Герой України, який пробув на позиції 471 день поспіль: Мене подали на нагороду вже після розголосу

Бойовий медик Сергій Тищенко з позивним Вітер, молодший сержант 30-ї окремої механізованої бригади вразив країну рекордом: безперервно воїн пробув на позиції за кілька сотень метрів від ворога 471 день – з літа 2024 року до осені 2025-го. Тримав оборону, командував особовим складом і рятував побратимів у Бахмутському районі. При цьому воїн переконаний: його 471 день – не межа, просто про інші такі ж феноменальні звитяги поки не відомо публічно.

За свій подвиг Сергій Тищенко отримав звання Героя України. Президент підписав указ про присвоєння захиснику найвищої державної нагороди 5 грудня. 

«Главком» зустрівся з Героєм у Києві, в останні дні його 30-денної відпустки. Сергій Тищенко розповів, як жив на позиції без ротації майже півтора року, як опинився під прицілом ворожого автомата, завдяки кому нарешті вибрався з пекла та як сприймає свій новий статус Героя. 

Під час бесіди сталася і приємна несподіванка: захисник отримав дзвінок із пропозицією подати документи на отримання від держави квартири у столиці. 

Сергію, розкажіть, ким ви були в цивільному житті?

Я – ветлікар за освітою. Спочатку працював з тваринами, а також працював на державному підприємстві «Чайка». А з 2014 року почав ще і в клініці підробляти, лікував дрібних свійських тварин.

Як і коли потрапили у військо?

У 2023 році пішов у військкомат уточнювати дані. Я розумів, що вже якщо пішов туди, то мене заберуть (мобілізують, – «Главком»). Єдине, що для мене несподіванкою було – це те, як дуже швидко все відбулося. Не встиг переступити поріг, як мене зразу забрали. Я думав, мені дадуть якийсь тиждень чи місяць, щоб попрощатися з сім’єю, налаштуватися, зібрати потрібні речі. Але так миттєво забрали, що це був ніби сніг на голову. 

У вас п'ятеро дітей, то хіба не мало бути відстрочки? Чи вони вже всі дорослі? 

Якраз так. Якраз на момент призову в мене вже залишилося лише дві неповнолітні дитини. Тобто мобілізували на законних підставах.

Розкажіть про найгарячіші точки, які ви пройшли.

Постійно на одному напрямку був – у населеному пункті Васюківка на Донеччині. 

«З гігієною дуже важко було. Води на фронті завжди не вистачає»

Скільки було саме бойових виходів, коли ви перебували тривалий час на позиціях?

Найдовший вихід був у червні, після поранення. Перший раз заходив на позицію буквально на декілька днів у 2024 році. На той час це були більш спокійні позиції. Перший тривалий вихід був на 45 днів. На той час здавалося, що це дуже довго. Ще через те, що ми нічого з собою не брали; не знали, на скільки ми заходили, що там нам буде потрібно. Як завжди, кажуть: «Там все є, не переживайте». А коли вже приходиш, то розумієш, що треба було взяти. Другий і третій раз днів 30 побув (на позиції, – «Главком»). А потім уже перевели зі 143-ї бригади в 30-ту.

Ви в обох бригадах були бойовим медиком?

Бойовим медиком став у 30-й. У попередньому підрозділі виконував обов'язки бойового медика, не бувши на посаді. Як тільки прийшов (в армію, – «Главком»), попросився, щоб по медицині відправили мене. Але на мене подивились і вирішили, либонь, що я маленький, худенький і не справлюся. Казали: «Ви ж знаєте, що це не буде безпечне місце, будете евакуйовувати. І, як правило, не на броньованому автомобілі». А мені-то яка різниця? Усе одно вже туди (на фронт, – «Главком») потрапляю. Хотілося потрапити туди, де з мене більше користі. Але на той час не прислухалися до цього бажання. І я ще був сором’язливий, не наполягав на своєму. 

