Наші заробітчани в Польщі. Повна версія скандального розслідування

«Швабра, яка… розмовляє»

Важливі такі слова як: «шматка», «ванна», «швабра» і «пані» - та, що дає роботу. Майте на увазі, що поляки цілують руку і мацають за сідниці, дуже підозрілі і мріють про секс з українкою. А українки коштують дешево і витривалі мов коні.

На Анджея, пенсіонера, впливають музика і пиво. Спершу лише говорить, що маю добру фігуру. Потім бере за руку, підбираючись до мене. Я злякалась і вирвалася. Бо я, всього-на-всього, прибиральниця з України. Анджей мав намір мене пообмацувати, бо, зрештою, платить 50 злотих (біля 120 грн.) за три години. Переконаний, що сюди ж входить і оплата сексу.

І не лише він так вважає. Після того, як розмістила номер свого телефону в інтернеті, щонайменше раз в день отримую мейли, телефонний дзвінок чи sms: «Давай зустрінемось - 100 злотих за годину», «Займемось сексом?», «Чи робиш масаж?». Але найбільше таких: «Привіт, порухаємось?».

По горло сита Польщею і поляками. По 10 годин щодня прасую, мию вікна вимиваю ванни. Після прибирань падаю з ніг квартирі в Вілановє від перевтоми, бо не можу навіть присісти. Болять руки і затуманюються очі. Я звичайна українська хатня робітниця.

Вітаю, може порухаємось?

Моє ім’я Катя. Мені 27 років, я мешкаю в Києві. Щороку до вас приїжджає понад півмільйона українців. Хочу дізнатися, як українці живуть у Варшаві. Розпочинаю з оголошень. Читаю газети, телефоную, залишаю контакти в інтернеті. Швидко розумію, чому деякі українки, які шукають працю, часто додають : «Лише пристойні пропозиції». Щохвилини email, sms. Одна й та ж сама пропозиція : секс. Десять телефонних дзвінків від чоловіків з яких розумію лише слова «кохання», «зустріч», «секс». Читаю sms: «Вітам, може порухаємось?», «Привіт, Катерино, може домовимося про секс. Артур», «Шукаю жінку для постійних стосунків, 54 роки, домовимося?».

Цей останній телефонує і пише надзвичайно часто. Після двох тижнів, коли вже хоч якось трохи почала розмовляти польською, пояснила що приїхала сюди прибирати. А він не міг второпати, як можна заробляти 10 чи 15 злотих за годину, якщо за ту саму годину до кишені може впасти від 60-100?

Відповідаю на оголошення Себастьяна: «Пані для прибирання раз на тиждень». Знайшла його на порталі Gumtree.pl. Ламаною польською пишу sms, що мене це цікавить. Себастьян на це: «Насправді мене цікавить лише масаж, чи це підходить?». Не відповідаю.

Маєш гарну сідничку

Їду до пана Анджея на вулицю Смоленську. П'ятнадцять злотих за годину. Якось дивно сформулював оголошення : «Молода українка для прибирання». Має маленьку квартиру поблизу цвинтаря і глобус на якому моя країна називається СРСР. Пояснюю, що мені потрібна ганчірка і якісь миючі засоби.

«Йди за цим сама, – каже він. – На, маєш на це 20 злотих, тільки залиш сумочку. Але я так не хочу. Анджей теж не хоче. Все ж виходить, але замість миючих засобів приходить з пивом. Беру рідину для миття посуду. У кухні повно старих газет. Багато порожніх пляшок, баночок. Десять попільничок. Лайно. Анджей колись грав на органі, шурую стіл під звуки Баха, потім мийку. Спершу лише говорить, що маю гарну фігуру. Відчуваю, що став за моєю спиною. Хапає за руку. Хоче обійняти мої сідниці.

- Перестань!

Вивертаюсь і хапаю сумочку.

Анджей витягує 50 злотих. «Може житимеш у мене? Безкоштовно. Хіба що допоможеш кілька разів на тиждень», – просить.

