Андрій Бублик став Героєм у 22: Жодного разу не чув на свою адресу, що я малий

У 2020-му 17-річний дніпрянин Андрій Бублик вступив в Одеську військову академію. Тоді юнак і не здогадувався, що вже у свої 22 отримає найвище звання Героя України як керівник розвідувальної групи 84-го окремого розвідувального батальйону Сухопутних військ ЗСУ. 

Інформації про одного з наймолодших Героїв України в інтернеті практично немає, хіба що кілька рядків на сайті Офісу президента, що з’явилися в день нагородження. Сам Андрій віджартовується: як справжній розвідник намагався ніде не «світитися», утім його здобутки на фронті не залишилися непоміченими.

У День українського добровольця президент Володимир Зеленський особисто вручив «Золоту Зірку» старшому лейтенанту Андрію Бублику, керівнику розвідувальної групи, яка неодноразово здобувала цінні дані про ворога. Завдяки ним у серпні 2025 року на Запоріжжі українські воїни знищили шістьох російських загарбників і захопили ворожі документи, телефони й засоби зв'язку. В іншому бою ліквідували 18 окупантів та отримали інформацію, завдяки якій суміжні підрозділи знищили ще майже 40 ворогів. 

Що може повеселити розвідника у ворожих перехопленнях? Як державі мотивувати людей вступати до війська? І як створити сучасну армію? Про це і не тільки «Главком» поговорив з Андрієм Бублик напередодні його дня народження, сьогодні – 24 березня – Героєві виповнюється 23.

Як рідні реагували на ваше рішення пов’язати життя з військом? Можливо, хтось із родичів був прикладом для наслідування? 

Батько колись був прикордонником, але моє рішення з ним не пов'язане. Я сам вирішив, щось у голові стукнуло мені: хочу бути військовим. А з батьком я не дуже спілкуюсь. 

Мама після початку повномасштабного вторгнення взагалі сказала: «Нащо я тебе туди віддала?» Спочатку вона нормально реагувала, а потім, як повномасштабна почалася і я випустився (Андрій Бублик закінчив Військову академію у 2024 році – «Главком»), почав на бойові задачі ходити – то вже не дуже. А зараз що? Вибору нема... Підтримують.

«Ті два завдання, за які й дали Героя України, були найбільш виснажливі»

Як ви зустріли повномасштабну війну? 

Повномасштабну я зустрів на полігоні в академії. У нас був польовий виїзд з певних навчальних дисциплін. В один із днів бачу: одна з бригад стоїть у похідній колоні з усіма танками, бронемашинами, звичайними машинами – у повній готовності вирушають. Думаю, щось намічається, схоже. А вже ввечері – звернення Путлера до своєї так званої нації (ввечері 21 лютого 2022 року Путін виступив із годинною промовою, у фіналі якої підписав указ про визнання «Л/ДНР» – «Главком»), і все стало зрозуміло. 22 лютого нас відкликали з полігону. З нас сформували батальйони на базі академії і потім порозпихували по різних точках. Але на першу лінію ніхто не ставив, була десь друга-третя – охорона стратегічних місць.

Наприклад, мій підрозділ охороняв один із аеропортів в Одеській області, здійснював контрдиверсійні заходи. Якось ми заходили в аеропорт з інформацією про можливі диверсійні групи противника, але, на щастя, там нікого не було. 

А чому обрали саме фах розвідника? Що в цьому подобається? 

Ну, це еліта все-таки. Принаймні на папері точно. А там треба вже дивитися, хто з тобою працює. 

Спочатку я хотів вступити в ССО, але там всього 10 місць на факультеті. А на розвідку було близько 70, то я й подався на неї. По суті, ми займаємося одним і тим самим, але трошки різні були години за предметами. 

Розкажіть про той бій чи те завдання, за які вам присвоєно зірку Героя України. 

У нагородному листі вказано багато чого, але можу виділити одну конкретну задачу в серпні 2025 року на Запорізькому напрямку, в селі Ольгівському. Хоча там від села одна вулиця, все інше – це посадки. Задача була встановити засідку на шляху просування противника і чекати на нього до трьох діб з подальшим відходом. Але сталось так, що сиділи ми майже в чотири рази більше.

Чому так сталось?

Бо противник почав перерізати логістику, купа дронів… Вийти було не дуже легко. Та й нас мали замінити кимось, що теж було вже не просто. 

У вас тоді був безпосередній контакт з ворогом? 

Так. Перший раз ми на нього наткнулись і, на жаль, втратили одного військовослужбовця. За весь час, що я виконував бойові задачі, це перший військовослужбовець, який загинув у мене в групі.

Ми відкотились назад. Потім помітили місце розташування ворога й передали по радіостанції, підлетіли наші дронщики, почали їх виганяти. Ті втекли, і ми потім пішли за ними.

