не розуміємо, яка кількість порядних людей в квартирах і десь там під шафою в себе ховає жовто-блакитну стрічку. Повірте мені, їх кількість значно більша, ніж нам здається. 

    Дмитро Муравський, для «Главкома»

    Цикл «Нотатки волонтера», фрагменти фотокниги Дмитра Муравського, у рамках соціального волонтерського проекту «Коли закінчиться війна»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