42 доби в оточенні. Історія Героя України, який знищив три десятки росіян на Сумщині

Літо 2025 року. Ворог штурмує село Олексіївка Сумської області. У південній частині охопленого вогнем населеного пункту в оточенні, у закинутому підвалі, провів 42 дні Любомир Мікало з позивним Батя – військовослужбовець 103-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Він та його побратими один за одним ліквідовували окупантів, що сунули повз їхню позицію. Сам Любомир знищив близько тридцяти росіян. 

За ті 42 дні довелося пройти чимало: бачити смерть побратимів, добувати воду з вологих серветок, пережити газові атаки і прильоти FPV. Нарешті воїн вибрався з пекла: допомогла хитрість і віра в порятунок.

Після пройденого Любомир Мікало отримав від президента зірку Героя України. Нині зізнається: «Не думав, що роблю щось героїчне чи неможливе, просто виконував свою роботу».

В інтерв’ю «Главкому» піхотинець із Шептицького Львівської області, Герой України Любомир Мікало розповів про свій бойовий шлях, службу пліч-о-пліч із сином та життя після найвищої державної нагороди.

«Разом із сином воювали перших півтора року в одному бліндажі, в одному окопі…»

Любомире, розкажіть, як і де ви зустріли війну?

До війни працював монтажником-висотником на заводі металоконструкцій у Шептицькому. У перший день вторгнення наша бригада монтувала досить великий об'єкт у Старокостянтинові на Хмельниччині, де прокинулися від вибухів. Ми ввімкнули телевізор і побачили, що це не тільки в цьому місті відбувається, а й по всій Україні. Зрозуміли: це вже не АТО, а щось серйозніше. Тоді зателефонували до нашого керівництва і поїхали додому.

Удома зібралися: я, син, брат дружини, син колеги. Наступного дня відразу здали кров у центр крові. І почали шукати, де записатися в тероборону. Знали, що є набір у 103-тю бригаду, якраз у Шептицькому формувався батальйон. Уже ввечері нас туди й записали. 

Перші два місяці були неподалік від кордону з Білоруссю. Була загроза наступу з Білорусі, і ми, як територіальна громада, зайняли певний рубіж оборони, почали копати фортифікаційні споруди, окопи, бліндажі.

На Великдень 2022 року прийшло бойове розпорядження висуватися на схід. З 1 до 8 травня пробули в Білогорівці (Луганської області – «Главком»). 9 травня на Росії парад, і до нього ворог намагався зрівняти Білогорівку з землею, працював чим тільки міг: артилерія, РСЗВ, танки… Росіяни хотіли кинути переправу через річку. Саме на тій переправі з допомогою нашого і суміжних підрозділів було знищено дуже багато військової техніки і живої сили ворога. 

8 травня нам дали добро на відхід для збереження особового складу. Слава Богу, наш підрозділ вийшов без втрат. Після того ми переїхали на Донеччину у район Миколаївки. Були там з літа до осені, форсували річку Сіверський Донець, звільняли населений пункт Озерне, за що отримали подяку від президента. Потім Ямпіль, Лиман, Серебрянський ліс. А в середині жовтня переїхали на Харківщину, район від Куп'янська-Вузлового до Борової. Там були до середини квітня 2024 року. Коли нас перекинули ближче до Куп'янська, я отримав перше поранення від дрона. 

Якщо порівнювати бої на Донеччині, Луганщині, Харківщині – де вам прийшлося найважче?

Найважче, напевно, довелося на Харківщині, тому що Луганщина, Донеччина – це ще був початок війни. Не було стільки дронів. Уже на Харківщині використовувалися дрони всілякого типу – від розвідувальних до FPV. Вони ускладнили і переміщення, і перебування на позиціях, і взагалі всю логістику.

Ви бачили фортифікаційні споруди, зведені ще за часів АТО? Якщо так, то в якому вони були стані?

