Інвестиції абсурду. Частина друга

    • Володимир Лановий, для «Главкому»
    • Розсилка

    Банкам наказано виділити кошти під привілейовані проекти і не базікати про їх неприбутковість чи неперспективність.

    Банкам наказано виділити кошти під привілейовані проекти і не базікати про їх неприбутковість чи неперспективність.

    «Інвестиції абсурду. Частина перша» можна прочитати тут

    Що будує нова влада або інвестиції – у пісок

    Принциповою особливістю так званої “інноваційно-інвестиційної моделі” нової влади стала максимальна централізація фінансових капіталів у руках держави з метою ескалації будівництва великих інфраструктурних об’єктів. Для такої централізації урядові органи витягують до державної скарбниці у необмежених обсягах засоби з усіх позабюджетних інвестиційних джерел:

    (а) національна банківська система передала до бюджету для фінансування його дефіциту практично усі нові заощадження кредитних установ: за 9 міс. ц. р. 58 млрд. грн. (Всього вкладено у банки за цей період депозитів у гривнях на 62,3 млрд.); Кабмін також наказав державним банкам видати кредити замовникам будівництва інфраструктури (до 5 млрд. грн.);

    (б) втрачені надходження ПІІ; іноземний фінансовий капітал переорієнтувався на купівлю державних облігацій: всього на міжнародних і внутрішньому ринках та через пряме кредитування бюджету іноземними фінансовими установами уряд запозичив за 9 міс. 2010 р. 44,5 млрд. грн.;

    (в) нова влада змушує господарські організації сплатити податки і збори наперед; натомість свої зобов’язання перед суб’єктами господарювання (повернення ПДВ, відшкодування, дотації тощо) уряд вчасно не виконує повністю, частково або відкладає на наступний рік. За мінімальними оцінками, такі дії чиновників збільшили за три квартали 2010 р. доходи скарбниці на 9 млрд. грн., за максимальними оцінками – 11 млрд. грн.. Додамо, що для фінансування будівництва своїх об’єктів уряд залучає й фінансові фонди державних холдингів і корпорацій (Укрзалізниці, Укравтопрому, Енергоатому, МАУ та інших). Це ще до 4 млрд. грн.

    Усі додаткові зцентралізовані ресурси склали за 9 міс. приблизно 122 млрд. грн. Однак втрати реальної економіки від такої централізації значно більші. Причина в тому, що на ринках діють мультиплікатори коштів – останні примножуються через багатократний їх обіг, чого нема при використанні адміністративних фінансових балансів. Тому втрати економіки через вилучення банківських засобів завдяки грошовому мультиплікатору (2,4 рази за 9 міс.) дорівнюють 153,6 млрд. грн. кредитів. Прямі втрати підприємствами ПІІ (на 7,5 млрд. грн.), а також іноземних комерційних кредитів (37 млрд. грн.) збільшуються завдяки інвестиційному (1,0375) і грошовому мультиплікаторам (2,4) відповідно до 7,8 млрд. грн. та 88,8 млрд. грн. Загалом зменшення фінансового капіталу реальної економіки за три квартали 2010 р. треба оцінити у 264 млрд. грн. Тобто, втрати національного господарства більш ніж удвічі перевищують “здобутки” уряду внаслідок екстра-централізації.

    Інша сторона згубної, шкідливої дії “нової” моделі партії регіонів – крута переорієнтація державних інвестиційних потоків на будівництво інфраструктурних об’єктів. Треба розуміти, що ці державні накопичення є не результатом скаженої прибутковості бюджету країни, а навпаки – величезних безпрецедентних запозичень при надзвичайному дефіциті урядового кошторису. Складається враження, що у борг беруть, де завгодно і скільки завгодно. Але ж хто вкладає кредити у неприбуткові об’єкти, якими є, як правило, інфраструктурні споруди (мости, авто – і залізничні шляхи та переїзди, аеродроми, розв’язки на перехрестях, тунелі тощо)? Хто використовує дорожнющі кредити у неосяжних обсягах для вкладання у пасиви? Це все одно, що вода у пісок. Гроші, що закопують у пісок. Будівництво державою у борг можливе лише як виключення і тільки у найперспективніших, потенційно найприбутковіших напрямках. Зокрема, у новітні проекти, щоб отримати інноваційні надприбутки.