Сіли на місці, де мали влаштувати засідку. Можна вважати, що ми просто під деревами провели ніч, там були густі насадження, дрони літали, але нас ніхто не бачив. Це був серпень, ще більш-менш тепло, градусів 10-15 вночі.

Ніч перечекали і десь о дев’ятій ранку прийшли ті два нехороших «руських», які потім стали хорошими. Забрали в них декілька телефонів, радіостанції, посвідчення УБД. Ще рублі в них лежали, не знаю, нащо вони їх принесли з собою…  

Що для вас тоді було найважчим? 

Звичайно, дрони – FPV, «Мавіки». Переховування від них – це найважче зараз у цій війні. 

Ті два завдання, за які й дали Героя України, були найбільш виснажливі ще й тим, що більшу частину маршруту доводилось проходити пішки і вперед, і назад. А потім ще чекати, поки до тебе дрони підлетять та скинуть БК, їжу, воду.

Як було із запасами? 

Нам же сказали, що на три дні йдемо – ми і взяли запасів на три дні плюс-мінус. А просиділи «трошки» більше, тож нам організували постачання дронами. З водою було найтяжче, бо коли її скидали, то більшість пляшок просто розбивалась. На шістьох людей мали одну-дві пляшки. 

Кажуть, що коли командирові дають нагороду – це заслуга всього підрозділу. 

Безумовно.

Розкажіть про вашу групу.

Десь три тижні з ними займалися перед виходом на бойове завдання, вчилися, трохи роззнайомилися. Потім з цього ж табору, де в нас було навчання, нам прийшло бойове розпорядження. Ми поділились на декілька груп. Четверо пішли зі мною – усі кмітливі, розуміли з першого разу, що їм треба робити. 

Чи були моменти зневіри? І якщо так, то що вам, як керівнику, доводилося робити, щоб підтримувати бойовий дух?

Зневіра бувала у моїх підлеглих, бо нам казали одні терміни виконання задачі, а залишились ми там надовше. Ворог почав крити артою, дронами. Вони (підлеглі – «Главком») хотіли, щоб ми вже кудись відійшли, але було нікуди. Доводилось їм так і казати, що нам треба стояти і чекати сигналу від командування. З часом командування пробило нам маршрут, нас замінили. Усе добре склалось, ми вийшли. 

Загалом оцінюю внесок свого підрозділу на тій ділянці фронті дуже позитивно, захоплені нами дві ворожі радіостанції творили чудеса. 

Якого віку люди були у вашій групі? 

Понад 30.

Як молодий командир, ви не відчували на собі ейджизму?

Мене нормально сприймали. Жодного разу не чув на свою адресу, що я якийсь малий чи нехороший.

«Крім колективних покарань, в армії є ще багато недоліків. Наприклад, безмежна бюрократія…»

Чи довелося побувати ще десь, окрім Запорізького напрямку?

На початку 2025-го, коли я тільки зайшов у район виконання бойових завдань, то працював на Донецькому напрямку, в районі Великої Новосілки. Через пів року перекинули на Запорізький.

А зараз я вже як пів року на лікуванні, проходжу ВЛК після поранення. Візуально воно незначне, але коліно болить, маленький уламок залетів у суглоб. 

Бажаємо вам найшвидшого одужання. Ви б могли поділитися вашими двома спогадами зі служби – найболіснішим і навпаки найсвітлішим?

Найболісніший спогад пов’язаний не з бойовими завданнями, а більше з особистим, з моїм знайомим. Коли я випускався з академії, то мав декілька близьких друзів. Один з них, на жаль, у серпні 2024-го загинув. 

А найсвітліша думка – більш-менш вдається працювати з людьми, ні в кого до мене питань ніяких нема. 

В який момент зрозуміли, що вдається? 

Ще в академії. У нас була практика, де мені дали в підпорядкування 50 людей, намагався створити з новоприбулих більш-менш умілих військовослужбовців. Коли в нас закінчувалось стажування, то курсанти просили, щоб я нікуди не їхав. Загалом досвід роботи з людьми є найціннішим за ці роки.

Які ваші підходи в роботі з людьми? 

Знаходжу індивідуальні підходи. Є й колективні методи, але оці застарілі радянські колективні покарання не практикую. Хоча, звичайно, в армії ця практика досі місцями зберігається, бо не так багато часу пройшло з Радянського Союзу. 

Наприклад, є загалом нормальний колектив, в якому хтось один, умовно, вживає алкогольні напої. Є деякі командири, які роблять так, щоб колектив впливав чи фізично, чи психологічно на таку людину, аби вона нічого не вживала й не підставляла інших. Звісно, колектив так чи інакше має вплив, але він сам має визначати, як треба вчиняти зі своїм товаришем, роз'яснити йому, що так не можна. 