А потім все трапилося начебто випадково, але вже розумію, що випадковостей не буває. Узагалі призвали мене на посаду стрільця-помічника гранатометника. Потім одного з хлопців, який займав посаду санітара-стрільця, призначили командиром відділення. Відповідно, звільнилася ця вакансія. Тоді мене поставили стрільцем-санітаром. Потім відправляли на курси бойового медика – і знову, можна сказати, випадково. Тому що потрібно було посилати як мінімум бойового медика взводу. Але в нашого на той час була травма ноги. У медика роти також не вийшло. І оскільки знали, що я хочу цим займатися, відправили вже мене. Після курсів у 30-й бригаді офіційно став бойовим медиком. 

І вже тоді стався ваш найдовший вихід на позицію, що тривав аж 471 день? Як там усе було влаштовано? Судячи з фото, це була майже підземна квартира.

У нас був невеличкий проміжок, метра півтора, де можна було зігнутим пройтись. В інших місцях могли в найкращому випадку сісти. Були місця, де тільки на колінах (пролазили, – «Главком»).

А через деякий час місця висотою в півтора метра завалило внаслідок удару ворожого дрона. І ми деякий час могли тільки повзати на колінах. Для зручності постелили дошки, щоб не по глині лазити. Колінам твердо було.

Скільки людей було в тому бліндажі? І скільки їх помінялося за весь час вашого перебування там?

Багато людей помінялося. Я не рахував точно, але на початку нас інколи і дев'ять чоловік було на позиції. Потім все менше і менше. То поранений, то загинув… Довгий час нас було п’ятеро, а останнім часом четверо. Наприкінці всі, крім мене, були нові, прикомандировані з інших підрозділів (зайшли на позицію пізніше за Сергія Тищенка, – «Главком»). Швидко з ними контакт знайшли і почали вже копати, облаштовувати все.

Розкажіть, як було влаштоване харчування, базова гігієна тощо.

З гігієною дуже важко було. Води на фронті завжди не вистачає. Поки ще була можливість, ми ходили самі по продукти. Транспорт нам їх викидав на точку вивантаження. Все, що ми замовляли, по суті, нам давали.

Навіть потім рідні додумалися присилати посилки з дому. Ми ще самі ходили на сусідню позицію і брали все, що нам потрібно. Але ж воду ти приніс і вирішуй, чи ти хочеш помитися, чи попити. Сухі душі рятували, але цього дуже мало.

На сусідній позиції стояв Starlink і був зв’язок, тож той, хто біг по продукти, дорогою заходив на цю позицію і зв'язувався з рідними. 

Через деякий час уже не було такої можливості (підвозити продукти транспортом, – «Главком»), бо мости зруйнували. Та й ворожі дрони заполонили небо. Уже з літа 2025 року практично не мали змоги виходити з позиції. Тоді вже придумали вампірами (дронами Vampire, – «Главком») скидати нам усі продукти. З водою було дуже тяжко, особливо в цей перехідний період.

Як довго доводилося бути без води? 

Не пам'ятаю точно, але досить довго. Якщо і була вода, то дуже мало. Спочатку ще, коли можна було виходити, то хоча б до річки бігали по воду, хоча до неї треба було пройти кілометри два від нашої позиції. І нормальна вода там. До цього ніколи не думав, що можна з річки воду пити. 

Коли такої можливості не стало, то скидали з дронів. Але, по-перше, пляшки розбивалися. По-друге, небагато і не щоденно скидали. Ворог перехоплює, збиває ці дрони. У зв'язку з цим вирішили копати криницю. 

Той, хто взявся копати, такий настирний був, викопав метрів півтора-два. Я вже не сподівався, вже хотів казати йому, що не докопаємося ми до води. Але він наполегливо копав, хтось викидав глину, хтось виносив (з бліндажа, – «Главком»). І все-таки докопався. Радощів було… Нефільтровану воду так спершу і попили. 

Скільки метрів углиб прокопали? 

