Українська історія від мільярдера Пінчука. Що з цим не так?

Чергова хвиля «зради» цього тижня накрила український сегмент соцмереж. Причому стосується вона, як не дивно, не воєнно-політичних скандалів. Цього разу «під роздачу» потрапив тільки-но анонсований проєкт «Українська історія: глобальна ініціатива».

Ця спроба переосмислення історії України з давніх періодів до російсько-української війни та проведення паралелей з тенденціями у світовій історії з самого початку спровокувала лавину критики через особу її спонсора – олігарха Віктора Пінчука.

Участь у проєкті низки дуже авторитетних науковців не загладила ситуацію. Навпаки – цих поважних людей  звинуватили в тому, що вони своєю участю благословили піар одіозного бізнесмена. А склад учасників «Української історії» досить потужний. В Раду директорів та Міжнародну академічну консультативну раду увійшли такі персони, як лавреатка Пулітцерівської премії, історикиня Енн Еплбаум, голова Інституту національної пам’яті України Антон Дробович, президент Українського католицького університету митрополит Борис Ґудзяк, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергій Плохій, директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. Франка Ярослав Грицак, журналістки Юлія Мостова та Наталія Гуменюк, поет та новеліст Сергій Жадан, ведучий CNN Фарід Закарія, професор Єврейського університету в Єрусалимі Ювал Харарі та інші українські та зарубіжні дослідники.

У процесі написання історичного дослідження, який розрахований на три роки, візьмуть участь 90 українських та зарубіжних науковців. Вони розроблятимуть близько 70 тем, досліджуючи при цьому їхню взаємозалежність. Наприкінці кожен науковець має подати три тексти на свою тему: один – науковий об’ємом приблизно в 30 тис. слів, один спрощений об’ємом приблизно 3 тис. слів і ще один майже у форматі вижимки об’ємом приблизно в тисячу слів. Усі тексти мають бути написані доступно для розуміння їх загальною аудиторією. Як розповіли «Главкому» у пресслужбі проєкту, підтвердили в ньому свою участь вже близько 60% майбутніх авторів, із рештою призначені співбесіди протягом грудня.

Проєктом керують вже згадані Рада директорів та Міжнародна академічна консультативна рада. Їхніми головами будуть давні знайомі Пінчука, раніше помічені на заходах, які він організовує, – ексголова МЗС, колишній прем’єр Швеції Карл Більдт та професор Єльського університету Тімоті Снайдер відповідно. Сам Пінчук увійшов до складу Ради директорів, де скромно зазначений як «засновник, автор ідеї проєкту, український меценат та бізнесмен».

На презентації дослідження у Лондоні Пінчук, а він стверджує, що замислив масштабний проєкт колективного дослідження історії України ще в 2019 році, розповідав, що таке високе представництво забезпечить найвищі стандарти наукового процесу. А результатом роботи науковців стане надання безлічі спростувань російських викривлень історії. «Ця робота буде особливо потужною тому, що її буде створено в атмосфері свободи, обміну думками, критичних обговорень», – описав очікування від цього трирічного «брейн-шторму» Пінчук.

«Фундатор» та «фальсифікатори»

Але поява новини про такий масштабний проєкт спровокувала обговорення не стільки суті амбітної ініціативи, скільки, власне, фігури її ініціатора. Пінчуку досі не можуть забути ані його родинні зв’язки з колишнім президентом Леонідом Кучмою, ані спроби зблизитися з командою Віктора Януковича, ані любов до російських менеджерів та політтехнологів, ані загалом кон’юнктурність та звичку вести бізнес під дахом влади. Так, ексдиректор Інституту національної пам’яті нардеп від «Європейської солідарності» Володимир В’ятрович звинуватив Пінчука, який взявся за дослідження української історії, в її нещодавньому творенні, причому зовсім не в позитивному ключі. «Пінчук вже творив історію України – через контрольовані ним медіа та політиків, – нагадує В’ятрович. – І від цього вона протягом чверть століття ставала зовсім не глобальною, а малоросійською. Тому є підстави сумніватися, що з його ініціативи написання української історії вийде щось інше».

Нагадав В’ятрович і про ще одну неоднозначну ініціативу бізнесмена – спільний з нині підсанкційними російськими бізнесменами Михайлом Фрідманом та Германом Ханом проєкт «Бабин яр», яким до останнього часу опікувався російський режисер і продюсер Ілля Хржановський з його скандальними експериментами.

