Двічі поранений і майже одружений. Історія бразильця, який воює за Україну
Гільєрме Рібейро: «Коли їхав на війну в 2022 році, я не знав, яка зарплатня військового тут. Я не за тим їхав»
Він обіцяє до кінця війни опанувати українську мову. А поки що говорить англійською, густо вставляючи наші слова й інколи звертаючись до гугл-перекладача в смартфоні по допомогу португальською.
Гільєрме Рібейро приїхав з Бразилії воювати за Україну у перші місяці великої війни. Був двічі поранений, дивом вижив у боях в Серебрянському лісі, відтак вивчився на дронаря і зараз служить у Другому інтернаціональному легіоні.
«О, Дніпро! Надзвичайно красива річка. Я дуже люблю Дніпро!» – говорить він з якимось особливим захопленням і навіть закоханістю. Погодьтеся, несподівано таке чути від бразильця, який три роки бачив Україну з немальовничого ракурсу – з окопу на «нулі». Виявляється, у Черкасах під час реабілітації після поранення Гільєрме закохався у волонтерку Олесю, і восени планує одружитися.
Рібейрі зараз 49 років. Після війни хоче залишитися в Україні й оселитися в невеликому містечку побіля Дніпра. Подав документи на отримання громадянства і вже рік чекає. Процедура тривала, складна і забюрократизована. Нещодавно прийнятий закон про множинне громадянство мав би спростити шлях іноземцям, котрі воюють за Україну, але для того, щоб закон запрацював, з ним треба узгодити безліч нормативно-правових актів. Поки що, кажуть юристи, руху урядовців у цьому напрямку не видно.
Ситуація має абсурдний вигляд: поки деякі українські чоловіки кидаються стрімголов у Тису, зневаживши і паспорт з тризубом, і обов’язки, які він накладає, іноземці, котрі проливають кров за нашу державу, мають чекати роками і доводити чиновникам своє бажання отримати громадянство.
Про кохання і війну, про молитву і квасолю, про фронтове братерство і «солдатів удачі» з Латинської Америки говоримо з Гільєрме Рібейро, воїном ЗСУ, який називає себе щасливою людиною.
«Сказав рідним, що їду в Україну…»
Гільєрме, скажіть чесно: чи ви щось знали про Україну, перш ніж приїхали сюди на війну? І даруйте за підступне питання: чому вирішили воювати на боці України, а не Росії?
Тому що був Майдан. До 2014 року я справді мало що знав про Україну, але коли почалася ваша Революція гідності, всі новини заповнили події в Україні, і ми побачили, якими є українці, як вони гідно, організовано чинять спротив, які вони сміливі й відчайдушні. Я подумав: які це відважні й класні люди, що повстали за свободу! Після того став уважно стежити за подіями в Україні, вболівав за Україну. І коли почалася повномасштабна війна, вирішив, що треба їхати в Україну і допомогти цим сміливим людям.
На жаль, наш президент – комуніст (Луїс Інасіо Лула да Сілва є прихильником лівої ідеології – «Главком») і симпатизує Росії. Але, повірте, більшість бразильців не люблять комуністів, не люблять Росію і добре розуміють, хто агресор у цій війні, а хто жертва і має всі права на захист власної землі.
А хто ви за професією, що так легко зібралися на війну?
До того, як почалася повномасштабна війна, я був військовим бразильської армії – інструктором з вогневого бою. Взагалі у мене, як би це сказати… «військова кров». Я навіть мав хобі – збирав маленькі пластикові діарами з танчиками, літачками, артилерією, солдатами.
Я подумав: які це відважні й класні люди, що повстали за свободу
У вас є родина у Бразилії? Як вона сприйняла ваше рішення?
У Бразилії в мене є донька Сара, я виховував її сам. Їй 17 років. Мама моя померла під час коронавірусної пандемії. Батько старенький, він живе неподалік Сан-Паулу. Я їм із Сарою допомагаю. Як поставилися? Я сказав, що їду в Україну – і поїхав.
«Я живий завдяки Сьєррі. Завжди його пам’ятатиму»
Ви кілька років провоювали в піхоті, на «нулі», і це вже подвиг. Розкажіть про найсильніші враження, бойовий епізод, який назавжди залишиться в пам’яті.
