Від Британії до Угорщини. Що думають європейці про Україну

Європейські лідери думок, які цього тижня на запрошення Інституту світової політики завітали до Києва з дводенних робочим візитом, на публічній дискусії в Українському кризовому медіа-центрі розповіли про сприйняття українських подій у їхніх країнах.

Тім Джуда,

Провідний журналіст, The Economist, New York Review of Books; автор декількох політичних бестселерів (Великобританія)

{-1}

Протягом останнього року я регулярно писав про війну в Україні, з самого початку висвітлював ці події для британського The Economist. Крім того, останні три тижні я провів на Сході України. У Великобританії українські події висвітлюються досить докладно. Хоча Британія загалом прагне дистанціюватися від західноєвропейської зовнішньої політики (Девід Кемерон не бере такої активної участі у дипломатичних перемовинах, як пані Меркель), однак Британія стала першою країною, яка відправила 35 військових для тренування українських збройних сил біля Маріуполя. Вже це є показником ставлення уряду Великої Британії до України.

Щодо громадської думки загалом, то британці впевнені в необхідності дотримання Мінських угод. Саме на цьому моменті акцентують свою увагу всі британські журналісти, наголошуючи на тому, що не можна допустити поширення війни. І, звичайно, Британія не хотіла б бачити Росію повністю ізольованою, оскільки ми серйозно ставимося до можливих наслідків такого кроку. Я підозрюю, що одна з причин, чому досі не було наступу на Маріуполь є те, що у такому разі Британія та інші європейські країни можуть запровадити більш серйозні санкції проти Росії.

Джемма Пьорцґен,

Автор книги «Газпром: влада від труби», колумніст видань Frankfurter Rundschau, Stuttgarter Zeitung, Westdeutsche Allgemeine Zeitung (Німеччина)

{-2}

Коли протести на Майдані тільки розпочалися, в Києві було лише декілька журналістів, які працювали та висвітлювали ці події для німецьких ЗМІ, але це бути не спеціальні кореспонденти, а лише фрілансери. Сьогодні ситуація трохи змінилася, Deutsche Welle, наприклад, має свій офіс у Києві, однак, вважаю, що Німеччина досі має тут недостатньо кореспондентів, які б висвітлювали усі українські події. Зараз більшість німецьких журналістів пишуть про війну, хоча інші сфери потребують не меншої уваги; крім того Україна – це велика країна з багатьма регіонами. Хотілося б, щоб українська внутрішня політика ширше висвітлювалася у німецькій пресі.

В Німеччині було широке публічне обговорення, яким чином краще висвітлювати українську кризу, адже чимало людей вважають, що це насправді російська криза, а не українська. Я працювала у якості політичного аналітика у Москві, і, вважаю, що німецькі дослідники схильні, перш за все, зосереджувати свою увагу на російській політиці, політиці т.зв. великого світового гравця. Власне, останнім часом ця ситуація почала змінюватися, в німецьких академічних колах було багато цікавих обговорень та дебатів з цього приводу. Спеціалісти з українських питань критикували тих, хто фокусував свою увагу на Росії. Це добре, оскільки сьогодні з’явилося глибше розуміння української позиції. Але все ж таки гадаю, що Україні потрібно розуміти, що Німеччина – це країна, яка живе своєю історією. В часи холодної війни вона була розділена між Радянським Союзом та США, і є покоління, яке досі живе стереотипами того часу, ці упередження час-від-часу виринають у публічному просторі, особливо в німецьких ток-шоу. Провідні політики соціал-демократи живуть тією картину минулого сторіччя і не розуміють, що зараз часи змінилися, і перед світом стоять нові дуже серйозні виклики. На мою думку, саме через виступи цих людей у німецького суспільства виникає певне нерозуміння української позиції та певні симпатії до позиції російського уряду. Слід більше обговорювати ці питанні між німецькими та українськими неурядовими організаціями, експертами та журналістами.

Великою помилкою німецьких засобів масової інформації було вживати слово «референдум» стосовно того, що відбулося в Криму. Через це у суспільства могло виникнути хибне враження, що те, що там відбулося мало якийсь правовий характер. Для нас важко було знайти відповідні терміни стосовно подій в Криму. Вважаю, що питання термінології потребують більшої уваги та обговорення. Крім того, я помітила, що багато людей в Україні використовують термін «терорист», який я також вважаю помилковим.

