«М’яка сила» України в Російській Федерації

Чи може Україна конкурувати з Росією в питанні «м’якої сили» в регіоні? Росія – найпотужніша держава пострадянського регіону, претендує на статус впливового гравця на міжнародній арені, натомість Україна є середньою державою без амбіцій та ресурсів для глобального впливу. Для порівняння: Росія перша в світі за територією держава, Україна – 45-та; Росія на 7-му місці в світі за рівнем ВВП за паритетом купівельної спроможності, водночас Україна – на 40-му. Різниця міжнародно-політичної ваги, економічного потенціалу визначає відносини між Києвом та Москвою як асиметричні. Це обмежує можливості України впливати на Росію із застосуванням як «жорсткої», так і «м’якої сили».

Ще одне системне обмеження можливостей впливу України на РФ у контексті «м’якої сили» полягає в різниці зовнішньополітичних цілей двох країн. Росія не приховує своїх лідерських амбіцій на пострадянському просторі, домінування в якому відповідає її курсу на закріплення за собою статусу глобальної держави. Тому РФ прагне включити Україну до власної сфери «спеціальних інтересів» із застосуванням усіх наявних у Москви важелів впливу, аби обмежити політичне та економічне зближення сусідньої держави з ЄС (а до 2010 року – з НАТО).

Принциповим є також і той факт, що Росія інтенсивно працює над зміцненням власної «м’якої сили» в регіоні та, насамперед, в Україні, претендуючи на статус її виробника, а не споживача.

Зазначені тенденції підтверджує експертне опитування, проведене Інститутом світової політики, за результатами якого індекс «м’якої сили» України у Росії є одним із найнижчих серед досліджуваних країн, – 3,5 балів із 10 можливих (див. Таблиця 1). Такий показник індексу є вищим лише за оцінку румунських експертів (2,9), причому винятково за рахунок культурної спорідненості та більшої популярності серед росіян української продукції. Натомість за такими параметрами як впливовість громади та діяльність посольства, Україна отримала найнижчі бали саме від російських експертів.

-- Задушливі братні обійми

Ще до розпаду СРСР наявність «м’якої сили» України в Росії обумовлювалась не лише тим, що це була друга за економічним розвитком та кількістю населення радянська республіка, але й етнічною, культурною та історичною близькістю українців, які сприймались не інакше, як частина російського народу. В результаті чого Росії було важче прийняти незалежність України, ніж будь-якої іншої пострадянської країни. Коли ж незалежність України із можливості перетворилась на реальність, до неї гостро негативно поставились усі російські політичні сили та ЗМІ, незалежно від ступеня їх демократичності та критики радянського режиму, підтверджуючи відомий вислів про те, що російська демократія закінчується там, де починається українське питання.

Крім того, «розлучення» України з Росією було пов’язане з низкою таких питань, як відокремлення економічної і безпекової інфраструктур обох країн, питання відмови України від третього у світі за обсягами ядерного потенціалу, делімітація та демаркація державного кордону, визначення статусу Чорноморського флоту РФ на території України та й, власне, самого Кримського півострову. Врегулювання цих питань мало першочергове значення для розбудови України як нової незалежної держави.

Дружні стосунки між Борісом Єльциним і Леонідом Кучмою та особливий наголос на «безкраватковій дипломатії» лише підкреслювали ту обставину, що українсько–російські взаємини на високому рівні не зовсім вписуються в загальні уявлення про класичні відносини між двома державами. Не рідко суперечливі питання вирішувались «у ручному режимі» на рівні Президентів двох країн, а успіх переговорів значною мірою залежав від так званої «хімії» міжособистісних стосунків. Показово, що сьогодні посольство України в Росії також виключене з переговорного процесу практично з усіх питань, які так чи інакше стосуються інтересів наближених до влади політиків і бізнесменів.

Неформальні зв’язки між політичними елітами двох країн дозволяли реалізовувати власні корпоративні інтереси шляхом політико-економічного бартеру (обміну політичної лояльності України на економічні поступки з боку Росії), платою за що було, зокрема, «затвердження» майбутніх кандидатів у Президенти України в Москві (особливо це було помітно в 1994 та 2004 роках). Однак щойно у відносинах країн відбувався конфлікт, ставало очевидно, що Леонід Кучма не сприймався в Росії як Президент незалежної держави – відповідно не закріплені правовим чином неформальні домовленості могли бути порушені на правах «сильнішого». За словами норвезького дослідника Тора Буккволла, «така ситуація нагадувала гру у шахи, коли один із гравців пересуває фігури на дошці у аборонений спосіб... Цим він не лише ображає іншого гравця, але й унеможливлює ведення самої гри». Цей чинник зіграв не останню роль у зміні зовнішньолітичного курсу України за президентства Кучми, який прийшов до влади у 1994 році під гаслами поглиблення співробітництва з Росією, а згодом проголосив європейський вибір та євроатлантичну інтеграцію України.

Стосунки Леоніда Кучми з Владіміром Путіним вже були позбавлені дружньої невимушеності, характерної для його зустрічей з Борісом Єльциним, однак залишили місце для політично-економічного бартеру на суто прагматичних засадах. Додатковим фактором зближення України з РФ стала підтримка Путіна, надана українському Президенту в часи акції «Україна без Кучми» у лютому-березні 2001 року. За словами колишнього голови комітету Верховної Ради України із закордонних справ Віталія Шибка, Москва «буквально врятувала (Леоніда Кучму) після скандалу з Георгієм Гонгадзе», що, вочевидь, вимагало певних поступок Росії з його боку. Зокрема, 2002 рік, який став кульмінацією напруження відносин України з ЄС і США, максимально наблизивши перспективу міжнародної ізоляції держави, був проголошений «роком України в Росії». Однак він, так само як і рік Росії в Україні (проголошений в 2003 році) відзначився лише низкою протокольних урочистостей.