Першим підрозділом, в якому мені довелося воювати, ще з літа 2022 року, була «Карпатська Січ». В одному з боїв я отримав кульове поранення в ногу. Поранення було не дуже серйозним, тому я знову пішов у піхоту. Але обрав інший підрозділ – підписав контракт з Другим інтернаціональним легіоном. Воював у Серебрянському лісництві (Другий інтернаціональний легіон був одним з підрозділів, що тримав оборону в лісництві, важливому рубежі на межі Луганщини і Харківщини, з червня 2023 року по кінець серпня 2024-го – «Главком»). Ми класно закопалися, укріпилися в лісі й трималися дуже потужно, відбивали штурм за штурмом. Але в липні 2024 року в тих підрозділів, які нас прикривали, не залишилося артилерійських снарядів, а у росіян снаряди були, і вони просто гатили по наших позиціях артилерією і зробили все, щоб підпалити ліс.
Це не було складно – підпалити ліс, бо стояла абсолютно скажена спека і дерева навколо нас швидко зайнялися. Наші позиції були знищені і випалені, а ми нічим не могли відповісти. Це була дуже печальна ситуація.
Незадовго до тієї пожежі під час одного із штурмів росіян загинув мій найкращий друг Сьєрра. (Лопес Сантос Муріло з позивним «Сьєрра» за цей бій отримав державну нагороду За мужність ІІІ ступеня (посмертно) – «Главком»). Він теж був професійним військовим. Блискучий воїн і гарний друг. А я під час того бою отримав важке поранення: у госпіталі лікарі дістали з мого тіла більш як 200 осколків.
Ви з Сьєррою були разом на позиції, так?
Так, на позиції, яку ми назвали «Перла». Там було ще троє наших. Добре пам’ятаю, що штурм почався на світанку, о 5:05. Росіяни змогли підібратися досить близько і кинули в бліндаж три гранати. Одна розірвалася біля мене. Інші троє наших товаришів теж були поранені. Сьєрра відкрив вогонь по росіянах і крикнув нам: «відходьте!» Ми поповзли траншеєю. Нас врятувало те, що сусідня позиція, «Гермес», була близько, за якихось сто метрів. Так мене врятували.
Власне, Сьєрра, ваш друг, прикрив собою вас та інших побратимів.
Так. Я живий завдяки Сьєррі. Завжди його пам’ятатиму...
Після того поранення я довго лежав у госпіталі у Черкасах, лікарі провели три операції. Оклигав. Але оскільки здоров’я, звичайно, вже не те, щоб воювати в піхоті, я пішов на курси дронарів. Три місяці відучився і зараз пілотую дрони-розвідники у безпілотному підрозділі Другого інтернаціонального легіону.
Від 2022 року війна дуже змінилася, стала «війною дронів». Наскільки важче бути піхотинцем і тримати позиції у 2024-2025 роках, ніж на початку війни?
Так, війна дуже сильно змінилася. У 2022 році вона була «класичною»: дронів зовсім мало, воювати було простіше. У нас тоді не було особливих проблем з ротаціями – можна було досить легко заходити-виходити з позицій. Уже у 2023 році дронів стало значно більше, і ми вперше помітили, що дрони зі скидами полюють не за технікою, а за окремими солдатами. Це було для нас, піхотинців, у певному сенсі потрясінням, несподіванкою: раніше безпілотник висів над тобою і тільки стежив, а тепер він тебе атакує.
У 2024 році ситуація ще більше загострилася – з’явилися десятки дронів, які полюють за піхотинцями. Та попри все, у цей час мені було легше воювати, ніж раніше, тому що у мене були дуже класні інструктори, класні командири. Це багато важить. Нас тримали обізнаними в ситуації, давали чіткі інструкції перед боєм. Наші командири в Другому легіоні бережуть особовий склад.
І ви саме тому минулого року змінили підрозділ?