Антон Бендаржевський,

директор Геополітичного інституту з досліджень Росії та Центральної Азії (PAGEO); редактор інформаційного видання Kitekintő.hu (Угорщина)

{-3}

Угорщина отримала багато критичних зауважень від Європейського Союзу. Сприйняття Угорщиною українських подій є досить неоднозначним, оскільки вона намагається балансувати між Європейським Союзом та Росією. Існують декілька факторів, які обмежують зовнішню політику Угорщини і прямо впливають на рішення угорського уряду. Однак, спершу, хотів би зазначити, що Угорщина чудово розуміє, що насправді відбувається в Україні і усіма силами намагається підтримати її.

Отже, існує щонайменше 4 таких фактори: газовий (тобто залежність Угорщини від постачання російського газу), ядерний (будівництво атомної електростанції), становище угорської меншини в Україні та політика «східної відкритості» Угорщини. В останньому випадку йдеться про нову зовнішню політику Угорщини, початок якої співпав з т.зв. перезавантаженням відносин США та Росії у 2010 році, за допомогою якої Вашингтон намагався стабілізувати свої відносини з Москвою. Угорщина намагалася зробити майже те ж саме. Ми відкривалися для Сходу, намагалися відкритися для Росії, Кавказу, Східної Азії. Це перезавантаження розпочалося 2010 року, і його не можна зупинити за один день. І коли розпочався конфлікт між Росією та Україною минулого року, уряду Угорщини було надзвичайно важко розвернути свою політику на 180 градусів і припинити контакти, які налагоджувалися з цими країнами. Ядерний фактор - в Пакші будується атомна електростанція, зараз будівництво розширюється, додалися ще два реактори. Коли розпочалася українська криза, вже було публічно оголошено, що саме Росія будуватиме ці реактори. Цей фактор також обмежує політику угорського уряду, оскільки з Росією укладена угода, і її не можна так просто скасувати. Також важливим фактором є проживання в Україні угорської меншини. Угорські праворадикальні партії, які останні кілька років займають важливі позиції у владі, «розігрують цю карту» (питання меншин в Україні та Румунії).

В угорських медіа оглядачі утримуються від радикальних оцінок стосовно ситуації в Україні, але фактично йде війна, це конфлікт, який виник через Росію, і ми не можемо цього заперечити. З моєї точки зору, війна – це справа між двома сторонами, але навіть у цьому конфлікті з Росією Україна сама не вживає терміну «війна з Росією». Якщо слово «війна» і вживається, то без прикріплення до Росії.

Марко ді Ліддо,

провідний аналітик, Центр міжнародних студій (Італія)

{-4}

Сприйняття української ситуації в Італії дуже складне: наша громадська думка поляризована між двома групами. Перша - це так званні «євроентузіасти», які вважають, що українці мають вступити в Євросоюз, НАТО, і таким чином вирішити питання напруженості на Сході України. Друга – це «євроскептики», серед них бізнесмени та лідери громадської думки, які й досі вважають, що Росія є більш важливим ринком та партнером для Італії. Цей погляд існує на фоні загальної необізнаності щодо України, тобто досить часто, на жаль, італійці знають про Україну лише, наприклад, як батьківщину Андрія Шевченка. Але зараз ситуація поступово змінюється, оскільки громадськість стає більш обізнаною у подіях, що відбуваються в Україні.

Загалом проблема не у ставленні громадськості, а у позиції італійського уряду щодо кризи в Україні, оскільки в Італії зовнішня політика не є сильним аргументом для громадської думки. Вважаю, що якщо італійський уряд прийме рішення підтримати Україну на її шляху до вступу в Євросоюз, позиція Італії загалом щодо України буде сильнішою. З іншого боку, якщо уряд прийме рішення підтримати економічні та стратегічні зв’язки з Росією, то позиція Італії буде більш проросійською, і тоді на міжнародних форумах італійські представники можуть виступати за федералізацію України, навіть за її розділення, хоча, сподіваюся, цього не відбудеться. На жаль, подібні тенденції, що існують сьогодні в Італії.

