Звільнити Придністров'я. Ексвіцепрем'єр Молдови пояснює, до чого готується Кишинів

Встановлення маріонеткових режимів – традиційна тактика Росії на окупованих територіях. Після розпаду Радянського Союзу Молдова однією з перших відчула на собі використання загарбницьких інструментів Кремля – фейкових референдумів, використання колаборантів у вигляді «народних губернаторів» і т.п.

Угоди про перемир'я Кишинів підписував із Москвою ще 1992 року. І цей дипломатичний «тягни-штовхай» триває вже понад 30 років. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, тема Придністров'я почала з новою силою привертати увагу, хоча, правду нікуди діти, з існуванням невизнаного анклаву за десятиліття звиклися, як у Молдові, так і в Україні. Проте тепер Придністров'я знову розглядається як значна загроза регіональній безпеці.

В інтерв'ю «Главкому» ексвіцепрем'єр Республіки Молдова з питань реінтеграції Александру Фленкя розповів, що у новому контексті означають заклики тираспольського режиму приєднатися до Росії, як влаштована кухня прийняття рішень у проксі-республіці та як змінилася думка громадян Молдови щодо непідконтрольного регіону після 24 лютого.

Як ви оцінюєте події в Україні після п'яти місяців великої війни?

Складно звикнути до того, що йде війна, хоча люди до всього звикають... Ви ж бачите самі, що у Кишиневі люди звикли.

Як за таких обставин «почувається» Придністров'я?

Придністров'я намагається вбудуватися у нову реальність, але при цьому палко мріє про повернення «старої реальності».

З одного боку, складається враження, що вони балансували. Їм досі це вдається?

Так, але все важче. Як і у 2014 році, зараз для Придністров'я, судячи з «офіційних» заяв, в Україні нічого не сталося. У 2014-му для них не сталося ні анексії Криму, ні вторгнення на Донбас. Те саме і після 24 лютого. Для них раптом звідкись з'явилися біженці, без жодних причин. Наче й не війна. За очевидними мотивами, ця інформація була свідомо виключена з громадського порядку денного. З одного боку, бо вони залежать від Росії. З іншого – бо залежать від України також.

Проте в останній місяць видно, що там змінюється ставлення і навіть не до України, а до Молдови і до процесів загалом.

Як саме змінюється?

Ми чуємо абсолютно дурні та недоречні заяви про нібито мілітаризацію Молдови, насамперед від Ігнатьєва (Віталій Ігнатьєв, голова так званого МЗС Придністров'я – «Главком»). Особливо примітно, коли у червні, в один і той самий день, Ігнатьєв заявив, що він нібито стурбований «агресивними планами Молдови щодо Придністров'я», а Красносельський (Вадим Красносельський, лідер тираспольського режиму, – «Главком»), – ніби ж його начальник – заявив, що він абсолютно впевнений, що Майя Санду не виношує жодних агресивних планів щодо Придністров'я.

Ця ситуація наочно продемонструвала, що в Ігнатьєва і Красносельського своє, незалежне, одне від одного, керівництво. Ігнатьєв озвучив те, що від нього хотіли почути у Москві, а Красносельський озвучив інтереси тих, хто керує ним, тобто керівників компанії «Шериф» (компанія-монополіст в окупованому Придністров'ї – «Главком»). Їм не потрібна ні війна, ні щоб їх звільняла російська армія.

Тобто прийшов час, коли вони не можуть між собою домовитися?

Останні місяці ситуація починає змінюватись і Красносельський без пояснення причин починає потроху змінювати свою риторику та висловлювати нібито занепокоєння «мілітаризацією» Молдови.

«Військові навчання у Придністров'ї раптово стали проводитися за іншим сценарієм»

Як зараз влаштована взаємодія між усіма фігурами, які формують режим?

Для розуміння того, як у Придністров'ї робляться справи й приймаються рішення, потрібно відійти від ідеї, що у Москві нібито сидить одна людина і приймає рішення щоранку. Це міф. Там є насправді достатній рівень автономії.

Тирасполю віддано на відкуп господарсько-побутові питання і так звана внутрішня політика, яку вони вирішують у міру своїх можливостей і у міру надходження «безкоштовного» російського газу. Газ-то платний, просто ми за нього платимо. У них є певні, чіткі рамки автономії стосовно Москви й у цих рамках вони приймають щоденні рішення.