Якщо фортифікації стоять ще з 2014 року і в них відтоді ніхто не був, то самі розумієте, які вони можуть бути. Відповідно, в них і земля обвалювалась, ці споруди потрібно було відновлювати і реставрувати на свій лад. Але на своєму шляху я таких багато не зустрічав. Напевно, тільки в одному місці, під Лиманом.

Уже після Харківщини ви воювали на Сумщині?

Так, ми приїхали на Сумщину ще в 2024-му, десь у червні я дістав там поранення. Прилетів FPV-дрон за два метра від нас – отримав контузію і розрив барабанної перетинки. Влітку 2024-го, поки перебував на лікуванні, розпочалася Курська операція. Наша бригада також брала в ній участь, але я вже туди не потрапив. Там був мій син, на той момент ще служив у нашій бригаді, але вже не зі мною в піхоті, а в пілотах. Він там отримав контузію, також був на лікуванні. 

Скільки синові років?

29. Ми з ним разом воювали перших півтора року в одному бліндажі, в одному окопі, одні завдання виконували. А потім він, оскільки молодший і трохи більше розбирається в техніці, вирішив піти в безпілотні системи. Це йому вдавалося непогано, то там і залишився. 

Розкажіть, як опинилися на 42 доби в оточенні в Олексіївці.

Ворожі штурми почалися в тому районі десь у березні 2025-го. Ми були змушені помаленьку відходити на запасні позиції. І до 30 травня вже безпосередньо отримали задачу висунутися туди, де згодом провели безперервно 42 дні. 

Як туди заходили? Скільки було з вами людей?

На завдання нас виїхало п'ятеро. Коли доїжджали до позиції, мені здалося, що по нас відкрили вогонь. Я кажу: «Хлопці, по нас, здається, стріляють». Але там горіли хати, то мені й відповіли: «Це, може, шифер тріскотить». Думаю: «Ну, шифер то й шифер, але ніби за три з половиною роки я вже навчився розрізняти, що таке шифер, а що таке автоматна черга».

Доїхали до підвалу, де мали десантуватися, але він уже горів, туди неможливо було заходити. Тому десантувалися просто в лісосмугу. Коли переміщалися, один з побратимів втратив нас із поля зору, загубився. Кликати його не стали голосно, бо по нашій машині, яка поїхала назад, знову відкрили вогонь. Кажу: «Козаки, це вже не шифер, а знову по нашій машині стріляють». І тоді вже стало зрозуміло, що ворог є спереду, позаду, збоку... Виявилось, що ми заїхали в оточення.

«Більше місяця були в підвалі з двома «двохсотими»

Тобто командування не знало, що вас завозять в оточення? 

Ні, командування не знало, і ми самі не знали. Якби була така інформація, то все зовсім інакше відбувалося. Я думаю, ніхто б нас не послав в оточення.

Там дуже густа лісосмуга, хащі. Тобто щоб побачити там людину з дрона, треба досить уважно дивитися, тому ворог міг пробратися непоміченим. Поруч з другим підвалом, у якому ми врешті опинилися, були також хащі, корчі, густа зелена трава. Тобто там можна заховатися на всі 100% у літню пору.

І таким чином ворог міг інколи підповзати на животі впритул до нашого погреба. Будинку навколо нема, це був старий закинутий погріб, тільки цегляний козирьок виднівся.

Як за 40 діб вашу позицію не викрили? 

Ліквідовуючи ворога, намагалися сильно не шуміти. 

Контакт з ворогом стався ще першої доби. Ми чергували на самому виході з погреба, але не висовуючись, щоб нас не було видно. На ранок побратим, який стояв на варті, почув хрускіт гілок і висунувся вище. Дивиться: на нього біжить ворог, десь на відстані двох метрів. Побратим його ліквідував. 