Що стосується миротворчих місій на Сході України, то я вважаю, що перед нами стоять дві проблеми: політична і мовна. Термін «миротворчі» передбачає встановлення «крихкого миру», однак залучення нових військових сил може призвести до ескалації конфлікту. Італія не буде відправляти миротворчі сили туди, де є ризик конфронтації з російськими військами задля вирішення місцевої кризи. Для створення миротворчої місії необхідно мати політичну волю, а в уряду та громадськості немає одностайної позиції з цього приводу. Варто також звернути у цьому контексті увагу на Грецію, яка може бути «троянським конем» в Європі. Проблема не в тому, що робить Кремль, проблема в тому, чого не робить Європа.

Корентін Бруслейн,

Старший науковий співробітник Французького Інституту міжнародних відносин (IFRI)

{-5}

Взявши активну участь в укладенні Мінських угод, Франція досить очевидно продемонструвала, якою є її позиція щодо України. Хоча інколи в України й виникало негативне враження щодо французької позиції, оскільки Париж, як і інші європейські столиці, змушений балансувати між комерційними інтересами з Росією, які сьогодні є менш впливовими, але й досі існують, та усвідомленням того, що Росія стає знову загрозою для Європи, з точки зору безпеки. Позиція, сформована після 2000 року, що Росія є нашим партнером, сьогодні поступово змінюється, зокрема французький уряд прийняв рішення не передавати Росії «Містралі» (відповідно до запроваджених санкцій). Це рішення стало результатом подвійної дипломатії, спрямованої на те, щоб натиснути на Росію, змусити її відкликати свої війська та припинити агресію проти України; а з іншого, спрямована на досягнення взаємоприйнятного політичного вирішення конфлікту на Сході України. Нашим найбільшим пріоритетом є повне виконання Мінських домовленостей всіма сторонами. З самого початку ми розуміли, що і перша, і друга Мінські угоди були дуже нестійкими, що впровадження їх на практиці потребуватиме часу, і що будь-яке їх порушення однією зі сторін ставить під загрозу реалізацію усіх домовленостей. Французький уряд готовий розглядати питання про посилення санкцій, як у питанні з продажем містралей. Зараз обговорюються штрафні санкції, які Франція начебто має сплатити Росії через зрив поставок. Наша політика не є простою, проте, мені здається, вона є досить зрозумілою.

Хочу наголосити на необхідності вживання правильних термінів щодо конфлікту на Сході України. За останніх 25 років ставлення до війни в Європі сильно змінилося. Французькі політичні лідери за будь-яку ціну намагаються уникати слова «війна», наприклад, говорячи про Афганістан, вони зазвичай вживався термін «миротворча операція», а не війна. Хоча такі речі потрібно називати своїми іменами, оскільки війна має свої характеристики та логіку. Крім того, у французьких ЗМІ не використовує термін терористи у контексті подій на Сході України, бо така конотація не зовсім відповідає реальності.

Французька армія має чималий досвід участі у миротворчих операціях. І тому ми дещо скептично ставимося до ідеї введення миротворчих сил до України. Це зручний спосіб спробувати вирішити конфлікт, який може спрацювати, але, якщо згадати миротворчі сили в Югославії, то їхня реальна здатність на щось впливати була надзвичайно низькою. Тобто дане рішення не є ідеальним інструментом припинення конфлікту в Україні.

Участь у робочому візиті, організованому ІСП у партнерстві з CIDOB (Центром із міжнародних справ, Іспанія), взяли 27 європейських лідерів думок - представників кращих аналітичних центрів ЄС, редакторів та журналістів провідних європейських видань. Насичена дводенна програма включала зустрічі із керівництвом держави, народними депутатами, знайомство та дискусії з провідними українськими експертами та громадськими діячами, а також круглий стіл з регіональними лідерами громадської думки, яких Інститут світової політики запросив до Києва з Харкова, Одеси, Дніпропетровська та Львова. Окремим пунктом цьогорічної програми стали відвідини «музею корупції», резиденції колишнього президента Віктора Януковича «Межигір'я» з відповідною екскурсією. Це вже другий подібний візит, організований ІСП. Перший відбувся у травні минулого року.

Візит відбувався за підтримки проекту «Об’єднуємося заради реформ (UNITER)», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні; а також Фонду Фрідріха Еберта в Україні.