Руслан Рудий. Усупереч долі

Для початку знайомство – неочікуване, яскраве, під романтичну музику і оплески. Це сталося на весіллі їх спільної подруги. Його звати Руслан. Він – худорлявий, високий хлопець, що мріє служити державі у військовій контррозвідці. Вона – Людмила, як і має бути у такій романтичній історії, невисока, круглолиця, мовчазна дівчина, яка самотужки заробляє собі на освіту і життя як може – працює то офіціанткою, то продавчинею. Далі, як і запланувала доля, було одруження, вагітність і народження доньки Вікторії. Коли Руслан дізнався, що у дружини почались перейми, вскочив в автобус, що прямував до лікарні. А за кілька секунд схаменувся – вибіг на вулицю, спіймав таксі. Бо ж раптом не встигне потримати Людмилу за руку і не побачить, як на цей світ з’являється донька?

За десять місяців потому доля , неначе жартуючи, поміняла їх ролями. У лікарняному ліжку вже лежав Руслан. Чорні очі, брудні руки з засохлою кров’ю під нігтями, неголений, блідий, змарнілий. Від болю не міг мовити і слова. Людмила, як і він колись, долала кілометри, аби побачити його. Аби потримати тремтячу руку. Знайшла його у київському військовому шпиталі, і того ж дня прийняла надважливе рішення – більше ніколи не коритися долі, якщо вона малює майбутнє чорними фарбами. Їхнє життя – її, Руслана і доньки, буде лише світлим. Навіть якщо те світло буде лише цяточкою на блідих лікарняних стінах.

-- Рік випробувань

Я знала, що Руслан не ховатиметься. Що вийде під дощ, розправить плечі, підніме догори очі і буде всміхатися важкому хмарному небу. Бо хіба можна не радіти кожній миті, якщо перед цим довгі місяці непорушно лежати у ліжку? Єдине, чого не могла уявити, що він сам спуститься сходами з п’ятого поверху. Буде йти неспішно, проте впевнено.

- І часто ви так ходите? – дивуюся, тиснучи йому руку у привітаннях.

Дивуюся, бо знаю – рік тому, у липні, 2014 року Руслан був тяжко поранений під час обстрілу біля Червонопартизанська. Його підрозділ стояв на нульовій лінії. Далі, за вісім кілометрів, вже була територія, яку контролювали бойовики. Куля влучила у бік, зачепила печінку, і вийшла назовні, вразивши хребет. Він впав, вже не відчуваючи ніг. Лікарі обіцяли, що піде, обережно і помалу. Але не скоро. І ось він стоїть переді мною в увесь зріст. Посміхаючись, відповідає.

- Часто – то з донею іду гуляти, то у військову частину свою схожу, - говорить він. – Якби не ходив, не змушував себе, я б з вами не говорив. Слабкому нема чого розказувати.

Руслану Рудому – тридцять років. П’ять з них він віддав службі у Збройних силах. Офіцер, старший лейтенант, командир взводу 72-ї механізованої бригади. Його військова частина розташована тут, у Білій Церкві, де він з дружиною винаймає квартиру на околиці міста.

- Півтори тисячі гривень плюс комунальні, - оглядає скромне помешкання Руслан. – Дешевше – це антисанітарія. А дорожче не витягнемо. Люда у декреті, я – після поранення. Стою на квартирній черзі. Може, нагороди, які я отримав від Гелетея – орден «За військову доблесть» і «Богдана Хмельницького», якось допомагають з пільгами, не знаєте?

Знизую плечима. Кажу, що орден передбачає надбавку до пенсії, коли прийде час. Руслан обережно сідає на стілець, щось обмірковуючи. Але думки враз розлітаються, коли в коридорі лунає дитячий галас. Віка, дівчинка з очима небесного кольору, мчить кімнатою. Коли Руслана відправили на війну, їй було п’ять місяців. Коли його привезли звідти – скаліченого – доні виповнилося десять місяців. Зараз Вікторії – два роки. Свої перші слова і кроки вона робила у шпиталях, де лежав Руслан. Спочатку у Києві, потім у Львові. Увесь цей час дружина з донькою були поруч – жили у волонтерів, родичів, винаймали квартири, долали відстані.

- Рік випробувань, - говорить, заходячи до кімнати Людмила. У неї втомлені очі, обрамлені дрібними зморшками – сліди цілодобової круговерті. – Ми з Вікою приходили у лікарню як на роботу – прокинемось, поїмо – і до Руслана.

Рік вона розривалася між дитиною, яка потребувала уваги, любові, годування, сну, і між чоловіком, якого треба було помити, поголити, поміняти пелюшку, втамувати біль.

У хвилини найтяжчої втоми, коли Вікторія засинала, Людмила вкладала доньку на лікарняне ліжко поміж млявих ніг Руслана. Медсестри стишували голоси, сусіди по палаті вимикали телевізор. Людмила дрімала, схилившись над чоловіком. А він, дивлячись на дитину, розумів: не можна здаватися, треба вставати, треба йти. Хоча ще за хвилину до цьго ловив себе на грішній думці – питав у Бога, чому лишив його живим, але скаліченим? Відповідь спала поруч.