Метрів шість приблизно від самого верху разом з криницею. А ми сиділи приблизно на глибині два метри. Постійно підкопували, бо вода замулювалась. Коли залазили підчищати криницю, то дихати не було чим. Там повітря нема взагалі. 

У нас спочатку було віконечко невелике, могли відкривати і вилазити, повітря поступало. А потім ворог почав намагатися залітати в нього FPV-дроном, через що закрили все повністю (мішками, – «Главком»). Не знаю насправді, куди повітря поступало. Скоріш за все, крізь мішки. Усе ними закладали, бо поруйнували нам усе на світі. Яке б не було міцне укриття, але якщо постійно в одну точку вони (росіяни, – «Главком») гепають, то воно руйнується рано чи пізно.

Але хлопці були слухняні, командувати майже не доводилося. Мене ж поставили старшим на позиції, усі відповідальні рішення були на мені. До цього за характером не був керівником ніколи, хоча займав посаду провідного ветлікаря господарства і теж керував людьми. 

А з харчуванням такого дефіциту не було, як із водою?

Спочатку було, але не так, як з водою. Води дуже хотілось. Були і голодні деякий час, особливо коли тільки почали нам скидати продукти дронами. По-перше, багато не скинеш. По-друге, хлопці, які пакують посилки, не одразу зрозуміли, як краще це робити, щоб продукти не розбивалися. Усе з досвідом приходило. Але намагалися скидати те, що ми просили. 

Оскільки я більше за інших місцевість знаю, то займався біганиною по вулиці, посилки шукав. Не завжди посилка скидалась саме в те місце, куди хотілося б. Хлопці, які пізніше за мене зайшли на позицію, взагалі не орієнтувалися, де вони перебувають, бо вже можливості вільно ходити на той час не було. 

Також дуже небезпечно було виносити землю. Треба було знайти, куди і як її висипати, так, щоб менш помітно було. Бо як тільки ворог бачить будь-які зміни на місцевості, навіть якщо лишній сміттєвий пакет десь з'явився, вони починали туди скиди робити. Пізніше ми спеціально висипали землю бруствером, і ворог, напевно, подумавши, що це ми викопали собі запасний вхід, гатив саме туди.

«Обмінювалися відеозверненнями з рідними через флешку. Це була найбільша психологічна підтримка»

А зв'язок з рідними? Спочатку ви могли дійти на сусідню позицію, де є Starlink. А коли такої можливості не стало, то як спілкувалися? 

Нам, як не крути, треба заряджати рації, павербанки і так далі. На сусідній позиції був генератор, вони нам заряджали. Хтось один із наших біг на ту позицію, розряджені павербанки віддавав, міг трошки поспілкуватися з рідними, повні павербанки набирав і прибігав назад.

Коли занадто часто почали літати ворожі дрони, то, щоб зменшити час перебування на вулиці, придумали так: з нашої позиції вибігає людина з рюкзаком, набитим розрядженими павербанками. А з сусідньої позиції – людина з зарядженими. І вони на півдорозі зустрічалися й обмінювалися рюкзаками.

Потім придумали обмінюватися відеозверненнями з рідними через флешку. Коли обмінювалися з хлопцями рюкзаками, то нам передавали флешку зі зверненнями рідних, а ми їм – другу флешку з нашими. Мене дуже підтримувало спілкування з сім’єю. Спочатку це було дуже якось незвично, а потім уже так звикли до цих відеозвернень, що було враження, ніби дійсно посиділи та поговорили з рідними. До того ж ми були в інформаційному вакуумі – навіть нічого не знали, що робиться навколо нашої позиції. То ми чекали ці відеозвернення, щоб побачити рідних, щоб повідомити, що все гаразд, і щоб отримати хоч якісь новини, нехай і запізнілі. Це була найбільша психологічна підтримка.

Розкажіть про ваші прямі контакти з ворогом. Як це було?