Загалом контакти з ворогом були кожного дня. На шосту добу знову почули з лівого боку рух. Побратим, що стояв на варті, відкрив вогонь і попросив подати йому трофейний автомат з підствольним гранатометом. Зробив два постріли, а у відповідь за чотири метри від нього щось прилетіло – побратим впав згори у підвал. Я оглянув його, побачив осколкове поранення в шию, пульсу вже не було. Поклали його в підвалі… Навіть не поклали, бо, на жаль, місця не так багато, а притулили до ліжка в сидячому положенні. 

Важко навіть запитувати: які це відчуття?

Не з дуже приємних. По-перше, це «двохсотий», по-друге, запах. Трупного запаху вистачало і на вулиці, бо щодня доводилось ліквідовувати ворога. Ми відстрілювали до п'яти росіян і, якщо нема небезпеки, відтягували тіла трохи подалі від нашого підвалу, щоб нас не демаскували. Навіть пілоти нас просили: «Ви тіла трохи відтягніть подалі, поскладайте десь, а ми ще одною чи двома FPV відпрацюємо по них, щоб виглядало, ніби вони загинули від дрона, а не від кульових».

Так ми і працювали – одиночними пострілами. Ніхто чергами не стріляє, тому що так важче влучити. Ну і, відповідно, гранати також скидали, маскуючись під скид з дрона.

Як у тому підвалі був влаштований ваш побут: харчування, вода, гігієна, зв'язок з командуванням і рідними?

Розкажу трохи про погріб. Може, люди думають, що він із закрутками, зі всіма зручностями… Ні, це був давно закинутий погріб. Хтось колись заніс туди ліжко металеве сітчасте. На ньому можна було відпочивати по одному. Коли холодніше, то ми вже тулилися і по двоє. 

Спочатку, коли нас ще було четверо, то двоє чергували і двоє відпочивали. Потім уже, на жаль, по одному чергували і по одному відпочивали. На тому ж тапчані і речі складали.

Милися, чистили зуби, посуд витирали вологими серветками. На війні волога серветка – це засіб для всього. Ба більше: був такий момент, що не було води, то доводилось з серветки висмоктувати вологу. 

Мали і сухі душі, ними прали дрібні речі. У пакетик трохи води, наповнювач з того душу, з серветок вологу викручували, оскільки не було можливості полоскати.

Воду і продукти нам доставляли з допомогою великих дронів. Тобто формувалася посилка в тилу, підчіпляли її до великого дрона-вампіра. І він уже біля позиції скидав посилку, а ми, коли було безпечно, виходили і забирали її. Але, на жаль, не всі пляшки з водою доставлялися вцілілими. Могли зібрати до двох літрів води з однієї посилки, яку отримували раз у пару днів. Але, самі розумієте, це спека, літо – пити хочеться завжди, а тим більше у стресових ситуаціях. Можливості напитися досхочу в нас не було. Максимум – це маленький ковточок, щоб просто змочити рота. 

Через сирість на дні кулька, в якому зберігали продукти – переважно це батончики й консерви – збиралася волога. Тоді брав туалетний папір, мочив у ту воду і висмоктував вологу, бо пити хотілось страшно.

За весь час перебування там один раз мали таке свято, коли було трошки більше води, то ми собі заварили на трьох одне горнятко кави «три в одному». Ще один раз запарили «Мівіну».

Мали і трофейні газові горілки, балончики до них. Технічна можливість варити була, але не було з чого просто. Доводилось забирати з трофейних ворожих рюкзаків і воду, їжу, БК, павербанки…

«Цілу ніч копали окоп, до кривавих мозолів. Хочеш жити – будеш копати»

Зв'язок був стабільним? 

Майже завжди стабільний. Були один чи два випадки, коли пропадав, бо, можливо, глушив ворог.

З підвалу виводили антенний кабель на вулицю, чіпляли метра півтора над землею, щоб був більш-менш якийсь зв'язок.