Навіть згода України приєднатись до ініціативи Москви щодо формування Єдиного економічного простору (ЄЕП) між Україною, Російською Федерацією, Білоруссю та Казахстаном у лютому 2003 року не вберегла українсько-російські відносини від «випробування Тузлою» вже у жовтні–листопаді того ж року. Конфлікт стався через те, що Росія почала будувати дамбу у бік українського острова Коса Тузла – завершення робіт порушило б український державний кордон у районі Керченської протоки. Президенти двох країн врегулювали конфлікт, але Києву фактично довелося пристати на позиції РФ у питанні делімітації морських рубежів.

Україна все одно ратифікувала рамкову Угоду про формування ЄЕП (20 квітня 2004 року) із застереженням щодо власної участі в цьому утворенні лише в межах, що відповідають Конституції України. Приєднання України до ЄЕП викликало чимало дискусій щодо відповідності цього кроку задекларованим намірам Києва приєднатись до СОТ і ЄС. Однак, як показав час, це було лише своєрідним «заграванням» із Москвою – поступкою в обмін на російську підтримку під час президентської виборчої кампанії 2004 року. Зокрема, ухвалений рамковий документ передбачав підписання понад 90 угод для наповнення цього формату співробітництва конкретним змістом, тоді як Київ погодився підписати не більше 30% запропонованих документів. Ця тактика відповідала передвиборчим інтересам українського керівництва (інше питання – чи допомогла путінська підтримка провладному кандидату Віктору Януковичу), але, вочевидь, не працювала на посилення політичної складової «м’якої сили» України.

-- Помаранчева революція – корисна поразка кремля?

Безпрецедентна за своєю інтенсивністю підтримка провладного кандидата Віктора Януковича з боку Москви та особисто Владіміра Путіна перетворили Україну на поле як для внутрішньополітичної, так і міжнародної боротьби за подальшу траєкторію розвитку країни. Відповідно перемогу Помаранчевої революції у Кремлі сприйняли як власну геополітичну поразку, що значною мірою вплинуло на особисте несприйняття політичної фігури Ющенка з боку Путіна, а пізніше і Дмітрія Медведєва.

На цьому тлі перелік «хронічних» проблемних питань у відносинах між Києвом і Москвою значно розширився, зокрема, негативну реакцію Росії викликали наступні питання українсько- російського порядку денного:

• активізація курсу на вступ України до НАТО;

• зусилля України, спрямовані на обмеження енергозалежності від Росії з огляду на майже щорічні газові конфлікти;

• обмеження Україною рівня своєї участі в Єдиному економічному просторі зоною вільною торгівлі;

• відмова України від синхронізації із Росією вступу до СОТ;

• спроби перегляду Україною орендної плати за перебування підрозділів ЧФ РФ на території України та спроби узгодження плану їх виведення з території України до 2017 року;

• зусилля з активізації процесів делімітації морських просторів між двома державами та демаркації лінії державного кордону на суходолі;

• висловлення Україною сумнівів щодо ефективності та перспектив діяльності СНД;

• активізація регіональної політики України, спрямованої на формування альтернативного Росії центру тяжіння (курс на регіональне лідерство);

• суверенізація гуманітарної політики України (у контексті заявленої політики державотворення та націєтворення), що не узгоджується з інформаційною політикою та гуманітарними ініціативами РФ, спрямованими на зміцнення своєї «м’якої сили» в СНД.

Щодо останнього аспекту слід підкреслити, що після 2004 року Росія почала активно розширювати інструменти та технології зміцнення свого «м’якого» впливу. За словами російського політтехнолога Глєба Павловського, Помаранчева революція стала «дуже корисною катастрофою для Росії... ми багато чому навчились». У зв’язку з цим будь-яке лідерство України за рівнем демократизації і європеїзації, а отже – міжнародної привабливості, сприймалося Москвою негативно. Більш того, Кремль доклав чимало зусиль для дискредитації здобутків Помаранчевої революції серед росіян; зокрема, шляхом створення медіа-образу безперервного політичного хаосу та некерованості процесів в Україні, цілком ігноруючи будь-які переваги наявного в Україні політичного плюралізму. «Надії саме на ці сторони українського політичного життя і культури були в ліберально-демократичної меншості російського населення особливо великими в період Помаранчевої революції, – наголошує керівник відділу соціально-політичних досліджень Левада-Центру Борис Дубін. – Сьогодні більшість російського населення (до 60%) симпатизує Віктору Януковичу – втім, росіяни і в кращі дні Майдану не симпатизували Віктору Ющенку».

Показово, що Росія ніколи не ставила за мету приєднатися до ЄС і не прагнула до засвоєння європейських цінностей (за винятком лише незначного періоду на початку президентства Боріса Єльцина), натомість сама претендує на роль носія «м’якої сили». Саме зі статусних міркувань Москва відхилила участь в програмах Європейської політики сусідства через їхню односторонність, тоді як Україна сприйняла ЄПС. Водночас Україна була своєрідним каталізатором для прийняття важливих рішень у Росії (у тому числі і в питаннях зовнішньої політики). Зокрема, отриманий від ЄС у листопаді 2010 року План дій щодо лібералізації візового режиму для України стимулював керівництво РФ до активізації переговорів із ЄС (які ведуться ще з 2002 року) щодо формування відповідної «дорожньої карти» для короткотермінових безвізових подорожей росіян до ЄС. Крім того, Україна випередила (і до певної міри стимулювала) Росію у таких внутрішньополітичних ініціативах як скорочення терміну служби в армії (в Україні – березень 2005 року, у Росії – липень 2006 року) і виплата громадянам заощаджень Ощадбанку СРСР (в Україні – 2008 року, у Росії – з 2009 року).

У рамках цих тенденцій слід розглядати українсько-російську взаємодію і в багатосторонньому форматі. Зокрема, якщо постійне членство в Раді Безпеки ООН і беззастережне лідерство Росії в СНД повністю відповідають амбіціям РФ, то в рамках ОБСЄ Росія вітає будь-яку підтримку з боку України. При цьому формування альтернативних форматів багатосторонньої взаємодії в СНД (як-то ГУАМ) сприймається в Москві гостро негативно. Членство України в СОТ, до якої РФ лише прагне приєднатись, вочевидь, створює для України тактичні переваги, які, цілком закономірно, ігноруються на рівні офіційної риторики російського керівництва. Російському суспільству постійно нав’язується думка, що Україна вступила до СОТ на невигідних для себе умовах. Зокрема, напередодні цієї події російський віце-прем’єр, міністр фінансів Сергій Кудрін заявляв, що «Україна на політичній хвилі своїх відносин із Заходом, прагнучи вступити до СОТ швидше за Росію», вступає на невигідних для себе умовах.