Але зараз проявляється розбіжність в інтересах між компанією «Шериф» з одного боку і Москвою з іншого. Таких прецедентів протягом останніх 20 років було чимало. Серед останніх було призначення ряду ключових посад в уряді: люди, які обійняли ці посади, були безпосередньо відряджені з Росії або призначалися після затвердження Москвою. Серед них якраз і є «міністр закордонних справ» Віталій Ігнатьєв, а також «міністри» оборони, внутрішніх справ, держбезпеки.

Зараз склалася така ситуація, що із цих затверджених у Москві людей залишився тільки один, і той місцевий – Ігнатьєв. Хоча, попри те, що він місцевий, це у першу чергу людина Москви, тому що навіть у Тирасполі спостерігалося гостре бажання його замінити на більш контрольованого та свого. Проте Москва його залишила. Крім того, після першого «обрання» Красносельського у 2016 році ситуація проявилася більш наочно – Ігнатьєв був єдиним, хто в усьому цьому уряді майже місяць сидів із приставкою «в.о.». Це говорить про те, що стосовно його кандидатури не могли домовитися.

Ви помічали, щоби до 24 лютого на території Придністров'я проводилися якісь підготовчі дії з боку «людей Москви»?

Ні. Ніхто у Москві й не збирався повідомляти Тирасполь про свої плани щодо України. Про це нічого не свідчило. Їх війна теж застала зненацька: закрилися кордони, зруйнувалися товарні ланцюжки і це у перші ж дні. Тому їм довелося підлаштовуватися, адже є ж бізнес, налагоджені «теми» і війна все це, безумовно, зруйнувала. Війна ж б'є як по легальному бізнесу, так і по нелегальному.

Єдине, що було з незвичайного у регіоні, це коли військові навчання у Придністров'ї, на тлі явного скупчення російських військ біля кордонів України, раптово стали проводитися за іншим сценарієм. Останні 5-6 років, зимові навчання мали антитерористичний характер, а цієї зими проходили чомусь оборонні, з відпрацюванням ППО і танкового захисту. Це було незвичайно і це був привід замислитись. Не секрет, що Молдова не має ні військово-повітряних сил, ні танків, тому, коли придністровці та російські військові раптом починають вчитися захищатися від танка, стає зрозуміло, кого вони розглядали потенційним противником. Хоча абсолютно екстраординарним кроком це теж не було, тому що вся Європа була у передчутті війни.

«Серія провокацій у Придністров’ї має різних авторів»

Коли кілька місяців тому у Придністров'ї відбулася серія провокацій, президентка Молдови Майя Санду, коментуючи це, сказала, що Кишинів не має достатньо можливостей контролювати, що насправді відбувається на непідконтрольній території. Як ви вважаєте, Придністров'я справді залишається весь цей час «сліпою зоною»?

Кишинів не має безпосереднього доступу співробітників поліції, спеціальних служб, представників правоохоронних органів, але говорити, що доступу немає зовсім – теж не можна. Механізми, джерела, як відстежувати інформацію – все це є. Немає можливості проведення справжніх слідчих дій.

Тобто Кишинів точно знає, що там відбувається?

Я думаю, що Кишинів має чітке уявлення, що відбувається у Придністров'ї.

Серія провокацій у Придністров'ї: вибухи, підрив телекомунікаційної вежі. Що це було на вашу думку? Хто за цим стоїть?

Насправді було дві серії, і у кожної – різні автори. Те, що було наприкінці квітня (підрив будівлі «Міністерства держбезпеки» та телекомунікаційної вежі – «Главком»), під час великодніх свят, і те, що було наприкінці травня (начебто вибухи у військовій частині, про які у результаті перестали говорити і самі представники тираспольського режиму – «Главком»), ці провокації мають різних авторів.

Згадайте, був обстріл «Міністерства держбезпеки», підрив антен у Григоріополі (телекомунікаційна вежа, – «Главком»), а ще один спірний момент був навколо вибуху у військовій частині у Парканах (населений пункт у зоні безпеки, – «Главком»), коли потім навіть придністровці заявили, що нічого не сталося. Бо їх це компрометувало у першу чергу, тому що військова частина, де нібито стався вибух, знаходилася у зоні безпеки, де взагалі ніякої військової частини бути не повинно. І що найголовніше – це компрометує миротворців.

Хто ці «різні автори»?