Але був такий випадок: передають дронщики по рації, що до нас іде ворожа група з п'яти чоловік, за ними ще чотири людини. І в той момент пропадає зв'язок. Ми підготувалися, стали на варту. Через деякий час чуємо вибухи. А на зв'язок я вийти вже не можу ні з ким, навіть через запасні канали. Невдовзі все затихло, зв'язок відновився, і як виходили нагору – побачили, що дронами всю ту ворожу групу вклали. Було досить «стрьомно» не знати, що відбувається навколо. Але дронщики і взагалі всі суміжні підрозділи, які працювали на прикриття нашої позиції, молодці. Без їхньої допомоги ми не вижили б. 

Вибачте за, можливо, незручне запитання, та все ж: як ходили в туалет?

Чого незручне? Це армійський побут. Доводиться виходити з ситуації, як того дозволяють обставини. 

У нас був спеціально відведений і загороджений куток. Для маленьких потреб – пляшка, для роздумів – сміттєвий пакет. Це все потім викидається. 

Упродовж понад 40 днів ви могли хоча б час від часу поспілкуватися з рідними?

Перед виходом на позицію я попросив у командира дозволу дати його номер телефону дружині про всяк випадок. Коли виходив до наших хлопців на зв'язок, казав: «У нас усе добре. Передайте, будь ласка, дружині, що все гаразд, ми тримаємося». І, відповідно, потім уже від неї мені новини з дому передавали. Тобто прямого зв'язку, щоб ми могли почути один одного, на жаль, не було. Боронь Боже, виходити на телефонний зв’язок на позиції, бажано взагалі туди телефон не брати.

Як сталося, що на сороковий день росіяни викрили вашу позицію?

Відбувся контакт з ворогом. Побратим ліквідував одну ворожу групу, а іншу не побачив. Друга група почала стріляти в нашому напрямку. Щоб вести вогонь по них, мусили вилазити з підвалу. Трохи ми тоді пошуміли. Кажу до дронщиків: «Спробуйте їх все-таки ліквідувати з дрона, бо ми вже нашуміли. Щоб нам це потім не вилізло боком». Але так, на жаль, і сталося, позицію викрили.

На наступний день навколо нас почали працювати ворожі дрони зі скидами: так ворог розчищав собі територію біля нашого підвалу, зрізав, випалював хащі. Пізніше вже безпосередньо до нас у підвал газ закинули. Один з побратимів мав протигаз, а ми вдвох закрили лице футболкою і вологими серветками, лягли нижче до землі. Відкашлялися добре, але залишилися живі.

Ми розібрали ліжко і забарикадували ним вхід, щоб до нас не закотилася граната і не могла залетіти FPVшка. Але помаленьку ту барикаду розбивали, у другій половині дня вже розчистили територію довкола. Тоді ми почали копати окоп у підвалі. 

До вечора по нас працювали скиди, «запальнички», FPV. Потім трошки заспокоїлося. Допоки нам не перебили кабель, зв'язок ще лишався. Доповів командуванню, що нас виявили і що треба щось робити, бо ми тут довго не просидимо. У нас усього один вихід, тобто якщо нас розберуть, то тут і залишимося. Командування прийняло це до уваги, за годину чи дві нам кажуть: «Хлопці, мусите ще побути, бо невідомо, чи буде безпечний ваш вихід». Уже потім дізнався, що виїжджала бронетехніка, щоб забрати нас з позиції, але, на жаль, не доїхала.

Цілу ніч копали окоп, до кривавих мозолів. Хочеш жити – будеш копати. Вранці я стояв на рації, а хлопці сіли перепочити. Як тут прилітає FPV і вдаряється в перекриття самого входу в підвал. Я відскочив до стіни в куток. Побратим Руслан отримав дрібні осколкові поранення, але, на жаль, третій наш побратим Алекс загинув.

Далі ще одна FPVшка, ще одна, ще одна… У стелі погреба був доволі великий квадратний вентиляційний отвір. Спочатку він був ззовні накритий цеглою і шифером, щоб дощ не попадав. Але через вибухи отвір відкрився, крізь нього до нас почав потрапляти вогонь і могла залетіти граната. Тому я закрив цей отвір каскою з «двохсотого». 