Так. Бачте, бразильська армія, досвід служби в якій я маю, все-таки побудована на натовських стандартах. Коли я потрапив у свій перший підрозділ тут, в Україні, то відчув совєтський дух командирів: якщо ти зайняв позицію, то тримай її на смерть, «ні кроку назад», незважаючи на те, чи дуже потрібна та позиція і скільки людей буде за неї втрачено. Я бачив такий, із моєї точки зору, неправильний підхід.
Потрапивши в Інтернаціональний легіон, я зробив для себе відкриття: виявляється, українська армія є іншою – тут людяне ставлення, дають більше інформації про бойове завдання, ми обізнані з ситуацією перед боєм. Віднедавна я в підрозділі дронарів, то тут взагалі вишукана компанія, високоінтелектуальна.
«Завжди молимося перед боєм»
Платня іноземного добровольця така ж, як і в українського військового. Для частини ваших колег, які приїхали, зокрема, з країн Латинської Америки, напевно, кошти є не останнім стимулом до того, щоб воювати на передовій. Чи можна запитати, наскільки зарплатня, яку ви отримуєте на бойових, співмірна вашій зарплатні в Бразилії: це більше, менше чи дуже багато?
У бразильській армії менше платять, тисяча доларів – це максимум. Але хочу наголосити: коли я їхав в Україну, я зовсім не знав, скільки тут платять військовим, бо для мене імперативом була війна за справедливість. За справедливість у широкому розумінні слова.
Я призвичаююся до української їжі, не вередую
Відомо, що левова частка легіонерів, які воюють за Україну зараз, – громадяни Колумбії. Чи багато поруч з вами ваших співвітчизників, бразильців? І як ви в легіоні знаходите спільну мову з представниками інших країн та національностей?
Так, бразильці у нас є. Практично всі бразильці так чи інакше трохи володіють англійською. А основною робочою мовою в легіоні є англійська. Більшість керівного складу чудово володіє англійською, тож якщо ти хочеш донести якусь свою ідею, пропозицію, то в принципі порозумітися можна.
Щодо колумбійців, то так, ми з ними трохи спілкуємося. Але мовний бар’єр є. Бар’єр з їхнього боку. Для бразильця зрозуміти, про що говорять колумбійці своєю мовою, іспанською, – не проблема. Але коли ми звертаємося до них своєю, португальською, – вони не розуміють.
Чи є якісь національні звички, ритуали, традиції, які залишилися незмінними з вами й тут, на війні?
Складно сказати… Напевне, релігійність. Бразильці – християни. Ми справді дуже релігійні, тож завжди молимося Господньою молитвою перед боєм.
Чи правда, що в силу національних кулінарних традицій легіонерам, які приїхали з Латинської Америки, не все до смаку в стандартному меню, яке пропонують у ЗСУ. Що ви їсте, а що вам «не йде» на солдатському столі?
Загалом мені подобається українська кухня. Я люблю вареники і борщ. Це дуже смачно! Але наша кухня дуже сильно відрізняється від української, це правда. Я люблю готувати, та приготувати тут бразильську страву майже неможливо, бо складно знайти відповідні інгредієнти, зокрема, спеції. Приміром, у нас дуже багато страв з квасолі. У вас теж є квасоля, але вона геть не така. І рис зовсім не такий.
Але що вдієш… Я призвичаююся до української їжі, не вередую. Врешті-решт, якщо тобі якась їжа на службі не до смаку, то дуже часто є можливість піти до кафе чи ресторану і вибрати те, що бажаєш, якийсь світовий фастфуд, наприклад, яловичий стейк та картоплю фрі. Я і сам таке люблю.
«Восени плануємо одружитися»
Вам вдалося хоч трохи побачити Україну? Щось, окрім руїн Часового Яру і випаленого Серебрянського лісу? Що сподобалося?
Насамперед мені подобаються люди. І це були перші враження тут – люди. Наскільки українці відкриті, емпатичні, чуйні, всі намагаються тобі допомогти. Це дуже вирізняє українців на фоні інших європейських народів, поляків, німців, наприклад, з якими мені доводилося спілкуватися раніше. Емоційністю і відкритим серцем українці схожі на нас, бразильців.
Звісно ж, за три роки, відколи я тут, я бачив не тільки Серебрянський ліс і окопи. В Україні розкішна природа. Карпати дуже сподобалися, я відпочивав там. Розкішна річка Дніпро. Я дуже люблю Дніпро!