При цьому будь-яке випередження Україною Росії у міжнародних рейтингах (див. Таблицю 2) або ігноруються Москвою, або списуються на їх упередженість і західні «подвійні стандарти». Втім, відповідні успіхи України створюють додатковий ресурс для підвищення її привабливості серед ліберально налаштованих росіян.

Загострення українсько-російських відносин протягом президентства Віктора Ющенка практично заморозило діалог на найвищому рівні між Києвом і Москвою. Після російсько-грузинського збройного конфлікту у серпні 2008 року Владімір Путін та Дмітрій Медведєв позбавились останніх протокольних умовностей, демонструючи своє несприйняття Віктора Ющенка як партнера по діалогу, що навіть призвело до відтермінування приїзду в Україну нового посла РФ Міхаїла Зурабова.

Варто відзначити, що паралельно з цим відбувались регулярні зустрічі між Владіміром Путіним та Юлією Тимошенко, головним чином в рамках газових переговорів, які, крім прагматичної складової, містили ще політичну складову з дискредитації Віктора Ющенка. Зокрема, Путін не приховував свого зневажливого ставлення до Президента України, звинувачуючи його у постачанні Грузії зброї під час «п’ятиденної війни» 2008 року та навіть «крадіжці» літака, на якому мала прибути до Москви Тимошенко. Хоча ще не так давно, у 2005 році, саме її у Росії вважали «крадійкою російського газу».

Тимошенко вдалось налагодити прагматичний діалог із російськими колегами, проте не можна сказати, що це додало їй популярності серед росіян. Хіба що вона викликала до себе інтерес російських ЗМІ і, відповідно, населення своєю ретельною увагою до модного вбрання відомих європейських брендів. Так чи інакше, на президентських виборах 2010 року їй вдалось заручитись поміркованою підтримкою Москви, яка винесла уроки з виборів 2004 року та не надавала виключної переваги жодному з імовірних переможців президентської кампанії. Реакція Москви на її арешт 5 серпня 2011 року вкотре продемонструвала прагматичну стриманість у ставленні до лідера української опозиції. У заяві МЗС РФ, зокрема, наголошувалося: «Судовий розгляд стосовно Тимошенко повинен бути справедливим і неупередженим, відповідати всім вимогам українського законодавства при забезпеченні можливостей захисту та дотримання елементарних гуманітарних норм і правил». Варто додати, що звинувачення проти Тимошенко напряму зачіпають інтереси

Москви, оскільки ставлять під сумнів законність газових угод, підписаних за підсумками переговорів українського та російського прем’єрів у 2009 році.

-- Нові виконавці старої мелодії

Прихід до влади Януковича означав зняття напруження в українсько-російських відносинах – принаймні, на рівні міждержавного діалогу. Зокрема, протягом 2010-2011 років значно покращилась тональність і зросла кількість візитів на рівні Президентів і прем’єрів обох країн: 11 поїздок керівництва України до Росії (Віктор Янукович – 5, з яких 1 у статусі офіційного, Микола Азаров – 6) і 8 вояжів російських лідерів до України (Дмітрій Медведєв – 4, з яких 1 офіційний, Владімір Путін – 4).

Водночас така інтенсивність міждержавного діалогу не принесла Україні істотних переваг – не лише додаткових, але й тих, на які вона розраховувала (зокрема, за результатами «харківських угод»). Основні здобутки України у відносинах із РФ протягом 2010-2011 років носили скоріше характер зниження тиску: у першу чергу, це стосується підписання у травні 2010 року Угоди про демаркацію українсько-російського державного кордону та розмороження переговорного процесу щодо розмежування акваторії у Керченській протоці (що, однак, не пом’якшує переговорних позицій Москви з цього питання). Іншим аспектом двосторонньої співпраці є відновлення непрозорих посередницьких схем торгівлі енергоносіями, що лише посилює важелі впливу на Україну з боку РФ та дискредитує її політичне керівництво в очах міжнародної спільноти.

При цьому відносно легке отримання від України перших поступок у вигляді «харківських угод» від 21 квітня 2010 року (щодо продовження терміну перебування ЧФ РФ на території України на 25 років) та запровадження «позаблокового статусу» (який небезпідставно сприймається Росією зі значною недовірою, оскільки не виключає можливості відновлення євроатлантичного курсу України) у липні 2010 року сприяли формуванню у російського керівництва дещо завищених очікувань щодо «проросійськості» Януковича та готовності до подальших поступок Кремлю, особливо на тлі кризового стану української економіки. Відповідні настрої у російських політичних і бізнес-колах добре ілюструють слова головного редактора російського видання «Експерт» Валерія Фадєєва: «Україна дешева, ми можемо її купити». Однак несумісність подальших амбіцій Москви з інтересами української влади призвела до глибокого розчарування Росії українським керівництвом. Насамперед, це стосується доступу до газотранспортної системи України та вступу Києва до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану.

Інститут світової політики проаналізував заголовки статей, присвячених Україні, у восьми російських виданнях і склав рейтинг найбільш уживаних слів. Він виглядає наступним чином:

1. Янукович

2. Київ

3. Тимошенко

4. Москва

5. Газпром

6. Нафтогаз

7. Митний союз

8. Верховна Рада

9. Ющенко

10. Справа / Медвєдєв / Генпрокуратура

Як свідчить наведена «хмарка», для російського медіа-простору характерна персоніфікація української держави в особі Віктора Януковича. Значну увагу до себе привертає також політична фігура Юлії Тимошенко, діяльність якої відстежується російськими журналістами (про що, зокрема, свідчать такі терміни як «справа», «Генпрокуратура»). Остання низка слів має відношення й до Леоніда Кучми, порушення справи проти якого викликало значний резонанс в російських ЗМІ.