До вечора знов копали окоп, ховалися в ньому. Вилазили тільки щоб поправити барикаду, яка складалася з трофейних автоматів, мішків з землею і вільних бронежилетів.

До вечора перебили нам і зв’язок із командуванням. Близько сьомої години у підвал залетіла ще одна FPV. Від добрячого вибуху на нас зверху повалилися мішки. Проходить хвилина: розумію, що не можу піднятися, але живий. Кличу побратима – відкликається, але так само не може поворухнутися. Не знали, чи перебило нам руки, ноги, хребет… Але через кілька хвилин трохи відійшли, скинули з себе мішки. Страшних поранень нема, але все боліло, вкололи знеболювальні. 

Барикади на вході вже не було, розбили геть. Тобто будь-яка наступна FPVшка – це або каліцтво, або смерть. Але діватися нема куди, на поверхню не вибіжиш. Так ми в тому підвалі і сиділи, чекали, молилися.

Ви тоді ще мали віру, що вас все-таки виведуть, що ви врятуєтесь? 

Звичайно. Віра була присутня протягом усього перебування там. Навіть був випадок, коли до нас граната залетіла. Дивлюся: падає прямо у підвал по сходах, тик-тик. Я на сходах завмер. Ну, думаю, «приплили». Хлопці по боках повідскакували, хоча це би їх теж не врятувало. Але проходить п’ять секунд – граната не розірвалася, чека не відстрельнула. 

Бог нас береже, недаремно я молюся, читаю 90-й псалом. І недаремно ми, значить, тут є. Це знак, що все буде добре. Отак ми і трималися. 

Розкажіть, як ви нарешті вийшли звідти.

Напередодні виходу все затихло. У підвалі купа диму, бо почали тліти матраци. Я їх і не викидав нагору, і не гасив повністю, щоб все-таки дим у підвалі якийсь був. Хоч дихати і важко, але, по-перше, таким чином ворожий дрон у підвалі нічого не побачить. По-друге, нехай ворог собі думає, що там уже всі «двохсоті». На щастя, більше нічого не прилетіло, все втихомирилося.

З допомогою запасного кабелю зловив зв'язок з сусідніми позиціями. Доповів, що нас залишилося двоє, підвал геть розбитий, треба ухвалювати якесь рішення. Хлопці передали це командуванню. Отримали відповідь: «Чекайте темноти, по «сіряку» будемо пробувати вас виводити». 

Дочекалися до години першої-другої, зібрали все, що могли забрати, бо дорога попереду довга. І вийшли, дрон нас скеровував. Дійшли метрів 800 до посадки, зупинитися й перепочити було ще небезпечно. Подолали ще близько кілометра до наступної, уже, падаючи по дорозі, бо сил не було взагалі. Спасінням стало те, що біля стежки знайшли пів пляшки води. 

Врешті добралися до бліндажа з нашими. Нас нагодували, напоїли. Трохи прилягли відпочити, бо зранку вирушати до точки евакуації. Дорога туди зайняла ще пів дня. З точки евакуації нас довезли до стабілізаційного пункту і там надали медичну допомогу. 

Цей досвід якось змінив ваше ставлення до життя, до смерті?

Так, війна змусила повністю переосмислити ставлення до життя, до його сенсу. Зараз кожну хвилину цінуєш більше, аніж раніше. Тим паче, коли є можливість раз у рік приїхати у відпустку додому, то цей час із сім’єю інакше відчувається. На жаль, ці кілька днів пролітають дуже швидко, але це одні з найприємніших відчуттів, які ти можеш отримати за рік. 

Що вас підтримувало? Про що спілкувалися з побратимами, перебуваючи в тому підвалі?

Передусім підтримувало усвідомлення, що вдома чекають діти і дружина, якій пообіцяв повернутися. Казав їй: «Ти що, навіть собі не думай, що я загину». Так заспокоював і дружину, і себе, але водночас мав стимул і натхнення триматися, бо ж дав обіцянку. Є куди і для чого повертатися, є для чого жити.