Я зазвичай, коли є час, можу пояснити індивідуально кожному, що, як і навіщо треба робити, якщо підлеглі мене спитають.

Крім колективних покарань, в армії є ще багато недоліків. Наприклад, безмежна бюрократія… Цей паперовий режим дуже напружує. Мені зараз, як офіцеру, не дуже це приємно, бо подальше кар’єрне зростання стає складним.

Ви маєте на увазі, що вам доводиться дедалі більше працювати з паперами?

Так, я ненавиджу працювати з паперами, по-перше. А по-друге, відповідальність за ці папери ніби більша, ніж за людину під час бойових дій.

«У бойових бригадах командири більш-менш адекватні, тоді як в академії більшість – взагалі капець…»

Які ваші очікування від армії справдилися, коли ви до неї потрапили, а які – ні? 

Коли я вступав в академію, то був ще 17-річним школярем, який надивився відео про крутих ССОшників і теж захотів бути таким. А коли вступив, усе виявилось не так гладко, і треба було ще дуже-дуже багато працювати. Можна сказати, настало доросле життя. 

Це, зокрема, і про совкових офіцерів, які застосовують уже згадані колективні покарання, а також індивідуальне пригнічення перед усім колективом. На моєму курсі це регулярно практикувалось. 

До вас безпосередньо це застосовувалось? 

Так, застосовувалось. З одним із офіцерів ми віч-на-віч спокійно спілкувалися, а коли він виводив мене перед строєм, то там такі барви були... Я стояв, слухав і просто сміявся з того.

Справді, в бойових бригадах все трошки ліпше зі ставленням людей один до одного. Командири більш-менш адекватні, тоді як в академії більшість – це взагалі капець. Два роки вже пройшло з мого випуску, тож не знаю – може, там щось уже змінилося, але мій досвід такий.

Безумовно, після повномасштабного у військо прийшло багато людей із різних сфер цивільного життя, які вносять свої корективи. Міняється менталітет, стає менше кар'єристів, які думають тільки про те, як не втратити посаду чи щось ще. 

Що вас найбільше вразило за весь час на війні? 

Мабуть, те, як Росія не береже своїх військовослужбовців. Це взагалі варварство.

Вас ще щось здивувало в росіянах?

Пам'ятаю кумедний випадок. Сидів у бліндажі, прослуховував ворожу радіостанцію й аж реготав від почутого. Йшли двоє росіян в антидронових плащах до себе на позицію. Їх дроном вів командир, постійно кричав, вказував напрямок, а ті його не слухали, мовляв, нічого не бачать. Врешті вони прийшли бозна-куди. Я просто сидів і радів, що в них такі проблеми з комунікацією та орієнтуванням на місцевості. 

На вашу думку, як нам перемогти ворога? Зокрема, за яких умов Україна могла б деокупувати ту ж Запорізьку область?

Коли ми будемо усувати більше цих піда*ів, ніж їх до нас приходить. Коли зробимо так, що їм буде ні за що сюди йти – не буде ні ресурсів, ні мотивації. 

Як це зробити?

Зараз практикується масштабування дронів. Це нова ніша в сучасній війні. Без дронів нам було б набагато складніше виконувати завдання, зважаючи на ту кількість росіян, яка на нас лізе.

Росіяни теж розвивають свої дрони.

Так, у нас із ними постійна гонка озброєнь. У них використання дронів до якогось часу було більш розвиненим, ніж у нас. Маю на увазі саме великі дрони. Натомість маленькі, такі як «Мавіки» й FPV, ми почали використовувати перші. Потім росіяни це підхопили і стали теж масштабувати. 

Проблема полягає в тому, що на початку війни в нашому війську використання дронів – то були поодинокі випадки, індивідуальні ініціативи. Тоді як ворог підходив до цього більш комплексно, керуючи виробництвом на рівні держави. Усі вироби їхні йдуть із заводів, а не від волонтерів. 

У нас останнім часом це теж почало набирати обертів на державному рівні. Але на початку то були суто ініціативи окремих людей, волонтерських фондів і так далі. Були люди, які в це вірили і знали, що дрони стануть дуже ефективними.

Тобто ви бачите нашу перемогу саме військовим шляхом?

Так, яка з росіянами дипломатія? Вони ж потім ще раз полізуть. Історія циклічна.

Деякі військові, з якими спілкувався «Главком», стверджують, що навесні 2022 року наші оборонці мали всі шанси звільнити Мелітополь. Був навіть здійснений марш-кидок углиб на 20-30 км, однак командування не дало підкріплення, тож солдатам довелося відкочуватися назад. За словами начальника Головного оперативного управління Генштабу генерал-майора Олександра Комаренка, на той момент треба було сконцентрувати сили на Херсонщині. Відповідно, ті ресурси, що були накопичені для Мелітопольської операції, вичерпалися. Що ви про це знаєте? 