Загалом, домінуючий інтерес для російських видань становить саме внутрішня політика України, про що свідчить популярність таких термінів як «Верховна Рада», «Ющенко», «Гонгадзе», «Суд», «МВС», «Луценко», «Майдан», «Ахметов».

Також російські медіа приділяють помітну увагу таким трьом аспектам російсько-українських відносин як: газові питання («Газпром», «Нафтогаз», «газ», «контракти», «угоди», «млрд», «ціни»), проблема створення Митного союзу («Митний союз», «експорт»), питання перебування Чорноморського флоту («ЧФ», «угоди»), що розглядається в контексті приналежності Криму до України («Крим»). Загалом, міжнародна діяльність України крізь призму російських ЗМІ практично зводиться саме до двосторонніх відносин, чим пояснюється низький рівень згадуваності таких слів як «НАТО», «США», «ЄС», «Євро-2012», «Європа», «Захід», тощо.

При цьому українські друковані ЗМІ та телеканали у російському медіа-просторі не представлені. Щоправда, на 1 вересня 2011 було заплановано запуск ретрансляції «Першого національного» каналу на платформі «НТВ+». Переговори про це відбувалися фактично два роки. Загалом така ситуація пояснюється не лише недостатньою ініціативністю української сторони, але й низькою конкурентноздатністю власне українського інформаційного продукту.

Трохи кращою є ситуація із українськими електронними ЗМІ, – саме вони є основним джерелом інформації для тих росіян, котрі бажають отримувати українські новини «з перших вуст», і містять значний, недостатньо використаний, потенціал для зміцнення «м’якої сили» України серед російських користувачів мережі Інтернет. Зокрема, проведений Інститутом світової політики аналіз іноземного трафіку дев’яти провідних українських електронних видань вказує на помітний відсоток відвідувань із Росії (див. Таблицю 3).

-- Україна як економічний партнер: «жебрак» чи «житниця»?

Росія є одним з основних торговельних партнерів України із питомою вагою 31,7% у загальному обсязі її товарообігу (за підсумками 2010 року), у тому числі в експорті українських товарів – 26,1%, в імпорті – 36,5%. Тоді як Україна є п’ятим за величиною торговим партнером Росії після Китаю, Нідерландів, Німеччини, Італії і першим партнером в рамках СНД із часткою 5,9% у 2010 році (у 2009 році – 4,9%) у загальному товарообігу РФ.

Загалом економічний потенціал будь-якої держави вказує на наявність у неї скоріше «жорсткої», аніж «м’якої сили», створюючи широкий набір інструментів не лише економічного, але й політичного тиску на її партнерів. Переважно в цьому контексті розвивається українсько-російське енергетичне співробітництво. «Стабільне забезпечення Росією української економіки енергоресурсами – важливий фактор безперебійної роботи та розвитку українських підприємств промисловості та сільського господарства», – російський уряд використовує цей чинник як основний важіль впливу на українське керівництво. Більш того, як продемонстрував приклад «газової війни» 2009 року, статус України як основного транзитера російського газу до ЄС може бути дискредитований Москвою – в очах Брюсселя Київ постав як ненадійний та корумпований партнер.

Втім, не можна залишати поза увагою той факт, що економічні успіхи будь-якої країни та зростання якості життя її населення містить потужний ресурс для її соціально-економічної привабливості. Відповідно, зміцнення «м’якої сили» України в Росії має супроводжуватися донесенням до російської аудиторії адекватної інформації про економічні успіхи чи принаймні спростуванням негативних стереотипів як за допомогою ЗМІ, так і завдяки присутності українських товарів на полицях російських магазинів.

Натомість серед пересічних росіян радянський образ України як «житниці» поступово витісняється, її сприймають більше як країну, що серйозно постраждала від п’ятирічного політичного хаосу. Так, за словами російського політолога, викладача Тюменського державного університету Андрія Девяткова, «росіяни знають, що простій людині в Україні живеться ще гірше, ніж у Росії. У нас багато трудових мігрантів з України, люди їдуть з України, оскільки там немає роботи та великих нафтогазових прибутків». При цьому більшість російських співрозмовників відзначає позитивне ставлення в Росії до українських заробітчан, головними рисами українців вважаються миролюбність і працьовитість.

Водночас зусилля російської пропагандистської машини зі створення негативного образу України під час «п’ятирічки ненависті» часів Віктора Ющенка іноді спричиняють курйозні ситуації. За спостереженнями українських співрозмовників, які мешкають у Москві, декого з росіян може щиро здивувати, що українці з середніми статками живуть не в злиднях і навіть можуть собі дозволити відпочинок закордоном. Дійсно, рівень середньої заробітної плати в Росії (близько 540 дол. США) є помітно вищим, ніж в Україні (близько 320 дол. США), особливо ця різниця відчутна між Києвом і Москвою, де рівень середньої зарплатні майже вдвічі більший: 500 і 1000 дол. США відповідно. Однак рівень цін у двох столицях також істотно відрізняється, адже Москва входить до п’ятірки найдорожчих міст світу. Станом на 2009 рік кількість населення за межею бідності в Україні була помітно більшою, ніж у Росії (35% проти 13%), – однак інші індикатори вказують на незначні відмінності у добробуті та якості життя населення обох країн. Зокрема, рівень безробіття в Росії становить 7,6% проти 8,4% в Україні, а тривалість життя населення в Україні є довшою, ніж у РФ (68,6 проти 66,3 років).

Водночас структура імпорту РФ з України виразно демонструє привабливість України в якості торговельного партнера. За даними Міністерства економічного розвитку РФ, в 2010 році імпорт з України в основному становили такі чотири товарні групи:

1. Машини, обладнання та транспортні засоби – 36,3%;

2. Метали і вироби з них – 20,6%;

3. Продовольчі товари та сільськогосподарську сировину – 14,0%;

4. Мінеральні продукти – 11,2%.

При цьому фахівці Мінекономрозвитку Росії відзначають, що «така структура російського імпорту, на відміну від експорту, характеризується великою часткою продукції з високою доданою вартістю, а сама Росія є найбільш привабливим партнером-імпортером української продукції… наприклад, глинозем, ферохром, труби великого діаметру, машинотехнічного обладнання, що поставляються з України, відіграють важливу роль в російській економіці, в той час як постачання багатьох українських продовольчих товарів жорстко конкурують з російськими аналогами».