Відчував підтримку сім’ї, знав, що дружина ходить до церкви, молиться за мене, багато людей молиться. Не те щоб я не боявся, але спокійніше поводився. Так себе налаштував, що зі мною нічого не станеться. Відповідно, так і хлопцям казав, що нас підтримують, за нас моляться, і все буде добре.

Алекс, наприклад, був з Бучі. Він бачив, які там звірства творили росіяни. То я йому казав: «Можливо, ти для того тут і є, щоб помститися москалям за українців, які там загинули».

Перші півтора року ви служили разом зі своїм сином. Як це психологічно відчувалося: підтримувало чи навпаки додавало хвилювань? 

Скоріше підтримувало. Великий плюс був, що ми все-таки завжди поруч, можемо в разі потреби щось порадити один одному або допомогти. Воно так і склалося під час першого поранення. У мене прилетів осколок від гранати, син був недалеко, надав мені першу медичну допомогу. Потім навіть лікарі казали, що син – красавчик, зробив усе супер. 

З мінусів: якщо прилетить біля нас, то станеться щось одразу з двома. Це подвійний удар для моєї дружини, його мами, а також для дружини сина, яка під час його служби була вагітна.

Ви казали ЗМІ, що плануєте звільнитися зі Збройних сил і бути вдома через стан дружини? Чи вам це вдалося? Як командування поставилося до цього бажання?

Зараз мені потрібно бути з дружиною, їй не можна хвилюватися, щоб не було рецидиву. Нині якраз маю таку можливість, поки проходжу військово-лікарську комісію на ступінь придатності після свого лікування. Ще декілька лікарів маю пройти, потім отримую висновок і маю повернутися в частину. Подав рапорт на звільнення у зв'язку зі станом дружини, але наразі це обговорюється з командуванням.

А по-друге, вдома двоє дітей шкільного віку. Елементарно, потрібно їх годувати, продукти з магазину приносити, прибирати в хаті. Дружині фізичне навантаження протипоказане. Не хочу, щоб вона переживала ще раз те, що вже пережила.

Як зараз її стан? 

Вона пройшла курс променевої терапії і не лише, попереду довгий реабілітаційний період. Після тих процедур їй було дуже погано, але вже трошки легше. З часом потрібно звернутися до лікарів на дообстеження. Сподіваємось, що все буде добре.

Ви казали, що плануєте звільнитися зі Збройних сил і бути в цей непростий час вдома, поруч із дружиною і ще двома дітьми шкільного віку. Чи вам це вдалося? Як командування поставилося до цього бажання? 

Наразі це ще в процесі. Зараз після свого лікування проходжу військово-лікарську комісію на ступінь придатності. Ще декілька лікарів маю пройти, потім отримую висновок і маю повернутися в частину. Але рапорт на звільнення подав, будемо щодо нього спілкуватися з командуванням.

Зараз мені потрібно бути з дружиною, їй не можна хвилюватися, щоб не було рецидиву. А по-друге, як ви і кажете, – двоє дітей. Елементарно, потрібно їх годувати, продукти з магазину приносити, прибирати в хаті. Дружині фізичне навантаження протипоказане. Не хочу, щоб вона переживала ще раз те, що вже пережила.

«Син каже: «Тату, ти для мене і без тих усіх офіціозів – Герой...»

А як ваше відновлення після отриманих травм?

Перший місяць було важкувато. Це втрата сну, постійні болі. Зараз трохи легше. Як дзвенить у вухах, то вже навіть уваги не звертаю.

Зі спиною були проблеми: відчуваю до сих пір. Але поламані ребра вже ніби зажили. Загалом зараз трошки легше. Я вже і ваги набрав, бо за той період на передовій, напевно, кілограм на 10, якщо не більше, схуд. Помаленьку відновлююсь, нормалізується сон.