Втікаю, але раніше вириваю у нього з долоні банкноту. Мала б дати йому по пиці, але боюся, що вимагатиме повернути гроші. Викликати поліцію? Немає сенсу, бо працюю нелегально – «на чорно». В трамваї тупо тримаю в руці пожмакану голубу п’ятдесятку.

Українські дівчата, з якими мешкаю, заспокоюють : «Хворий на голову». Майже у кожної спершу траплялися такі неприємності. Наталія працювала у пані, яка наказувала мити підлогу три рази, а потім ходила по ній в білих шкарпетках. Таким чином перевіряла чи достатньо чиста. Та сама пані просила її, щоб одягалась невиразно, змивала макіяж перед роботою, а волосся закручувала вузликом. Аби не спокушати її сина.

Чистота на нюх

З 19-річною Сильвією прибираю апартаменти (квартири) на Волі. Мають гарну назву Platinum Towers. Шеф, Тадеуш, за кожен апартамент платить 20 злотих. Малувато. Але можна собі взяти їжу, яку залишають гості. Алкоголь - йому.

Хм… Кожна квартира - це більше аніж година праці. На щастя Сильвія колись працювала у п’ятизірковому готелі. Показує, що і як: все витирає брудними простирадлами, підлогу миє без води – наливає трішки хімії, а потім все витирає. Запах залишається. Все робимо швидко.

У Варшаві можна почути, що перші три прибирання - це завжди робота по повній, вже пізніше можна передихнути. Лише збризкувати «Пронто», бо поляки перевіряють чистоту на нюх.

Черговий день. З Наталією 10 годин миємо вікна десь у Віланові. Наглядає за нами пан Вацлав. «Як жандарм», – шепоче Наталія.

Його дружина Тереза диригує Вацлавом і нами. Коли пан Вацлав хапає нас за литки, аби допомогти влізти на драбинку, пані Тереза кричить. Злиться.

Наталія: «Усі полячки такі». Вацлав вихваляє дружину. Наталія: «Поляки завжди хвалять дружин». Вацлав розповідає про українку, яка працювала в нього в магазині. Сама змогла притягти до магазину 30 кілограмів ковбаси.

Наталія: «Приволокти! Як кінь! Вони думають, що з нами так можна. Працюємо десять годин. За 100 злотих. Закипає злість».

Людина людині вовк

Другий раз в житті у Польщі. Мій тато в 90–х роках приїжджав сюди працювати. Єдине, що запам’ятав це «дуже гарна пані», а також «дупа». Небагато.

Мимоволі порівнюю: хороші дороги. Кращі аніж в Києві. Ошатні будинки. Помітно, що як і у нас, тутешні чоловіки полюбляють чорні куртки.

Знаходжу на YouTube: polish language lessons. Вискакує безліч забавних лекцій на слова «пердоліць» і «гувно». Також є слово «курва». Перший збіг: вживаємо його і в Україні.

Під час праці вивчаю нові слова. «Нічого», «ганчірка», «ванна», «фіранки», «швабра», «зустріч», «закупи». Чую їх в квартирах, де прибираю, вихоплюю в гаморі вуличних розмов.

Щоб знайти квартиру і працю часом достатньо мати телефон з сім-картою за 15 злотих і зайти до греко-католицького костьолу в центрі Варшави. Тут все українською: оголошення, написи, газети. Перед вивіскою з оголошеннями група жінок. Оголошення, що стосується праці лише одне. Телефоную. Запам’ятовую польське слово «неактуально».

«Працю так швидко не знайдеш, – зітхають жінки. – Українець українцеві вовк, ніхто не допомагає».

Якась жінка чує, як телефоную. «Поляки не довіряють. Дуже підозрілі. Будуть тебе перевіряти. Підеш прибирати сама побачиш – покладуть на видному місці гроші. Боронь Боже їх чіпати», – застерігають . Не знаю чому, але кажуть це пошепки на вухо.

Важливе польське слово «пані». Та, яка дає роботу. Пані. А всі поляки – панове.

Отець Петро бачив чимало, бо в греко-католицькій парафії Варшави працює вже 10 років. На три меси протягом дня приходить до нього 750 вірян. Краплина в морі – у самій Варшаві українців не менше 170 тисяч.