Перші провокації принаймні були зроблені професійно, а далі це вже були наслідувачі, у яких коктейлі Молотова не загорялися, пляшки не розбивалися і це просто мало вигляд фарсу. Зате дуже зручно, щоби посилити режим обмеження прав громадян під приводом введення режиму терористичної загрози.

Навіщо їм посилювати режим, якщо Тирасполь намагається балансувати?

Це винятково питання їхнього внутрішнього інтересу, так простіше «закрутити гайки». Щоб зміцнити «кордон» та відокремитися від Правого берега (контрольована частина Молдови, – «Главком»).

Як в умовах нападу Росії на Україну працює ОКК?

ОКК швидше не працює, ніж працює, але це характерний для них стан, як мінімум, останні 20 років. Ситуація з ОКК наочно демонструє, чому ця так звана миротворча операція не відповідає своїм функціоналом тим викликам, які існують у зоні безпеки. Тому що найбільші проблеми, які там є, пов'язані з порушенням прав людини. Це свобода пересування, право на приватну власність тощо. Озброєні люди з автоматами і БТРами, що не заводяться, ці проблеми вирішити не можуть. Це все було актуально у перші роки після війни, коли залишалося післявоєнне напруження, коли було ще багато зброї на руках. Так, учасники ОКК зустрічаються, але справжні проблеми вони вирішувати не здатні. Цей орган є дуже політизованим.

А питання провокації у зоні безпеки розглядалося в ОКК?

Мені не відомо про це, і в офіційних прес-релізах цього не було. Це й наводить на думку, що насправді нічого не сталося, тому що представники так званого Придністров'я в ОКК, коли їм щось потрібно, дуже активно просувають питання.

«У Молдові 10 років не було дискусії про майбутнє Придністров’я»

Яке сприйняття Придністров'я офіційним Кишиневом після 24 лютого? Що змінилося?

Агресія РФ змінила сприйняття молдаван. Ризики були завжди, але вони там ізолювалися у себе, ніхто не стріляє, і якось життя протікало у звичному темпі, а саме розв'язання придністровського питання завжди залишалося у кінці списку умовних проблем. Зараз дуже багато молдаван через війну усвідомили, що сам факт невирішеного конфлікту, перебування на території країни військових РФ, яких сюди ніхто не запрошував, є джерелом ризику.

Чи будуть якісь дії з боку Молдови в цьому напрямку?

Безсумнівно. Придністров'я – частина Молдови й російські військові мають залишити територію нашої держави.

На тлі підготовки так званих референдумів на окупованих територіях Запорізької та Херсонської областей з Придністров'я знову звучать заяви про приєднання до Росії. Як ви це оцінюєте?

Це заяви Віталія Ігнатьєва. Він прямим текстом заявив про це для російської преси. До того ж так активно, що навіть речник Кремля Пєсков це спростував. Тому я думаю, що це була самодіяльність. Йому, мабуть, здалося, що на тлі «референдумів» у Запорізькій та Херсонській областях він міг би проявити ініціативу. Не забуваймо, що ця історія розігралася напередодні підписання продуктової угоди у Стамбулі й у такий складний, напружений момент раптом з'являється Ігнатьєв зі своїми амбіціями.

Як ви бачите трансформацію переговорного процесу щодо Придністров'я? Як країна-агресор може щось гарантувати?

Щиро кажучи, і до війни Росія тут нічого не гарантувала. Росія всі ці роки порушувала суверенітет і територіальну цілісність Республіки Молдова. Тому цей статус Росії, як «гаранта», нічого не має за собою, він порожній.

Яким бачать майбутнє Придністров'я в уряді Молдови?

Щодо питання придністровського врегулювання, неможливо зрозуміти, як збігаються погляди уряду і пересічних молдован, тому що жодних публічних дискусій принаймні останні 10 років не було.

Останньою такою демонстрацією позиції з боку людей був протест стосовно Меморандуму Козака (план дій, ідею якого приписують тодішньому заступнику адміністрації Путіна Дмитру Козаку, щодо розв'язання придністровського питання шляхом федералізації Молдови – «Главком»). Це було 25 чи 26 листопада 2003 року, коли десятки тисяч людей вийшли на центральну площу. Володимир Воронін, президент республіки Молдова, і так не підписав документ, але коли текст меморандуму просочився у пресу, народ жахнувся і вийшов на площу. Після цього навіть у такій асиметричній формі обговорення Придністров'я не відбувалося.