Саме про цю операцію майже нічого. Стосовно наших провалів можу сказати тільки, що на початку повномасштабного вторгнення не були здійснені деякі заходи, наприклад, з підриву мостів, що дозволило ворогу переправитися з Криму на материкову частину, і через те сталась велика трагедія в Маріуполі, в Херсоні, усюди. Ті засоби, які були встановлені, або не встигли підірвати, або просто не спрацювали. До того ж уже чув купу розповідей про те, що якби ті мости все ж підірвали, ніякого вторгнення б не сталося, то всім причетним присудили б жорсткі покарання, тому що від держави не було ніяких вказівок і підрив переправ був ініціативою на місцях.

При цьому на всіх рівнях існувало розуміння, що буде повномасштабне вторгнення, але дехто, мабуть, не хотів приймати це. І суто ініціатива командирів на місцях врятувала ситуацію. 

«Мотивація йти на війну – це твоє життя в Україні. Яка ще має бути мотивація?»

Якщо вже заговорили про провали… Чому, на вашу думку, «Контракт 18-24» не спрацював так, як цього очікувало Міноборони?

Щонайменше дві речі я можу тут сказати, які торкнулись особисто мене і на що можу пожалітися. По-перше, я не підпадаю під ці виплати, оскільки в мене вже підписаний контракт (після випуску з вищого військового навчального закладу курсанти укладають контракт про проходження військової служби на посадах офіцерського складу, який зазвичай розрахований на п’ять років – «Главком»). І це є одним із несправедливих рішень нашої влади стосовно діючих військовослужбовців.

Усі ж ми знаємо, що коли ти підписуєш контракт, то ти фактично залишаєшся вже у Збройних силах до закінчення дії воєнного стану, а твій контракт просто автоматично продовжується.

По-друге, «Контракт 18-24» не розповсюджується на офіцерський склад, а лише на рядовий, сержантський та старшинський. 

Як тоді державі слід мотивувати громадян до оборони країни? І як загалом вирішувати проблему мобілізації, на ваш погляд?

Мотивація – це є твоє життя в цій країні. Яка ще має бути мотивація? Якщо ти не хочеш жити в демократичній системі і тобі подобається Путлер, то хто і що може зробити, щоб тебе змотивувати? 

Звісно, у нас є свої проблеми, але де без них?

Ви бачите якісь кроки, як зробити армію більш привабливою для людей?

Позбавлятися від радянської спадщини, відходити від настільки жорсткої бюрократичної системи.

Хотілося б, щоб і всі командири були адекватними та нікого не слали в м’ясні штурми, для беззмістовного утримування якоїсь безіменної посадки. Це знову-таки про відхід від радянщини. У нас місцями робиться те ж саме, що і в російській армії, але в меншій кількості, бо наш народ має властивість висвітлювати це, карати всіх, хто таке робить, і вимагати від влади дій.

Але все одно є купа скандалів, пов’язаних, наприклад, із переведенням людей у бойові підрозділи. Навіть якщо ти стоїш на небойовій посаді, тебе можуть прикомандирувати до когось для виконання певних завдань. 

Недавно Генеральний штаб розʼяснив, що батальйони резерву, куди прибувають військові із СЗЧ під час переведення, не враховуватимуть рекомендаційних листів, якщо вони будуть від небойових підрозділів. Натомість таких військовослужбовців направляють до бойових підрозділів, що потребують поповнення особовим складом.

Власне, раніше теж не можна було нормально перевестися, бо все залежало від рішення твого командира: хоче він тебе відпускати чи ні. Треба було вирішувати питання через зв'язки, щоб хтось на вищій посаді спустив прямий наказ на переведення.

Як, на вашу думку, цей механізм має працювати?

Гарне питання. По-перше, якщо людина хоче перевестись у підрозділ, який їй подобається, то керівництво має зважати на те, щоб підрозділи були рівномірно укомплектовані, а не в одному перебір, а в іншому взагалі нікого. А якщо більш-менш людей і там, і там вистачає, то вирішувати має вже підрозділ, до якого хоче вступити військовослужбовець, брати його до себе чи ні. Якщо готовий взяти, то чому б ні? 

Підсумовуючи нашу розмову, що збираєтеся робити після війни?

Коли я вступав у Військову академію, то планував відслужити 25 років та піти собі на пенсію.

А зараз через цю бюрократію в мене вже не дуже багато бажання далі продовжувати (військову кар’єру – «Главком»). Краще вже цивільне життя: належиш сам собі і робиш те, що хочеш, відкриваєш що хочеш, заробляєш як хочеш. 

Я думав про сферу перевезень, вантажних чи пасажирських. Це завжди буде актуально.

Єлизавета Жабська, «Главком»