-- Війна не як у кіно

- Є все ж позитив у моєму пораненні, - зізнається Руслан, жартуючи. – Я потрапив додому. Бо у військових зараз лише два способи отримати відпустку – або отримати ураження, або загинути.

Чорний армійський гумор, в якому немає місця напівтонам, рятував Руслана і товаришів по службі від зневіри. Хоча війна день у день додавала приводів для неї. Розчарували люди – прості мирні мешканці Маріуполя, які приходили на блокпост і сварили, називаючи «бандерами» і «хунтою».

- Я не знав, за що нам таке, - згадує Руслан. - Але тримався. Бо ж військовий. Бо не маю права реагувати і зриватися. Але боявся за своїх підлеглих. Раптом хтось не витримає і вхопиться за зброю?

Руслан не говорить гучних фраз про патріотизм. А надмірне геройство він вважає самогубством.

- Бити себе в груди можна до першого справжньго бою, - зізнається він. – А далі є лише дві мети – виконати завдання і зберегти себе і своїх людей.

Йому важко зрозуміти, чому на війну їх відправляли з таким слабким оснащенням, що ями доводилося рити саперними лопатками. Свою каску і пластини з бронежилету він змушений був віддати сержантам, у них не було своїх. Бронежилети, які їм привезли потім, прострілювалися кулями калібру 7,62…

- Коли я йшов на військову службу – батьки були проти, благали передумати, - згадує Руслан. – Але я все вирішив. Звичайно, і уявити не міг, що за чотири роки почнеться війна. До того ж думав, що вона буде такою як в кіно, коли бачиш з ким воюєш. А виявилося, що війна зовсім інша, що супротивника ми не бачимо. Лише «отримуємо» від нього привіти і «відправляємо» свої.

Руслан побачив ворога впритул у липні, коли його підрозділ відправили охороняти дорогу біля Червонопартизанська. Хлопці були у кільці ворожих сил. Все, що мали з провіанту, це перлову крупу, шматок старого сала, цигарки і воду. Утім, не скаржились. Від напруги і спеки їсти не хотілося.

Спали на землі чи під машинами, очікуючи обстрілу чи візиту ворожої розвідувальної групи. Телефонні розмови з домівками були короткими: живий? живий! Говориш і кладеш трубку. Бо що ще скажеш у такому стані? Руслан чудово розумів, куди його відправили. Єдине, про що просив у Бога – це не стати калікою. Вважав так: якщо судилося, то краще одразу померти.

Куля спіймала його 24 липня. Руслан відчув, як відібрало ноги, потім був пекучий біль. Побратими і медики надали йому першу допомогу. Утім, безпечної дороги до українських лікарів не було. Комбат вирішив відправляти Руслана ближче, у Гукове, в Росію.

- Відповідальність за мою безпеку взяв на себе лікар з «Червоного Хреста», - говорить Руслан. – Завдяки йому все пройшло добре. Вже з Росії мене привезли у київський шпиталь.
- Невже ні слова не сказали про ворогів, про полон?
- Руслан підводить очі. - Сказав лише, що «мне повезло», - відповідає він.

-- Виграний бій

Коли Руслана забрали на війну, Людмила лишилася одна з малою дитиною у чужому місті, не маючи змоги навіть подовше поговорити з Русланом телефоном.

- Люда – боєць, - говорить Руслан, коли дружина виходить з кімнати. – Коли інші жінки плакали, жалілися чоловікам у трубку, вона мовчала. Жодного докору, ніякої істерики…

Вона спокійна і нині. Навіть коли говорить про той страшний телефонний дзвінок, який пролунав у день його поранення.

- Коли сказали, що він у Росії, найперше, чого боялася – полону, - зізнається Людмила. – А до поранення була готова.
- А до загибелі? – запитую.
- Не знаю. Хіба можна?- притискаеє до грудей доньку.

Людмила дві доби тримала весь біль у собі, не сказала ні слова батькам Руслана. Боялася: вхопляться за серце. І лише коли побачила його у шпиталі живим, повідомила. Так доля підкинула їй нове випробування, з яким вона впорається. Іншого вибору не було.

У шпиталях Руслан пробув кілька місяців. Завдяки старанням реабілітологів вже навесні він почав ходити. Біль трапляється і зараз. Іноді він не відчуває пальців ніг. І поки що не може побігти услід за донькою, з якою вони разом робили перші кроки. Він не збирається йти з армії, сподіваючись, що зможе їй ще знадобитися.

- Який найкращий день стався з вами за цей рік? – запитую родину на прощання.

Це було тоді, коли Руслан після довгого лікування нарешті піднявся на кілька хвилин. Віка, яка бачила батька лише лежачим, розплакалася. А потім голосно розсміялася. Тоді Людмила зрозуміла: вони перемогли долю. Принаймні у цьому бою.