Не так часто контактували в порівнянні з деякими напрямками, але було. За ворогом спостерігали дронами, тому що ми (піхотинці, – «Главком») фізично не могли бачити його. Це було літо, бур'ян вище нашого зросту. У більшості випадків пілоти не допускали нікого до нашої позиції, але чи то в росіян маскувальні плащі хороші, чи то погода сприяла тому, що іноді дрони їх не бачили. Під час одного такого штурму вони прямо до нас на позицію прорвалися. І наскільки хитрий (один з окупантів, – «Главком»), наскільки не побоявся – прямо під нашим укриттям сховався. Таким чином, наш дрон не міг його знешкодити, але нас про нього по радіозв’язку попередили. 

Я найперший вискочив, але без броні, без нічого, не встиг. А потім уже вийшов старший на той час і сказав мені не висовуватися поки, бо я ж медик. Ну я зайшов назад, заряджав патронами магазин, хлопцям подавав. І чую постріл. Не зразу звернув увагу, бо подумав, що це наші стріляють. Пізніше почув стогін, то знову без зброї пішов дивитися на хлопців. Коли вийшов, виявилось, що то не наші хлопці стріляли, а ворог. Він вбив наших хлопців, які були на вулиці, пробрався під наше укриття і відкрив вогонь. Я вийшов надавати допомогу без зброї, лише з медичним приладдям – і дивлюсь: на мене вже направлений ствол автомата. Але, по-перше, я з темряви виходив, то він (росіянин, – «Главком»), скоріш за все, не зовсім й міг побачити мене. По-друге, в нього якась заминка була – чи то заклинив автомат, чи то закінчилися патрони. Я здав назад. І вже наступний, хто виходив за мною, знищив його. Решту дронами знешкодили. 

І декілька разів було майже те саме: якось ще один пробрався до нас і давай гранатами закидати. На щастя, нікого ними не дістав, знищили його. Після цього зрозуміли, що потрібно закривати вихід.

Загалом як ви оцінюєте забезпечення ЗСУ, якщо не враховувати проблем з його доставкою? Як бойовому медику вам усього вистачало? І якої якості те, що видають бійцям?

Щодо медицини – поки була можливість, я з запасом все понабирав. І з дрона навіть скидали ті ліки, які просив. Так само скидалися оперативно всі будівельні матеріали. Спочатку, напевно, не дуже хотіли їх скидати, бо не впевнені були, навіщо нам це все. Але ми зробили відеозвіти, що ось тут прокопали, тут ще щось зробили. І тоді командування, видно, побачило, що ми дійсно працюємо, вже ніяких питань не виникало.

Усього вистачало. Єдине, що постачати проблематично. А самих продуктів на складах вистачає. 

Не доводилося щось через волонтерів просити?

Як правило, форму нам висилали з дому. Наприклад, зимовий одяг видається (Збройними силами України, – «Главком»), але він незручний, непрактичний. Штани йдуть одні теплі, потім інші. Так само куртки. А на позиції треба лазити і якомога менше місця займати. 

Загалом одяг скидали, але треба було декілька раз попросити. А як не крути, форма потрібна. Вона стандартно видається десь раз на сезон, але в тих умовах її треба частіше міняти. Дуже треба були змінні футболки, шкарпетки, білизна, бо ми копаємо і елементарно пітніємо, а прати нема де. 

Випадок був, що попросив форму у командування – пообіцяли скинути, але не скидали довго. Ну я тоді попросив рідних купили цю форму. Вони мені надіслали. Я так розумію, що вони пожалілися командиру бригади, що як це так, що форму не дають? І тоді вже аж скинули нам ту форму. Іноді присилали таке, що мене три таких могло влізти в ту білизну. Ну і так само все решта. Я вже коли вийшов (бо на позиції багато не порозказуєш), то казав командуванню: «Ну, логічно подумайте, люди більше року сидять там, і ви не скидаєте форму». 