Можна пригадати також казус, коли олігарх намагався зробити свій внесок в історію, який теж завершився це скандалом. У 2016 році він написав статтю для The Wall Street Journal, в якій пропонував Україні піти на болючі компроміси з Росією – відмовитися від майбутнього в НАТО та Євросоюзі та фактично забути про Крим та окуповані території Донбасу. Після галасу, що здійнявся, Пінчук виправдовувався і розповідав, що редакційна версія тексту начебто відрізняється від оригінальної.

Гостра на язик «свободівка» Ірина Фаріон з її власними радикальними поглядами на історію та культуру також не могла залишити без свого в’їдливого коментаря таку непересічну подію: «Ми вже давно написали правдиву українську історію – тільки тлумки (те саме, що й дурні, телепні, – «Главком») її досі не прочитали, а Міносвіти її скасувало. Словом, зборище ліквідаторів націоналістичного історичного дискурсу і запроваджувачі тоталітарного лібералізму. Обережно! Нові фальсифікатори історії. Кожен історик – це передусім світогляд, а вже потім фактаж і суб'єктивна інтерпретація».

Жорстко пройшовся по історичних пошуках Пінчука головний редактор порталу «Історична правда» Вахтанг Кіпіані. Він, як і Фаріон, поставив під сумнів компетентність запрошених науковців. Журналіст порівняв цей пул із «Ноєвим ковчегом», зазначивши, що більшість з цих дослідників не мають жодного відношення до України, не знають жодних джерел, на підставі яких можна писати історію і навіть не володіють українською мовою, щоб прочитати існуючі публікації.

«Ну, і те, що цю історію і цей пул недешевих експертів фінансуватиме «філантроп» Пінчук – пахне не фіялками, – саркастично резюмує Кіпіані. – Він один з фундаторів олігархічного проросійського режиму, під час якого було вбито десятки журналістів – зокрема, Георгія Гонгадзе, політиків, підприємців, а країну було розподілено між кількома десятками «родин». Зовсім нещодавно саме Пінчук зі своїми закордонними приятелями намагався втюхати українцям українофобський прожект меморіалізації місць трагедії у Бабиному Яру. Ну, і у нього були і є телеканали, сайти, донедавна – газети, щоб демонструвати зацікавленість у об'єднанні країни через національні погляди на минуле і спільне майбутнє. Не вірю, словом».

Втім, старт історичного дослідження спричинив не тільки негативні відгуки. Так, за дітище Пінчука заступилася нардепка минулого скликання та ексзаступниця міністра культури та інформаційної політики Ірина Подоляк. Вона дорікнула іншим українським мільйонерам, що ті не бажають «відбілювати свою репутацію» фінансуванням таких проєктів, і своєю чергою несподівано перевела стрілки на Національну академію наук. Подоляк задалася питанням, чим бюджетна НАНУ з усіма її структурними підрозділами та інституціями займалася всі ці роки, якщо її роботу щодо вивчення історії взяли на себе приватні особи?

Грошове питання

«Українська історія» – не перший захід Пінчука, який можна трактувати, як спроби відбили його репутацію. Олігарх, якому вдається бути при нагоді будь-якій владі триматися впевнено на плаву, давно переймається іміджевими проєктами. Це – «Українська ялтинська стратегія» та «Український сніданок в Давосі», які стали звичними центрами тяжіння для українського політикуму, а також галерея PinchukArtCentre, концерти світових поп-зірок, що зробили Пінчука відомим за доволі тісними рамками бізнес-середовища та політичних кулуарів. На презентації «Української історії» бізнесмен згадував про свої спроби запросити до України провідних політиків та економістів та зізнавався, що вирішив долучити істориків після прочитання відомої книги американського біолога та фізіолога Джареда Даймонда «Зброя, мікроби і сталь». «Для мене, як інженера, було відкриттям його чітке пояснення, яку роль відіграє географія в формуванні держав, нації, суспільств і я поміркував, що було б добре таку методологію, такий підхід застосувати, аби спробувати пояснити глибше українську історію», – пояснював він.

Безпосередні учасники нового історичного проєкту, з якими поспілкувався «Главком», запевняють, що Пінчук, як засновник «Української історії», жодним чином не впливатиме власне на науковий процес.    