Після поранення в Серебрянському лісництві я лікувався в Черкасах, а це місто на Дніпрі. У лікарні познайомився з Лесією – Олесею, по-вашому, – волонтеркою, яка займається патронажем поранених військових. Ми покохали одне одного, а через кілька місяців стали жити разом. Восени плануємо офіційно одружитися.
Свою доньку Сару, яка зараз у Бразилії, я хочу забрати в Україну
Кохання під час війни. Неймовірна історія! А з чого саме вона почалася? Ви попросили Олесю щось принести в госпіталь, у чомусь допомогти?
Я лежав після чергової операції з видалення осколків. Лесія прийшла в палату, пояснила, що вона волонтерка і запитала, чи мені щось потрібно. Я сказав, що мені потрібен зарядний пристрій для мобільного. Лесія вийшла і за якісь пів години повернулася із зарядкою. Потім вона сказала, що ми тепер друзі, вона готова мені допомагати, і отож їй потрібен мій номер телефону. Так ми й почали спілкуватися. А коли я був на реабілітації, Лесія забрала мене до себе і ми почали жити разом.
Розкажіть трохи про вашу майбутню дружину.
Олеся дуже гарна. І дуже патріотична: коли почалася повномасштабна війна, вона створила волонтерський центр і весь цей час допомагає пораненим, і зараз теж. Поза тим вона працює – має маленький салон краси. Дуже смачно готує. Це вона мене привчила до борщу.
У неї є діти?
Так, є донька Діана, їй 23 роки. У нас чудові стосунки, вона називає мене татом. 27 вересня Діана виходить заміж, весілля буде у Києві, буде вінчання, і я проведу її до вівтаря.
Свою доньку Сару, яка зараз у Бразилії, я хочу забрати в Україну, але це вже після закінчення війни.
Ви вирішили, що після того, як закінчиться війна, залишитеся тут?
Я хочу лишитися в Україні, а в Бразилію приїздити хіба як турист. Хочу оформити громадянство України. Але це не так і просто. Ще у 2024 році я звернувся до командування, подав документи, потім ще якісь документи приносив. Знаю, що недавно з’явився новий закон, але все одно треба дуже довго чекати на громадянство. Тобто поки що, на жаль, це питання не вирішується.
Чому іноземцям, які воюють за Україну, складно отримати громадянство
Зараз військовослужбовці ЗСУ, які хочуть отримати громадянство України, мають звертатися до Міграційної служби, яка підпорядкована МВС України, проходити процедури і при цьому… залишатися на передовій. Заявник має складати іспити, зібрати документи, зробити завірений переклад, записатися і прийти на прийом в Міграційну службу тощо. Крім того, військовослужбовцю, що боронить Україну від країни-агресора на лінії бойового зіткнення, треба ще й доводити своє бажання отримати громадянство.
15 липня 2025 року президент Володимир Зеленський підписав Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення реалізації права на набуття та збереження громадянства України», (так званий закон про множинне громадянство). Цим законом передбачена спрощена процедура набуття громадянства України іноземцями, які служать у лавах ЗСУ.
Але закон вступає в силу лише через шість місяців після його підписання. За цей час Кабмін та Міграційна служба/МВС мають привести у відповідність з ним всі нормативні акти. На сьогодні, як розповіла «Главкому» народна депутатка Юлія Сірко (фракція «Голос»), немає жодного проєкту змін до нормативно-правових актів, необхідних для реалізації закону про множинне громадянство.
Паспорт громадянина України сьогодні входить у топ-30 найвпливовіших у світі (29 місце у міжнародному рейтингу The Henley Passport Index), і це дає ще один сильний аргумент для залучення добровольців-іноземців в ЗСУ для захисту України, які борються з 140-мільйонною агресивною Росією.
Ви раз-по-раз використовуєте українські слова. Українську мову вчите?
Я говорю трохи українською мовою (Рібейра відповідає українською, старанно добираючи слова). Поки закінчиться війна, я говоритиму добре. Я щасливий. Слава Україні!
Олена Зварич, «Главком»
Коментарі — 0