Ще, наприклад, що мене здивувало: ми викопали собі криницю, і ніхто про це не знав, але нам перестали воду скидати, бо ми перестали просити. І командування навіть не запитало, чому ми не замовляємо воду, де ми її беремо. Виходить, не просять – ну то й добре.

Ви лишилися задоволені курсами бойового медика? Наскільки отримані знання і навички виявилися справді прикладними в тих умовах, у яких ви побували? Особливо враховуючи те, що ви якраз застали перехідний етап від майже повністю піхотної війни до війни дронів.

Навчання були з дев'ятої ранку до шостої вечора. Нам викладав британець Райан. Так цікаво було, що не помічав, як цей час проходив. Єдиний нюанс: те, як навчали під вогнем, наприклад, надавати допомогу, вже неактуально, тому що зараз над тобою літають дрони. Коли стріляють з автоматів, кулеметів у твій бік, то це ще не гарантує стовідсоткове влучання. А от коли дрон – це вже 100% попадання.

Опишіть вікову картину у війську. Який був середній вік ваших побратимів? 

Переважно 45+. Одиниці молодих, буквально двом-трьом чоловікам у роті було до 40. 

Чому вас так довго не виводили з позиції? Ви кажете, що були серед ваших побратимів поранені, яких таки міняли. Тобто міняти було на кого. Чи це саме бойових медиків так бракує у війську? 

Насправді перші пів року ще можна було вивести, поміняти, потім уже з’явилися дрони. Але нам повідомляли, що нема ким замінити. І реально ми розуміли, що саме з нашої роти нема ким міняти. Замість поранених прикомандировували людей з інших підрозділів. 

А замість вас не можна було когось прикомандирувати за такою ж схемою?

Теоретично, думаю, можна було, просто не робили цього.

Позиція ворога була буквально за кілька сотень метрів від вашої. Наскільки доцільно в умовах війни дронів стояти так близько до противника? 

Саме там, де я був, на мою думку, недоцільно взагалі сидіти. Ми не могли вести спостереження. Єдине виправдання, чого ми там сидимо – щоб стримати ворога під час негоди, коли наші дрони його не побачать. Але знову ж таки: заради одного-двох днів (коли негода, – «Главком») тримати там людей, яких можуть в цей період знищити… На позиції, звідки мене вивели, лишилися люди. Не знаю, коли їх поміняють…

«Після пів року мого перебування на позиції рідні почали конкретно бити тривогу»

Те, що вас нарешті вивели – це переважно заслуга ваших рідних, які зверталися в усі можливі інстанції? Коли вони почали бити тривогу, що робили і яку відповідь отримували?

Так, багато куди зверталися, на гарячі лінії і не тільки. На їхній аргумент, що це незаконно (тримати тривалий час військовослужбовця на позиції без ротації, – «Главком»), порушуються права, відповідали: «Так, дійсно, права порушуються, але під час війни це допустимий термін…». А почали дзвонити, писати рідні майже відразу, тому що ніхто не звик, що більше місяця можна на позиції сидіти. Уже після пів року мого перебування там вони почали конкретно бити тривогу. 

Зміни якісь почалися після того, як прийшов новий командир. Рідні після розмов з ним казали, що от цій людині хочеться вірити. До цього, наприклад, до ротного зверталися, то він іноді ігнорував, не виходив на зв'язок. Навіть казали рідні, що зателефонувати до нього і спитати, чи взагалі я живий, нереально було.

А новий командир і на зв'язок виходив, і придумав онлайн-конференцію з рідними щомісячно. Те, що він особисто мені обіцяв – вивести мене в першу чергу, він виконав. І пообіцяв принаймні пів року – рік туди не відправляти. Запитав, куди я б хотів перевестися. Я відповів, що хотів би більше щодо медицини щось – мені це ближче. У підсумку, поки я був у відпустці, мене вже перевели в медичну роту. 

Ви будете лікарем стабілізаційного пункту, як і хотіли?

Ще точно не знаю де саме, але орієнтовно так. Можливо, буду на евакуацію виїжджати через деякий час. 