Такі побоювання російських фахівців не безпідставні: на російському ринку представлено чимало українських брендів, переважно у сегменті продуктів харчування та горілчаних виробів. Серед відомих українських брендів досить популярні на російському ринку «Верес» (експортує до Росії 49% своєї продукції), «Чумак», «Roshen» та інші. Варто підкреслити, що незалежно від рівня позитивного/ негативного ставлення росіян до українців популярність української харчової продукції працює на підтримку її образу «житниці». Однак це стосується лише продуктів харчування: високотехнологічна продукція українського походження не має відповідного попиту на російському ринку.

Що стосується популярності в Росії горілчаних виробів українського походження, то у російського споживача вони рідко асоціюються з Україною. Торгова марка «Хортиця» (зараз компанія Global Spirits) з’явилася на російському ринку із горілкою «Хортиця» в 2006 році і завоювала нагороди найбільших російських дегустаційних конкурсів. Поки що вся продукція «Хортиці» займає в Росії п’яте місце, з часткою в 2,6% ринку. Однак сьогодні компанія вирішила створити горілку спеціально для Росії – під російським брендом. У кінці березня 2011 р. Global Spirits купив Лікеро-горілчаний завод у Вологді потужністю 2,5 мільйонів дол. США на рік. Підприємство перейменовано в «Російську Північ». Протягом двох років частка компанії охопить близько 10% російського алкогольного ринку. І, тим самим, за обсягами продажів зрівняється з нинішнім лідером – горілкою «Зелена марка» (на другому місці в Росії зараз «Путінка», 5,8% ринку). Втім, показово, що навіть відомі українські бренди (наприклад, «Оболонь») сприймаються росіянами як «свої», особливо в Москві, де традиційно панує думка, що «все найкраще – наше».

Крім того, російський ринок поступово опановують представники української автопромисловості. Зокрема, у квітні 2010 року експорт своєї продукції до РФ почала корпорація «Богдан» і досягла певних успіхів. Компанія постачає легкові і комерційні автомобілі марки «Богдан», вироблені в Черкасах. За період присутності на російському ринку корпорація реалізувала 7340 автомобілів. «Богдан» займає 33 місце з продажу серед всіх брендів, офіційно представлених у РФ. Також на російському ринку представлені автомобілі «Lanos» Запорізького автозаводу, що продаються під брендом «Chance» (який ніяк не асоціюється з Україною). У рейтингу 25-ти найбільш продаваних марок в Росії «Chance» займає 24 місце.

Варто зазначити, що за легкістю ведення бізнесу, відповідно до міжнародного рейтингу «Doing Business» у 2010 році (див. Таблицю 2), Росія помітно випереджає Україну. При цьому станом на 1 січня 2011 року обсяг накопичених прямих інвестицій РФ в економіку України був майже в п’ять разів більшим за обсяг інвестицій з України в Росію: 1089 млн. дол США проти 199 млн. Дол США відповідно. Однак присутність українських інвесторів у Росії зросла майже вдвічі у порівнянні з 2006 роком (94,5 млн. дол США). Причому у 2010 році дещо скоротилися інвестиції в російські підприємства, зайняті металургійним виробництвом, ремонтом автомобілів, побутових виробів, і збільшилися вкладення у переробну промисловість, зокрема, у виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів.

Українські інвестори здійснюють вагомі вкладення в целюлозно-паперовий комплекс Росії, чорну металургію, машинобудування та металообробку. Так, група «Приват», що належить Ігорю Коломойському та Генадію Боголюбову, володіє Алапаєвським металургійним заводом, а також пакетом акцій заводу «Азот» (20%) і контрольним пакетом Алтайського коксохімічного заводу. Крім цього, групі «Приват» належить Мосприватбанк.

Власник групи «Енерго» Віктор Нусенкіс контролює в Росії багатогалузеве виробниче об’єднання «Кузбас», до якого входять шахти «Зарічна», «Алєксєєвская», «Октябрьская», шахтоуправління «Карагайлінскоє», Юргінскій машзавод. Примітно, що його вважають одним з головних спонсорів Української православної церкви Московського патріархату. До того ж, на територіях всіх його підприємств знаходяться храми або молитовні приміщення, а під час свого візиту до Донецької області у 2010 році патріарх Кирило особисто подякував Нусенкісу за допомогу в реставрації храмів.

Із 2004 року на російському кондитерському ринку працює компанія «Київ-Конті» (медіа пов'язують її з віце-прем'єр-міністром України Борисом Колесніковим), якій належить «Кондитер-Курськ». Також корпорації «Roshen» Петра Порошенка належить Липецька кондитерська фабрика «Ликонф». Крім того, підконтрольна Порошенку корпорація «Богдан» підтверджує свої плани щодо побудови виробничого комплексу у Нижегородській області, в який станом на вересень 2009 року було інвестовано майже 20 млн. дол США.

Комбінат «Запоріжсталь», 50% акцій якого з липня 2011 року належать холдингу «Метінвест» Ріната Ахметова, володіє виробничим об’єднанням «Шолоховська» і шахтою «Бистрянська», які розвивають у Ростовській області потужності з видобутку і збагачення коксівного вугілля. Також про свої наміри придбати у 2011 році російського виробника соняшникової олії заявив власник «Кернел групп» бізнесмен Андрій Веревський.

Водночас росіянам імена цих українських бізнесменів мало про що говорять. Не акцентують уваги на своєму українському громадянстві й місцеві бізнесмени. Однак успішний московський бізнесмен Андрій Конончук, – засновник і співвласник популярної у Москві та Санкт-Петербурзі мережі стрітфуду «Крошка-Картошка» (кількість відвідувачів якої за рік становить приблизно 14 млн. осіб) – наголошує, що його українське походження «не має жодного значення» для ведення бізнесу.