«Главком» бажає вам і дружині якнайшвидшого повного одужання. Розкажіть, де і ким ви себе бачите після завершення служби.

Хотів би повернутися, напевно, на попередню роботу, монтажником. Я себе там доволі добре почуваю, робота така подобається. Тим більше, якщо закінчиться, дасть Бог, війна, треба буде відновлювати те, що наруйнувала Росія. Моя спеціалізація якраз буде потрібна. 

Ви напередодні нагородження казали, що не можете називати себе Героєм. Як вам із цим статусом зараз? Загалом не вперше доводиться чути подібні слова від людей, які справді робили величезний подвиг. Чому, на вашу думку, так багато справжніх Героїв соромляться себе такими називати?

Я не думав, що роблю щось героїчне чи неможливе, просто виконував свою роботу. Син каже: «Тату, ти для мене і без тих усіх офіціозів Герой. І не тільки для мене, а й для мами, для всієї рідні».

А якщо ще й командування цінує тебе і подало на нагороду… Ну а чому б ні? Отримувати нагороду завжди приємно, а отримати найвищу в Україні нагороду – не просто приємно, це вже честь. Це вже за гордість – носити звання Героя України. Значить, ти все-таки щось зробив цінне для своєї країни.

Тобто вас на нагороду ваше командування подало?

Подання робила як моя 103-тя бригада, так і бригада, до якої мене було прикомандировано. І також хлопці з одного з відомих підрозділів, які працювали біля нас. Тобто я так розумію, що це подання було від трьох бригад.

Які привілеї від держави ви отримали разом із нагородою, які вам справді стали в пригоді? Окрім загальновідомих виплат. 

Оскільки пройшло ще не дуже багато часу з моменту нагородження, то я ще не отримав виплати. Це ще в процесі. А щоб ще якісь привілеї… Цього також наразі нема. Окрім того, що впізнають люди, і не тільки в моєму місті. Наприклад, останнім часом часто буваю у Львові, то і в маршрутках впізнавали навіть. Досить приємно, трепетно. 

«Нам не вистачає людей… Я розумію, що всі змучилися, але ми не маємо на це права»

Деяким Героям дають, зокрема, сертифікат на придбання житла від держави. Можливо, вам щось таке пропонували? 

Наразі не було такого, хоча казали, що є така можливість. 

Якщо чесно, не до кінця сподівався, що отримаю нагороду. Мені вистачало того, що про мене думають, як до мене ставляться син, родина і близькі мені люди. Ну, отримав Героя – добре. А в подальшому якщо дадуть квартиру чи ще щось – добре, я буду вдячний. Як не буде цього – вимагати нічого не стану і переживати через це також. 

Що б ви хотіли сказати цивільним?

Зарано говорити, що війна вже на завершальній стадії. Так, зараз ідуть мирні перемовини, але це ще далеко не кінець. Нам потрібно не розслаблятися. 

У 103-й бригаді, де я воюю, на жаль, є безповоротні й санітарні втрати, так само як і в інших підрозділах. Нам не вистачає людей. Я вже майже чотири роки воюю… 

Тому прохання не чекати, доки мобілізують. Люди повинні зрозуміти, що війна стосується кожного українця. Якщо вона не постукала до вас у двері, це не означає, що ви від неї захищені. Бачимо всі, що ворог не зупиняється і навіть не думає припиняти військові дії.

А люди нам потрібні в будь-якій сфері, тому що ми трошечки закінчуємося. Тому хто має бажання, можливість і хоче допомогти чимось Збройним силам – будь ласка, вставайте в наші ряди. Хто може волонтерити – допомагайте чим можете, бо ця війна сама по собі не закінчиться.

Трошки б нам згуртуватися й бути такими, як на початку великої війни. Тоді ми могли перебороти і перемолоти все. Чомусь зараз люди вже інакше ставляться до цієї війни. Я розумію, що всі змучилися, але ми не маємо на це права. 

Єлизавета Жабська, «Главком»