«Від самого початку всі учасники, особливо Тімоті Снайдер, наполягли на тому, щоб проєкт існував як окрема автономна одиниця незалежно від того, хто його фінансує, – стверджує член Міжнародної академічної консультативної ради проєкту професор Українського католицького університету, директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. Франка Ярослав Грицак. – Дуже важливо, що розведені окремо фінансова сторона і академічна. Нехай ті, хто критикує, подивляться на склад рад: Енн Епплбаум та Ювал Харарі чи хтось інший навряд чи залежать від Пінчука. Навряд чи можна когось переконати, але для мене Пінчук є людиною, яка дуже багато вкладає в неполітичні проєкти – культурні та історичні. А щодо походження грошей, то можна подивитися майже на кожного мецената і запитати, звідки він взяв ці гроші».

Грицак вважає, що Пінчука більше цікавить те, що українські історики раніше з різних причин ігнорували, ніж сучасна історія: «Це – спроба проникнути в зону глибокої історії, яка вживає ресурси минулого для кращого розуміння сучасного, а також для накреслення можливих сценаріїв майбутнього. Це є перша ініціатива такого характеру, думаю, не тільки в українській, а навіть в європейській історії».

Голова Інституту національної пам’яті Антон Дробович так само виключає чийсь вплив на наукові роботи, крім самих науковців. «Якщо раптом щось таке станеться, впевнений, що більша частина академічної ради просто вийде з проєкту, і він просто не відбудеться. Ну як ви собі уявляєте: того ж Снайдера хтось може умовити за гроші написати щось хороше чи погане про історію України? Або Плохія чи Грицака? – ставить питання Дробович. – І взагалі більша частина критики з соціальних мереж лунає від людей, які регулярно ходять на «Ялтинську європейську стратегію», були в ефірах ICTV (телеканал, що входить в медіаімперію Віктора Пінчука – «Главком»)… Ну, не можу я серйозно сприймати таку критику».

Дробович розповідає, що долучився до проєкту на запрошення Снайдера і не контактував з представниками зі структур Пінчука: «Формуванням складу рад займалися їхні керівники. Мене цей проєкт зацікавив, я попросив надіслати якісь документи, мені надали список людей, які вже погодилися брати в ньому участь. Впевнений, що це піде на користь Україні».

За словами директора Інституту національної пам’яті, ще кілька місяців будуть комплектуватися академічні групи з науковців і відбуватися розподіл тем, а десь з весни почнеться робота з написання розділів цього дослідження. Кожен з членів рад буде закріплений до конкретної тематики (Друга світова війна, козаччина, княжа доба та ін.). «Наскільки мені пояснили, ми будемо зустрічатися з науковцями, обговорювати та  дискутувати. Це буде відбуватися так само, як у вчених та академічних радах в університетах, – каже Дробович. – У результаті буде отримано багато окремих робіт, які мають бути пронизані спільною логікою і конектитись одна з одною. Це дуже цікавий проєкт, але складний в управлінні і організації. Навколо того, аби забезпечити його цілісність, думаю, і будуть основні академічні дискусії».  

Щодо оплати своєї роботи учасники рад поки не говорять нічого конкретного. «Не знаю чи мені самому передбачена якась платня, тому що я як співдиректор академічної ради не претендую на це, – каже Грицак. – Але знаю, що автори матимуть гонорари за цю роботу, бо добра робота має бути оплачена. Не уявляю, які це гроші, але припускаю, що немалі». Дробович запевняє, що йому не обіцяли за участь «золотих гір», і якщо він самостійно буде писати якийсь текст, то обов’язково як держслужбовець згадає про гонорар в своїй декларації.

Питання про конфлікт інтересів, коли дослідження української історії фінансуватиме персонаж цієї ж історії, пролунало на презентації, і видно було, що олігарх Пінчук неабияк напружився. Віддуватися довелося знову Тімоті Снайдеру, який розлого пояснював, як багато часу було витрачено на заснування прозорого благодійного фонду за британськими законами, і зауважив, що одна з «капсул» дослідження буде присвячена саме пам'ятним 90-м рокам і такому явищу як олігархи. Снайдер зауважив, що на організацію роботи сотні дослідників, зокрема, закордонних, піде чимала купа грошей, але писати в своїх статтях вони будуть те, що вважатимуть за необхідне. Сам Пінчук заявив, що він – лише один з членів наглядової ради, і у нього нема жодного впливу на те, кого набирають в наукову раду. У засновника проєкту була лише ідея запросити до нього свого натхненника професора Даймонда, але той вже, на жаль, «недостатньо молодий».

Звісно, попри весь неоднозначний бекграунд «Української історії», хотілося б, аби на виході був отриманий продукт, який став би основою для вивчення української історії в школах та інститутах. А найбільше інтригує, який вигляд матиме ця історія через три роки, коли в нинішні буремні часи вона твориться ледь не кожного дня.

Павло Вуєць, «Главком»