-- Скромна чарівність української культури

Росіяни звикли сприймати культуру України чи інших країн СНД за схемою «центр- периферія». Це ставлення формувалося ще в часи Російської імперії, а пізніше Радянського Союзу. У сфері масової культури (зокрема, шоу-бізнесу) культурна асиміляція та позбавлення «провінційності» є головною передумовою виходу на російський ринок. Звісно, значною мірою це пояснюється не стільки ідеологічними, скільки комерційними міркуваннями, однак саме попит є найбільш показовим індикатором ставлення населення до тих чи інших культурних взірців.

При цьому останнім часом російська влада цілеспрямовано працює над підтримкою такої пострадянської інерції, вбачаючи у здобутках радянської доби ресурс для посилення міжнародної ваги РФ. Відповідні зусилля дають результат у дедалі міцнішому відродженні ідеї «особливого шляху» Росії. На суспільному рівні ця тенденція проявляється у національній асиміляції, коли українці, що мешкають у Росії (особливо в столиці), не рідко приховують своє походження. Інколи така меншовартість навіть набуває ознак українофобії за принципом «немає гірше ворога для України, ніж виходець із України, що мешкає в Росії». Загалом у Росії чимало відомих політиків, бізнесменів і громадських діячів українського походження: губернатор Санкт-Петербургу Валентина Матвієнко, міністр транспорту Ігор Левітін, екс-губернатор Ханти-Мансійського автономного округу Олександр Філіпенко, відомий політтехнолог Глєб Павловський, генеральний директор телеканалу «СТС» Олександр Роднянський та інші, – але цей факт рідко впливає на їхню професійну діяльність чи бізнес-інтереси.

Українська культура, з одного боку, є привабливою, але з іншого, дуже часто сприймається як периферійна, тобто така, що не може бути взірцем для наслідування. Відповідно вихід українських поп-виконавців на російський ринок за сприяння таких російських зірок, як Алла Пугачова, Філіп Кіркоров, Йосип Кобзон чи Ніколай Басков, виступи в дуеті з ними є проявом скоріше «м’якої сили» Росії, аніж навпаки. До цієї категорії українських виконавців належить переважна більшість популярних у Росії поп-зірок: Таїсія Повалій, Ані Лорак, Вєрка Сердючка, ВІА «Гра», Тіна Кароль та інші.

Водночас приклади «Океану Ельзи», який є визнаним кумиром російської молоді, а також Олега Скрипки, «Бумбоксу» та «Гайдамаків» доводять, що якісний український культурний продукт може здобути популярність і без асиміляції. Однією з ілюстрацій цього може слугувати виконання російською рок-співачкою Земфірою композиції Святослава Вакарчука на її київському концерті у 2008 році. Крім того, останніми роками поступово формується нове покоління українських виконавців, здатних завоювати російську аудиторію – зокрема, Джамала, Злата Огневич та інші. Професіонали музичного ринку відзначають високу якість української музики, однак іноді підводить компетентність організаторів їх концертів на місцях – саме з цієї причини двічі провалилася спроба організувати концерт у Росії гурту «Друга ріка». Чималий інтерес росіян також викликають українські спортсмени. «Імена братів Кличко та Андрія Шевченка відомі всім, а далі – по інтересах», – зазначає генеральний директор московської юридичної компанії Євгеній Айріянц.

Помітно гірше ситуація з театром, кіно та літературою, однак це не дивно з огляду на низьку підтримку їх розвитку в самій Україні. Відповідно, українські актори, якщо й відомі росіянам, то переважно завдяки участі у російських серіалах. Встиг заявити про себе скандально відомий театральний режисер Андрій Жолдак. Унікальністю своїх театральних постановок завоював увагу росіян Роман Віктюк. Водночас фільми про Україну, що знімаються останнім часом, далекі від посилення її привабливості. Досить негативний образ українців малюється у картині «Ми з майбутнього» та доволі вільно інтерпретується «спільна доля» двох народів в екранізації «Тараса Бульби» Володимира Хотиненка. Утім, варто відзначити успіх Одеського міжнародного кінофестивалю, що проходив в Україні у липні 2010 та 2011 років, який відвідують чимало росіян. Особливу увагу привертають до себе такі програми цьогорічного фестивалю, як «Нове російське кіно» та «Ретроспектива: українські комедії». Залишається сподіватись, що з часом організатори фестивалю матимуть достатньо матеріалу для наповнення програми «Нове українське кіно».

Якщо чимало письменників українського походження міцно закріпилися у суспільній свідомості як класики російської та радянської літератури: Гоголь, Шолохов, Ільф і Пєтров, – то сучасні українські письменники росіянам майже невідомі, серед винятків згадують імена Андрія Куркова та Івана Малковича. І хоча це не дивно з огляду на насиченість російського книжкового ринку та загальне зниження суспільного інтересу до читання, радник-посланник посольства Росії в Україні Всеволод Лоскутов закликає українських книговидавців більш активно виходити на російський ринок літератури: «Треба їх (українських книжок) просто більше видавати, більше привозити, причому і українською мовою». Також дипломат радить українцям відновити в українському культурному центру на Арбаті магазин «Українська книга», що раніше був одним з найбільш відвідуваних у столиці. А українським книговидавцям слід активніше представляти своїх авторів на щорічній Московській міжнародній книжковій виставці, в якій у 2008 році Україна навіть брала участь у статусі почесного гостя.

Крім того, поступово виходять на російський ринок українські дизайнери одягу. Зокрема, відомий дизайнер Лілія Пустовіт має п’ять бутиків у Москві. Частими гостями є українські дизайнери на Moscow Fashion Week, а росіяни – на Ukrainian Fashion Week, однак основними центрами їх конкуренції поки що залишаються Мілан, Париж та інші модні столиці світу.