Вітаємо вас із тим, що до вас нарешті дослухалося командування.

Мені здається, це завдяки розголосу передусім. От чомусь, поки його нема – ніхто не знає про нас, не чує, не бачить. Можливо, дійсно, чим більше розголосу, тим кращою буде ситуація з ротацією військових.

Який би ви хотіли бачити механізм ротації у війську?

Якби був певний строк: заходиш на 30 днів на позицію, після, наприклад, два тижні відпочиваєш вдома. Бо два-три дні, які нам давали – ніщо. Заходити на позицію і виходити дуже небезпечно, і робити це заради двох-трьох днів – таке собі.

Так, СЗЧ (самовільне залишення частини військовослужбовцем, – «Главком») все одно нікуди б не ділося, але його було б у рази менше. Я знаю хлопців, які самовільно залишили частину внаслідок того, що довго перебували на передовій і просто фізично втомились. Хоча до цього вони могли бездоганно виконувати свої обов’язки.

Для мене ще важко довго не бачити сім’ю. Одного разу, коли мене виводили з позиції на три дні, я попросив у командира, щоб до мене приїхала дружина. Не дозволив, без пояснення. Хоча в попередньому батальйоні дозволяли. Скоріш за все, і через такі випадки в СЗЧ тікають. 

СЗЧ – це ще і популярний спосіб перевестися в іншу бригаду, де може більше пощастити з командуванням.

Якщо командування розуміє це, то чому б не покращити механізм переведення? Навіщо доводити до СЗЧ? 

Після того пекла, яке вам довелося пережити, яку б ви хотіли мати реабілітацію?  

Якось швидко адаптувався (до цивільного життя у відпустці, – «Главком»). Але багато хто з військових розповідає, що, наприклад, заходиш у якийсь магазин, очі розбігаються – не знаєш, що робити.

Хотілося б, щоб відпочинок (між виходами на позицію, – «Главком») був десь у цивілізації – де ще є супермаркети, можна серед людей побути. Тому що, буває, виведуть у якийсь будинок не дуже далеко від лінії фронту. Мені здається, це не зовсім відпочинок.

А психологічна реабілітація?

Багатьом потрібна психологічна допомога. Просто, можливо, не кожен у цьому зізнається. І знову-таки: який психолог має допомагати, військовий (у війську є посада військового психолога, – «Главком»)? На мою думку, це не те. Він також у погонах, служить і виконує накази, як і я. Тобто якщо вже і звертатися до психолога, то до незалежного. 

Мені, слава богу, не доводилося. Хоча я був на лікуванні в медичній роті. Там ставлення було дуже гарне. Таке враження, що ти перебуваєш на платному лікуванні. 

Що для вас означає звання Героя України? Які привілеї ви отримали і якими з них реально можете користуватися на практиці? 

При отриманні звання Героя даються виплати щомісячні і плюс одноразова (Герої України отримують одноразову допомогу в розмірі 50 прожиткових мінімумів, що у 2025 році становить 151 400 грн; та щомісячну виплату в розмірі трьох мінімальних зарплат, – «Главком»). Але в нас бюрократична країна: щоб отримати виплати, потрібно зібрати купу довідок, піти в Пенсійний фонд особисто і все це оформити. Мені просто пощастило, що в мене відпустка. Під час відпустки нібито зібрав усі документи, через деякий час телефонують: потрібна ще одна довідка… Тому ще поки не отримав виплати, тільки-тільки дооформив усе.

Не встиг навіть поцікавитися, які ще є пільги. 6 грудня відбулося вручення, а 15-го вже закінчується відпустка. За цей період треба було оформити документи. 

Вам було приємно отримати таку відзнаку від держави?

Ну це хіба що приємно, але щоб ходити і розказувати, що я Герой, то ні… Коли прийшов у Пенсійний фонд оформлювати документи, мені навіть ніяково було, що працівниця, яка мною займалась, представила мене всім: «Ось, дивіться, в нас є такий Герой…».