Отець Петро: «Самі керують своїм життям».

Поль–ська кух–ня

Мешкаю у віддаленому районі Мокотов. 350 злотих на місяць. Оксана і Олег в одній кімнаті, у другій Наталія, Оля і Леся. Буду спати з ними на ліжку. Квартира: дві малі кімнати, старі топчани, етажерка. Стіл і два крісла. В кухні допотопний холодильник на кшталт радянського «Мінська». У ванній п’ять шматків мила. Кожному - своє.

За тапчанами на шафках завжди лежить їжа. Яйця, слойки, помідори. Шар пилу. Балаган. Після прибирання польських помешкань ніхто не має сил аби подбати про власне.

Мої нові колєжанки Наталія, Оля, Леся , прибирають будинки поляків по 9-10 годин на добу. Прокидаються о 6 годині 30 хвилин, макіяж, змінний одяг до торби і в місто. І так кожен день. Так само і в неділю.

Оля: «Відчуваю себе роботом».

Я також виходжу. Записала оголошення в сервісі Gumtree, телефоную. Десятки номерів, багато вже не актуальних оголошень. Праця розходиться, як гарячі пиріжки. У відчаї знаходжу оголошення, аби прибирати помешкання голою. Залишаю свій номер. Проте ніхто не відгукується.

Іншого дня телефонує Славомір. Хоче щоб ми прибирали і готували для дітей. Їду на розмову. Вулиця Красновольска, великий будинок, великі квартири. Піврічна донечка і чотирирічний син. Славомір пояснює, що я повинна вивчити польську. Пропонує 12 злотих за годину, 10 годин на тиждень.

Бачимось кілька хвилин. Але Славомір за цей час в помітним задоволенням навчає мене польської. Пояснює, що дітям потрібно готувати помідорову зупку і ще дещо з картоплі. Поль–ська кух–ня – заклинає. Обіцяє зателефонувати.

Повертаюсь додому за півтори години. Смішно: на зупинках поляки допомагають мені вибрати потрібний автобус, тлумачать розклад руху, дають поради. Бо кажу їм, що їду на заняття, наче в Україні. Не можна ловити гав, як і платити за зайвий проїзд 3,40 злотих, бо це занадто. Лише ті, хто вже має хорошу роботу, купують місячний проїзний квиток.

Славомір надсилає sms: «Дякую, але вибрав іншу робітницю». Бр-р-р. Важко. Але це ринок.

Дівчата радять, купити газету, але о 6-й ранку. Як тільки відкривається кіоск. І одразу телефонувати. До 9-ї, оголошення вже можуть бути не актуальними.

Була в Англії, знаю, як там

Олег каже, що в Пясечні існує «тихий» український ринок. Потрібно стати на вулиці Млечарській о п’ятій ранку і праця гарантована. Ранком на ринку з’являються робітники. Увечері проститутки. Не маєш роботи їдь до Пясечні.

Наталія і її мама розповідають, що в Пясечні українців вибирають як скотину. Та надто худа, та занадто стара. Можливо тому жінки на ринку гарно одягнуті. Підтягнуті. Добре намальовані. Чоловіки старші від них і мають занедбаний вигляд.

Під’їздить автомобіль. Я підійшла трохи запізно. Чую вже лише «вікна» і «прасування». Погоджуюсь і трохи боюся, сама з чужим чоловіком в автомобілі. Їдемо до Нової Волі. По дорозі пан Роберт розповідає, що працював на будівництві в Англії, тому знає, як це є.

Його дружина Агнєшка дає мені відра з водою і проводить на другий поверх. Приносить чай і сухе печиво: «Аби мала сили».

За три години миття заробила 36 злотих.

Наступний день, Пясесчно. Смуглявий чоловік каже, що забере нас на полуниці. Платить 1,20 злотих за кошичок. У його фургоні три жінки, закутані в хіджаби. Розглядають телефони. На екранах – майже як в українок – фото діток. Це чеченки.

На полуницях болить спина, але встигаю за рештою. До обіду збираю 30 кошичків полуниці. Тепер до кінця життя не візьму їх до рота.