Значною популярністю в Росії користується українська кухня. Такі страви, як український борщ, вареники, котлета по-київськи у Росії готують і люблять. Проте за спостереженнями українців, що мешкають у Москві, в деяких закладах ці страви можуть бути представлені як російські: борщ по-московськи, котлета по-московськи тощо. Своєрідною історією успіху можна вважати надзвичайну популярність московської мережі з 15-ти українських ресторанів Корчма «Тарас Бульба», популярних завдяки колоритній атмосфері та прийнятному співвідношенню ціна/якість. Серед відомих відвідувачів Корчми значиться і російський прем’єр Владімір Путін. У ресторанах мережі можна ознайомитись не лише з українською кухнею, але й музикою та навіть дізнатись останні новини культурного життя України з однойменної газети. Власник мережі, киянин за походженням Юрій Білойван також сприяв виходу на російський ринок українського дитячого видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

-- Українці в Росії: чужі серед своїх?

Загалом українська діаспора в Росії є найбільшою за чисельністю серед країн СНД. Загальна чисельність українців у Росії становить 4 379 690 осіб. Найбільше українців проживає на Кубані (до 47%), у Тюменській області – до 800 тис., у Воронезькій, Брянській, Омській областях, Ставропольському і Приморському краях. Однак при цьому опитані російські експерти одноголосно відзначають надзвичайну слабкість української громади на федеральному рівні та низьку присутність у суспільно політичному та культурному житті – практично непомітну для населення РФ. Про певний вплив української громади можна говорити лише на регіональному рівні – у Башкортостані, Татарстані, Хабаровській, Тюменській, Новосибірській областях та інших. Також із 1998 року у Москві працює Національний культурний центр України, однак його діяльність вочевидь орієнтована не на росіян, а на українців Росії, молодь українського походження (український молодіжний клуб) та російських вчених-україністів.

Експертне опитування вказує на недостатню ефективність посольства України в РФ, що однак пояснюється як обмеженням його діяльності головним чином протокольними функціями, так і скороченням фінансування іноземних представництв України у зв’язку з економічною кризою. Хоча, навіть за наявного рівня фінансування, за словами посла України в Росії Володимира Єльченка, посольство намагається підтримувати громадські організації українців у РФ, які звертаються за допомогою у проведенні фестивалів української культури, увічнення пам’яті відомих українців у Росії тощо. Також Україна фінансує передплату на українські газети і журнали, оновлення фондів деяких бібліотек, закупівлю національних костюмів та музичних інструментів для самодіяльних колективів українських громадських колективів і т.д. Однак цілком очевидно, що таких заходів недостатньо для активізації інтересу не лише українців Росії, але й власне росіян, до культурного життя сучасної України.

Натомість будь-яка діяльність всеросійських організацій українців, що набуває суспільно-політичного характеру, натикається на спротив російської влади. Зокрема, 27 січня 2010 року рішен- ням Верховного суду РФ було остаточно ліквідовано Федеральну національно-культурну автономію українців Росії, що існувала з 27 березня 1998 року. На початку 2011 року Мін’юст Росії звернувся до Верховного суду РФ із проханням ліквідувати Об’єднання українців. Пізніше провадження про ліквідацію ОУР було припинено, а справу повернули до районного суду Москви. За неофіційними даними, це відбулось завдяки активному втручанню МЗС України, який домовився з російською стороною про збереження організації як такої в обмін на усунення Валерія Семененка з посади голови ОУР, яку очолив колишній заступник Семененка – Тарас Дудко.

Дещо інша ситуація склалась навколо Бібліотеки української літератури (БУЛ), яка є державною установою культури міста Москви. Показово, що вона є спадкоємицею бібліотеки при Українському робітничому клубі у Москві, яка існувала принаймні з 1922 року, та єдиною московською бібліотекою, де окремо представлена література однієї з країн СНД. Саме з посиланням на цей факт сьогодні розглядається питання перетворення закладу на бібліотеку усіх країн СНД. У грудні 2010 – січні 2011 років у бібліотеці відбулись сумнозвісні міліцейські обшуки, а директорку Наталію Шаріну було усунено від керівництва бібліотекою за звинуваченням в екстремізмі.

Українська мова та українознавство вивчаються лише у 8 загальноосвітніх школах Росії, та ще у двох – факультативно, а також у 6 недільних школах, створених, зокрема, при Культурному центрі України в Москві та зусиллями місцевих українських громад у Сургуті, Нижнєкамську (Татарстан), Уфі та Салаваті. Крім того, існують відомості про гуртки української мови при Московському міському палаці дитячої (юнацької) творчості та у селі Новорождественка, Омської області.

Водночас, як відзначає Володимир Єльченко, «на сьогодні, на жаль, в Росії немає жодної державної школи з програмним викладанням предметів українською мовою. Буду відвертим – я вважаю абсолютно ненормальним те, що в Москві, де проживає найбільша кількість етнічних українців – понад чверть мільйона – немає жодної української середньої школи. Виправлення цієї ситуації розглядаю як одне зі своїх першочергових завдань».

Якщо на рівні шкільної освіти можливості для вивчення української мови є досить мізерними, на рівні закладів вищої освіти ситуація із вивченням української мови як іноземної є більшменш прийнятною. Так, в Московському державному університеті імені М. В. Ломоносова вивчали українську мову та українознавчі предмети 5 осіб, у Московському державному інституті міжнародних відносин 16 осіб, в Саратовському державному університеті імені М. Г. Чернишевського 60-70 осіб тощо.

Водночас слід визнати, що сучасний стан освіти та науки в Україні навряд чи може бути чинником «м’якої сили» щодо Росії, радше навпаки. За даними Міністерства освіти і науки, молоді та спорту, Україна не надає стипендії іноземним громадянам, зарахованим на навчання на підготовчі факультети (відділення) вищих навчальних закладів України. Таким чином, на відміну від Росії, яка запросила до себе на безкоштовне навчання переможців першої Всеукраїнської олімпіади з російської мови, громадяни Росії не мають права на стипендію для навчання в Україні.

-- Україна очима росіян: «свої люди»

Що стосується самостійного ознайомлення росіян із сучасною Україною, то у 2010 році такою можливістю скористалися майже 8 млн. росіян (що не так вже й багато, враховуючи 143-мільйонне населення РФ) – див. Таблицю 4. При цьому 90% з них приїхали з приватною метою, що є виразним підтвердженням розвинутих міжлюдських контактів в обох країнах. Цікаво, що найменша кількість росіян відвідує Україну з метою навчання, імміграції та працевлаштування.