У нас досі деякі одіозні персони мають звання Героя України. І держава тільки нещодавно почала звертати на це увагу. Той же Юрій Бойко буз позбавлений цієї нагороди лише на початку 2025 року. Досі Героями України є, наприклад, режисер Михайло Резнікович, який втік до Москви, та митрополит УПЦ МП Лонгин, який називав Православну церкву України «сатанинською»…

Оце ж. На мою думку, цим і знецінюється сама нагорода. Так само УБД (посвідчення учасника бойових дій, яке надається військовим, що безпосередньо брали участь в обороні України в районах бойових дій, – «Главком»). Ті, хто дійсно були на передовій, це розуміють. Є випадки, коли два-три дні побули там і вже отримали це посвідчення. У зв'язку з цим воно, на мою думку, також знецінюється. 

Одна справа, коли людина заслужила... Мені б хотілося, щоб саме так було.

Який тоді має бути підхід держави до визначення героїзму? 

Просто щоб нагороджували саме тих, хто дійсно це заробив. Я не зовсім впевнений, що я це заробив. Хоча приємно, що дали нагороду. Мені просто здається, що є люди, які ще більше, можливо, пробули (на позиції без ротації, – «Главком»), просто про них ніхто не знає. Це випадково дізналися, наприклад, про мене. Усе ще залежить від командування. Чому командування не розповідає, що є в них такі люди, які дійсно заслуговують на нагороду?

«Є випадки, коли два-три дні побули там і вже отримали це посвідчення учасника бойових дій…»

Ваше життя якось змінилося після отримання найвищої відзнаки? Може, дзвонять з подяками, просять автографи, інтерв’ю?..

Ну, так, інтерв'ю просять… Був випадок, наприклад, коли людина, з якою ми заходили на позицію, телефонує мені і каже: «Я тебе побачив завдяки інтерв’ю, я тебе пам'ятаю. Хочу тобі нарешті подякувати…». Ми з ним пробули буквально декілька днів разом на позиції, надавав йому допомогу. Багато хто саме в цьому плані звертається і каже, що радий бути знайомим зі мною. 

Мабуть, і командування трохи поважніше ставиться?

Ще цього не відчув, але, можливо, буде так. Хоча мені здається, що на командування це не вплине: якщо воно захоче ставитися погано, то воно і буде, незалежно від звання. 

Хто подав вашу кандидатуру на присвоєння звання Героя України?

Я навіть не знаю хто і як, я не очікував цього. Але журналістка Юлія Кирієнко після інтерв’ю зі мною писала, що до неї зверталися щодо мого призначення. Тобто вже після висвітлення історії. Виходить, до розголосу командування не подавало клопотання. 

Вам виплатили все обіцяне державою за кожен день перебування на передовій?

З виплатами все було нормально. Не знаю, як у бригаді, але в підрозділі щодо цього питань не виникало, платили регулярно.

Загалом як ви ставитесь до розміру зарплат військових? Особливо в контексті прийнятого держбюджету на 2026 рік, який передбачає підвищення виплат народним депутатам. Натомість для військових зарплати не зміняться.

Звичайно, якщо вже комусь підвищувати зарплату, то військовим, а не депутатам. Це однозначно. 

Знаєте, деякі мої знайомі навіть думали, що я просто захотів заробити гроші і тому не виходив так довго (з позиції, – «Главком»). Хоча знову таки: ніхто не заважає вам піти заробити ці кошти. Будь ласка, вакансій хватає, йди заробляй. 

100 тис. грн – це достатній рівень винагороди для військового, який наражає себе на такі ризики?

Справа в тому, що коли я заходив на позицію, ціни одні були, і тоді здавалася така зарплата нормальною. Виходиш – ціни зовсім інші. Військовим, які таке терплять, однозначно можна платити і більше.

А як ви ставитесь до рішення влади випускати за кордон хлопців 18-22 років? 