Україна? Страшні дороги

Черговий день. Офіс на Єрусалимському проспекті. По телефону зрозуміла лише те, що йдеться про прибирання. Аня, дівчина у джинсовій сукні, проводить мене до офісу. Дуже швидко розмовляє польською. Відповідаю проханням, котре вивчила: «Говоріть повільніше». Знову як завжди. Я її розумію, вона мене ні.

Приходить пан. Рудий. Говорить російською. Бував – каже – в Україні. Паскудні дороги. Робота – це прибирання офісу і амбулаторії. 1100 злотих на місяць в руки, вісім годин, п’ять днів на тиждень, зарплата в кінці місяця.

«Це дуже мало!», – протестую я. Знаю з інтернету, що це менше аніж мінімальна зарплата в Польщі. Відмовляюся.

Поляки очима українців? Оксана прибирає у Варшаві вже два роки: Ввічливі. Штовхнуть когось на вулиці - перепрошують. Або вітаючись цілують ручку. Шизофренічні пані беруть для прибирання українок, але розповідають їм, що ненавидять українців, бо ті вішали поляків.

Наталія: «Дітям все можна. Не дай Боже дати ляпаса або нагримати».

Будинки поляків романтичні. Це помітно через велику кількість свічок . І хоча мають сучасні кухні, як правило, ними мало користуються. Наче б взагалі не готують.

«Може їздять до міста», – припускає Наталія. Ані вона, ані Оксана до міста не їздять. Та додому возять продукти з Польщі. Дешевші аніж в Україні.

Олег: «Поляки багато говорять, мало слухають. Люблять пригощати українських прибиральниць кавою і розповідати власні історії».

Запитую в колєжанки, куди можна піти у Варшаві? До зоопарку. Або в центр, на прогулянку. В суботу діє українська дискотека біля метро Вілановська. Називають її ригалівкою, що мабуть також зрозуміло і для поляків. Тут танцюють в старому стилі в тотальній задусі.

Увечері вже в ліжку. Наталія: «Поїду на базар, куплю все, що потрібно і зварю пристойний суп», – зітхає і засинає.

Як випрасувані

Юрист Михайло працює в корпорації. Елегантне нове помешкання біля Гданського палацу. Прасую, прибираю. Каже, що йому зручно в понеділок о 8.30 – тоді йде до роботи. Випускає мене з квартири о 12.30, бо в нього перший ланч. Ключі від квартири поки що не дає, бо мало знає.

Йоланта, околиця Щенслівськєго парку. Симпатична блондинка на шостому місяці вагітності. Кажу, маю чистоту в польському будинку, який прибираю, що не дуже часто буває. Йоланта сміється. Те саме говорила чеченка, яка раніше прибирала у неї.

Сиджу на зупинці. Спостерігаю за перехожими, відмічаю, який у них випрасуваний одяг. Сама у зім’ятому. Змучена. Жахливо змучена.

Наталія така сама. Заходить до дому і запитує, чи добре прибиралось. Вже знаю, що українки бояться тут хворіти. Після збирання полуниць Наталія ковтала парацетамол. В неї болять плечі, ноги і серце. Має проблеми із здоров’ям, це помітно. До лікаря в Польщі не звертається. Навіть не знає скільки це коштує.

Місяць у поляків

Моє ім’я Катя, мені 27 років. Приїжджала сюди з березня кілька разів, загалом прибирала у поляків місяць. Прибирала 12 помешкань. Заробила 851 злотий.

Чого навчилася? Розмовляти чужою мовою, якої не знаю. Як відчуваєш себе, коли хтось трактує тебе наче швабру, що розмовляє. Поляки набагато скритніші аніж українці. Гостинні, але це гостинність, яка не віддає новачку останньої сорочки, але наказує його нагодувати і напоїти (це практично – такий гість жвавіше працює). Живуть своїми справами. За іноземців не переживають.

Може ще колись сюди повернуся. Необов’язково прибирати.

Катерина Панова

Публікацію Newsweek.pl переклав Володимир Олійник