    Динамічні темпи будівництва можливі при високій прибутковості економіки, а не при збитковості, за рахунок реальних накопичень, а не безнадійних боргів (Згадаймо, у Японії та Китаї застосовуються накопичувальна, а не боргова модель). Але й при тому інфраструктурні об’єкти не можуть зводитися, випереджаючи капіталовкладення у прибуткові виробничі галузі. Потрібно оптимальне співвідношення між інвестиціями у виробництво, інфраструктуру, житло, соціальні об’єкти. Тим більше не може держава відбирати у приватного сектору фінансові фонди, що орієнтовані на продуктивне та прибуткове виробництво, і вкладати їх у пасиви. Не може також уряд зводити об’єкти утаємничено, без публічного висвітлення та обговорення проектів, а у деяких випадках – проведення опитування (плебісциту). Чиновники мають не лише повідомляти мешканців через ЗМІ, а й робити макети (з прив’язкою до місцевості) та виставляти їх у публічних місцях. Окрім того, якщо і будувати інфраструктуру, то на основі найкращих, найсучасніших, найтехнологічніших проектів. Адже ці споруди будуть функціонувати 50-100 років і треба не соромитися того, що побудували. Прикладом можуть бути різні країни, ті ж Японія та Китай. Я б хотів також назвати Об’єднані Арабські Емірати, де найвищі у світі темпи приросту інвестицій, і будують не лише найкращі дороги, морські канали, затоки і острови, інші транспортні, ландшафтні, енергетичні, готельні, торговельні, офісні, спортивні об’єкти. До речі, побудоване у 2009 р. метро – повністю автоматизоване, без машиністів. Біля м. Абу-Дабі зараз започатковується найбільша у світі індустріальна зона “Халифа”, площею 417 кв. км., на якій розмістяться підприємства нафтохімії, металургії, фармацевтики, хімії, біотехнологій, біо- і екологічних наук, електроніки, харчової промисловості, логістики та інших. Уряд будує для зони порти, дороги, комунікації – всього на 7,2 млрд. дол. Приватні власники вкладуть свої капітали у підприємства, що на 100 % будуть належати їм.

    Що ж спостерігається в Україні? Зводиться Дарницький міст, вартістю 9,5 млрд. грн. (подейкують, що це найдорожчий міст у світі). Фінансують будівництво Укрзалізниця та державний Укрексімбанк. Паралельно у столиці будується (теж з численними перервами) Подільсько-Воскресенський міст (щоб його добудувати треба ще 2,5 млрд. грн. – мабуть це не менш коштовна іграшка), а також десяток інших дорожньо-транспортних об’єктів. Хоча метро на Троєщину не буде і через 5 років. Є й інші “всесоюзні стройки” – автобан Берлін-Київ (автобан Одеса-Київ мабуть ніколи не добудують) etc. Хто бачив ці проекти і чи знають, скажімо кияни, які подарунки їм готує влада? Отримаємо нову головоломку, типу Південного мосту чи автошляхової “розв’язки” на Московській площі, на які заїхати можна, а з’їхати у потрібному напрямку – неможливо. (Таке враження, що проектанти в обох випадках працювали під алкогольним градусом). В країні не вистачає грошей на найнеобхідніше, а тут будують велетенські пам’ятники сьогоднішньої марнотратної епохи. Всі розуміють, що у капітальному будівництві найбільші крадіжки матеріалів і завищення обсягів та вартості робіт, які привласнюють підрядники. Останні мають заплатити хабарі державним службовцям за “закриті очі”. Невже настільки цинічні сьогоднішні урядовці, щоб без зайвих розмов пустити майже усі бюджетні інвестиції у ці корисливі оборудки, нехтуючи і суспільною думкою і відповідальністю за країну? Все це нагадує радянські часи з гучномовцями про п’ятирічку за три роки, гігантоманію, що має справити враження на публіку, і тисячами об’єктів незавершеного будівництва. Ніхто не переживає за нестачу житла чи деградоване виробництво й допотопні, дрімучі, порівняно із світовими, технології. Ніби то українська економіка не має відставання від розвинутих країн і не є неконкурентоспроможною. Скільки б можна було відкрити науково-дослідницьких центрів і зробити відкриттів і винаходів на 9,5 млрд. грн. одного непобудованого шляхопроводу?