Двояко. Справа в тому, що в мене також син є. Я б не хотів, щоб він ішов на війну. Хоча і розумію, що нема ким замінити нас, наприклад. Але якщо вибирати, чи буде син сидіти в окопі, чи я – звісно, вибрав би друге. У цьому плані розумію людей при владі, які своїх дітей ховають.

Народ обурюється: «Хай син депутата піде воювати, тоді і я піду…». А от постав себе на місце депутата. Ти ж 100% так само вчинив би, щоб твоя дитина не потрапила на фронт. І я впевнений, що так само робив би, якби в мене була можливість. Хоча наче і здається, що навіщо випускати молодь за кордон…

Якби влада трошки думала інакше, то все це можна було б реалізувати, але з іншим підходом до війни. Тоді як у ворога все працює на війну, ми повинні випрошувати щось у волонтерів. Чому держава не забезпечує це? Спочатку державі потрібно зробити все для того, щоб допомагати людям, а тоді вже вимагати від них те чи інше.

Як ви провели відпустку? Вистачило 30 днів? 

Я розумів, що мені не вистачить цього часу, бо попередня відпустка тривалістю 15 днів пролетіла, як одна година. Цього разу я вже був на це налаштований. Щоправда, мені дали путівку на сім днів у Буковель. Ми з сім'єю, з дітьми там відпочили. Усе сподобалося. Єдине, що снігу не було, тому тижня там вистачило з головою. 

На лижах хотіли покататися?

Та і не вмію кататися, хоча, можливо, спробував би. На підйомнику, до речі, далося взнаки, що довго перебував під землею, – було трохи страшнувато. Але налаштовую себе, що треба це переборювати. Раніше не боявся висоти, а зараз просто відвик.

Що ще встигли зробити, крім відпочинку в Буковелі?

Провідував усіх. Але фізично не встигаєш до всіх заїхати. За спеціальністю теж – усі хочуть, щоб прооперував їхню тварину. Імпонує те, що люди розуміють, що я довго не практикував, і все одно в них не виникає побоювання через це. Хоча припускав, що будуть думати, ніби я вже забув, не вмію і так далі. 

Зайняло трохи часу й оформлення виплат Герою України. І в мене був паспорт прострочений, не вклеєна фотка. Треба було і це питання вирішити. Тому, можливо, якби 30 днів суто відпочивати і нічим не займатися, то цього і достатньо. Але ж такого бути не може…

Не відчували дискомфорту поруч із цивільними? 

Я швидко адаптувався. Характер просто такий, що в мене немає злоби (до цивільних, які ухиляються від служби, – «Главком»). Хоча у дружини трошки є. Якщо я буду злитися, чого чоловіки довкола не йдуть на війну, я сам себе з’їм, а їм від цього гірше не буде. Я про це не думаю, і завдяки цьому легше соціалізуватися. 

Єдине що я не розумію – це коли людина, яка все життя розмовляла, навчалася українською, переїжджає жити, наприклад, до Києва і починає розмовляти російською. Навіть серед моїх однокласників є такі, хто, побувши в окупації в Бучі, продовжує розмовляти російською. Хоча з дитинства говорили українською, хай і суржиком, але українською. От цього не розумію. 

Після війни ви хочете повернутися до свого покликання, до своєї роботи? 

Не тільки хочу, а й планую. Одна з моїх доньок поступила навчатися туди ж, де я вчився на ветлікаря. Це вже для мене стимул. У цей період хотілося б, звичайно, бути вдома, щоб я міг їй допомагати.

У мене ще раніше були думки відкрити свою власну клініку. Але знаходилися відмовки: то коштів не вистачає, то ще щось… Хоча можливість насправді була, було кому допомогти.

А тепер уже цих відмовок не буде. Уже дитина пішла навчатися на ветлікаря, уже хочеться відкрити свою стабільну справу. 

Єлизавета Жабська, «Главком»