Із метою туризму Україну відвідали понад 350 тис. росіян. Однак можна із впевненістю стверджувати, що чимало з тих, хто заявив про приватну мету поїздки, приїхали на відпочинок до друзів, родичів тощо, адже відсутність мовного та візового бар’єрів цілком дозволяє самостійно організувати свій літній відпочинок в Україні. Тим більше, що між Києвом і Москвою існує розгалужена система транспортних сполучень: станом на серпень 2011 року регулярно курсувало 14 потягів та налагоджено 20 авіарейсів. Причому з 20 липня 2011 року графік авіасполучень було розширено першим пасажирським рейсом авіакомпанії «Міжнародні авіалінії України» (МАУ) за маршрутом Київ-Москва (Домодєдово), який збільшив кількість щоденних рейсів між Києвом і Москвою до трьох, а повітряне сполучення з російськими регіонами стало швидшим і зручнішим.

Найбільш популярними напрямками туризму серед росіян залишаються Крим та Одеса, дещо рідше – Київ та Львів. З одного боку, літній відпочинок у Криму є звичним і зручним, але дедалі більше програє за співвідношенням ціна/якість таким альтернативним напрямкам для відпочинку росіян, як Туреччина, Єгипет, Туніс. «Російському туристові набагато комфортніше там, де люди говорять російською і вважають цю мову своєю, – ділиться своїми спостереженнями Андрій Девятков, – але при цьому Крим та інші частини України сприймаються все ж таки як закордон. Наші курорти Краснодарського краю, Підмосков’я – це шалені ціни при низькій якості, тому росіяни люблять Україну за прийнятні ціни при хорошому морі.»

{6-}

Не дивно, що опитані Інститутом світової політики російські експерти сприймають Україну як місце відпочинку, відмінну, проте культурно близьку країну, частину колишньої спільної Батьківщини. На думку директора російського Левада-Центру Льва Гудкова, до відмінностей України від Росії належать, зокрема, відсутність імперського минулого та неучасть у збройних конфліктах із сусідами. Утім, імперські настрої Росії експерт пояснює скоріше проблемами із формуванням власної пострадянської ідентичності, аніж зазіханнями на український суверенітет.

У пошуках професійної самореалізації росіяни, що обирають Київ, як правило керуються такими ж міркуваннями, а також підкреслюють певну затишність Києва у порівнянні з Москвою та, безперечно, не таку жорстку конкуренцію. Серед найбільш відомих росіян, що в силу різних причин переїхали працювати до України слід згадати тележурналістів Савіка Шустера та Євгенія Кисельова. Також про свої професійні плани в Києві нещодавно заявила колишній головний редактор російського VOGUE Альона Долецька. Загалом, за оцінками експертів, частка експатів серед топ-менеджерів українських компаній становить 30–35% і близько половини з них – росіяни. За словами Сергія Воробйова, керуючого партнера Ward Howell (російської компанії з підбору персоналу вищої ланки) «рівень амбіцій українських менеджерів нижчий, конкуренція не найжорсткіша». При цьому ставлення в Україні до управлінців із Росії зазвичай свідчить саме про «м’яку силу» останньої. Адже їх сприймають як фахівців більш високого рівня, а їх переїзд до України майже завжди супроводжується підвищенням і ростом грошової компенсації у середньому на 25–40%. Наприклад, головний редактор «Forbes в Украине» Владімір Фєдорін перед тим, як обійняти цю посаду, був першим заступником головного редактора Forbes у Росії.

У пошуку політичного притулку росіяни здебільшого обирають Україну також внаслідок культурної близькості, наявності знайомих та родичів, відсутності мовних і культурних бар’єрів. Вищий рівень політичних і громадянських свобод, звичайно, дається взнаки, але не відіграє вирішальної ролі, адже найбільш популярними серед росіян країнами для отримання політичного притулку цілком закономірно залишаються країни ЄС: Польща, Франція, Австрія, Бельгія та інші.

Цікаво, що за опитуванням 2010 року, більшість росіян (57%) вважають, що їхня країна більш демократична від України. Україну вважають більш демократичною лише 8% респондентів, а 19% назвали обидві держави «у рівній мірі недемократичними». Як підкреслює Борис Дубін, «частка ліберально налаштованих росіян сьогодні в Росії дуже невелика, але для тих, хто все-таки є, головне в Україні – відсутність і неприйняття імперських, державних амбіцій, навіть на рівні риторики (скільки-небудь впливової). Звідси і політичний плюралізм, миролюбність (небажання потрясти зброєю), високий, порівняно з Росією, рівень політичних і громадянських свобод».

Загалом, ставлення росіян до України значно погіршилось протягом 2005-2008 років, особливо під впливом кавказької кризи 2008 року та «газової війни» 2009 року. Зокрема у січні 2009 року, за даними Левада-центру, про своє негативне ставлення до України заявила рекордно велика кількість росіян – 62%. Однак протягом 2009 року ситуація помітно виправилась. Про своє позитивне ставлення до України на початку 2010 року повідомили 52% респондентів (у 2009 – 29%), негативне – 36% (у 2009 – 62%). 11% опитаних не визначилися. Водночас переважна більшість опитаних українців – 93% – оцінює своє ставлення до Росії як «дуже добре/в основному добре». Погано ставляться до свого північного сусіда лише 4% українців, а 3% не змогли відповісти на запитання.

Ця стаття є частиною дослідження «М’яка сила» України в регіоні: інструмент ефективної зовнішньої політики», яке було здійснене Інститутом світової політики та представлене 23 вересня 2011 року.

Із рекомендаціями, які надала експертна група Інституту світової політики щодо посилення «м’якої сили» України в Росії, а також із іншими матеріалами проекту можна ознайомитися тут.

Публікація «М’яка сила» України в регіоні: інструмент ефективної зовнішньої політики» підготовлена Інститутом світової політики в рамках проекту «Об’єднуємося заради реформ (UNITER)», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact Inc.

Також читайте: «М’яка сила» України в Білорусі, «М’яка сила» України в Грузії, «М’яка сила» України в Молдові, «М`яка сила» України в Польщі