    Найгірше ж те, що своїми інвестиційними озаріннями уряд перекриває потік капіталів до продуктивного приватного сектору, без якого подолання довготривалого занепаду економіки неможливе. А оскільки нові заборгованості влади є неповоротними – отриманні гроші витрачаються марно – то зашморг фінансової кризи лише тугіше затягуватиметься на шиї нашої економіки. Зокрема, прибутки економіки при такій витратній і збитковій інвестмоделі не зростатимуть і надходження до бюджету залишатимуться на незмінному рівні. Проте щорічне збільшення державного боргу (у 2010 р., як мінімум на 110 млрд. грн.) приведе до зростання бюджетних видатків на цілі повернення, оплати і обслуговування цього боргу, за яких інші стандартні фінансові зобов’язання держави опиняться під загрозою невиконання. Уряд буде змушений у наступному році вдаватися до нових запозичень для фінансування цих зобов’язань, а тому продовження інвестиційних програм стане можливим при отриманні ще більшої суми кредитів (125 – 135 млрд. грн.) у наступному році. Це і є боргова яма, заборгованість у якій зростає як сніговий клубок. Через 1 – 2 роки “лавочка” закриється, запозичень не вистачатиме. І за астрономічних кредитних ставок та гуліверських кроків збільшення боргу бюджет буде спустошений вже через пару років. Будівництва зупиняться і перед нашими очима стоятимуть велетенські недобудови, що чекатимуть, коли надійдуть гроші.

    На мові цифр, подібна збитково-боргова модель централізації обороту капіталу приведе до того, що інвестиційний мультиплікатор економіки не перевищить одиниці, а це означатиме, що обсяги національних капіталовкладень не будуть приростати. Усі 5 майбутніх років щорічна їх величина (за виключенням росту цін) не буде перевищувати 140 – 150 млрд. грн., що більш ніж удвічі відстає від рівня вкладень у 2008 р. Отже про подолання і довгої технологічної, і короткої фінансової кризи не може бути й мови. Або вже зараз треба зупинитися, або криза буде поглиблюватися, а бюджет розвалюватиметься. А тоді нас чекають важкі часи із невиплатами зарплат, пенсій, матеріальної допомоги, субсидій тощо.

    Очевидно, треба реорганізувати увесь бюджетний інвестиційний процес. Зрозуміти ринкові реалії, не подавляти приватні капітали, діяти сполучено з ними. Вкладати суспільні гроші відповідно до цілей розвитку. (а) Виходити із національної стратегії розвитку на декілька років (наприклад, п’ятиріччя – термін президентства), яка б охоплювала використання усього інвестиційного потенціалу економіки за рахунок усіх джерел. Ця стратегія має бути розроблена, виходячи з головних суспільно підтриманих пріоритетів розвитку (соціокультурних, екологотехнічних, інформатизаційних, сільськоукладних, містобудівних) і шляхом оптимізації різних сценаріїв та фінансово-інвестиційних потоків – з метою максимізації суспільних результатів (прибутків, ВВП, накопичень, соціальних параметрів). (б) У межах стратегії потрібно приймати плани середньострокового бюджетного інвестування. Плани повинні розкривати напрямки державних капіталовкладень: науково-технічний, енергетичний, аграрний, виробничої інфраструктури, інформатизаційний, соціальний, культурний, житловий, урбаністичний тощо. Розподіл ресурсів між напрямами має бути не довільним, а випливати із загальної стратегії та її пріоритетів. (в) По кожному напрямку необхідно розглядати, відбирати і затверджувати окремі державні інвестиційні проекти (науково-технологічних розробок, реконструкції, модернізації, нового будівництва). Ці проекти потрібно буде включати у процес бюджетного фінансування і повністю виконувати зобов’язання.