Щодо нинішньої влади, як мінімум, керівництво країни неодноразово і досить прозоро говорило, що потрібно дочекатися закінчення війни в Україні й тоді вже думати. Стратегією це, звісно, бути не може. Тому маємо підхід «дочекатися, а потім подивимося».

Це сумно, бо ресурсів навіть на середньострокове планування не залишається. Це дуже прикро, бо йдеться про майбутнє нашої держави, і яким воно буде. А це ті питання, які мають обговорюватись спільно, а не вузькопартійно, у рамках публічних дискусій, громадянського суспільства. Тому це залишається серйозним викликом.

А громадянське суспільство які має сценарії?

Якщо спрощено – сценаріїв два. Це закінчення війни у короткостроковій перспективі, грубо кажучи, до кінця року, і сценарій затяжної війни. Але будь-який сценарій, що не передбачає повного закінчення бойових дій в Україні та звільнення всіх окупованих територій, означатиме відкладений конфлікт зі збереженням загроз для Республіки Молдова та для Європи у цілому.

«Для людей у ​​Придністров'ї Радянський Союз ніколи не закінчувався»

Як ви оцінюєте ідею, неодноразово озвучену українськими лідерами думки, щодо допомоги Молдові у воєнному розв'язанні придністровської проблеми?

Сигнали такі справді надходили, й Кишинів дав однозначну відповідь, що такий варіант ми не розглядаємо.

А ви особисто що думаєте?

Дивіться, до останнього моменту Київ і зокрема президент Зеленський, вживав усіх дій, щоби уникнути війни. І я чудово пам'ятаю візит президента Зеленського на Мюнхенську конференцію безпеки та його виступ (мається на увазі виступ президента України перед початком повномасштабного вторгнення, де український лідер нагадав про зобов'язання у рамках Будапештського меморандуму, – «Главком»). Це вже згодом російська пропаганда намалювала з цього загрозу. Всі насправді розуміли, що це вже був відчайдушний крик, щоби запобігти війні. Будь-яка нормальна людина за те, щоби не було війни. Наразі Україна в іншому становищі – вона просто захищається і вибору немає. Але коли такий вибір був, Україна виступала за мир.

Тож ми йдемо тонкою кригою і тут важливо не зірватися у парадигму Лаврова, що, мовляв, ми напали, щоби не напали на нас.

Як Україна та Молдова мають працювати, щоби ризики були вичерпані?

Сам факт присутності іноземних військ на нашій території проти нашого бажання – це величезна загроза для нас. Військовий потенціал у цьому регіоні:  чи то російські війська, чи то так звані придністровські, у масштабах війни в Україні та потенціалу української армії ні на що не здатний. Це є просто неспівставним. Це був би ідіотський самогубний крок, використати цих людей проти України. А от для того, щоби тримати Молдову у напрузі, їх достатньо.

Питання не у тому, скільки їх, а у тому, що кожен російський солдат може спровокувати агресивні дії.

Я зараз сильно спрощу, але, виходячи з того, що відбувається у Кремлі, якось передбачити та убезпечити себе від неадекватних кроків Росії у будь-якому разі неможливо.

Ви напевно знаєте зі своїх джерел про настрої місцевих жителів на непідконтрольній частині Молдови. Що думають люди у Придністров'ї?

Для людей у ​​Придністров'ї Радянський Союз ніколи не закінчувався. Ми всі чудово знаємо, що у 50-ті роки минулого століття у Союзі була ось ця дисципліна – щось можна говорити, а щось не можна. Розуміння, що ми живемо гірше за інші країни. Все це було. Вже у 80-х це чудово розуміли всі, але й розуміли, що не можна про це говорити. Так само і в Придністров'ї. Усі чудово розуміють усе, але мовчать. У багатьох у Придністров'ї родичі в Україні, у Молдові, у багатьох – і там, і там. Але Придністров'я, по суті, ніколи не було ізольоване. Зрештою, хіба вони у Києві не були? Що вони не розуміють, що жодних фашистів немає, і ніхто на вулицях нікого не вбивав? Але про це ніхто не говорить і не говоритиме. Ті ж таки Красносельський з Ігнатьєвим – громадяни України – ніколи не будуть про це говорити. Ця тема замовчується.

Цікаво, чому їм не прийшли повістки на фронт.

Так, цікаво було би на це подивитись.

Маріанна Паньків, для «Главкома»