    Інноваційна ширма корупційного збагачення і безплідного керівництва

    Риторика інноваційних пріоритетів з приходом до керма нового президента держави матеріалізувалася у збільшення підрозділів і працівників відповідної урядової структури – агентства з інвестицій та розвитку. Діяльність останнього демонструє адміністративну модель управління інноваційною сферою. Очевидно, що її запровадження – утопічне за визначенням: ця сфера не може функціонувати за бюрократичними вказівками. Потім громадськість почула про 10 національних проектів – плодів діяльності адміністративної структури – це підтвердило передчуття бюрократизації оновлювальних процесів в економіці. Далі прозвучала з вуст високого керівництва теза про «єдине вікно» для новітніх інвестицій, що треба, мабуть, розуміти як одне («единственное») вікно для запровадження проектів. Тобто – усе під контроль і височайші дозволи. Наступний крок: фінансувати проекти кредитами довірених банків – тільки їм залишили відповідні ресурси, іншим – вказано перерахувати вільні засоби у покриття дефіциту урядового бюджету. Банкам наказано виділити кошти під привілейовані проекти і не базікати про їх неприбутковість чи неперспективність. Далі – гірше. Хто заплатить відсотки за отримані позики? Здавалося б, зрозуміло – підприємства, які здійснюють «суперпроекти», адже у них має бути найвища (інноваційна) прибутковість. Але не в Україні. У нас відсотки за кредитами в інновації погашає держава!? В «Українській правді» розміщені документи засідання урядової комісії з реалізації інвестпроектів, з яких випливає, що запорізькому заводу напівпровідників буде компенсована сума відсоткових платежів за кредитом для інноваційного проекту «Створення вертикально-інтегрованої компанії з виробництва фотогальванічної продукції» на 200 млн. грн. (http://www.pravda.com.ua/)

    По-перше, бюджет не має права фінансувати приватні підприємства (3/4 акцій належить австрійській компанії). Це привласнення грошей держави. Грабіж серед біла дня. По-друге, державний орган не може вибирати проект до фінансування, якщо кошти надходять з позабюджетних джерел (у даному випадку кредитується Укрексімбанком). Цей орган втручається і порушує права фінустанов і умови конкуренції на фінансових ринках. Результатом примусу стане банкрутство банку. По-третє, зруйновані умови конкуренції між інноваторами, тисячі інших проектів не дочекаються й копійки на своє здійснення. По-четверте, держава знищила ринкові джерела, які могли б інвестувати новітні проекти. Процес оновлення буде задушеним. По-п’яте, подібні способи просування приватних інтересів перекривають хід революційним, дійсно вибуховим інноваціям, що мають відбиратися завдяки тому, що їх прибутковість перевищує будь-які ставки ризиків комерційних банків; проте подібні способи фінансування дозволяють ініціаторам робити зиски без будь-яких ризиків і матеріальних інновацій.

    Виглядає так, що влада свої дії закрила словесною ширмою, а реально інноваційні пільги – не для всіх та й, як з’ясується, ніяких інновацій не буде. Як можна такими феодальними методами досягти сучасного світового технологічного укладу? Невже це нікого не турбує? Ми часто чуємо від урядовців про наміри переозброєння економіки. Але ж не такими методами.

    Потрібна нова суть інноваційних відносин. Це свободи і для новаторів, і для тих, хто інвестує. Ринковий розподіл інвестицій для інноваційних проектів. Реальні процентні ставки або реальна участь фінансового партнера у прибутках та ризиках ініціатора нововведення. Це відмова від кредитування під заставу (яка застава у науково-технічної розробки ?), перехід до застосування гарантійних та страхових інструментів. Це сприятливі податково-правові та позичкові умови ведення малого і середнього бізнесу – інкубатора інноваційних рішень. Державна підтримка сектору новітніх виробництв через розміщення бюджетних гарантій у протестованих банках чи у спеціальному інноваційному банку – гаранті, який страхує ризики комерційних фінансових установ-кредиторів нововведень. Держава також зобов’язана відповідати за матеріальну інфраструктуру новітнього бізнесу (інтернет-економіки, супутникових комунікацій, електроніки, нано-, біотехнологічних і медико-технологічних комплексів тощо) та функціонування науково-дослідницького сектору. Вона також повинна потурбуватися про сприяння надходженню ринкового капіталу, включаючи ПІІ, до новітніх економічних комплексів (зон, територій, кластерів тощо) та про цивілізовану ліквідацію чи реконструкцію заіржавілих монстрів.

    Замість епілогу

    Висновки із сказаного доволі сумні. Влада не хоче бачити економічні реалії, занадто піклується про свій імідж, заради вгамування своїх фінансових апетитів підриває, на жаль, ресурси економічного розвитку, подавляє приватні ініціативи і ринкові примножувачі факторів зростання. Вона не пропонує країні надійних механізмів науково-технологічного піднесення та укріплення конкурентоспроможності. Є спроба часткової перебудови української економіки у банальну модель державно-монополістичного капіталізму, на периферії якого існуватиме незначний приватний сектор.

    Це добром не закінчиться. Є гнітючий досвід країн, що йшли цим шляхом ( Іспанії і Португалії часів Франко і Салазара, кайзерівської Німеччини, княжої Індії, імператорської Японії тощо). На його кінці – крах системи.

    Треба якомога швидше відмовитися від цих заблукань і зрозуміти, наскільки складні і масштабні реорганізація і рекапіталізація потрібні нашій економіці. Треба, як мінімум: (а) рішуче перейти до вільної конкурентно-ринкової моделі; (б) побудувати нові ринкові інвестиційний та інноваційний механізми в основі яких – орієнтація на max прибутковість і на громадян як головних інвесторів, вільний внутрішній та зовнішній рух капіталів, поглиблена капіталізація фондово-біржової системи, перехід банків на проектне кредитування та інвестування корпоративних паперів, державна гарантійна й інфраструктурна підтримка інновацій; (в) започаткувати накопичувальну макроекономічну модель та прогресивну публічну багатовекторну систему державного інвестування; (г) запровадити максимально сприятливі бізнес-клімат, правовий і митно-податковий режими, систему дрібного інвестування та інше; (д) позбавитися «чорних дірок» економіки, які поглинають суспільні кошти (державні штучні монополії, неконкурентоспроможні підприємства, енергопожираючі об’єкти, давальницькі схеми переробки, штучно високі комунальні тарифи, борги з повернення ПДВ, відткати й хабарі, зловживання посередників на селянах тощо).

    Це треба, як мінімум, оскільки подібні інституційні зміни будуть лише передмовою до матеріального оновлення діючого виробництва. Воно можливе при збільшенні щорічного інвестиційного потоку до 350-400 млрд. грн. через 2-3 роки. Самé оновлення потребуватиме, щонайменше, десятиліття. І це при сприятливих умовах, зокрема, високої світової кон’юнктури. Отже інституційні і матеріальні перетворення – доволі тривалий процес. Щоб досягти рівня сьогоднішніх лідерів ми повинні не повторювати усі етапи, які пройшли вони, а намагатися запроваджувати останні досягнення. Зокрема, одразу спиратися на інформаційні, біо- і нанотехнології.

    Або так мають ставитися сьогодні задачі керівництвом країни, або залишаємося пасти задніх…

    Автор – доктор економічних наук, професор, Президент центру ринкових реформ

    Фото liveinternet.ru

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